Лариса Масенко
Як зазначає Юрій Шевельов, «мова на письмі ніколи не дорівнює усній ні своїм діяпазоном, ні активністю сприймання й переймання»1. Живе розмовне мовлення становить центр кожної мови.
Деякі мовознавці виділяють побутово-розмовне мовлення в самостійну систему і протиставляють його літературній мові. Але переважно його розглядають у межах стильової структури усного літературного мовлення. Так, згідно з визначенням «Лінгвістичного енциклопедичного словника», «розмовне мовлення – це різновид усного літературного мовлення, яке обслуговує щоденне побутове спілкування і виконує функцію спілкування і впливу»2 .
В сучасній міській комунікації виділяють три основні типи спілкування: стереотипні міські діялоги незнайомих осіб, спілкування знайомих осіб у побутових обставинах, спілкування знайомих і незнайомих осіб у виробничій і соціяльно-культурній сфері (ситуації неофіційного спілкування і ситуації офіційного спілкування).
Літературний варіянт усного мовлення, що вживається у публічних лекціях, виступах урядовців, мовленні на радіо й телебаченні, вимагає від мовця самоконтролю, суворого дотримання мовних норм, уважного ставлення до вибору відповідних слів.
Натомість контакти в неофіційних побутових ситуаціях – у приватному, товарисько-родинному житті, неофіційному виробничому спілкуванні, у неформальній соціяльно-культурній сфері дозволяють значно вільнішу вербальну поведінку.
Цей тип побутово-розмовного мовлення є найбільш динамічною структурою, яка чутливо реагує на зміни в суспільно-політичному житті й культурі народу і характеризується найбільшою відкритістю до інновацій та змін. Саме через усні різновиди побутування мови здійснюється її зв’язок із щоденним життям. Як приклад вияву живомовного реагування на сучасні реалії можна навести хоча б популярну лексему кравчучка, що нею міська людність охрестила велику сумку на коліщатах, яка стала одним з невід’ємних атрибутів сучасного міського життя. В такий спосіб буденна народна свідомість пов’язує прізвище першого президента посттоталітарної України з побутовою реалією, що набула поширення за його доби. Подібно прореагував свого часу міський сленг на епоху Хрущова, охрестивши новобудови тієї пори влучним словом хрущоби.
Побутово-розмовне мовлення має наддіялектний загальнонаціональний характер. Водночас до нього легко проникають елементи вузько локальних утворень – територіяльних діялектів, а також соціолектів, жаргонів, арго.
Свого часу Бодуен де Куртене висунув ідею двопланового членування мови – горизонтального, під яким він мав на увазі територіяльне членування мови, і вертикального, яким позначав її соціяльну диференціяцію. Учений підкреслював важливість вивчення вертикального мовного шару, що становить «різноманітні видозміни того ж місцевого говору за суспільними класами, за заняттями і способом життя, за соціяльними верствами тощо».
Взаємодія територіяльних і соціяльних діялектів із загально-народним розмовно-побутовим мовленням і літературною мовою у різні історичні епохи виявляється по-різному. Якщо територіяльне членування мови належить до доісторичних часів і пов’язане ще з періодом племінної диференціяції, то соціяльні діялекти виникають у пізніший період розвитку і відображають у мові соціяльну стратифікацію суспільства. Існує різниця і в якісних характеристиках територіяльних і соціяльних діялектів. Територіяльний діялект – це мовна система, що виявляє свою специфіку на всіх мовних рівнях – фонетичному, лексичному, словотворчому, морфологічному і синтаксичному, тоді як соціяльні діялекти вирізняються лише на лексичному рівні. Тому дехто з науковців пропонує визначати їх як соціяльні лексичні системи.
Крім того, територіяльний діялект, особливо в минулі епохи, був для його носіїв переважно єдиною мовою спілкування з оточенням, тоді як соціяльний діялект, вживаний в різних побутових сферах міської комунікації, співіснує у свідомості його носіїв, як правило, поряд із нормативною літературною мовою – і писемною, й усною, виконуючи функцію певної лексичної підсистеми, використання якої можливе лише за певних обставин – або в межах своєї соціяльної групи, або у визначеній комунікативній ситуації.
Соціяльні діялекти – це варіянти національної мови, пов’язані з існуванням соціяльних груп, об’єднаних певним типом зв’язку. У близькому до цього значенні вживається також термін жаргон. Так в енциклопедії «Українська мова» жаргон визначено як «один з різновидів соціальних діалектів, що відрізняється від загальновживаної мови використанням специфічної експресивно забарвленої лексики, синонімічної до слів загального вжитку, фразеології, іноді й особливостями мови»3.
В минулому терміну жаргон надавалось стилістично зниженого значення, елемент негативної конотації зберігається иноді і в сучасному побутовому мовленні. Еволюцію терміна можна простежити за словниками иншомовних слів. Так, «Словник чужомовних слів» 1932 р. дає таке визначення жаргону: «1) зіпсована різними сторонніми впливами говірка; 2) умовна штучна мова людей якогось фаху (злодійський жаргон)»4.
Натомість в сучасній науковій літературі терміни жаргоніарго позначають різновиди соціяльних діялектів, причому арго, на відміну від жаргону, вживається щодо специфічної, не зрозумілої иншим групової мови, спеціяльно створеної з метою її втаємничення від сторонніх. В останнє десятиліття в науковому і публіцистичному дискурсах поширився також запозичений з англійської мови термін сленгна позначення жаргонізованого розмовного мовлення або жаргону з широкою соціяльною базою, наприклад молодіжний сленг.
Соціолект, або жаргон, виконує такі функції: об’єднує особу з групою, водночас вирізняючи відповідну групу поміж инших, а також стає мовним знаряддям інтерпретації дійсности. Соціолект, як кожна мова, в певний спосіб інтерпретує дійсність, накреслюючи образ світу згідно з системою суспільних вартостей, які приймає група. Так, молодіжний жаргон виражає жартівливе, ігрове трактування дійсности. Злочинні угруповання створюють свою брутальну мову, яка підтримує брутальну поведінку. Отже, функції соціяльного діялекту тотожні функціям загальнонародної мови, але якщо остання консолідує всю національну спільноту, відрізняючи її від инших націй, то об’єднавча функція соціолекту діє на вужчому, груповому рівні, виокремлюючи всередині соціюму групи людей за певними ознаками – професією, родом діяльности, інтересами, віком тощо.
Професійно диференційовані соціолекти зародились дуже давно, їх виникнення пов’язане з розподілом праці між членами соціюму. В минулому на Україні були відомі такі професійні соціолекти, як мова кобзарів (вона називалась лірницька мова), свій жаргон мали бурсаки, духівництво, мандровані дяки та инші групи населення, об’єднані за родом діяльности.
Групові, або корпоративні жаргони зазвичай виникають у групах людей, тісно між собою чимось пов’язаних. Форми зв’язку можуть бути різними, наприклад, спільне навчання в школі або інституті, служба в армії, захоплення туризмом, спортом, колекціонування тощо.
Лексика корпоративних жаргонів за своїм призначенням суттєво відрізняється від професійної лексики або термінології. Появу спеціяльної професійної лексики, як правило, викликає потреба назвати якийсь предмет або явище, з яким виробник має справу у своїй діяльності. Нерідко це стосується якогось специфічного предмета, мало відомого або зовсім не відомого иншим. Лексика ж групових жаргонів позначає переважно вже відомі предмети, якості, стани. Тут ми маємо справу не з понятійними, а з експресивно-оцінювальними синонімами, найчастіше стилістично зниженими.
Головним чинником виникнення деяких групових соціолектів є експресія. Так утворюються жаргони у відкритих молодіжних середовищах – учнівських, студентських, в групах, пов’язаних із мистецькою діяльністю. В таких соціолектах надзвичайно розбудована синоніміка. Наприклад, у польському словнику студентського жаргону, опублікованому в 1974 р., що містить 10.000 слів, на позначення гроші зафіксовано 46 синонімів5. З сучасного українського студентського жаргону можна навести приклади таких синонімічних рядів: торба – гаплик – хана – труба – глина – слива – ландиш (кінець, крах чогось); герла – матильда – клава – тьолка – тітка (дівчина) тощо6.
Метафорична експресивна лексика студентського жаргону з огляду на звичайні потреби комунікації здається надмірно розбудованою. Це зближує її з поетичною мовою. Думку про подібність поетичної мови і сленгу висловив данський мовознавець Отто Есперсен.
Обидві форми існування мови, на перший погляд, різко відмінні, зближує те, що і в поетичній мові, і в жаргоні реалізується креативна функція мови, лише в поетичній мові вона має індивідуальний прояв, а в жаргоні – колективний. Водночас О. Есперсен зауважив, що сленг, мовлення жартівливе й ексцентричне, оперує обмеженішими формальними засобами, ніж поетична мова, в якій наявні рима, ритм, поетичні фігури. Крім того, очевидно, що в молодіжному жаргоні домінує гумор і грубувата емоція. Він відображає властиву молодіжним середовищам позицію «аби було инакше і смішніше, ніж у звичайній мові», отже, спрямований на словесну гру, забаву.
Майже кожна людина, будучи членом кількох соціяльних груп, стає носієм кількох соціолектів. До деяких груп належить довго (часто в одній професійній групі лишається протягом усього дорослого життя), в инших, наприклад у групах ровесників (любителів рок-музики або членів спортивних клубів) з’являється ненадовго, лише в певний період життя. Цим пояснюється те, що професійні діялекти (рибальські, мисливські, моряцькі та инші) належать до стабільних, культивують традиції професії. Ті ж мовні варіянти, які утворюються в безпосередніх контактах, наприклад, соціолекти молодіжних груп – той же студентський сленг – відзначається змінністю, плинністю. Тривалим у них є тільки механізм творення слів, самі ж слова виникають і забуваються одразу зі зміною особового складу груп.
Неповнота побутування живих форм усного мовлення – соціолектів, сленгів, арго – в українських містах належить до найзагрозливіших для майбутнього української мови явищ. У статті «Двомовність і вульгаризми», написаній у 1983 році, Юрій Шевельов писав: «У сучасній Україні, як здається, власні українські арго відмерли, а інновації в сленгу позичаються майже автоматично з російської мови. Наприклад, в’язничний жаргон, навіть в українських противників совєтської системи й домінації російської мови, типово «всесоюзний». Так і в инших неросійських мовах СРСР. Про небезпеку цього явища для самостійного розвитку, кінець-кінцем і самого існування неросійських мов СРСР, немає потреби говорити. Жаргони й сленг є і віддавна були тим ґрунтом, звідки приходять живущі соки до даної мови, ґрунтом, де безперешкодно точиться її життя. Загальновідомо, що і сучасні романські мови постали з «вульгарної», а не нормативної латини»7.
При неповноцінному функціонуванні українського слова в суспільному житті головною формою літературної мови стає писемна. Життя ж розмаїтих усних різновидів міського мовлення паралізується. Відтак українська мова застигає у фіксованій писемній формі, що блокує рух, розвиток мови. Не підтримана постійною щоденною реалізацією в усному спілкуванні, мова дедалі більше «мумізується», замикається сама в собі, втрачає здатність реагувати на живу реальність. Адже всі різновиди фамільярного усномовного спілкування, не закуті в застиглий писемно-нормативний канон, – це своєрідні мовні лабораторії, в яких відбувається постійний рух, стихійний розвиток мови.
Витіснення української мови російською з побутової сфери усної комунікації, відсутність мовленнєвого середовища значно ускладнює процес оволодіння нею. «Ніде ніхто й ніколи, – писав Олекса Синявський, – не може вивчитися якоїсь мови практично в таких розмірах, як це потрібно для щоденного вжитку людині інтелігентної професії, без належного мовного оточення. Хоч мовне оточення й не одинока умова такого вивчення, та без нього годі й думати за більш-менш серйозне засвоєння мови. Щоденне читання часописів, книг, розмова, письмо, вуличні написи, плякати, афіші, театр – ось та нормальна мовна атмосфера, де може нормально організовуватися мова окремої людини»8.
Обмежене використання української як засобу усного спілкування позбавляє літературну мову одного з найважливіших, живих і відкритих, джерел нормування й кодифікації, оскільки переважна більшість інновацій і запозичень, їх перевірка на життєздатність і адаптація або ж відторгнення відбуваються в рухливому живому, а не фіксованому писемному мовленні.
Сьогодні процеси спонтанної й офіційної суржикізації настільки замулили живомовні народні джерела, що звертатися у справі нормування літературної мови до уснорозмовної бази, як це робили мовознавці й літератори, зокрема Б. Антоненко-Давидович, ще в 60-х роках, не кажучи вже про 20-ті, слід із великим застереженням. Як зазначає С. Караванський, «орієнтуватися на живе мовлення сьогодні можна лише вибірково, бо в живомовній стихії змішано кілька мовних течій. Отже, треба орієнтуватись на народну творчість у неспотворених записах, на мову класиків, на лексикографічні джерела, видані до погрому українства або у вільному світі»9.
Водночас і в масовій свідомості, і, частково, в наукових осередках мовної кодифікації відбувається певна переорієнтація в оцінюванні «чистоти» літературної мови, її відповідности нормативному стандартові.
Як показало соціолінгвістичне дослідження, у масовому сприйнятті високі оцінки мовлення за показником «правильности» пов’язуються переважно з тією територією, де відсутній розрив між мовним вираженням усної і писемної культури. Опитування, проведене серед школярів, студентів і вчителів різних регіонів України, виявило, що тільки у вчительських середовищах Києва і Дніпропетровська відповіді на питання про місцезнаходження досконалого (найбільш літературного) мовлення розподілились між Заходом і Центром. Так, 45% вчителів, опитаних у Києві, і 49% вчителів Дніпропетровська вважають, що найдосконаліше (найбільш літературно) говорять у центральних областях і відповідно 42% київських учителів і 21% дніпропетровських відносять до території поширення зразкового мовлення західні області.
Натомість більшість опитаних школярів (приблизно три чверті) і в Києві, і у Львові, і в Дніпропетровську вважає, що найдосконаліше говорять українською на Заході. Цей же район вважає зразковим у мовному відношенні і більшість студентства, що брало участь у опитуванні – відповідно 66% київських студентів, 82% – львівських і 57% дніпропетровських. До цього слід додати, що це твердження підтримує й більшість львівських учителів (79%)10.
Водночас у зросійщених регіонах України спостерігається послаблення впливу зразкового усного мовлення, як українського, заблокованого поширенням російської, так і російського внаслідок периферійности українських міст стосовно Москви й Петербурга – центрів кодифікації норм російського літературного стандарту. Показово, що московські мовознавці, які визначають коло носіїв російської літературної мови, виключають з нього російськомовних українців. Так, в останньому університетському посібнику з соціолінгвістики його автори В. І. Бєліков і Л. П. Крисін, перераховуючи ознаки носіїв літературного варіянту російської мови, до яких вони відносять мешканців міст, що для них російська мова є рідною і вони здобули вищу або середню освіту в навчальних закладах з викладанням усіх предметів російською мовою, щодо українців зазначають: «...Спостереження свідчать, що особи, для яких російська є нерідною, навіть у тому випадку, коли мовець володіє нею вільно, виявляють у своєму мовленні риси, тією чи иншою мірною зумовлені інтерференцією. Наприклад, у мовленні українців, що володіють російською мовою, регулярно використовується звук [г] фарингальний замість [ґ] вибухового, «належного» згідно з російською літературною нормою… Це позбавляє дослідника можливості вважати таких людей однорідними в мовному відношенні з особами, для яких російська мова є рідною»11.
Послаблення впливовости авторитетних зразків мовлення, розмитість поняття мовної норми, культури мовлення стосовно обох вживаних в Україні мов призводить до неконтрольованого суспільством розростання низьких вульгарних форм побутово-розмовного мовлення.
Сучасні проблеми поширення вульгарного мовлення, брутального стилю спілкування стосуються передусім російськомовних міських середовищ України, хоча саме явище виходить за межі України і рівною мірою стосується Росії і, власне, може бути потрактоване ширше – як властиве всьому постсовєтському просторові.
У зв’язку з цим варто детальніше зупинитися на деяких характерних рисах російського просторіччя, складову частину якого становлять і так звані вульгаризми.
Дослідник лексики англійської і російської мов В. Хомяков вважає просторіччя особливою наддіялектною формою розмовного мовлення і відзначає строкатість його структури, яка, на його думку, складніша від лексико-семантичної системи літературної мови. Учений поділяє нестандартну лексику, яка протистоїть стандартній, на два основні типи – стилістично знижену і соціяльно детерміновану, причому остання, на його думку, має вужчий узус, ніж стилістично знижена. У межах стилістично-зниженого, або експресивного, просторіччя В. Хомяков виділяє такі складові елементи: «низькі» колоквіялізми, сленгізми, вульгаризми, в межах соціяльно-професійного просторіччя – жаргонізми й арготизми12.
У деяких працях російських соціолінгвістів просторіччя окреслюється як суто національний феномен, що за характером побутування відрізняється від функціонально близьких типів розмовного мовлення инших мов. Так, у одному з останніх посібників з соціолінгвістики В. І. Бєлікова і Л. П. Крисіна, в якому просторіччя визначено як «мовлення неосвіченого і напівосвіченого міського населення, що не володіє літературними нормами», зазначено: «Сам термін просторіччя вживається головним чином у вітчизняній соціолінгвістиці, оскільки просторіччя – «найбільш російська» мовна підсистема, специфічна для російської національної мови. Якщо територіяльні діялекти і тим паче літературна мова мають прямі аналоги в инших національних мовах, то у просторіччя таких аналогів немає. Ні французька підсистема langue populaire, ні те, що в англомовній лінгвістичній літературі зветься nonstandard або illiterate speech, не є подобами російського просторіччя, відрізняючись від останнього як щодо соціяльної бази (тобто складу носіїв), так і щодо структурних і функціональних властивостей»13. І далі: «Польські міські діялекти значно більшою мірою, ніж російське просторіччя, спираються на селянські говори; болгарські, сербські і хорватські міські койне близькі до їхньої діялектної основи, що також відрізняє їх від російського просторіччя»14.
У кожному разі очевидною є та велика вага, яку посідає в лексичній системі російської мови нестандартна лексика, використання якої пов’язане із зниженим стилем комунікації. Цікавим у цьому зв’язку є порівняння російської мови з англійською, яке зробив В. Набоков. Порівняння варте уваги, бо належить блискучому стилістові, який досконало володів обома мовами. «Ця чудова російська мова, – писав В. Набоков, – яка, здавалося мені, квітне десь, як весна, виявилась неіснуючою... Все мужицьке, грубе, соковито-похабне російською виходить краще, ніж англійською, але такі природні для англійської мови тонкощі, поезія думки, перегук між найабстрактнішими поняттями стають по-російському неоковирними і часто огидними»15.
Кардинальний зсув у бік гіпертрофованого розвитку усних форм російського мовлення із зниженим аж до вульгарного експресивно-емоційним забарвленням відбувався після Жовтневої революції. За словами російського філософа С. Н. Булгакова, «більшовизм народився з матірної лайки»16.
Соціяльний склад Російської імперії у його новій совєтській іпостасі зазнав суттєвих змін. Населення імперії було декласовано, і класово диференційоване суспільство заступив поділ на соціяльно однорідну масу і керівну касту. Такі соціяльні зрушення не могли не позначитись і на функціонуванні мов. Відомо, що в перші пореволюційні роки більшовики висували навіть проєкт директивної перебудови і в мовній сфері, плануючи створити особливу «пролетарську» мову. Проєкт, звичайно, виявився нездійсненним, але зміни в соціяльній і стильовій диференціяції російської мови, і зміни суттєві, таки відбулися. Значної руйнації зазнав передусім високий стиль, зокрема цілком втратили вплив конфесійна мова, мовленнєві й етикетні зразки спілкування вищих суспільних верств – загалом сфера елітарної культури, включаючи художню літературу.
Місце зазначених типів зразкового мовлення посів специфічний ідеологізований різновид мови, чи швидше антимови, який в сучасній лінгвістиці дістав різні термінологічні визначення, в тім числі й дефініцію партійний жаргон. Останнє визначення, проте, навряд чи прийнятне, оскільки окреслює розглядувану мову як різновид групової, тоді як внаслідок всеохопної влади комуністичної партії в Совєтському Союзі її мова виходила далеко за межі адміністративно-ділового і пропагандивно-публіцистичного стилів – вона претендувала на всі сфери суспільного життя.
Слід зазначити, що панівні позиції комуністичний новояз посідав у писемних стилях, оскільки і в усній реалізації промови партійних діячів були переважно прочитаними вголос писаними текстами. Це була мова наказів, директив і гасел, абсолютно непридатна до вживання у звичайній комунікативній функції. Водночас люмпенізація суспільства призвела до гіпертрофованого розвитку й поширення експресивних знижених форм російського побутового мовлення. Якщо до революції кримінальний жаргон функціонував відносно автономно від загальнопоширеної мови, то вже з 20-их років проникнення арготизмів у розмовно-побутове мовлення набуває масового характеру. З 30-их років, із зростанням кількости в’язниць і концтаборів, внаслідок масових контактів населення з каральною системою вплив жаргону злочинців поширюється далі. Процес тотальної вульгаризації мови в умовах табірного існування значної частини населення Совєтського Союзу відобразив Олександр Солженіцин у 19-ій главі «Архипелагу Гулагу». Змальовуючи побут політв’язнів, О. Солженіцин пише: «Нарешті, міцно об’єднує їх ще один куточок культури, який уже нерозривно зливається з мовою і який ми лише приблизно можемо описати блідим терміном матерщина (від латинського mater). Це – та особлива форма висловлення емоцій, яка навіть важливіша за всю решту мови, тому що дозволяє зекам спілкуватися один з одним у більш енергійній і короткій формі, ніж звичайні мовні засоби... Постійний психологічний стан зеків отримує найкращу розрядку і знаходить собі найбільш адекватне висловлення саме в цій високо організованій матерщині. Тому вся инша мова мовби відступає на другий план. Але і в ній ми спостерігаємо дивовижну подібність висловів, одну й ту саму мовну логіку від Колими і до Молдавії (підкр. авт.)»17.
Такий брутальний стиль спілкування вийшов за межі зони, і вживання вульгаризмів набуло популярности серед инших груп населення Совєтського Союзу. Найвиразнішим свідченням зникнення в соціюмі морально-етичних бар’єрів у ставленні ло непристойної лайки є поширення моди на її використання в мовленні інтелігентських кіл росіян і зросійщених представників инших націй. Підтвердження цього знаходимо у відтворенні особливостей російської мови, вживаної в колі київської опозиційної інтелігенції, з документального роману Гелія Снєгірьова. Характеризуючи одного із своїх приятелів, Г. Снєгірьов зазначає: «Такий у Петра Князева стиль бесіди: найповажніші розмисли про життєво-складне переплітаються в нього з іронічними і автоіронічними зауваженнями, суто ділове зрізається враз красним слівцем, у рафіновано інтелігентне мовлення вплітаються вульгаризми і матерщина. Втім, у всіх у нас, у людей нашого кола таким є мовленнєвий стиль... (підкр. авт.)»18.
Як видно, вульгаризми, вживання яких через непристойність експресії зазвичай обмежено певним середовищем з низьким соціяльним статусом, у совєтському суспільстві набули поширення навіть у колах носіїв взірцевого літературного мовлення. Причому внаслідок частотности вживання матірні слова значною мірою втратили функцію інтенсифікаторів негативних емоцій, десемантизувалися і функціонально наблизились до вставних часток.
Отож, найефективнішим мовним знаряддям переформування багатонаціонального населення Совєтського Союзу в «нову історичну спільноту – совєтський народ» став не спеціяльно створений для цієї мети партійний новояз, а найбільш звульгаризований шар живого мовлення, побутування якого у нижчих верствах мало давню традицію в російській культурі, згадаймо хоча б Шевченкового «Саула»:
Саул прочумався та й ну,
Як той москаль, у батька, в матір
Свою рідоньку волохату
І вздовж, і впоперек хрестить.
Українські народні звичаї накладали суворе табу на вживання матірних слів, у ставленні до них спостерігається різка відмінність між українською і російською етнічними культурами. Як справедливо зазначає Я. Радевич-Винницький, експансія матюків стала особливо інтенсивною після встановлення совєтської влади на Україні і пов’язана із російщенням українців19. Але українська інтелектуальна еліта навіть у нелюдських концтабірних умовах не приймала нецензурної лексики як поширеного інтернаціонального засобу спілкування. Це засвідчує, зокрема, спогад колишнього політв’язня Семена Глузмана про реакцію Василя Стуса на звичку російськомовних інтелігентів прикрашати своє мовлення матірними словами. «Я – людина російської культури, – пише Семен Глузман. – Як ви знаєте, у російській культурі мат не вважається забороненим, а навпаки – цим бравують. І я пам’ятаю, що якось у розмові зі Стусом я вилаявся. Василь зупинив мене і, напевно, хвилин зо п’ять читав нотацію, і мені було страшенно соромно. До того ж це говорив не якийсь пуританин, а звичайна людина, але з погляду зовсім іншої культури»20.
Той ступінь вульгаризації, якої зазнала російська мова за совєтської доби, належить до незаперечних ознак загальної соціяльної деградації суспільства. Очевидно, не випадково в сучасній англійській літературі з’явився твір («Механічний апельсин» Ентоні Бьорджеса), в якому російські слова, введені в англомовний текст, асоціятивно пов’язуються з дискурсом насильства, оскільки становлять елемент жаргону молодіжної групи злочинців.
Спадщина совєтського періоду в сучасній мовній ситуації виявляється не тільки в розшаруванні української людности за мовною ознакою на дві групи – носіїв української літературної мови і носіїв російської літературної мови. Не меншого, а може, й більшого поширення набули здеградовані форми усного побутового мовлення, що утворилися на ґрунті обох мов. Для українського мовлення – це суржик, що виник внаслідок потужного інтерференційного впливу російської мови, для російського мовлення – це лексично обмежений звульгаризований різновид, який набув поширення в результаті винародовлення і соціяльної деградації суспільства. Слід врахувати і периферійність України стосовно центрів нормування і кодифікації російського літературного мовлення.
Отже, поділ населення України на україномовне і російськомовне доповнює поділ на суржикомовне і матючномовне.
Вихід з кризового стану усних форм побутування мови в східних і південних регіонах України, звичайно, єдиний – поширення української літературної мови через систему освіти, засобів масової інформації, культури. При цьому, безперечно, є хибною тенденція до замикання української мови і культури в межах елітарних форм її побутування. І сленг, і жаргони необхідні для повноцінного життя кожної мови. Необхідно лише, щоб сленг і жаргони формувались у межах своєї мови.
Натомість контакти в неофіційних побутових ситуаціях – у приватному, товарисько-родинному житті, неофіційному виробничому спілкуванні, у неформальній соціяльно-культурній сфері дозволяють значно вільнішу вербальну поведінку.
Цей тип побутово-розмовного мовлення є найбільш динамічною структурою, яка чутливо реагує на зміни в суспільно-політичному житті й культурі народу і характеризується найбільшою відкритістю до інновацій та змін. Саме через усні різновиди побутування мови здійснюється її зв’язок із щоденним життям. Як приклад вияву живомовного реагування на сучасні реалії можна навести хоча б популярну лексему кравчучка, що нею міська людність охрестила велику сумку на коліщатах, яка стала одним з невід’ємних атрибутів сучасного міського життя. В такий спосіб буденна народна свідомість пов’язує прізвище першого президента посттоталітарної України з побутовою реалією, що набула поширення за його доби. Подібно прореагував свого часу міський сленг на епоху Хрущова, охрестивши новобудови тієї пори влучним словом хрущоби.
Побутово-розмовне мовлення має наддіялектний загальнонаціональний характер. Водночас до нього легко проникають елементи вузько локальних утворень – територіяльних діялектів, а також соціолектів, жаргонів, арго.
Свого часу Бодуен де Куртене висунув ідею двопланового членування мови – горизонтального, під яким він мав на увазі територіяльне членування мови, і вертикального, яким позначав її соціяльну диференціяцію. Учений підкреслював важливість вивчення вертикального мовного шару, що становить «різноманітні видозміни того ж місцевого говору за суспільними класами, за заняттями і способом життя, за соціяльними верствами тощо».
Взаємодія територіяльних і соціяльних діялектів із загально-народним розмовно-побутовим мовленням і літературною мовою у різні історичні епохи виявляється по-різному. Якщо територіяльне членування мови належить до доісторичних часів і пов’язане ще з періодом племінної диференціяції, то соціяльні діялекти виникають у пізніший період розвитку і відображають у мові соціяльну стратифікацію суспільства. Існує різниця і в якісних характеристиках територіяльних і соціяльних діялектів. Територіяльний діялект – це мовна система, що виявляє свою специфіку на всіх мовних рівнях – фонетичному, лексичному, словотворчому, морфологічному і синтаксичному, тоді як соціяльні діялекти вирізняються лише на лексичному рівні. Тому дехто з науковців пропонує визначати їх як соціяльні лексичні системи.
Крім того, територіяльний діялект, особливо в минулі епохи, був для його носіїв переважно єдиною мовою спілкування з оточенням, тоді як соціяльний діялект, вживаний в різних побутових сферах міської комунікації, співіснує у свідомості його носіїв, як правило, поряд із нормативною літературною мовою – і писемною, й усною, виконуючи функцію певної лексичної підсистеми, використання якої можливе лише за певних обставин – або в межах своєї соціяльної групи, або у визначеній комунікативній ситуації.
Соціяльні діялекти – це варіянти національної мови, пов’язані з існуванням соціяльних груп, об’єднаних певним типом зв’язку. У близькому до цього значенні вживається також термін жаргон. Так в енциклопедії «Українська мова» жаргон визначено як «один з різновидів соціальних діалектів, що відрізняється від загальновживаної мови використанням специфічної експресивно забарвленої лексики, синонімічної до слів загального вжитку, фразеології, іноді й особливостями мови»3.
В минулому терміну жаргон надавалось стилістично зниженого значення, елемент негативної конотації зберігається иноді і в сучасному побутовому мовленні. Еволюцію терміна можна простежити за словниками иншомовних слів. Так, «Словник чужомовних слів» 1932 р. дає таке визначення жаргону: «1) зіпсована різними сторонніми впливами говірка; 2) умовна штучна мова людей якогось фаху (злодійський жаргон)»4.
Натомість в сучасній науковій літературі терміни жаргоніарго позначають різновиди соціяльних діялектів, причому арго, на відміну від жаргону, вживається щодо специфічної, не зрозумілої иншим групової мови, спеціяльно створеної з метою її втаємничення від сторонніх. В останнє десятиліття в науковому і публіцистичному дискурсах поширився також запозичений з англійської мови термін сленгна позначення жаргонізованого розмовного мовлення або жаргону з широкою соціяльною базою, наприклад молодіжний сленг.
Соціолект, або жаргон, виконує такі функції: об’єднує особу з групою, водночас вирізняючи відповідну групу поміж инших, а також стає мовним знаряддям інтерпретації дійсности. Соціолект, як кожна мова, в певний спосіб інтерпретує дійсність, накреслюючи образ світу згідно з системою суспільних вартостей, які приймає група. Так, молодіжний жаргон виражає жартівливе, ігрове трактування дійсности. Злочинні угруповання створюють свою брутальну мову, яка підтримує брутальну поведінку. Отже, функції соціяльного діялекту тотожні функціям загальнонародної мови, але якщо остання консолідує всю національну спільноту, відрізняючи її від инших націй, то об’єднавча функція соціолекту діє на вужчому, груповому рівні, виокремлюючи всередині соціюму групи людей за певними ознаками – професією, родом діяльности, інтересами, віком тощо.
Професійно диференційовані соціолекти зародились дуже давно, їх виникнення пов’язане з розподілом праці між членами соціюму. В минулому на Україні були відомі такі професійні соціолекти, як мова кобзарів (вона називалась лірницька мова), свій жаргон мали бурсаки, духівництво, мандровані дяки та инші групи населення, об’єднані за родом діяльности.
Групові, або корпоративні жаргони зазвичай виникають у групах людей, тісно між собою чимось пов’язаних. Форми зв’язку можуть бути різними, наприклад, спільне навчання в школі або інституті, служба в армії, захоплення туризмом, спортом, колекціонування тощо.
Лексика корпоративних жаргонів за своїм призначенням суттєво відрізняється від професійної лексики або термінології. Появу спеціяльної професійної лексики, як правило, викликає потреба назвати якийсь предмет або явище, з яким виробник має справу у своїй діяльності. Нерідко це стосується якогось специфічного предмета, мало відомого або зовсім не відомого иншим. Лексика ж групових жаргонів позначає переважно вже відомі предмети, якості, стани. Тут ми маємо справу не з понятійними, а з експресивно-оцінювальними синонімами, найчастіше стилістично зниженими.
Головним чинником виникнення деяких групових соціолектів є експресія. Так утворюються жаргони у відкритих молодіжних середовищах – учнівських, студентських, в групах, пов’язаних із мистецькою діяльністю. В таких соціолектах надзвичайно розбудована синоніміка. Наприклад, у польському словнику студентського жаргону, опублікованому в 1974 р., що містить 10.000 слів, на позначення гроші зафіксовано 46 синонімів5. З сучасного українського студентського жаргону можна навести приклади таких синонімічних рядів: торба – гаплик – хана – труба – глина – слива – ландиш (кінець, крах чогось); герла – матильда – клава – тьолка – тітка (дівчина) тощо6.
Метафорична експресивна лексика студентського жаргону з огляду на звичайні потреби комунікації здається надмірно розбудованою. Це зближує її з поетичною мовою. Думку про подібність поетичної мови і сленгу висловив данський мовознавець Отто Есперсен.
Обидві форми існування мови, на перший погляд, різко відмінні, зближує те, що і в поетичній мові, і в жаргоні реалізується креативна функція мови, лише в поетичній мові вона має індивідуальний прояв, а в жаргоні – колективний. Водночас О. Есперсен зауважив, що сленг, мовлення жартівливе й ексцентричне, оперує обмеженішими формальними засобами, ніж поетична мова, в якій наявні рима, ритм, поетичні фігури. Крім того, очевидно, що в молодіжному жаргоні домінує гумор і грубувата емоція. Він відображає властиву молодіжним середовищам позицію «аби було инакше і смішніше, ніж у звичайній мові», отже, спрямований на словесну гру, забаву.
Майже кожна людина, будучи членом кількох соціяльних груп, стає носієм кількох соціолектів. До деяких груп належить довго (часто в одній професійній групі лишається протягом усього дорослого життя), в инших, наприклад у групах ровесників (любителів рок-музики або членів спортивних клубів) з’являється ненадовго, лише в певний період життя. Цим пояснюється те, що професійні діялекти (рибальські, мисливські, моряцькі та инші) належать до стабільних, культивують традиції професії. Ті ж мовні варіянти, які утворюються в безпосередніх контактах, наприклад, соціолекти молодіжних груп – той же студентський сленг – відзначається змінністю, плинністю. Тривалим у них є тільки механізм творення слів, самі ж слова виникають і забуваються одразу зі зміною особового складу груп.
Неповнота побутування живих форм усного мовлення – соціолектів, сленгів, арго – в українських містах належить до найзагрозливіших для майбутнього української мови явищ. У статті «Двомовність і вульгаризми», написаній у 1983 році, Юрій Шевельов писав: «У сучасній Україні, як здається, власні українські арго відмерли, а інновації в сленгу позичаються майже автоматично з російської мови. Наприклад, в’язничний жаргон, навіть в українських противників совєтської системи й домінації російської мови, типово «всесоюзний». Так і в инших неросійських мовах СРСР. Про небезпеку цього явища для самостійного розвитку, кінець-кінцем і самого існування неросійських мов СРСР, немає потреби говорити. Жаргони й сленг є і віддавна були тим ґрунтом, звідки приходять живущі соки до даної мови, ґрунтом, де безперешкодно точиться її життя. Загальновідомо, що і сучасні романські мови постали з «вульгарної», а не нормативної латини»7.
При неповноцінному функціонуванні українського слова в суспільному житті головною формою літературної мови стає писемна. Життя ж розмаїтих усних різновидів міського мовлення паралізується. Відтак українська мова застигає у фіксованій писемній формі, що блокує рух, розвиток мови. Не підтримана постійною щоденною реалізацією в усному спілкуванні, мова дедалі більше «мумізується», замикається сама в собі, втрачає здатність реагувати на живу реальність. Адже всі різновиди фамільярного усномовного спілкування, не закуті в застиглий писемно-нормативний канон, – це своєрідні мовні лабораторії, в яких відбувається постійний рух, стихійний розвиток мови.
Витіснення української мови російською з побутової сфери усної комунікації, відсутність мовленнєвого середовища значно ускладнює процес оволодіння нею. «Ніде ніхто й ніколи, – писав Олекса Синявський, – не може вивчитися якоїсь мови практично в таких розмірах, як це потрібно для щоденного вжитку людині інтелігентної професії, без належного мовного оточення. Хоч мовне оточення й не одинока умова такого вивчення, та без нього годі й думати за більш-менш серйозне засвоєння мови. Щоденне читання часописів, книг, розмова, письмо, вуличні написи, плякати, афіші, театр – ось та нормальна мовна атмосфера, де може нормально організовуватися мова окремої людини»8.
Обмежене використання української як засобу усного спілкування позбавляє літературну мову одного з найважливіших, живих і відкритих, джерел нормування й кодифікації, оскільки переважна більшість інновацій і запозичень, їх перевірка на життєздатність і адаптація або ж відторгнення відбуваються в рухливому живому, а не фіксованому писемному мовленні.
Сьогодні процеси спонтанної й офіційної суржикізації настільки замулили живомовні народні джерела, що звертатися у справі нормування літературної мови до уснорозмовної бази, як це робили мовознавці й літератори, зокрема Б. Антоненко-Давидович, ще в 60-х роках, не кажучи вже про 20-ті, слід із великим застереженням. Як зазначає С. Караванський, «орієнтуватися на живе мовлення сьогодні можна лише вибірково, бо в живомовній стихії змішано кілька мовних течій. Отже, треба орієнтуватись на народну творчість у неспотворених записах, на мову класиків, на лексикографічні джерела, видані до погрому українства або у вільному світі»9.
Водночас і в масовій свідомості, і, частково, в наукових осередках мовної кодифікації відбувається певна переорієнтація в оцінюванні «чистоти» літературної мови, її відповідности нормативному стандартові.
Як показало соціолінгвістичне дослідження, у масовому сприйнятті високі оцінки мовлення за показником «правильности» пов’язуються переважно з тією територією, де відсутній розрив між мовним вираженням усної і писемної культури. Опитування, проведене серед школярів, студентів і вчителів різних регіонів України, виявило, що тільки у вчительських середовищах Києва і Дніпропетровська відповіді на питання про місцезнаходження досконалого (найбільш літературного) мовлення розподілились між Заходом і Центром. Так, 45% вчителів, опитаних у Києві, і 49% вчителів Дніпропетровська вважають, що найдосконаліше (найбільш літературно) говорять у центральних областях і відповідно 42% київських учителів і 21% дніпропетровських відносять до території поширення зразкового мовлення західні області.
Натомість більшість опитаних школярів (приблизно три чверті) і в Києві, і у Львові, і в Дніпропетровську вважає, що найдосконаліше говорять українською на Заході. Цей же район вважає зразковим у мовному відношенні і більшість студентства, що брало участь у опитуванні – відповідно 66% київських студентів, 82% – львівських і 57% дніпропетровських. До цього слід додати, що це твердження підтримує й більшість львівських учителів (79%)10.
Водночас у зросійщених регіонах України спостерігається послаблення впливу зразкового усного мовлення, як українського, заблокованого поширенням російської, так і російського внаслідок периферійности українських міст стосовно Москви й Петербурга – центрів кодифікації норм російського літературного стандарту. Показово, що московські мовознавці, які визначають коло носіїв російської літературної мови, виключають з нього російськомовних українців. Так, в останньому університетському посібнику з соціолінгвістики його автори В. І. Бєліков і Л. П. Крисін, перераховуючи ознаки носіїв літературного варіянту російської мови, до яких вони відносять мешканців міст, що для них російська мова є рідною і вони здобули вищу або середню освіту в навчальних закладах з викладанням усіх предметів російською мовою, щодо українців зазначають: «...Спостереження свідчать, що особи, для яких російська є нерідною, навіть у тому випадку, коли мовець володіє нею вільно, виявляють у своєму мовленні риси, тією чи иншою мірною зумовлені інтерференцією. Наприклад, у мовленні українців, що володіють російською мовою, регулярно використовується звук [г] фарингальний замість [ґ] вибухового, «належного» згідно з російською літературною нормою… Це позбавляє дослідника можливості вважати таких людей однорідними в мовному відношенні з особами, для яких російська мова є рідною»11.
Послаблення впливовости авторитетних зразків мовлення, розмитість поняття мовної норми, культури мовлення стосовно обох вживаних в Україні мов призводить до неконтрольованого суспільством розростання низьких вульгарних форм побутово-розмовного мовлення.
Сучасні проблеми поширення вульгарного мовлення, брутального стилю спілкування стосуються передусім російськомовних міських середовищ України, хоча саме явище виходить за межі України і рівною мірою стосується Росії і, власне, може бути потрактоване ширше – як властиве всьому постсовєтському просторові.
У зв’язку з цим варто детальніше зупинитися на деяких характерних рисах російського просторіччя, складову частину якого становлять і так звані вульгаризми.
Дослідник лексики англійської і російської мов В. Хомяков вважає просторіччя особливою наддіялектною формою розмовного мовлення і відзначає строкатість його структури, яка, на його думку, складніша від лексико-семантичної системи літературної мови. Учений поділяє нестандартну лексику, яка протистоїть стандартній, на два основні типи – стилістично знижену і соціяльно детерміновану, причому остання, на його думку, має вужчий узус, ніж стилістично знижена. У межах стилістично-зниженого, або експресивного, просторіччя В. Хомяков виділяє такі складові елементи: «низькі» колоквіялізми, сленгізми, вульгаризми, в межах соціяльно-професійного просторіччя – жаргонізми й арготизми12.
У деяких працях російських соціолінгвістів просторіччя окреслюється як суто національний феномен, що за характером побутування відрізняється від функціонально близьких типів розмовного мовлення инших мов. Так, у одному з останніх посібників з соціолінгвістики В. І. Бєлікова і Л. П. Крисіна, в якому просторіччя визначено як «мовлення неосвіченого і напівосвіченого міського населення, що не володіє літературними нормами», зазначено: «Сам термін просторіччя вживається головним чином у вітчизняній соціолінгвістиці, оскільки просторіччя – «найбільш російська» мовна підсистема, специфічна для російської національної мови. Якщо територіяльні діялекти і тим паче літературна мова мають прямі аналоги в инших національних мовах, то у просторіччя таких аналогів немає. Ні французька підсистема langue populaire, ні те, що в англомовній лінгвістичній літературі зветься nonstandard або illiterate speech, не є подобами російського просторіччя, відрізняючись від останнього як щодо соціяльної бази (тобто складу носіїв), так і щодо структурних і функціональних властивостей»13. І далі: «Польські міські діялекти значно більшою мірою, ніж російське просторіччя, спираються на селянські говори; болгарські, сербські і хорватські міські койне близькі до їхньої діялектної основи, що також відрізняє їх від російського просторіччя»14.
У кожному разі очевидною є та велика вага, яку посідає в лексичній системі російської мови нестандартна лексика, використання якої пов’язане із зниженим стилем комунікації. Цікавим у цьому зв’язку є порівняння російської мови з англійською, яке зробив В. Набоков. Порівняння варте уваги, бо належить блискучому стилістові, який досконало володів обома мовами. «Ця чудова російська мова, – писав В. Набоков, – яка, здавалося мені, квітне десь, як весна, виявилась неіснуючою... Все мужицьке, грубе, соковито-похабне російською виходить краще, ніж англійською, але такі природні для англійської мови тонкощі, поезія думки, перегук між найабстрактнішими поняттями стають по-російському неоковирними і часто огидними»15.
Кардинальний зсув у бік гіпертрофованого розвитку усних форм російського мовлення із зниженим аж до вульгарного експресивно-емоційним забарвленням відбувався після Жовтневої революції. За словами російського філософа С. Н. Булгакова, «більшовизм народився з матірної лайки»16.
Соціяльний склад Російської імперії у його новій совєтській іпостасі зазнав суттєвих змін. Населення імперії було декласовано, і класово диференційоване суспільство заступив поділ на соціяльно однорідну масу і керівну касту. Такі соціяльні зрушення не могли не позначитись і на функціонуванні мов. Відомо, що в перші пореволюційні роки більшовики висували навіть проєкт директивної перебудови і в мовній сфері, плануючи створити особливу «пролетарську» мову. Проєкт, звичайно, виявився нездійсненним, але зміни в соціяльній і стильовій диференціяції російської мови, і зміни суттєві, таки відбулися. Значної руйнації зазнав передусім високий стиль, зокрема цілком втратили вплив конфесійна мова, мовленнєві й етикетні зразки спілкування вищих суспільних верств – загалом сфера елітарної культури, включаючи художню літературу.
Місце зазначених типів зразкового мовлення посів специфічний ідеологізований різновид мови, чи швидше антимови, який в сучасній лінгвістиці дістав різні термінологічні визначення, в тім числі й дефініцію партійний жаргон. Останнє визначення, проте, навряд чи прийнятне, оскільки окреслює розглядувану мову як різновид групової, тоді як внаслідок всеохопної влади комуністичної партії в Совєтському Союзі її мова виходила далеко за межі адміністративно-ділового і пропагандивно-публіцистичного стилів – вона претендувала на всі сфери суспільного життя.
Слід зазначити, що панівні позиції комуністичний новояз посідав у писемних стилях, оскільки і в усній реалізації промови партійних діячів були переважно прочитаними вголос писаними текстами. Це була мова наказів, директив і гасел, абсолютно непридатна до вживання у звичайній комунікативній функції. Водночас люмпенізація суспільства призвела до гіпертрофованого розвитку й поширення експресивних знижених форм російського побутового мовлення. Якщо до революції кримінальний жаргон функціонував відносно автономно від загальнопоширеної мови, то вже з 20-их років проникнення арготизмів у розмовно-побутове мовлення набуває масового характеру. З 30-их років, із зростанням кількости в’язниць і концтаборів, внаслідок масових контактів населення з каральною системою вплив жаргону злочинців поширюється далі. Процес тотальної вульгаризації мови в умовах табірного існування значної частини населення Совєтського Союзу відобразив Олександр Солженіцин у 19-ій главі «Архипелагу Гулагу». Змальовуючи побут політв’язнів, О. Солженіцин пише: «Нарешті, міцно об’єднує їх ще один куточок культури, який уже нерозривно зливається з мовою і який ми лише приблизно можемо описати блідим терміном матерщина (від латинського mater). Це – та особлива форма висловлення емоцій, яка навіть важливіша за всю решту мови, тому що дозволяє зекам спілкуватися один з одним у більш енергійній і короткій формі, ніж звичайні мовні засоби... Постійний психологічний стан зеків отримує найкращу розрядку і знаходить собі найбільш адекватне висловлення саме в цій високо організованій матерщині. Тому вся инша мова мовби відступає на другий план. Але і в ній ми спостерігаємо дивовижну подібність висловів, одну й ту саму мовну логіку від Колими і до Молдавії (підкр. авт.)»17.
Такий брутальний стиль спілкування вийшов за межі зони, і вживання вульгаризмів набуло популярности серед инших груп населення Совєтського Союзу. Найвиразнішим свідченням зникнення в соціюмі морально-етичних бар’єрів у ставленні ло непристойної лайки є поширення моди на її використання в мовленні інтелігентських кіл росіян і зросійщених представників инших націй. Підтвердження цього знаходимо у відтворенні особливостей російської мови, вживаної в колі київської опозиційної інтелігенції, з документального роману Гелія Снєгірьова. Характеризуючи одного із своїх приятелів, Г. Снєгірьов зазначає: «Такий у Петра Князева стиль бесіди: найповажніші розмисли про життєво-складне переплітаються в нього з іронічними і автоіронічними зауваженнями, суто ділове зрізається враз красним слівцем, у рафіновано інтелігентне мовлення вплітаються вульгаризми і матерщина. Втім, у всіх у нас, у людей нашого кола таким є мовленнєвий стиль... (підкр. авт.)»18.
Як видно, вульгаризми, вживання яких через непристойність експресії зазвичай обмежено певним середовищем з низьким соціяльним статусом, у совєтському суспільстві набули поширення навіть у колах носіїв взірцевого літературного мовлення. Причому внаслідок частотности вживання матірні слова значною мірою втратили функцію інтенсифікаторів негативних емоцій, десемантизувалися і функціонально наблизились до вставних часток.
Отож, найефективнішим мовним знаряддям переформування багатонаціонального населення Совєтського Союзу в «нову історичну спільноту – совєтський народ» став не спеціяльно створений для цієї мети партійний новояз, а найбільш звульгаризований шар живого мовлення, побутування якого у нижчих верствах мало давню традицію в російській культурі, згадаймо хоча б Шевченкового «Саула»:
Саул прочумався та й ну,
Як той москаль, у батька, в матір
Свою рідоньку волохату
І вздовж, і впоперек хрестить.
Українські народні звичаї накладали суворе табу на вживання матірних слів, у ставленні до них спостерігається різка відмінність між українською і російською етнічними культурами. Як справедливо зазначає Я. Радевич-Винницький, експансія матюків стала особливо інтенсивною після встановлення совєтської влади на Україні і пов’язана із російщенням українців19. Але українська інтелектуальна еліта навіть у нелюдських концтабірних умовах не приймала нецензурної лексики як поширеного інтернаціонального засобу спілкування. Це засвідчує, зокрема, спогад колишнього політв’язня Семена Глузмана про реакцію Василя Стуса на звичку російськомовних інтелігентів прикрашати своє мовлення матірними словами. «Я – людина російської культури, – пише Семен Глузман. – Як ви знаєте, у російській культурі мат не вважається забороненим, а навпаки – цим бравують. І я пам’ятаю, що якось у розмові зі Стусом я вилаявся. Василь зупинив мене і, напевно, хвилин зо п’ять читав нотацію, і мені було страшенно соромно. До того ж це говорив не якийсь пуританин, а звичайна людина, але з погляду зовсім іншої культури»20.
Той ступінь вульгаризації, якої зазнала російська мова за совєтської доби, належить до незаперечних ознак загальної соціяльної деградації суспільства. Очевидно, не випадково в сучасній англійській літературі з’явився твір («Механічний апельсин» Ентоні Бьорджеса), в якому російські слова, введені в англомовний текст, асоціятивно пов’язуються з дискурсом насильства, оскільки становлять елемент жаргону молодіжної групи злочинців.
Спадщина совєтського періоду в сучасній мовній ситуації виявляється не тільки в розшаруванні української людности за мовною ознакою на дві групи – носіїв української літературної мови і носіїв російської літературної мови. Не меншого, а може, й більшого поширення набули здеградовані форми усного побутового мовлення, що утворилися на ґрунті обох мов. Для українського мовлення – це суржик, що виник внаслідок потужного інтерференційного впливу російської мови, для російського мовлення – це лексично обмежений звульгаризований різновид, який набув поширення в результаті винародовлення і соціяльної деградації суспільства. Слід врахувати і периферійність України стосовно центрів нормування і кодифікації російського літературного мовлення.
Отже, поділ населення України на україномовне і російськомовне доповнює поділ на суржикомовне і матючномовне.
Вихід з кризового стану усних форм побутування мови в східних і південних регіонах України, звичайно, єдиний – поширення української літературної мови через систему освіти, засобів масової інформації, культури. При цьому, безперечно, є хибною тенденція до замикання української мови і культури в межах елітарних форм її побутування. І сленг, і жаргони необхідні для повноцінного життя кожної мови. Необхідно лише, щоб сленг і жаргони формувались у межах своєї мови.
__________
1 Шевельов Юрій. Внесок Галичини у формування української літературної мови. – К., 2003. – С. 23.
2 Лингвистический энциклопедический словарь. – М., 1990. – С. 407.
3 Українська мова. Енциклопедія. – К., 2000. – С. 167.
4 Бойків І., Ізюмов О., Калишевський Г., Трохименко М. Словник чужомовних слів (Репринт з 2-го переробленого видання 1995 р., здійсненого у Нью-Йорку. Вперше виданий у Харкові 1932 р.). – К., 1996. – С. 168.
5 Współczesny język polski (pod redakcją Jerzego Bartmińskiego) // Encyklopedia kultury polskiej XX wieku. – T. 2. – Wrocław, 1993. – S. 231
6 Дзюбишина-Мельник Н. Я. Сучасний жаргон й сучасне розмовне мовлення // Наукові записки Національного університету «Києво-Могилянська Академія». – Т. 20. Філологічні науки. – К., 2002. – С. 15.
7 Шевельов Юрій. Двомовність і вульгаризми // Видатний філолог сучасності (Наукові виклади на честь 85-ліття Юрія Шевельова). – Харків, 1996. – С. 11.
8 Синявський Олекса. Найголовніші правила української мови (За новим правописом). – ДВУ, 1929. Цит. за: Німчук В. В. Проблеми українського правопису ХХ – початку ХХІ ст. (Додатки). – К., 2002. – С. 7.
9 Караванський Святослав. Секрети української мови: Науково-популярна розвідка з додатком словничків репресованої та забутої лексики. – К., 1994. – С. 7-8.
10 Біланюк Л. Мовна критика і самовпевненість: ідеологічні впливи на статус мов в Україні // «Державність української мови і мовний досвід світу» (Матеріали Міжнародної конференції). – К., 2000. – С. 136-137.
11 Беликов В. И., Крысин Л. П. Социолингвистика. – М., 2001. – С. 44.
12 Хомяков В.А. Социально-стилистическое варьирование и лексическое просторечие // «Социальная и стилистическая вариативность английского языка». – Пятигорск, 1988. – С. 5-10.
13 Беликов В. И., Крысин Л. П. Социолингвистика. – М., 2001. – С. 53.
14 Там само. – С. 54.
15 Цит. за: Косач Ю. Веремія Солженіцинщини // Косач Юрій. Вибране. – К., 1975. – С. 144.
16 Цит. за: Радевич-Винницький Ярослав. Етикет і культура спілкування. – Львів, 2001. – С. 183.
17 Солженицын Александр. Архипелаг Гулаг. – Т. 2. – М., 1989. – С. 464.
18 Снегирёв Гелий. Роман-донос. – К., 2000. – С. 195.
19 Радевич-Винницький Ярослав. Етикет і культура спілкування. – Львів, 2001. – С. 183.
20 Глузман Семен. Двадцять днів у камері з Василем Стусом // Цит. за: «Знак нескінченності». – К., 2002. – С. 10.
2 Лингвистический энциклопедический словарь. – М., 1990. – С. 407.
3 Українська мова. Енциклопедія. – К., 2000. – С. 167.
4 Бойків І., Ізюмов О., Калишевський Г., Трохименко М. Словник чужомовних слів (Репринт з 2-го переробленого видання 1995 р., здійсненого у Нью-Йорку. Вперше виданий у Харкові 1932 р.). – К., 1996. – С. 168.
5 Współczesny język polski (pod redakcją Jerzego Bartmińskiego) // Encyklopedia kultury polskiej XX wieku. – T. 2. – Wrocław, 1993. – S. 231
6 Дзюбишина-Мельник Н. Я. Сучасний жаргон й сучасне розмовне мовлення // Наукові записки Національного університету «Києво-Могилянська Академія». – Т. 20. Філологічні науки. – К., 2002. – С. 15.
7 Шевельов Юрій. Двомовність і вульгаризми // Видатний філолог сучасності (Наукові виклади на честь 85-ліття Юрія Шевельова). – Харків, 1996. – С. 11.
8 Синявський Олекса. Найголовніші правила української мови (За новим правописом). – ДВУ, 1929. Цит. за: Німчук В. В. Проблеми українського правопису ХХ – початку ХХІ ст. (Додатки). – К., 2002. – С. 7.
9 Караванський Святослав. Секрети української мови: Науково-популярна розвідка з додатком словничків репресованої та забутої лексики. – К., 1994. – С. 7-8.
10 Біланюк Л. Мовна критика і самовпевненість: ідеологічні впливи на статус мов в Україні // «Державність української мови і мовний досвід світу» (Матеріали Міжнародної конференції). – К., 2000. – С. 136-137.
11 Беликов В. И., Крысин Л. П. Социолингвистика. – М., 2001. – С. 44.
12 Хомяков В.А. Социально-стилистическое варьирование и лексическое просторечие // «Социальная и стилистическая вариативность английского языка». – Пятигорск, 1988. – С. 5-10.
13 Беликов В. И., Крысин Л. П. Социолингвистика. – М., 2001. – С. 53.
14 Там само. – С. 54.
15 Цит. за: Косач Ю. Веремія Солженіцинщини // Косач Юрій. Вибране. – К., 1975. – С. 144.
16 Цит. за: Радевич-Винницький Ярослав. Етикет і культура спілкування. – Львів, 2001. – С. 183.
17 Солженицын Александр. Архипелаг Гулаг. – Т. 2. – М., 1989. – С. 464.
18 Снегирёв Гелий. Роман-донос. – К., 2000. – С. 195.
19 Радевич-Винницький Ярослав. Етикет і культура спілкування. – Львів, 2001. – С. 183.
20 Глузман Семен. Двадцять днів у камері з Василем Стусом // Цит. за: «Знак нескінченності». – К., 2002. – С. 10.