Вінниця: злочин без кари

Попередні зауваги

Поява цієї книжки завершує довгорічні зусилля багатьох людей, що берегли пам'ять, свідчення і документи про большевицькі вбивства у Вінниці 1937-1938 років та розкриття масових братських могил під час німецької окупації 1943 р.

Перші матеріяли книжки вийшли англійською мовою 1989 року в США*.

У цьому збірнику поміщено переважно ті публікації, що з'явилися в пресі української діяспори, а також публікації з чужомовних джерел про згадані події.

З огляду на брак місця упорядники не мали можливости подати тут багато інших уже зібраних матеріялів. Зацікавлені зможуть відшукати їх, користуючись бібліографією, наведеною в кінці книжки.

Підготовляючи книгу, ми виправили очевидні авторські описки та друкарські помилки. У перекладах з інших мов ставилося завдання якомога точнішого відтворення оригіналів. Редактори воліють користуватися давнім «харківським» правописом, тож ортографію всіх публікованих матеріялів увідповіджено з нормами «Правописного словника» Г. Голоскевича (1930).

Уніфікацію написання назв і прізвищ зроблено лише в без­сумнівних випадках. Наявні подекуди невідповідності в транскрипції зумовлені подвійним, а то й потрійним перекладом текстів. Не коментуємо розбіжностей у фактах, авторських оцінках подій, залишаючи це майбутнім дослідникам.

* * *

Глибока подяка Лідії та Вікторові Лівай (США) за відшукання матеріялів з архіву автора першої джерельної книжки про масові братські могили у Вінниці - «Злочин у Вінниці» (1943), - Аполона Трембовецького. Щира подяка також Миколі Мамонтову (США), авторові статтей про вінницькі могили, одному з ініціяторів та учасників розкопів. Це йому вдалося зберегти німецьке видання книжки під назвою «Amtliches Material zum Massenmord von Winniza».

Дякуємо за допомогу документами та порадами керівникові Українського Історичного Товариства в США проф., д-ру Любомирові Винару. За практичну допомогу в підготовці цього збірника, опрацювання й дослідну роботу, а також за переклади складаємо щиру подяку Вірі Скоп, д-ру Василеві Гришку, Дмитрові Кислиці, Зеновієві Книшеві, Анатолієві Юриняку, д-ру Анатолієві Лисому, д-ру Василієві Одарченку, д-ру Андрієві Сверстюку, Петрові Балею, які проживають у США та Канаді.

Вдячність Фундації ім. Івана Багряного в США за оплату видання цієї книжки.

Редактори 

* The Tragedy of Vinnytsia/Materials on Stalin's policy of extermination in Ukraine during the Great Purge 1936-1938. - Toronto-New York, 1989. - 265 p.

Євген Сверстюк

Влада вбивць

Вони зійшлися на Українській землі, вони тут зчепилися і чотири роки мірялися силами, використовуючи нас, як безсло­весний матеріял. Це була найкривавіша година нашої історії. Мільйони наших довірливих і замріяних юнаків чергові «визво­лителі» зганяли в батальйони. Заґрадотрядники гнали їх на німецькі кулемети. Олександер Довженко, тоді ще в офіцерській формі, здіймав тривогу, коли бачив тотальне нищення української нації. Сотні тисяч полонених мерли з голоду, тисячі молодих людей гнали до Німеччини. А потім приходили «свої» - і домолочували...

Мільйони наших дівчат довіку залишились дівчатами, тягли ярмо совєтської панщини, старілись у 30 років і згасали в 50, у супроводі пісні -

Буряки рядочками

Стеляться листочками.

Від них одібрали Бога наших батьків, від них одібрали історію і честь, від них одібрали пам'ять. Вони не сміли розповідати дітям про те, що бачили на власні очі. Наша дійсність перевершила страшні фантазії Орвелла про соціялізм, де «всі свині рівні, але є рівніші», і про телескрин, який усе підглядає і підслуховує.

І все ж таки вже у війну наш нарід знав, що Сталін і Гітлер - два чоботи пара, і що ці грубі чоботи топчуть нас, як траву, і особливо люто топчуть наш цвіт. І не тільки знав - він виповів нещадну війну одночасно обом окупантам!

Перед нами документальна книга про передвоєнні розстріли у Вінниці. Вони досліджені міжнародньою комісією криміналістів так само, як жертви Катині. Опитані свідки дають повну картину пекла, де за диявола правив енкаведист. Книга справляє моторо­шне враження предметністю й доказовістю.

Та спробуймо поставити її в контекст історії комуністичного періоду - і вона стає тільки піщиною в морі злочинів. Вони розпочалися декретом Леніна про червоний терор. Большевики перші запровадили легалізований бандитизм як «революційну законність» - розстріли без суду просто на вулицях. Вони перші легалізували, ба навіть звеличили, образ ката в шкуратянці, з мавзером... Вони були тією аморальною силою, за якою потягся весь інтернаціональний криміногенний елемент із зухвалою піснею -

"Весь мир насилья мы разрушим,

До основанья, а затем

Мы наш, мы новый мир построим,

Кто был ничем, тот станет всем".

Хто був нічим, той став зі зброєю і, певна річ, на боці сильного, почав грабувати. Він ставав під будь-який прапор, аби бути зверху. Звідси і українські, і жидівські погроми. Кримінальний елемент завжди був національно індиферентним і чужим виз­вольній ідеї. Він мав переконання, що «все золото в жидів». Большевики грабували і українське село, і жидів - і легально, і в погромах, і жаден комісар жидівського походження не міг цього зупинити. Потім, звичайно, злочин списували на «контрре­волюцію», і ненависть тих комісарів падала на подоланих українців, бо все діялося в Україні. Ці комісари з усім своїм штатом були чекістами, потім ґепеушниками, потім енкаведистами...

Важко сказати, коли душогубство досягло апогею. Мабуть, усе ж таки в роки організованого геноциду над українським селом. В 1932-33 роках було успішно проведено безкровну війну проти народу - з ефективністю 7 мільйонів за два роки. Нечувану війну партійної опричини проти цілої нації! Картина війни динамічна: то наступ на петлюрівців, а одночасно на національно свідому інтелігенцію, то наступ на заможного господаря і духовенство, то одразу на все селянство, то на всіх, хто хоч трішки підіймав голову - в 1937 році

Жінки намагаються опізнати витягнуті з могил трупи. Фото з місця ексгумації жертв розстрілів НКВС. Вінниця, 1943 р

Отже, Вінниця і Катинь - це та невелика частина злочинів, які було викрито й зафіксовано міжнародними комісіями. Насправді тюрми в СРСР були завжди переповнені в усіх містах, і скрізь діяв той самий секретний душогубний указ, що мав силу закону. Більше того - тотальну силу, яка давала право ловити і вбивати навіть тих, хто випадково підглянув місце злочину... Неважко помітити, що це одвічний закон кримінального світу: вбити свідків, а також ненадійних чи не досить запеклих, чи занадто обізнаних своїх.

Отже, нічого особливо нового не було в тому, що 1937 року вони почали нищити і своїх, тих самих учорашніх катів. У тюрмах опинились і слідчі, і донощики, і навіть головні режисери душогубства, такі, як Балицький, Єжов...

Врешті вдарила війна, і треба було спішно замітати сліди - донищувати недомучених. Перед відступом вони залишили своїх в'язнів, замордованих і постріляних, просто в камерах. Це вже була злість, яка відбирає розум.

Після повернення, уже з погонами, у результаті «визволення» почався новий акт знову секретної кривавої драми. Та під прикриттям війни, яка сама по собі узаконює большевицькі методи, можливості душогубства колосально зросли. Небажаний елемент можна було кидати на німецькі міни й танки, можна було косити з тилу, можна було провокувати фашистські розстріли, можна було діяти, переодягнувшись у чужий однострій...

Річ у тому, що фашисти перевершили всякі можливі злочини. Жидівського геноциду вони навіть не приховували перед світом, а українців і білорусів тисячами розстрілювали й живцем спалювали демонстративно - для постраху. Отже, фашисти дали можливість усе списувати на них - і давні розстріли, і грабунки, і навіть підривання храмів... І світова опінія готова була взяти все оте на віру.

Тимто навіть свідчення міжнародніх комісій за окупаційної німецької адміністрації тратять силу. В московській газеті «Аргументы и факты» розповідалось, як після війни в Катині з черепів польських офіцерів витягали російські кулі, вкладали на­томість німецькі, а потім міжнародна комісія в супроводі слухняних церковних діячів засвідчувала «факт» фашистських звірств.

Подібна імітація правди тривала і тоді, коли товариство «Меморіял», засноване ще покійним академіком А.Д. Сахаровим, започаткувало дослідження місць масових розстрілів. «Гласність» нібито не забороняє, але КҐБ (це вже п'ята кличка колишнього ЧК) наспіх поставило в лісі під Биківнею за Києвом навіть пам'ятника... «жертвам фашизму». Розуміється, нинішні прокурори й представники поліційних служб узяли участь в експертизі, щоб замести сліди своїх попередників.

Тим часом Биківня, як і Куропати в Білорусі, - це секрет полішинеля: люди бачили, що НКВД тим самим способом споруд­жувало триметрову огорожу і ночами возило туди страшно таємно свої жертви... Уже за Хрущова, на початку 60-х років, туди до цієї знесеної огорожі їздила Алла Горська з Василем Симоненком.

- Ти подивись, чим вони граються! - вигукнув Симоненко, і взяв від дітей прострелений череп. Це там зародились строфи його вірша:

Тремтіть, убивці, думайте, лакузи,
Життя не наліза на ваш копил!
Ви чуєте? - На цвинтарі ілюзій
Уже немає місця для могил.
Уже народ - одна суцільна рана,
Уже від крови хижіє земля,
І кожного катюгу і тирана
Уже чекає зсукана петля...

Проте убивці носять свої ордени і не тремтять. Якби зараз допитати найбільш інформованих активістів і тисячі дрібніших - вони б нам видали і генеральний плян, і типові проєкти геноциду, і показали б усі парки, танцювальні майданчики й місця розваг, де під асфальтом лежать тіла замучених людей. Знаючи закон криміналістики - розслідування починається від знайдення трупа - вони ховали й ховають сліди.

- Хто знає, чиї кості? Може, то собачі кості, - сказав один харківський апаратний комуніст, коли до нього звернулись у зв'язку з відкриттям місця масових поховань. І в цих словах - рівень їхньої моральної свідомости!

Один з членів київської колегії «Меморіял» відповів нинішнім представникам правосуддя:

- Ну, добре. Припустимо, що під Биківнею - жертви фашистів. Тоді покажіть, де ви заховали свої жертви. Адже відомо, що в тридцяті роки розстрілювали сотні тисяч!

І це питання історія ніколи не зніме з порядку денного. На початку 60-х років узагалі в пресі стояло питання не про замордований нарід, а про «тисячі чесних комуністів», яких розстріляли в 1937-му. І тільки про них ішла мова. Нині ця блюзнірська форма оплакування самоїдства комуністів уже не звучить. Наближаємося до головної правди, і тут не конче треба показувати місце поховань. Так само, як не роблять розкопок жертв жидівського ґеноциду: всім усе ясно.

Та все таки книга про трагедію Вінниці має виняткову цінність - так само, як вивезений німцями смоленський архів, що його большевики не встигли знищити. Передусім це цінність дослідженого фрагменту, який допомагає відтворити цілісну картину комуністичного терору в Україні в порівняно короткий проміжок передвоєнних років.

Нинішня преса, особливо на Західній Україні і в Прибалтиці, дає значне доповнення до цієї книги. Численні свідчення, фотографії розкопок, документи... Як шило з мішка, правда вилазить на поверхню, хоч би скільки її ховали від нас.

Вітер часу покинув комуністичну імперію зла, і вона прире­чена оголювати і видавати свої страшні таємниці. Для нинішнього морально ослабленого світу це повчальний урок повернення до євангельських істин, в основі яких лежить головна сила життя - любов і правда, що йде від божественної істини. Не втечете і не сховаєтесь - усюди Вас знайде правда-мста. (Шевченко)

Але помста в пекельному колі XX віку теж вичерпалась і дійшла краю. Нині стоїмо перед пошуком інших альтернатив. Саме правда підіймається, як мста. Вона говорить голосом вічности.

В книзі матеріялів про розстріли у Вінниці, зокрема в допитах свідків, проведених слідчими фашистської адміністрації, не­приємно вражає акцентування національності більшости енкаведистів. Це факт загальновідомий: сталінські опричники використовували міжнаціональні незгоди задля підвищення і загострення «класової пильности», тобто терору. Тому в Україні більше довіряли неукраїнцям. Однак спробуймо стати над фашистськими антисемітськими стереотипами, а також над теперішніми антиукраїнськими стереотипами, створеними прой­дисвітами для дурнів. Спробуймо піднятись морально над тими, що приписують жидам злочини комунізму, і над тими, що в Освєнцімі «забули» згадати серед жертв українців, бо за їхнім стереотипом «українці були прислужниками німців».

Спробуймо і поставмо собі декілька запитань для роздумів.

Якби перелічених тут енкаведистів жидівської національности перекинули кудись на Схід і замінили їх українцями, то чи щось істотно змінилося б у картині Вінницьких розстрілів?

Якби з юрби погромників під час громадянської війни відібрати найактивніших, то чи не вийшло б з них цілком готових на все енкаведистів?

Нема сумніву, що якби фашисти не розстріляли жидів у 1941 році, то збагатилися б істотно дані про Вінницьку трагедію за рахунок свідчень жидівського населення.

До речі, ті розстріляні у Вінниці 161 чоловік невстановленої національности (деякі з українськими прізвищами) були таки, мабуть, жидами. Але розстріляний енкаведистами жид псував фашистам усталений стереотип «жида-комуніста», і тому національність їх приховали.

Ті самі фашисти, які перед своєю поразкою нарешті зацікавились викриттям злочинств свого ворога, розстрілювали українців не менше, ніж НКВД...

Важка й велика робота міжнародної комісії, що дослідила моторошну картину розстрілів у Вінниці, не викликає сумніву. У нас немає підстав запідозрювати німецьких учасників цієї комісії в якійсь фальсифікації.

Чесна й розумна людина XX віку повинна шукати істину нашої людської трагедії. Якщо ми хочемо кращого життя, то мусимо самі ставати кращими й пізнавати себе у своїй історії. Вистраждана дорога правди вимагає нині ковтати гіркий лік. Та мусимо йти вгору. І порятунок наш, і порятунок усіх людей землі - в поверненні на дорогу, освітлену Заповідями Господніми.

Християнське прощення не означає забуття. Ми повинні пам'ятати, досліджувати й знати свою історію. Але віра наших батьків світиться біблійним нагадуванням: «Мені належить по­мста і відплата, коли нога в них похитнеться; бо день загибелі їхньої близько, недоля незабаром їх уразить» (Второзак. 32.35).

Сан-Дієго, 1991

Тлінні останки жертв репресій. Жителі Вінниці намагаються розпізнати серед них рідних та близьких, що зникли в роки Великого терору

 

Перший дослідник

Аполон Трембовецький

Злочин у Вінниці

Ще восени 1942 року деякі громадяни міста Вінниці намага­лись звернути увагу представників місцевої влади на можливість знахідки в районі так званих Долинок (околиця міста Вінниці по Літинському шляху) масових могил замордованих жертв НКВД. Однак прийшла зима, і з нею всі спроби перевірити правдивість цих припущень були тимчасово припинені. Тільки навесні 1943 р. спеціяльна комісія за участю лікарів судової медицини, створена за наказом німецької адміністрації, почала розкопувати могили цих невинних жертв большевицького терору у нашому місті.

24 травня 1943 року було розкрито першу велику могилу. І це зразу ж переконало в цілковитій правдивості чуток, які вже давно кружляли серед людей.

(Перше і єдине видання книжки вінницького педагога й журналіста Аполона Трембовецького «Злочин у Вінниці» випущено під німецькою окупацією у вересні 1943 року у Вінниці. Один з ініціаторів та постійних учасників розкопів масових могил жертв НКВД, автор виявив особливу наполегливість у збиранні та оприлюдненні відомостей, пов'язаних з трагедією Вінниці. Потрапивши на Захід, він став одним з найактивніших викривачів большевицьких злочинів. Автор численних статтей (деякі з них опубліковані на еміграції під псевдонімом Петро Павлович), співредактор двотомової «Білої книги про чорні діла Кремля», виданої англійською мовою українцями США й Канади в 1953-1954 рр, багаторічний керівник ДОБРУСу (Демократичне Об'єднання Бувших Репресованих Українців Совєтами) в США, головний свідок на розслідуваннях комуністичних злочинів американським Конгресом, він залишив тривкий слід у виявленні підсовєтського лихоліття. Помер А.Трембовецький на 55 році життя 1 березня 1968 року. Написана по свіжих слідах, його книжка «Злочин у Вінниці» - унікальне свідчення описаних подій. Подаються фрагменти цієї книжки.)

ФРУКТОВИЙ САД

На площі розміром коло одного гектара по Літинському шляху, на Підлісній вулиці № 1, простелився красивий фруктовий сад. Несподівано у цей садок наприкінці березня 1938 року почали звозити дошки, цеглу, вапно, цемент. Згодом цей сад був обнесений високим дощаним парканом. З'явився там, ліворуч від воріт, і невеличкий мурований будинок, якого майже і не видно було з-за пишної зелені. Паркан збудували дуже старанно, не лишивши жадної шпарини. Навіть дітвора і та не знаходила способів хоча б одним оком зазирнути у сад і довідатись, що ж там діється. За місяць паркан уже був обтягнутий нагорі кількома рядами колючого дроту, з'явилась варта. Було заборонено навіть підходити близько. Люди, що жили поблизу, зрозуміли, що тут будується щось секретне, і, за тодішнім звичаєм, називали це «воєнная стройка».

Із слів очевидців встановлено, що сюди дуже часто заїжджали машини НКВД, особливо вночі було чути гул моторів. До цього надокучливого гулу так звикли мешканці цієї околиці, що вже просто не реагували на нього. Іноді чути було гомін людей, але й на думку нікому не спадало те страшне, що діялось там.

Риття могил, як це вже встановлено, відбувалось за принципом траншеї. Могилу у формі квадрата копали так, що землею з наступної ями закопувалися трупи попередньої могили. Потім ця могила закопувалась землею нової і т. д. Траншеї розміщені одна біля одної між деревами саду, наче доріжки. Могили рили дуже глибоко. На глибині півтора-двох метрів вдається лише доходити до одягу загиблих, під яким приблизно ще на метр лежать самі трупи. В окремих могилах трупи та одяг пересипані вапном. У тих могилах, де вапна було замало, одяг зберігся настільки добре, що його досі ще можна розпізнати.

Опізнання жертв етнічних чисток та їх одягу. Вінниця, фруктовий сад, 1943 р.

Страшним видовищем є розкриття такої могили. Серед одягу ми знаходимо полотняні сорочки з українською вишив­кою, селянські гуньки, жіночі з вишивкою комбінезони, блюзки, плаття, кожухи, військові шинелі, ковдри, селянські рядна, пальта, жіночі спідниці, селянські торбинки, в яких ще досить добре збереглося сало, чашка з маслом, кілька пачок махорки і цигарковий папір, грубі полотняні кальсони, вишиті хустинки, рушники тощо.

За два тижні розкопано вже 19 могил площею 228 кв. метрів і на глибину понад два метри (лише до шару трупів) і вилучено велику кількість різноманітного одягу загиблих. Чимало людей уже побувало тут, на цих страшних розкопах. Немало сліз пролито вже над трупами безвинних мучеників. Жах огортає людей, коли вони на власні очі бачать сотні мертвих людських тіл із зв'язаними руками.

 
Ось біля трупів зібрався великий гурт жінок. Громадянка м. Вінниці Ольховська Олена Юхимівна розпізнала труп свого чоловіка. Нещасна, знедолена більшовиками жінка у грудні 1937 року втратила назавжди свого чоловіка, Ольховського Петра Дмитровича, який працював робітником у вінницькій пекарні. Працював віддано, не шкодуючи сил, і у подяку за працю став «ворогом народу». За кілька років нужда і горе поклали в могилу п'ятеро їх дітей. Бідна жінка залишилась сама-одна...

7 червня на місце розкопів прийшла молода жінка Тамара Вансецька. Розглядаючи численні речі, вона знайшла хатній капець свого чоловіка, Джеванецького Бориса Костянтиновича, а згодом серед трупів, які лежали на поверхні біля ями, вона знайшла й тіло свого чоловіка Бідолашну жінку намагались втішати, що, мовляв, вона помилилась, і що тіло може належати й іншій людині. Ридаючи, жінка розказала нам про одяг, в якому був заарештований її чоловік; оксамитова верхня сорочка і помітки на кальсонах були для нас достатнім доказом, що її слова є страшною правдою.
 

ПРАВОСЛАВНИЙ ЦВИНТАР

Окремі громадяни нашого міста, особливо ті, що жили поблизу кладовища і парку, ще добре пам'ятають страшний 1937 рік з частими заїздами вантажних машин в нічний час. Однак в той час і думати про це було лячно. Кожен мав свою сім'ю, своїх дітей і рідних. Надмірна цікавість і «зайві» розмови були небезпечними. Краще мовчати і не обговорювати це навіть з близькими.

Розкопи могил жертв, розстріляних Вінницьким НКВД, які розпочато 24 травня ц. р. в саду на Підлісній вулиці № 1, пробили камінну стіну мовчання вінничан. Люди почали говорити... І от 29 червня 1943 року у лівій частині кладовища у районі лікарні ім. Пирогова були розпочаті пошуки нових могил з трупами замордованих. За 5 років ці місця поросли високими бур'янами і кущами. Коли розпочинали розкопи, дехто, можливо, вважав, що це даремна праця. Але вже другого дня, 30 червня, було розкрито шість могил розміром 3x3 метри і завглибшки понад 2 метри. Дійшли до людського одягу, а потім до трупів. Страшна картина Підлісної вулиці відкрилася очам і на православному кладовищі, яке брутально було перетворене енкаведистами на місце укриття страшних злочинів. У цих могилах (а їх нині вже розкопано 15) лежать закатовані мученики, зі зв'язаними руками, розстріляні в потилицю.

ПАРК ім. ГОРЬКОГО

Парк культури і відпочинку ім. Горького у Вінниці. Пишна зелень, великі пано «вождів» і геніяльних «п'ятисотенниць», на головній алеї - кільканадцять гербів совєтських республік, великий портрет Сталіна, море квітів. В кінці алеї велика статуя Леніна і Сталіна, які, сидячи на лавочці, ведуть розмову... Так виглядало це місце п'ять років тому.

30 червня розпочато розкопи могил замордованих у катівнях Вінницького НКВД у цьому паркові «культури і відпочинку». Розкопано вже 14 могил. Сотні предметів людського одягу та взуття видобуто з цих страшних ям і повивішувано на дроті для розпізнання. Знайдено велику кількість жіночого одягу - сорочок, платтів, хусток, а також жіночих гребінців тощо. Це дає підставу думати, що тут лежить чимала кількість закатованих жінок. Багато одягу селянок. Можливо, що серед них є ті «п'ятисотенниці», які так красиво були намальовані на пано в кількох кроках від цих ям.

Люди з усіх кінців Вінничини відвідують ці розкопи, шукаючи своїх близьких. Вже ми маємо факти, коли окремі громадяни і в «паркові культури» знайшли одяг своїх рідних.

Ось дружина розпізнала носову хустку свого чоловіка Явлецького Тимофія Івановича, який працював теслею у м. Вінниці Робітник «Водоканалу» у м. Вінниці Стігарецький Микола Іванович, заарештований 15 червня 1937 р., знайшов собі тут вічний спочинок. Дружина його розпізнала піджак. Піджак і пальто розпізнано рідними розстріляного колгоспника з села Щітки Луся Івана Петровича, заарештованого 23 грудня 1937 р. Корнієнко Катерина, обливаючись сльозами, розпізнала вишиту сорочку свого батька, Корнієнка Івана, колгоспника с. Кордишівка Погре-бищенського району.

Ми оглядаємо ці «стандартні» могили, вщерть заповнені людськими тілами, а в нашій пам'яті проходять картини: поруч, в кількох метрах від них, п'ять років тому під грім баяна чи оркестри на танцювальному майданчику танцювала весела молодь; з кімнати сміху з розчервонілими від сміху обличчями виходили піонери... Автор цих рядків не раз приводив своїх школярів у цей парк для розваг, заводив дітей у цю кімнату сміху, і сміявся разом з ними, не знаючи про те, що поблизу, у страшній ямі - дорога йому і рідна людина1.

30 липня. Сьогодні о 6 годині ранку ми прийшли сюди, щоб на самоті розглянути страшне видовище розкопів, проте ми застали тут уже вісім жінок, які вже майже годину розшукували речі своїх близьких. Ця група жінок приїхала до Вінниці з Брацлавського району. Вони всі втратили своїх близьких і прибули до Вінниці розшукати хоча б їхні залишки. Ось громадянка Малаховська з с. Чернишівка-Укр.2 знайшла накидку, гуньку, піджак і наволочку свого чоловіка, Малаховського Венедикта Степановича. Обливаючись слізьми, вона розповідає нам деталі свого життя. У жовтні 1937 року її чоловік, голова колгоспу, був заарештований. Через деякий час її повідомили, що він помер від дизентерії. Проте сумнів завжди непокоїв знедолену жінку. Не вірила вона в правдивість енкаведистських слів. Через деякий час з родини було заарештовано п'ятеро її братів. Шість років нічого не було відомо про їх долю. І ось сьогодні, тут, у паркові «культури і відпочинку», поблизу гойдалок, дружина брата цієї громадянки Франя Тушевська знайшла гуньку свого чоловіка Тушевського Андрія, який працював ковалем МТС, заарештованого в 1937 році як «ворог народу».

Обходимо місце розкопів. Страшне видовище відкривається перед нашими очима 295 трупів лежать на поверхні у районі гойдалок, з них 8 жінок. Усі трупи чоловіків - із зв'язаними руками. Один чоловічий труп лежить із зв'язаними руками і ногами.

Розкрито 14 великих ям. Лише з кількох із них вийнято трупи. Ці останки загиблих перевозяться на Підлісну вулицю для похорону на братському кладовищі. Несприятлива дощова погода довгий час утруднювала переведення робіт по вийманню з ям тіл розстріляних. Проте понад три місяці невпинно ідуть розкопи страшних ям. В саду на Підлісній вулиці розкопано вже 36 великих ям з трупами і 3 ями, де був лише одяг і речі загиблих.
 

ЗНАЙДЕНІ ДОКУМЕНТИ

Енкаведистські кати старанно приховували свої криваві злочини. Це видно хоча б з того, що, переглянувши велику кількість речей, знайдено в одягові порівняно невелику кількість документів, які вказують нам на особу тих, що загинули тут від рук кривавих енкаведистів. Подаємо опис деяких з цих доку­ментів:

1. Протокол обшуку 14 квітня 1938 року. Обшук проведено в квартирі гр-на с. Савинець Тростянецького району Синявського Івана Романовича. При обшукові був присутній гр. Лужанський. Вилучено пашпорт серія ЕО № 647075.

2. Протокол обшуку. Квітень 1938 р. (дата нерозбірлива). Обшук проведено в квартирі гр-на села Пляхова Козятинського району Римши Михайла Петровича. При обшукові присутні: Котик Василь.

3. Квитанція № 945 на прийом речей, датована 21 квітня 1938 р., та забірна книжка №А 5023 власних коштів в'язня. Ці два документи виписані на ім'я Молодиченка Василя Михайло­вича.

4. Забірна книжка власних коштів 1938 р. (дата розмита), виписана на ім'я Манявського Людвига Сіґізмундовича.

5. Протокол обшуку 2 квітня 1938 р. Мельника Феодосія Володимировича, 1907 р. народження, с. Ольшана Крижопільського району.

6. Протокол обшуку 10 квітня 1938 р. Подлісний Альбін Олександрович, с. Розсоше Тиврівського району. Також знайдено на його ім'я протокол особистого обшуку.

7. Квитанція на одержання в'язнем грошей, виписана на ім'я Дубнюка Василя Кириловича 13 березня 1938 р.

8. Медичне заключення. Бевз Григорій Павлович, 33 років, село Шкуринці, 31 травня (рік не встановлено). Медичне заклю­чення робилось лікарем для встановлення фізичного стану після перенесення побоїв по дорозі в село Бохоники.

9. Протокол обшуку 14 квітня 1938 р. Обшук проведено в квартирі громадянина с. Савинець Тростянецького району Денисюка Семена Трохимовича. Вилучено пашпорт ЕО № 647017 та військовий квиток.

10. Протокол обшуку, м. Шпиків, 12 березня 1938 р. Обшук проведено в квартирі гр. Бабулевича Олександра Йосиповича. Вилучено документи: пашпорт ЕУ № 383256, військовий квиток, царський пашпорт і різні особисті документи про службу в царській армії (12 документів).

11. Протокол обшуку, м. Тростянець, 6 квітня 1938 р. Обшук проведено в квартирі гр. Силавського Самуїла Федоровича. Вилучено при обшукові: пашпорт ЕС № 710866, мисливську рушницю двоствольну № 19379 та мисливський квиток № 191.

12. Знайдено в одній кишені 42 документи (довідки про сплату податків та інші квитанції). Усі ці документи виписані на ім'я Маковського Лукаша Андрійовича, колгоспника с. Олександрівка Тростянецького району. Серед цих документів є листівка - повістка на суд за № 77, яку надіслав йому Тростянецький суд 3.IV.1938 р. Громадянин Маковський викликається як свідок у справі Лисогора та інших Звертає на себе увагу невеликий аркушик із шкільного щоденника, в якому були загорнуті дві поштові марки. На аркушику дитячою рукою написано розклад уроків.

13. Довідка зі штампом Савинецької с.-г. артілі імени Косіора Тростянецького району Вінницької области, 1.VI.1936 року № 1. Із клаптика цієї довідки видно лише такий текст, написаний рукою (чорнилом): Довідка... дана... ім. Ко... в тім, що... рахівник дано... голова колгоспу (підпис), секретар (підпис), печатка колгоспу. Очевидно, що цей документ належить рахівникові цього колгоспу (прізвища не знаємо), який став жертвою катів НКВД.

14. Також знайдено довідку із штампом Тростянецької ма­шинно-тракторної станції, з якої також не вдалося нам довідатись, хто зберігав цей документ у себе. Текст її майже повністю нами розшифрований, і ми його подаємо: Савинецький колгосп їм. Косіора здав в р-к (рахунок) натуроплати рапсу 9 цн. (дев'ять центнерів) 20 кгр. на суму 396 крб. 98 коп. (сума прописом), яка перерахована МТС Тростянеиьким пунктом «Заготзерно» по полученому наказу № 507 від 27 (нерозб.) 1937 року через Тульчинську... (нерозб.) підпис.

15. Витяг з протоколу засідання президії Тиврівського райви­конкому від 4 грудня 1935 року про звільнення від м'ясоподатку гр-на с. Вітави Угляниці Дмитра.

16. Довідка, датована 16.X.1937 року, видана молодшому ветеринарному лікареві Поташкову Захарові Васильовичу про те, що він працює у Гайсинській ветеринарній лікарні.

17. Протокол обшуку від 23.III.1938 р., с. Нова Ободівка Ободівського району; обшук проведено в квартирі гр-на Кучера Петра Мироновича.

18. Протокол обшуку від 10.ІII.1938 р., с. Демівка Оль­гопільського району; обшук проведено в квартирі гр-на Янішевського Дмитра Семеновича.

19. Протокол обшуку від 29.III.1938 р., с. Нова Ободівка Ободівського району; обшук проведено в квартирі гр-на Оримченка Андрія Кіндратовича.

20. Копія квитанції № 18 на одержання в'язнем грошей 8.III.1938 р., Лукіянчук С.Г. (м. Тульчин).

21. Розписка, датована 25.IV.1937 р., на ім'я Клопоцького (Погребищенський район).

22. Повідомлення № 56 від 7.IX.1933 р. про сплату податку гр-ном Яворським Севастіяном, Дорогощанська сільрада Заславського району.

23. Посвідчення № 374, 1936 р., видане директорові Ободівської МТС Гавіловському Костянтину Павловичу. Знайдено також окремі шматки заяви-скарги на ім'я генерального прокурора в Москву за його власноручним підписом.

Наведений нижче документ знайдено при трупі під час розкопів однієї з могил в саду на Підлісній вул. № 1.

Копия

ВЫПИСКА ИЗ ПРИГОВОРА

Именем Союза Советских Социалистических Республик

1940 года июня 8 дня, выездная Сессия Военного Трибунала Киевского Особого Военного Округа в закрытом судебном заседании в г. Виннице в составе: Председатель­ствующего - члена Коллегии ВТ КОЮ - военного юриста 3 ранга Гегечкори и членов: военного юриста т. Коваля и политрука т. Кондратюка, при секретаре технике-интендан­те 2 ранга тов. Гардашнике без участия Военного Прокурора и защиты, рассмотрев дело по обвинению - Чернявского Амвросия Ивановича 1912 года рождения, уроженца села Шиловцы Хотинского уезда, Бессарабия, прожив в с. Липники Сорокинского уезда, по национальности русского, румын­ского подданного, образование 6 классов гимназии, состоявшего 1935-1936 гг. в партии «Кузистов», холостого, работавшего в качестве бухгалтера германского общества «Соя», служившего в румынской армии в 4 жандармском батальоне в 1932-1934 году, с 1936 по 1938 год сержант-ин­структор, пом. шефа жандармского поста, обучавшегося в 1938 году в школе агентов полиции, в преступлении, предусмотренном ст. 54-6 ч. 1 УК УССР,

УСТАНОВИЛ:

На основании изложенного Военный Трибунал признал подсудимого Чернявского виновным в преступлении, пре­дусмотренном ст. 54-6 ч. 1 УК УССР.

Руководствуясь п. 3 ст. 302 УПК УССР,

ПРИГОВОРИЛ:

Чернявского Амвросия Ивановича в силу ст. 54-6 ч. 1 УК УССР подвергнуть высшей мере уголовного наказа­ния - расстрелу, без конфискации имущества за отсутстви­ем такового.

Приговор может быть обжалован в военную коллегию Верховного суда СССР по истечении пяти дней с момента вручения копии его осужденному.

Подлинный за надлежащими подписями.

Выписка верна:

Судебный секретарь ВТ КОВО техник-интендант 2 ранга

(Гардашник).

ОСОБИ ЖЕРТВ

Знайдені численні документи, речі з помітками, розпізнавання трупів та одягу близькими дали можливість встановити прізвища 580 осіб3.
Ось ким були ці «вороги народу»:
Селян 212, робітників 82, службовців 51, фахівців 26, військових 16, священиків 4. З цієї кількости спеціяльність 109 осіб не встановлена.
За окремими категоріями вони розподіляються так:

Селяни:
Колгоспників	163	Лісник	1
Одноосібників	33	Обліковець	1
Бриґадирів	6	Завгосп	1
Сторожів	3	Конюх	1
Городників	2	Пасічник	1
Робітники та ремісники:
Чорноробів	40	Столярів	2
Залізничників	10	Кравців	2
Ковалів	4	Перукар	1
Шоферів	3	Кухар	1
Телеграфіст	1	Машиніст	1
Залізничник-слюсар	1	Млинарник	1
Пекар	1	Колодій	1
Муляр	1	Механік	1
Слюсарів	3	Дроворуб	1
Шевців	3	Шахтмайстер	1
Дорожніх майстрів	2	Нач. цеху кондфабрики	1
Службовці:
Без особливої професії	27	Інспектор банку	1
Бухгальтерів	13	Нач. станції	1
Директорів МТС	3	Горінспектор	1
Ревізорів	2	Директор цукроварні	1
Торгівців	2
Спеціялісти:
Учителів	8	Акушерка	1
Військ. ветерин. лікарів	6	Пом. землеміра	1
Інженерів	3	Військтехнік	1
Ветеринарних лікарів	3	Нач. баклябораторії	1
Директор школи	1	Суддя	1
		Священиків	4
		Військових	16

З РОЗПОВІДІ ОЧЕВИДЦЯ4

Пригадується мені осінній вечір 1937 року (це було коло сьомої години вечора). Поспішаючи додому, я йду найкоротшим шляхом. Вийшовши на головну алею цвинтаря, я помітив автомашину, яка наближалася до воріт. Спершу промайнула думка, що це машина з гаражу лікарні ім. Пирогова, але якесь чуття підказало мені, що це не так (того ранку було викопано велику яму). Я став за тінь одного з дерев і, як мінявся кут освітлення, міняв своє положення, стараючись бути в тіні. І що ж? Я став мимовільним свідком незабутньої картини. Я на власні очі бачив, як біля мене пройшла машина, крита брезентом, на якому сиділи якісь люди, як машина наблизилась до ями, і як під брутальну лайку кидали трупи, про що я догадався, чуючи їх падіння. Нашвидку прикидавши трупи землею, люди знову під лайку посідали на машину і виїхали з цвинтаря. Залишившися в темряві, мене охопив жах (під час скидання трупів світло у машині було виключене, вся робота провадилась в темряві). Спотикаючись та чіпляючись за пеньки огорожі, я побіг додому. Вже дома я зрозумів, що люди, які закопували до себе подібних, були в'язні. Що вони пережили, знаючи, що як не сьогодні, то завтра спіткає їх така сама доля, як і тих, яких вони примушені були закопувати?

Після цього я почав обходити цвинтар, обравши собі напрямок по Літинському шляху. На початку березня 1938 року я повертався з міста коло 8 години вечора. Нижче від воріт цвинтаря, проти кузні, я помітив вартового у формі НКВД. Не зрозумівши, в чім річ, я зупинився, оглядаючись навкруги. Помітивши це, вартовий почав кричати до мене: «Чего встал, иди своей дорогой». Відійшовши на таку віддаль, щоб вартовий не міг мене бачити, я зупинився біля липи, прислухаючись, чи не наближається він до мене. В цей час на розі вулиці, що звалася тоді 1 Травня, та Літинського шляху з'явилась одна вантажна машина, потім друга і через декілька хвилин - третя. Всі три машини їхали в напрямку міста. На горбі, біля другої школи (тепер будинок 109 куреня) з'явились вогні легкової машини, які то загасали, то засвічувались кілька разів. Те саме проробила перша вантажна машина, яка наблизилась до воріт міського парку біля кузні по Літинському шляху. Я гадав, що це сиґнали про необхідність розминутись, але ж віддалення було між ними таке, що в сигналах не було потреби. Все стало зрозумілим, коли три машини заїхали на терен міського парку (біля гойдалок), а легкова машина зупинилась на шляху. З легкової машини кілька чоловік пішли вслід за вантажними машинами. Через деякий час я почув брутальну лайку, вигуки «ближе, ближе», які супровод­жувались також лайкою, і через невелику павзу - падіння чогось такого, що нагадало мені падіння мертвої людини, яке я чув на цвинтарі. Вантажні машини затримались у паркові довший час, а легкова зі своїми «хазяями» пішла в напрямкові до міста. Через деякий час за нею послідували всі три вантажні машини. Бачучи це все, я прийшов до висновку, що на цвинтарі вже не стало місця для ям або не було зручно провадити «заселення цвинтаря» з яких небудь інших міркувань.

Навесні 1938 року мені довелось виїхати до м. Києва, де я пробув більше як три місяці (тієї самої весни заарештували мого брата). Повернувшися в кінці літа до Вінниці, проти своєї установи (вона була в будинку, де тепер міститься лікарня для психічно хворих), я побачив триметрову огорожу з дощок, котрі було щільно прибиті одна до одної, а поверх шва була накладена третя.

На всі мої розпити, що це та для чого, мені відповідали різно. Більшість сходилась на думці, що там щось має бути збудоване для НКВД. Через деякий час почали циркулювати чутки, що там ховають розстріляних. Я довго не міг цьому повірити, гадавши, що звірства вже припинено. Але одного дня, йдучи до лісу, я почув сильний трупний сморід, який вітрець виносив із-за огорожі. Оглянувшись навкруги і не помітивши нікого, я глянув у дірку від сучка, якого випхали діти. Скрізь було видно глину, а близько паркана лежала купа почорнілих людей, яких, напевно, не встигли поховати. Після цього я зрозумів призначення цієї площі і кожного разу, коли бачив машину, з болем дивився на неї доти, доки вона не зникала за ворітьми цього кладовища для замучених, щоразу думаючи: напевно в цій машині лежить і мій ні в чому не винний брат. Мені довелось з вікон своєї установи бачити багато машин, які майже щоденно смерком заїжджали в ці ворота, а вдень вивозили землю на шосе в напрямку Літина. А скільки жаху зазнали навколишні мешканці та перехожі, чуючи постріли, які час від часу лунали за огорожею? Що вони значили? Характерно те, що вдень їх майже не було чути. Найчастіше вони лунали у вечірні години. Чи не розстрілювали тих засуджених, які були примушені ховати своїх одноплемінців? А може дострілювали тих, що оживали?

 

СВІДЧЕННЯ РОДИЧІВ ЗАГИБЛИХ

25 травня 1943 р. на місці розкопів жительки міста Вінниці Гаштелян Льонгина Самійлівна та Гарлінська Юлія Миколаївна знайшли речі своїх чоловіків. Громадянка Гаштелян знайшла брюки свого чоловіка Гаштеляна Франца Брониславовича, інженера Вінницького дорожнього управління. Він був заарешто­ваний 10.Х.1937 року. Її повідомили в НКВД, що чоловік висланий у далекі табори з суворою ізоляцією і без права листування. Гр-ка Гарлінська розпізнала рушник і наволочку свого чоловіка Гарлінського Казіміра Антоновича, який теж загинув тут від рук більшовицьких душогубів. Він працював поваром ресторану «Савой» і був заарештований у квітні 1938 року. З прийомом останньої передачі їй теж сказали: ваш чоловік висланий як ворог народу у далекі табори без права листування.

Отаку відповідь одержували сім'ї заарештованих, які замість відправлення в далекі табори потрапили сюди, в ці страшні могили. Таку саму відповідь вони одержували всюди - і в НКВД, і в обласного прокурора.

Місце розкопів відвідують щоденно багато жінок та дітей, у яких енкаведисти забрали рідних. Вони переглядають цілі гори одягу, шукаючи речей дорогих їм людей. Багато вже речей розпізнано.

Ось громадянка м. Вінниці Соломон Євдокія Кирилівна. Вона розпізнала піджак-спецівку її чоловіка, Соломона Станислава Йосиповича. Він був заарештований 19.XI.1937 року. До арешту працював майстром на взуттєвій фабриці «Ястреб». Був забраний і «висланий» як ворог народу, без права листування.

«Висланий без права листування» також і громадянин Коцю­бинський Іван. Він був колгоспником с. Писарівки Вінницького району. Ще зовсім молодим скінчив він військову школу і був ляйтенантом совєтської армії. У грудні того самого року, як розповідає нам його брат Леонтій Павлович, який знайшов тут військові брюки і гімнастерку свого брата, Коцюбинський Іван був «висланий» у далекі табори.

Таку саму відповідь одержали в НКВД і громадянка Косовська Любов Олександрівна (с. Медвеже Ушко), Добрянська Явдоха (с. Пултовці Браїлівського району), Коновальчук Марія Семенівна (с. Телепеньки Вінницького району), і Наруцька Тетяна Павлівна (м. Вінниця). Усім їм повідомили про те, що їх рідні вислані в далекі табори без права листування. Однак знайдені ними в цих могилах речі свідчать зовсім про інше.

Громадянка Косовська розпізнала кальсони і сорочку свого чоловіка Косовського Кіндрата Кириловича. Він працював у колгоспі і в грудні 1937 року був заарештований як ворог народу. Гр-ка Добрянська розпізнала брезентовий плащ-піджак і військового зразка гімнастерку свого чоловіка Добрянського Володимира - теж колгоспника.

Коновальчук Марія знайшла брюки свого батька Коновальчука Семена. Розпізнала їх по тих латках, які робила своїми руками. «Ворог народу» працював у стельмашні в колгоспі с. Телепеньок. Наруцька Тетяна розпізнала нижню сорочку і кальсони свого чоловіка Наруцького Антона Францовича. Він працював робітником Вінницького м'ясокомбінату протягом по­над 15 років. На день арешту його минуло 55 років. П. Наруцькій довелося також побувати 6 місяців у в'язниці НКВД за те, що мала чоловіка «ворога».

6 червня ми мали розмову з учителькою Яніцькою Ольгою Василівною (м. Браїлів). Вона приїхала до Вінниці розшукувати серед речей загиблих жертв речі свого чоловіка. Через деякий час вона знайшла кашкет свого чоловіка Яніцького Віктора Івановича. Він працював до арешту в м. Жмеринці на пошті. 1933 року, працюючи в радгоспі, він був засуджений «як шкідник» в справах кінського поголів'я. Після повороту з заслання у березні 1938 року його знову заарештовують - уже як «ворога народу» - і «висилають» у далекі табори «з суворою ізоляцією». Оббива­ючи пороги Жмеринського НКВД, жінка нарешті довідалась, що її чоловік перевезений у Вінницю. Приїхавши сюди, вона наполегливо домагалася дізнатися про долю свого чоловіка. Якось одного разу вона підійшла до віконця чергового енкаведиста, запитуючи про долю свого чоловіка. Скинувши суворим оком на громадянку, енкаведист узяв якусь книгу і, знайшовши прізвище її чоловіка, прочитав: «Яніцький Віктор Іванович, Жмеринка, поляк, засуджений як ворог народу до далеких таборів без права листування з суворою ізоляцією». Поляк? - перепитала жінка, - який же поляк, коли він українець, у мене ж метрика є, це ж прикра помилка. «Не волнуйся, мамаша, - відповів енкаведист, - уже поздно исправлять ошибки...» Лише тепер зрозуміла жінка ці слова, якими було сказано все...

Громадянка с. Стрижавки Пшекляс Юзефа Францівна серед речей загиблих знайшла спідню сорочку свого чоловіка Хархути Івана Даниловича. Громадянин Хархута працював у Вінницькому шляховому управлінні і 17 лютого 1938 року був заарештований. Очевидно, діставши запевнення від слідчого, що йому подарують життя і тільки зашлють, він мав змогу з дозволу слідчого передати лист до дружини. Ось скорочений текст цієї записки:

«Юзя! Пишу тобі вдруге... Зготов передачу з хліба, сала і ще дещо, прийди в комендатуру, попроси, щоб визвали тобі слідчого кімнати № 17, якому даси, а від його одержу я. Про мене не турбуйся, я жив і здоров. Надіюсь скоро писати більше. Живи, як зможеш, а далі буде видно. Як маєш змогу, пришли трохи грошей. Ну все. Цілую. Будь здорова. Ваня. 4-VIII-38 року».

15 червня ц.р. нас відвідала родина загиблого від руки катів НКВД громадянина села Розсоше Тиврівського району Подлісного Альбіна Олександровича. Батько його, Ксендзук-Подлісний Олександр Гнатович, мати - Ксендзук Кароліна Степанівна та дружина - Подлісна Бронислава Іванівна довідалися з газети про загибель їх сина та чоловіка.

10 квітня 1938 року Подлісного Альбіна Олександровича заарештувало НКВД. Пройшов рік. Родину після її наполегливої вимоги нарешті прокуратура повідомила про те, що Подлісний засланий у далекий табір на 10 років. Прочитавши у газеті страшні рядки про Подлісного Альбіна, вони спершу не повірили і вирішили, кинувши все, приїхати в м. Вінницю.

Зустріч з цими людьми назавжди залишиться в нашій пам'яті; перед нами вони розкрили страшну картину своїх особистих страждань, які переживали тисячі до них подібних.

Працював Подлісний в колгоспі на скотофермі. Своєю працею був прикладом для всіх. 600-800 трудоднів мав на рік. Усе йшло начебто гаразд, однак несподівано почались тертя між ним і активом села. Той «актив» знав про те, що батьки його були в свій час розкуркулені і вислані з району, що він католицького віросповідання.

Сільське начальство намагалось відібрати у Подлісного поло­вину батьківської хати. Він це оскаржив до газети «Трібуна Радзєцка», яка видавалася в Москві. Представник цієї газети, розслідувавши на місці його скаргу, розв'язав справу на користь Подлісного. Довго сільське начальство чекало моменту відплатити Подлісному і сквиталось у страшну весну 1938 року, коли хвиля терору НКВД прокотилась і по їхньому селу.

Так передчасно перервалося життя «ударника соціялістичних полів». Підтвердженням слів цих знедолених людей був протокол обшуку, вилучений з одягу їх сина. Пожовклий, зім'ятий, з трупним запахом папірець тремтячими руками пригортали вони до грудей, вкриваючи слізьми останню пам'ятку про замученого сина.

Громадянин села Пагурець Уланівського району Кузьмук Максим Корнійович упав жертвою лише за те, що був віруючою людиною - «істинним православним християнином» (так самі себе називають ці винятково тверді в релігійних переконаннях люди).

В останніх числах квітня 1937 року в одну ніч в різних селах 8 районів Вінницької области було заарештовано коло 200 осіб з кола цих істинних християн. Ці віруючі нашили на верхньому одязі в різний час на грудях білі полотняні хрестики. Перестали вони з ними ховатися хто сім, хто десять, а хто і дванадцять років тому. Хрестом також позначили вони двері своїх хат.

Така «дерзость» була вже підставою чинити репресії над цими людьми, а факт одержання ними листів від їхнього духовного наставника дав слідчим НКВД «юридичну підставу» обвинувачу­вати цих людей (а це можемо твердити, базуючись на опиті жінок цього кола, які побували в тюрмі і яким пощастило вийти на волю), що вони, мовляв, діставали листи з «фашистської Німеччини» і були шпигунами. «Вивчаючи» хрест на одних дверях, енкаведисти гукали, що він має конфігурацію «фашист­ського знака». Одну з цих жінок, від якої слідчий НКВД вимагав назвати прізвище духовного наставника і яка відповіла, що єдиним наставником для них, віруючих, є Бог, слідчий ударив по щоці так, що вибив їй зуб і вона залилась кров'ю.

Ми показали цим жінкам численні церковні книги, ікони, хрести та хрестики, які комісія знайшла 16 червня в одній з ям на місці розкопів. Три книги були розпізнані цими жінками як їхня власність. Вони були вилучені під час обшуку при арешті їхніх чоловіків в 1937 році

Громадянка с. Пагурець Кузьмук Галина Филимонівна розпізнала Євангеліє та книгу релігійно-етичного змісту, забрані у її чоловіка Кузьмука Максима. Громадянка Бобик Килина Трифонівна також розпізнала Біблію батька свого чоловіка Бобика Федора Трофимовича, 62-літнього старика, сторожа Янушпільської цегельні, також розстріляного енкаведистами.

ПОХОРОНИ5

12 червня 1943 р. вінничани вперше проводжали в останню путь своїх близьких, рідних і знайомих, розстріляних Вінницьким НКВД За християнським звичаєм, з співом церковним та ладаном, під акорди жалобних маршів і хоралу «Коль славен наш Господь», під ридання присутніх на вічний спокій було передано землі 230 тіл безвинно замучених людей.

Ранок. На місці розкопів могил уже зібралося чимало людей. Сьогодні ховатимуть лише тих нещасних, яких встигли відкопати з перших трьох ям, а таких ям ще багато, вони укривають від людського ока тисячі жертв.

Ідуть люди Латинським шляхом до Підлісної вулиці, ідуть востаннє побачити тіла нещасних, востаннє проститися з ними.

Серед пишної зелені сусіднього саду, ліворуч від цих страшних ям, у спеціяльно викопаних двох довжелезних могилах, щільно один біля одного лежать трупи замордованих. Усім їм розв'язано руки, приладнано одяг. Серед них - два жіночі трупи. Одна жінка з довгими косами, у вишитій сорочці, друга - в міському вбранні

Щоб убити трупний запах, останки посипано хльорним вапном. Проте часто від могил підноситься тяжкий запах тління і вапна, мішаючися з ароматом букетів жасмину в руках присутніх, який розливає свій міцний аромат під гарячим промінням червневого сонця.

Люди невеликими групами обходять те місце, де зберігається одяг загиблих. За дротяною огорожею бачимо величезну купу одягу нещасних, який разом з ними був кинутий у могилу. На дроті порозвішувані численні речі: рушники, вишиті сорочки, торбинки, костюми тощо. Люди розглядають їх, шукаючи серед них речі своїх близьких, що їх забрало НКВД і про долю яких нічого не відомо.

Трохи осторонь лежить самотній труп, прикритий рядном. Дружина розпізнала замордованого чоловіка. Розстріляний був кооператором. Цю жертву не ховатимуть у братських могилах. Дружині дозволено взяти тіло свого чоловіка у рідне село і поховати його там.

Взагалі розпізнано тільки чотири трупи. По одягу, що лежав в ямах окремо, накиданий на трупи, та по документах, які зрідка знаходили в цих речах, встановлені імена ще коло сорока осіб (тіла їх, зрозуміла річ, розпізнати було неможливо). Щодо решти, то їх імена відомі тільки одному Господу.

Третя година дня. На місце похорону прибув з священиками Високопреосвященний єпископ Євлогій. Прибули також на похо­рони представники німецької влади та українських установ міста. Люди тісним квадратом обступили могили. Сотні і сотні людей складають сьогодні свою останню шану загиблим.

Розпочалась панахида. Єпископ і священики вознесли молитви за душі замучених катами людей. Не піддається описові ця панахида. Вперше Вінниця ховала заразом таку велику кількість людей. З слізьми на очах священики молились за спокій душ загиблих, проголошуючи для них вічну і непроминущу пам'ять. Кілька присутніх жінок зомліли.

Після панахиди звернувся до народу із словом єпископ Євлогій: «Сьогодні ми вознесли свої молитви до престолу Всевишнього за тих, хто при розлуці з життям був позбавлений молитви Божої, хто терпів муки і кинутий у страшні могили. Ці жертви були убиті в таємний спосіб. Кати думали, що їхні лиходійства залишаться навіки таємницею. Ці мученики лежать безмовно тут у могилі своїми тілами, але у них є безсмертна душа. Пам'ять про них житиме у серцях наших завжди...»

Після слова єпископа звернувся до присутніх голова міста професор Севастянов. Він стисло розповів про розкриття страшних злочинів, які вчинили більшовики. «Ми, вінничани, - сказав голова міста, - повинні тут, на цьому місці, спорудити у недалекому майбутньому монументальний пам'ятник жертвам, який завжди нагадуватиме нам і нашим поколінням про них. Киньмо ж востаннє за християнським звичаєм по жмені землі в могилу безчасно загиблих».

Руками присутніх бралась земля і нею вкривались дорогі нерухомі останки. Букети квітів вкрили тіла тих, яким не судилося радісно жити на своїй землі. Вінки озеленили могили. Звуками жалобного маршу і плачем послали вінничани останнє прощання своїм землякам.

Від 12 червня до 7 вересня разом відбулось п'ятнадцять похоронів, подібних до описаного вище. На багатьох похоронах були присутні делегації з різних міст України та з-за кордону, представники німецької влади. Панахиди відправлялись як місцевим духовенством, так і численними духовними особами, які прибували звідусіль, щоб за християнським звичаєм передати землі скорботні залишки. Всього вінничани віддали останню шану 64196 тілам жертв більшовицького терору.

КАЛЕНДАР ПОХОРОНІВ

Перший похорон, 12 червня 1943 р. Поховано 230 тіл. Панахиду правив єпископ Вінницький Євлогій.

Другий похорон, 24 червня 1943 р. Поховано 600 тіл. Панахиду правив єпископ Житомирський та Вінницький Григорій.

Третій похорон, 6 липня 1943 р. Поховано 260 тіл. Панахиду правив єпископ Житомирський та Вінницький Григорій.

Четвертий похорон, 14 липня 1943 р. Поховано 232 тіла Панахиду правив єпископ Вінницький Євлогій.

П'ятий похорон, 16 липня 1943 р. Поховано 292 тіла. Панахиду правив єпископ Вінницький Євлогій та єпископ Рівенський та Острозький Федір.

Шостий похорон, 21 липня 1943 р. Поховано 275 тіл. Панахиду правив єпископ Житомирський та Вінницький Григорій.

Сьомий похорон, 23 липня 1943 р. Поховано 250 тіл. Панахиду правив єпископ Вінницький Євлогій.

Восьмий похорон, 28 липня 1943 р. Поховано 255 тіл. Панахиду правив єпископ Житомирський та Вінницький Григорій.

Дев'ятий похорон, 31 липня 1943 р. Поховано 350 тіл. Панахиду правив єпископ Житомирський та Вінницький Григорій.

Десятий похорон, 6 серпня 1943 р. Поховано 515 тіл. Панахиду правив єпископ Вінницький Євлогій.

Одинадцятий похорон, 12 серпня 1943 р. Поховано 600 тіл. Панахиду правив єпископ Вінницький Євлогій та єпископ Мелітопольський Серафим.

Дванадцятий похорон, 19 серпня 1943 р. Поховано 600 тіл. Панахиду правив єпископ Житомирський та Вінницький Гри­горій.

Тринадцятий похорон, 24 серпня 1943 р. Поховано 750 тіл. Панахиду правив єпископ Вінницький Євлогій.

Чотирнадцятий похорон, 31 серпня 1943 р. Поховано 700 тіл. Панахиду правив єпископ Житомирський та Вінницький Гри­горій.

П'ятнадцятий похорон, 7 вересня 1943 р. Поховано 510 тіл. Панахиду правив єпископ Вінницький Євлогій.

---

ПРИМІТКИ

1 Автор має на увазі батька своєї дружини Ірини.

2 Село Чернишівку Брацлавського району перейменовано в 1946 р на Слободу, а Брацлавський район приєднано до Немирівського.

3 За станом на 30 серпня 1943 р. Далі наводиться випущений тут список розпізнаних на той час жертв.

4 Свідчення Г. Гулевича, опубліковані місцевою газетою «Вінницькі Вісті» 6 червня 1943 р.

5 Всього відбулось 19 похоронів. Автор описує перші п'ятнадцять які відбулись до видання книжки. Після того було ще чотири:
16-й похорон 17 вересня 1943 р. - 500 трупів;
17-й похорон 23 вересня 1943 р. - 1000 трупів;
18-й похорон 30 вересня 1943 р. - 560 трупів;
19-й похорон 3 жовтня 1943 р. - 960 трупів.
Всього поховано було 9439 тіл.

6 На 7 вересня 1943 р

Ще про злочин у Вінниці

(З приводу статті у «Свободі» пана Дм. Соловея «Даймо науково опрацьоване видання матеріялів про Вінницю»).

В часописі «Свобода» (20 серпня ц.р., ч. 219) була вміщена стаття Дм. Соловея «Даймо науково опрацьоване видання ма­теріялів про Вінницю». У цій статті шановний автор робить огляд кількох українських публікацій про Вінницю, і знайшовши в них чимало неточностей, обурюється цим фактом і приходить до хибного висновку, що ми, українці, не приготовані до того, щоб дати чужим політичним чинникам опрацьовані матеріяли про Вінницю.

Б'ючи на сполох, п. Дм. Соловей пропонує негайно представ­никові УНРади у США, УККА, УВАН, НТІІІ* подбати про видання «наукових» матеріялів про Вінницю, створити комісію з істориків, правників, фахівців судової медицини тощо. Автор радить нашим науковцям відкласти набік свої «археологічні» теми і «взятися за критичне зведення і опрацювання матеріялів» про Вінницьку Трагедію.

Саме ці, досить «оригінальні» висновки автора статті змушу­ють мене подати деякі свої зауваги і уточнення.

Я бачу, що п. Дм. Соловей сам ще не обізнаний із нинішнім станом документації вінницького злочину й історією відкриття масових могил у Вінниці. Коли б п. Дм. Соловей, перед писанням своєї статті, уважніше перечитав останні матеріяли в нашій пресі про акцію ДОБРУСу - виступи в Нью-Йорку не лише припад­кових свідків, а саме членів комісії розкопок масових могил у Вінниці архиєпископа Григорія, Петра Павловича і Костянтина Сибірського (телевізія, українське віче, «Голос Америки»), чи хоча б згадану ним мою статтю «Я бачив пекло» («Овид», ч. 5, 1950 р.), то сам переконався б, що «каші» (як пише п. Соловей) з матеріялами про вінницьку трагедію нема.

Дуже прикро, що п. Соловей не обізнаний з публікаціями Максима Подорожнього - «Совєтський злочин народовбивства у Вінниці» (серія статтей у «Свободі», березень 1949 p.), моєю книжкою «Злочин у Вінниці», вид ще у Вінниці 1943 р. (прошу не плутати з брошурою «Злочин Москви у Вінниці», вид. 1951 р., Нью-Йорк), статтями К. Сибірського і М. Мамонтова. Ці матеріяли були писані авторами, які від першого і до останнього дня працювали на розкопах масових могил і побудували свої публікації на документальних джерелах.

Біда лише ось в чому, що чимало наших авторів (з титулами і без титулів), публікуючи свої статті про Вінницю, вже тут на еміграції, покладались на свою пам'ять або брали факти із сумнівних джерел і цим, ясно, внесли ті неточності, про які слушно пише п. Дм. Соловей.

Вражають і мене такі факти, коли наші чільні громадські провідники, інформуючи чужинців про Вінницю, послуговувалися джерелами сумнівної якости. Тут п. Соловей має цілковиту рацію.

Але не має рації п. Дм. Соловей, коли пише, що матеріяли про Вінницю ще не опрацьовані. Ці матеріяли були вже опрацьовані і публіковані українськими чинниками в Україні ще в 1943 році.

На щастя, ті люди, які працювали над викриттям цього страшного большевицького злочину, в більшості тут, на еміграції, і мають з собою весь доказовий матеріял.

Часткою таких матеріялів є останній телевізійний фільм - свідчення перших свідків про Вінницю з додатком документальних фотографій Л. Янушевича і П. Павловича. Скажу без перебільшення, що цей фільм (в телевізії і на кіноекранах), зорганізований ДОБРУСом, зробив на амери­канського глядача таке сильне вражіння, що і цього вже було б досить, щоб довести про факт звіриного больше-вицького народовбивства в Україні Однак на цьому акція про вінницьку трагедію, започаткована ДОБРУСом під патронатом Українського Конгресового Комітету Америки, не закінчується. Ця акція тепер в дії, і незабаром при активній підтримці наших громадсько-політичних чинників і громадянства Америки завершиться викінченим обвину­вальним висновком тиранам Кремля.

* * *

А тепер кілька уточнень головних фактів розкриття масових могил у Вінниці.

За дозволом місцевої німецької окупаційної влади трупою українців розпочато 24 травня 1943 року розкопи масових могил в грушевому саді на Підлісній вулиці № 1. Склад тієї групи був такий: лікар доц. С. Дорошенко, проф. д-р. І. Малінін, лікар О. Клунк, проф. Савостіянов, ред. А. Трембовецький, єпископ Євлогій, архиєпископ Григорій, журналісти К. Сибірський і М. Мамонтов.

4, 5 і 7 червня 1943 року українська комісія в складі: лік. доц. С.Дорошенка, проф. д-ра І.Малініна, лік. О.Клун-ка, проф. О. Савостіянова, ред. Трембовецького в присут­ності архиєпископа Григорія і єпископа Євлогія перевела медичну експертизу трупів - жертв розстріляних вінницьким НКВД, викопаних з першої могили (було в ній 102 трупи). В протоколі № 1 комісія подала такі перші - висновки:

На підставі даних зовнішнього огляду та розтину трупів встановлено, що:

1. Смерть настала від вогнепального пошкодження життєво важливих центрів довгастого мозку.

2. Вхідним вогнепальним отвором є єдиний отвір, розташований на задній поверхні шиї у вищезазначенім місці (постріл в потилицю. - П.П.).

3. Судячи по наявності копоті, яка збереглася у вогнепальному каналі, постріли переводились на дуже близькому віддаленні або в упор.

4. По напрямку ходу вогнепального каналу, постріли переводились у в'язнів в задню частину їх шиї, коли вони, очевидно, мали стояти навколішках з низько нахиленою додолу головою.

5. Беручи на увагу відсутність у великій кількості випадків вихідних вогнепальних отворів, а також характер і зовнішній вигляд деформованих олив'яних куль, виявле­них у черепній дуплині, - такі безумовно смертельні пошкодження переводилися з дрібнокаліберної зброї (оче­видно з пістоля).

Вважаючи на вищезазначені трупні зміни, давність знаходження трупів у могилі визначається в межах 3-5 років.

6. 29 червня 1943 р. було розпочато розкопи на Право­славному кладовищі.

30 червня 1943 р. - початок розкопок могил в «Парку Культури і Відпочинку ім. М. Горького». Розкопи могил в усіх трьох місцях тривали з 24 травня по 3 жовтня 1943 р. Це був день останнього - 19-го братського похорону жертв.

7. Число жертв, відкопаних з могил, було 9439, а не 9432. Це останнє число було подано німецькою комісією. Не знаю, з якої причини не було додано відкопаних ще 7 трупів з 14-ї могили в «Парку Культури» в той час, як українська комісія це занотувала і вважає число викопаних трупів за 9439. (Див. листу похоронів, опубліковану ще в 1943 р. у «Вінницьких Вістях»). Комісія не займалася тими жертвами, які були знайдені у в'язниці при відступі большевиків з Вінниці в 1941 році, і тими червоноармійцями, яких було знайдено розстріляними біля вокзалу із скрученими по кількох докупи колючим дротом. Про це німцями було офіційно повідомлено ще в 1941 році. Також не розкопувалося великої могили в парку ім. Козицького - жертв ЧК-ҐПУ в 1923 році.

8. Усього могил із трупами розстріляних було 95:

Підлісна вул. № 1 - 39 м., 5644 тр.

Православне Клад. - 42 м., 2405 тр.

«Парк Культури» - 14 м., 1390 тр.

В протоколі Міжнародної Комісії фахівців судової медицини 11 європейських держав подано перше число 37, а в парку 24. Протокол був підписаний 15 липня 1943 р. Після цього на Підлісній вул. № 1 було розкопано ще 2 могили. В парку було таки 14 могил із трупами. Ті ще 10 могил, про які згадує Міжнародна Комісія, це були лише ями - залишки могил старого Польською Кладо­вища.

9. За час розкопок могил відбулося 19 громадських похоронів жертв, за християнським звичаєм вони віддані землі. Усі тіла загиблих було складено в 24-х братських могилах рядами, головами на схід. Перед закопуванням цих братських могил нами точно вівся рахунок жертв і після похорону опубліковувався в пресі Довжина цих братських могил була в середньому - 80 метрів.

Перший похорон відбувся 12 червня 1943 р., поховано 230 осіб; 2-й 24 червня - 600; 3-й 6 липня - 260; 4-й 14 липня - 232; 5-й 16 липня - 292; 6-й 21 липня - 275; 7-й 23 липня - 250; 8-й 28 липня - 255; 9-й 31 липня - 350; 10-й 6 серпня - 515; 11-й 12 серпня - 600; 12-й 19 серпня - 600; 13-й 24 серпня - 750; 14-й 31 серпня - 700; 15-й 7 вересня - 510; 16-й 13 вересня - 500; 17-й 23 вересня -1000; 18-й 30 вересня - 560; 19-й 3 жовтня - 960 осіб.

В братських могилах було поховано 9436 осіб. В окремих могилках - дві особи і одна особа похована на бажання родини в селі. Разом поховано 9439 осіб.

10. На підставі знайдених речей, документів, розпізнавання трупів родичами загиблих, встановлено (ідентифіковано) 682 особи. В німецькій Білій книзі «Massenmord von Winniza» подано прізвища 679 осіб. Німці до списку ідентифікованих осіб не долучили двоє імен вінницьких лікарів-жидів, при яких були знайдені доку­менти, і одно прізвище українця з Вінниці, на прохання дружини загиблого, бо тоді син був забраний до червоної армії і йому грозила, ясно, небезпека.

11. Із загальної кількості відкопаних трупів було виявлено 169 жінок, теж із зв'язаними руками і кулею в потилиці. Частина жінок була цілком гола. Комісії вдалося ідентифікувати 20 жіночих трупів, а саме Беньковська Анна - Вінниця, Бережецька Лідія - район Старокостян-тинів, Буркацька Марія - Соболівка, Ваховська В. - Немирів, Вашневська Марія - Ольгопіль, Гоба Ксенія - Кульчинка, Григорович Софія - Вінниця, Давидова Софія - Вінниця, Квасневська Павліна, Корнієнко Олена - Кордишівка, Лісняківська Лідія - Вінниця, Маховська Міхаліна - Вінниця, Малькевич Франціска - Одеса, Новікова Маргарита - Вінниця, Носалевська Марія, Ра-децька Ольга - Михайлівка, Ролінська Ядвіґа - Вінниця, Сульковська Філіппіна - Вапнярка, Саленська Марія - Гнівань, Шуман Олена.

12. При усій старанності в уточненні імен загиблих в німецькій Білій книзі «Massenmord von Winniza», вид. 1943 року (cтop. 215-247) похибки, очевидно, зроблені при перекладах, чи коректурі. Тому цим списком слід користу­ватися обережно. Проте, точний поіменний список ідентифікованих трупів, зберігається і з часом буде повністю опублікований.

Коли ми переглядаємо протоколи комісій і зустрічаємо там «неточності», мовляв, з розмірами могил, то в цьому нема великої біди. Розміри могил в більшості взяті середні (для зручности), бо кожна могила мала інший розмір і тоді треба було б подавати розміри усіх 95 могил. Приміром: в саду на Підлісній вул. № 1 (в горішній частині саду) було 9 могил розміром 3x6 метрів, з 241 і аж до 284 трупами. Інші могили там же мали розмір 3x4 метри в середньому. Для нас не це головне, а головне те, яку кількість мертвих людських тіл було вийнято з кожної такої ями як доказ страшного большевицького народовбивства в Україні.

"Український Прометей" (м. Детройт, США), 1952, 11 вересня.

* УНРада - Українська Національна Рада; УККА - Український Конгресовий Комітет Америки; УВАН - Українська Вільна Академія Наук; НТШ - Наукове Товариство ім. Шевченка 

Петро Павлович

Я бачив пекло

(Фраґмент спогадів)

Я пишу ці рядки і холодний піт вкриває моє чоло. Знову перед моїми очима відкривається страшна картина нелюдських мук і страждань мого народу. Знову я бачу тисячі мертвих людських тіл із зв'язаними руками, які благають мене сказати знову світові правду про перенесеш пекельні страждання в підземеллях НКВД. Знову я бачу сльози тисяч вдів і сиріт, від яких кривава рука ката забрала дорогих і рідних їм людей. Знову я бачу невпинний потік живих, які зрошують сльозами тіла безвинних жертв, прийшовши до братських могил, щоб віддати їм по-християнському останню шану. Сім років пройшло від того часу, як бачив я це пекло, проте мені здається, що все це було лише вчора. Так! Це було вчора і сьогодні. І найстрашніше подумати, що все це діється там, за залізною куртиною, ще з більшою жорстокістю тепер, з нечуваним деспотизмом.

Я пишу ці рядки, які виходять з глибини мого серця, для вас, мої земляки, яким судила доля в соняшній Аргентині знайти нову Батьківщину. Читайте це і несіть правду про Україну народам вільної Аргентини.

РОЗКРИТТЯ ЗЛОЧИНУ

Про наявність у Вінниці масових могил з жертвами больше-вицького терору місцеве населення знало давно, проте боялося ще про це говорити.

Одного разу до голови міста з'явилася група громадян і настирливо вимагала піти з ними на Підлісну вулицю, де мали б бути, імовірно, масові могили.

24 травня 1943 року пішли ми на Підлісну вулицю № 1, де був великий грушевий сад, раніш обнесений високим парканом.

Цей район, як довідались ми згодом, за постановою "закритой часті прєзідіума Вінніцкого горсовєта от 1-го апрєля 1939 г." був відведений в розпорядження НКО (народного комісаріяту обо­рони) і проголошений як «запретная зона» і охоронявся військами НКВД.

Несподівано у цей сад наприкінці березня 1938 р. почали звозити будівельні матеріяли (дошки, цеглу, вапно, цемент). Високий паркан був обтягнутий кількома рядами колючого дроту. Ліворуч від воріт із пишної зелені виглядав невеликий будинок. Усі гадали, що тут будується воєнний об'єкт.

Праворуч від головного в'їзду почали ми копати землю. Але, уважно оглядаючи площу, ми помітили, що трава окреслює більш-менш точні квадрати. Так і сталося. Трава показала нам контури ям, і ми зразу ж побачили, де природна, а де нанесена земля. Заглибившись у землю, ми зразу ж натрапили на людський одяг і відчули страшний неприємний трупний запах. Витягнувши одяг (шаром цього одягу були вкриті трупи), ми побачили людські тіла, накидані хаотично в яму.

Так з ініціятиви українського громадянства міста Вінниці і почалися розкопи масових могил з жертвами большевицького терору.

Спочатку німецька окупаційна влада не дозволила нам далі продовжувати розкопи. Німці хотіли, щоб це відбувалося під їх контролею. Але, незалежно від німецьких властей, спеціяльна українська комісія склала свій перший протокол на підставі дослідження трупів могили № 1.

ТІЛА ЗАМОРДОВАНИХ

4, 5 та 7 червня 1943 р. працювала медична комісія, щоб установити ті методи, якими НКВД умертвляло свої жертви.

Не піддається описові та жахлива картина, яка відкрилась перед нами, коли було викопано з однієї лише могили 102 людські трупи із зв'язаними руками. Ми подаємо перший протокол медичної експертизи, яка беззаперечно доводить страшні методи убивства невинних людей в катівнях НКВД:

Протокол* № 1 медичної експертизи трупів - жертв, розстріляних Вінницьким НКВД:

_ 4, 5 та 7 червня 1943 р. переведено медичну експертизу трупів, викопаних з могили № 1. Всього в могилі було 102 трупи, з яких експертиза переводилась 41 трупові (з них 16-тьом було переведено частковий розтин, а 25-и трупам зовнішній огляд). Здебільшого на трупах була одежа (білизна, верхній одяг) і на деяких трупах - взуття. Руки всіх трупів зв'язані ззаду тонким мотузком. Трупи здебільшого в стані муміфікації, обличчя їх знівечені в наслідок тісного знаходження трупів у могилі в різних положеннях. На шиї, ззаду, як правило, на рівні другого-третього шийного хребців (в окремих випадках на рівні четвертого шийного хребця), по середній лінії було виявлено пошкодження шкіри у вигляді отвору кругло форми діяметром 0,4 см ...

Висновок:
1. Смерть настала від вогнепального пошкодження життєво важливих центрів довгастого мозку.
2. Вхідним вогнепальним отвором є єдиний отвір, розташова­ний на задній поверхні шиї.
3. Судячи по наявності колоті, яка збереглася у вогнепальному каналі, постріли переводились на дуже близькому віддаленні або в упор.
4. По напрямку ходу вогнепального каналу, постріли перево­дились у в'язнів в задаю частину шиї, коли вони мали стояти навколішках з низько нахиленою додолу головою...
Вважаючи на вищезазначені трупні зміни, давність знаход­ження трупів у могилі визначається в межах 3-5 років (тобто в pp. 1938-1940).
Коментарі зайві. Зв'язані руки і постріл в потилицю - це випробувана метода катів НКВД.

* В скороченні (Прим. автора).

ТРАНШЕЇ СМЕРТИ

В саду на Підлісній вулиці № 1 було виявлено і розкопано 39 масових могил. Три ряди могил розташовані у формі літери «П», поблизу огорожі саду. Завглибшки ями були до 3-3,5 м і розміром пересічно 3x4 м. В усіх могилах спочатку шаром лежав верхній одяг загиблих, а під ним трупи, кинуті хаотично. В більших могилах (а їх було декілька по 180 трупів в кожній) розстріляних складали щільно шарами, т. зв. «валетом». Здебільшого трупи були обсипані цементом, а одяг вапном. У тих могилах, де вапна було замало, одяг добре зберігся, зберігся так, що його можна було легко розпізнати.

Риття могил йшло за принципом траншеї. Копання могили (майже квадрат) проходило так: копалася нова могила і землею цієї могили закопувалися трупи тієї могили, яка була завжди в запасі. Потім ця могила закопувалась землею нової могили і т.д. І це, без сумніву, робили самі в'язні, засуджені на смерть.

Страшним видовищем є розкриття кожної такої нової могили. Серед одягу ми знаходили наші, українські, полотняні сорочки з чудовими вишивками, селянські гуньки, жіночі з вишивкою комбінезони, блюзки, плаття, спідниці (серед загиблих знайдено понад 100 жінок), кожухи, шинелі, ковдри, селянські рядна, пальта, селянські торбинки, в яких добре збереглося сало, махорка, тютюн, курильний папір, рушники, вишиті хустинки тощо. Розглядаєш усе це і сльози ллються самі, а серце каменем стискає груди. Ці ж бо клуночки - це остання передача від рідних чи друзів, яку кати вкинули до пекельної ями. Наявність одягу (навіть досить пристойного - нового) свідчить про те, що енкаведисти хотіли старанно засекретити свої криваві злочини.

    

КЛАДОВИЩЕ І «ПАРК КУЛЬТУРИ»

29 червня 1943 р. розкопи могил почались на православному кладовищі. За п'ять років площа поросла високою травою і бур'янами. На другий день і тут відкрилася страшна картина Підлісної вулиці № 1. Тут було відкрито 42 масових могили. За «енкаведівським стандартом» вкинуто в ями сотки безвинних мучеників-украінців, які знайшли собі вічний спокій на право­славному кладовищі.

30 червня 1943 р. в «Парку Культури і Відпочинку ім. М. Горького» відкрито нові масові могили. Їх було 14. Сталінські кати тут, де були закопані тіла розстріляних, побудували гойдалки, грища, кімнати сміху, танцювальні майданчики тощо.

Не раз я бував у цьому парку. Пишна зелень, квіти, великі пано «вождів» і геніяльних «п'ятисотниць», на головній алеї кільканадцять гербів совєтських республік, великий портрет «мудрого» Сталіна, гримить оркестра, діти виходять з кімнати сміху, молодь танцює... І не знав я тоді, що тут поблизу, під тими гойдалками і кімнатами сміху лежать сотні мертвих тіл і серед них дорога мені людина...

Так мерзенно кати осквернили тіла безвинно загиблих, так потворно знущались і знущаються і тепер з людських почувань живих людей нашої вітчизни, будуючи «счаслівоє отєчєство» на трупах мільйонів «вільних громадян української радянської соціялістичної республіки».

9439 «ВОРОГІВ НАРОДУ»

В наслідок перегляду великої кількости речей, знайдено було в одязі порівняно незначну кількість документів, які розшифро­вували б нам особистість загиблих. Проте, розпізнавання одягу близькими і знайдені документи дали змогу виявити імена 679 загиблих і в свій час їх оголосити в пресі.

При вивченні перших п'ятисот імен із списку ідентифікованих авторові цих рядків удалося встановити, що ці «вороги народу» були звичайними трудівниками, селянами, робітниками, службов­цями. На 500 осіб розпізнаних 212 було селян, 82 робітники, 51 службовець, 26 фахівців, 16 військових, 4 священики. Не вдалося встановити фаху 109 особам.

Розкопи могил у Вінниці тривали від 24 травня до 3 жовтня 1943 р. З усіх розкритих 95-тьох могил було відкопано 9439 трупів.

Трагедію у Вінниці бачили десятки тисяч українців і численні представники чужих держак Бельгії, Болгарії, Фінляндії, Франції, Італії, Хорватії, Голляндії, Румунії, Швеції, Словаччини, Угорщи­ни, Данії, Греції та інш. На еміграції тепер є сотні скитальців, які на власні очі бачили цей жахливий большевицький злочин.

А таких Вінниць є ще багато в країні «сталінської консти­туції». Хто ж нестиме відповідальність за це?

Травень, 1950, США

"Овид" (Буенос-Айрес, Аргентина), 1950, ч. 5.

 

Петро Павлович

Вінниця оскаржує большевизм

Большевицько-кремлівські тирани не задовольнилися жертва­ми репресій і ліквідації українського селянства в 1929-1930 pp. В червні 1943 р. у Вінниці знайдено багато могил з 9439 трупами замордованих НКВД українців.

П'ять років тому у Вінниці стверджено наявність масових могил з жертвами большевицького терору на Україні в pp. 1938-1939. З участю представників української громадськости, лікарів, духівництва, української преси і в присутності безупинного потоку місцевого населення з 24 травня 1943 року і до 3 жовтня того ж року відбувалися розкопи могил розстріляних українців.

Виявлено й розкопано за той час 39 масових могил у саду на Підлісній вулиці № І (околиця м. Вінниці), 42 масових могили на місцевому православному кладовищі і 14 масових могил у «Парку Культури і Відпочинку ім. М. Горького». Крім могил з трупами в саду на Підлісній вулиці, розкопано одну велику яму з зимовим одягом в'язнів і дві ями лише з документами, фотами, всякими паперами, речами, що були власністю загиблих.

Розкопи могил розпочалися в саду на Підлісній вулиці. Цей район міста за постановою "закритой часті презідіума Вінніцкоґо горсовєта от 1 апрєля 1939 г." був відведений в розпорядження НКО (народного комісаріяту оборони) і проголошений як «запрєтная зона». Сад був обнесений високим парканом і охоронявся військами НКВД. І лише після відступу большевиків із Вінниці в липні 1941 року до «запрєтной зони» мало право зазирнути людське око.

Три ряди могил, розташовані у формі літери «П», поблизу огорожі саду, поросли пишною травою і здавалися зовсім непомітними. Завглибшки ями були до 3-3,5 м і розміром пересічно 3x4 м. В усіх могилах спочатку шаром лежав верхній одяг загиблих, а під ним трупи, кинуті (здебільшого) хаотична В більших могилах (а їх було декілька по 180 трупів у кожній) розстріляних складали щільно шарами, т. зв. «валетом». Здебільшого трупи були обсипані сухим цементом і вапном.

29 червня 1943 року розкопи могил почались у лівій частині православного кладовища у районі лікарні ім. Пирогова. Тут могили розміром були менші (3x3), але глибину мали ту ж саму.

Наступного дня відкрито могили в «Парку Культури й Відпочинку». Кати НКВД наприкінці 1939 р. побудували на цих могилах гойдалки, грища, кімнати сміху, танцювальні майдан­чики тощо. Цим «пильний страж» хотів замаскувати свої потворні злочини.

З усіх розкритих 95-тьох могил викопали 9439 трупів. Руки в усіх були зв'язані мотузками. Серед них знайдено понад сто жінок. Трупи були в т. зв. стані жировоску, муміфіковані. Це полегшувало близьким розпізнавати їх.

Усі жертви розстріляні катами НКВД пострілом у потилицю (перший хребець) з малокаліберного пістоля з близької відстані впритул. Розстріли відбувалися в тюрмі групами і потім групи вивозили автомашинами на місця закопування. Ями копали самі в'язні. Вони й закопували трупи своїх братів, а в другу чергу ставали й самі жертвами НКВД.

Численний одяг, знайдені документи, світлини, записки, вишивки, дрібні речі, книги з написами та докладний огляд трупів і одягу близькими й родичами дали можливість розпізнати (ідентифікувати) близько 700 імен загиблих (списки зберігаються).

При вивченні перших п'ятисот імен із списку ідентифікованих авторові цих рядків удалося встановити, що ці «вороги народу» були звичайними трудівниками, селянами, робітниками, службов­цями. Статистика показала, що на 500 осіб розпізнаних було 212 селян, 62 робітники, 51 службовець, 26 фахівців, 16 військових, 4 священики. Не вдалося встановити фаху 109 осіб.

Трагедію у Вінниці бачили десятки тисяч українців і численні представники чужих держак Бельгії, Болгарії, Фінляндії, Франції, Італії, Хорватії, Голляндії, Румунії, Швеції, Словаччини, Угорщи­ни, Данії, Греції та інш. На еміграції тепер є сотні скитальців, що бачили цю трагедію.

Большевизм безсилий заперечити свої злочини у Вінниці. Ми, українці, маємо на це багато доказів.

"Пу-Гу" (Авсбурґ, Західня Німеччина), 1948, ч. 29, 14 верес.

ЗВІТ НІМЕЦЬКОЇ ДЕРЖАВНОЇ КОМІСІЇ

У ВІННИЦЬКІЙ СПРАВІ

(Передмова до німецького видання 1944 року)

Протягом майже двадцяти п'яти років Радянський Союз, наглухо відгороджений непроникними кордонами, становив абсолютну загадку для світу. Вірогідна інформація про більшовицьку систему та її діяльність просочувалася в навколишній світ лише випадково.

Упродовж років, до початку другої світової війни, Німеччина намагалася привернути увагу світу до того жахливого експерименту, який був поставлений на неосяжній території Радянського Союзу над 190-мільйонним населенням. Проте, не зважаючи на багатий матеріял, запропонований увазі міжнародньої громадськости Німеччиною, світ лишався байдужим. Тільки після 22 червня 1941 р. стало можливо безпосередньо бачити наслідки більшовицького режиму. Дійсність перевершила всі здогади та попередні припущення.

Вінницькі масові поховання - одна із сторін радянської дійсности. Результати розкриття поховань та офіційне розслідування у Вінниці кожному дали можливість безпосередньо намалювати собі картину організованого більшовиками масового терору. Систематичне винищення 10000 убогого сільського ук­раїнського населення, - вчинене НКВС2 тільки в одному місті й за порівняно короткий проміжок часу, - було переконливо доведене численними офіційними документальними матеріялами, протоколами, свідченнями очевидців, висновками експертів та фотографіями.

Розслідування страхітливого злочину у Вінниці провадила офіційна слідча комісія, створена з наказу райхсміністра окупо­ваних східніх земель й очолювана д-ром Гаральдом Веґнером, головою відділу Охорони Здоров'я Райхсміністерства Окупованих Східніх Земель.

Слідча комісія складалася з трьох груп:

1. Судово-медичний відділ у складі керівника проф. д-ра Шрадера (Schrader), голови Товариства судової медицини та криміналістики, директора Інституту судової медицини університету Галле-Віттенберґ та його помічника доцента університету д-ра Камерера (Camerer). Неоціненну допомогу подали також місцеві українські медичні фахівці та лікарі.

2. Бриґада з розслідування вбивств Управління Кримінальних розслідувань Райху, Берлін, під керівництвом Клясса (Class), державного радника та суперінтенданта поліції (Regierungs und Kriminalrat).

3. Відділ Райхсміністерства Юстиції на чолі з д-ром Ціґлером (Ziegler), Президентом Сенату, який виконував обов'язки урядо­вого слідчого.

Крім постійної слідчої комісії, важливу ролю у висвітленні вінницького злочину відіграли відпоручники закордонних урядів, політичні й церковні діячі, медичні експерти, представники трудящих та працівники закордонної преси й радіо. Від 24 червня до 23 серпня 1943 р. місце злочину відвідали чотирнадцять комісій, з них шість - закордонних.

Масові поховання були виявлені завдяки неоціненній допомозі місцевого українського населення Вінниці. Взимку 1942-1943 pp. німецька цивільна адміністрація дізналась про чутки, які круж­ляли серед людей, що всупереч тому, як сповіщалося сім'ям засуджених, значна кількість чоловіків і жінок не була вислана до Сибіру на десять років, а «ліквідована» за вироками приско­рених судів. Населення далі чинило тиск на німецьку цивільну адміністрацію, щоб та провела розслідування в цій справі, повідомляючи про наявність масових поховань у трьох пунктах: так званому «Фруктовому саді», на «Старому цвинтарі» й у так званому «Парку культури та відпочинку». Пробні розкопки, проведені німецькою цивільною адміністрацією, справді привели до виявлення численних трупів. До початку холодів восени 1943 р. було виявлено всього 9432 тіла забитих українців. На основі свідчень, зібраних серед місцевого населення, а також непрямих доказів, слідчі й кримінологи офіційно уповноваженої Бригади з розслідування вбивств дійшли висновку, що масові вбивства у Вінниці відбувалися в проміжку часу від 1937 до 1938 р. Оцінюючи вінницькі події, потрібно пам'ятати, що цей злочин не був поодинокий. У Радянському Союзі е десятки міст, подібних до Вінниці. У кожному з цих міст є в'язниця ДПУ , що править за вихідний пункт для картини, подібної до вінницької, підтвердженої у всіх деталях. Тож могили українців у Вінниці являють собою нагадування про невідоме число масових похо­вань, розсіяних на неосяжних просторах Радянського Союзу. Крім того, вони ще раз викликають у пам'яті масові поховання Катині з тілами польських офіцерів, ув'язнених радянськими органами в 1939 p., як і долю естонців, латишів, литовців, галичан та жителів Басарабії, депортованих у 1941 р.

________________________________________

Вперше звіт німецької державної комісії про масові вбивства у Вінниці опубліковано у виданні: Amtliches Material zum Massenmord von Winniza. - Berlin, 1944.

І. ЗВІТ СУДОВО-МЕДИЧНОЇ ЕКСПЕРТИЗИ

Звіт голови Німецького товариства судової медицини та криміналістики проф. д-ра Ґергарда Шрадера (Gerhard Schrader), директора Інституту судової медицини та криміналістики університету Галле-Віттенберґ

Ексгумації та знахідки у Вінниці

Завдання й підготовка

Ґрунтуючись на попередніх повідомленнях про виявлення людських трупів у Вінниці, поданих д-ру Конті (Conti), голові Управління Охорони Здоров'я Райху (Reichsgesundheitsfuhrer), 10 червня 1943 р. мені було доручено виїхати до Вінниці зі спеціяльними повноваженнями для проведення плянових ексгу­мацій та судово-медичної експертизи на місці.

З огляду на пізню пору року ці ексгумації належало розпочати негайно й провести якнайшвидше. На ретельнішу підготовку часу не лишалося; мені було відомо, що якраз невдовзі перед тим (тобто 3 червня 1943 р.) ексгумації в Катині довелося припинити із санітарних міркувань (велика спека й хмари мух). На щастя, погода у Вінниці в подальшому була набагато сприятливішою, ніж у Катині. Таким чином завдання виконува­лося протягом усіх літніх місяців практично безперервно.

Дослідження трупів проводилося на місці виявлення. Для захисту від негоди було збудовано напіввідкриту повітку. Для спеціяльних досліджень, наприклад, мацерації чи реконструкції черепа, окремі елементи знахідок передавали до Інституту судової медицини в Галле. Для огляду одягу на місці виявлення було протягнуто дроти між деревами.

15 червня після описаних поспішних приготувань розслідування було розпочато.

ПЕРСОНАЛ

Протоколи розслідування вела спеціяльна комісія Управління Кримінологічних Розслідувань Райху. У судово-медичній та кримінологічній експертизі мені допомагали:

- мій колега, доцент університету Йоахім Камерер (Joachim Camerer), д-р медицини, чиїм спеціяльним завданням було керувати ексгумацією тіл та досліджувати знахідки на місці виявлення;

- доцент університету д-р Волланд (Volland), який добровільно допомагав від самого початку розслідування;

- проф. д-р Малінін з Краснодарського університету, який перебував на той час у Вінниці;

- доцент університету д-р Дорошенко, судово-медичний екс­перт Вінниці;

- прозектори Вайнгертнер (Weingartner) та Віффель (Wuffel);

- Карл Ленч (Karl Lentsch), препаратор при дальших спеціяльних дослідженнях у Галле.

МІСЦЯ РОЗШУКІВ

Ділянка І. Фруктовий сад

Перше з масових поховань із тілами вбитих українців було виявлене на західній околиці Вінниці, точніше - за 1,8 км від центру міста. Могили містилися в ґрунті фруктового саду з північного боку дороги на Літин. Розміри фруктового саду становили приблизно 100x60 м, поверхня була нерівномірно вкрита травою з кількома старими фруктовими деревами, між якими росли трохи молодші кущі. Ця ділянка межувала з обох боків з польовими стежками й була обгороджена щільним дощаним парканом більш як три метри заввишки, поставленим узимку 1937-1938 pp. Він повністю закривав вид іззовні. Територія перебувала весь час під охороною службовців НКВС і за чутками служила для військових цілей. На східньому боці ділянки були два земляні насипи, що імітували стрільбище й тяглися до двометрового ґрунтового горба (так званого мішеневого насипу), розташованого з північного краю ділянки. Суворої зими 1941-1942 pp. високу огорожу розібрало українське населення на паливо.

На південному краї ділянки виявлено яму, заповнену хльор-ним вапном. Крім того, у землі було видно заглибини на 5-Ю см у формі прямокутників. Тут і розпочалися перші розкопи в травні 1943 p., що їх провадили на громадських засадах вищеназвані російський та український лікарі. До мого прибуття з ям № 4 та 5 було викопано 228 тіл, деякі я мав змогу дослідити сам. Більшість із них було вже перепоховано в іншому місці після обстеження проф. Малініним та д-ром Дорошенком.

Прямокутники, позначені на пляні нумерами, показують розташування масових могил. Чотири прямокутники без нумерів позначають пункти, що їх спершу вважали за могили, але після розкопування на 0,5-1 м у глибину на основі стану ґрунту таке припущення було відкинуте. З допомогою геодезиста на відкритих ділянках проведено також пробні розкопи у формі траншей, що перетинали сад під кутом, а також невеликих квадратових точкових виїмок. Результати були неґативні.

Розміри окремих масових поховань подано на пляні згідно з маштабом. Вони коливаються від 2,5 х 3 до 2,8 х 5 м. Більші могили, у яких знайдено й найбільше трупів, містилися з північного краю ділянки (№ 21-24с). Загальна площа могил, виявлених на цій ділянці, становила понад 350 м .

На глибині близько двох метрів у кожній могилі був більш чи менш товстий шар найрізноманітнішого одягу (переважно 30-40 см завтовшки). У менших могилах (за винятком № 15а, 18 та 20) тіла лежали зразу ж під одягом, шаром завтовшки 50-70 см, у більших - відповідно товщим шаром. Після вибирання тіл виявилося, що глибина найменшої могили приблизно дорівнює 3 м. Дно всіх більших могил (№ 21-24с) - на глибині близько 3,8 м. Бічні стінки, тобто тонкі перегородки між окремими могилами, були підсилені підпорами й завдяки глиняному та лесовому ґрунту лишалися дуже гладенькими.

Ділянка II. Цвинтар

Ділянки II (цвинтар) та III (громадський парк) виявлено на безпосередніх околицях Вінниці на підставі інформації, одержаної від населення, коли ексгумації та обстеження на ділянці І усе ще тривали. Друга група масових поховань містилася на цвинтарі, що лежить на південь від дороги на Літин, на відстані приблизно 600 м від центру міста. З півночі на південь цвинтар перетинає дорога. На схід від неї лежить смуга цвинтарної землі, яка явно останнім часом не використовувалася і в 1937-1938 pp. була відгороджена дощаним парканом, що повністю заховав її від стороннього ока. Місцями ділянка заросла кущами заввишки врівень з очима. Окремі занедбані могили майже завжди було легко відрізнити завдяки значній нерівномірності поверхні ґрунту. Після вирубання кущів не становило труднощів виявити в землі численні прямокутні западини глибиною 10-15 см. Під час пробних розкопів було виявлено на глибині близько двох метрів шари одягу з трупами під ним, як і на ділянці І. Згадані заглибини відповідали могилам № 1-15. На пляні масові похо­вання також подано за маштабом. Усього виявлено 42 поховання. Трупи не виявлено тільки в пунктах № 3 і 29. Масові могили від № 16 і далі не можна було знайти по заглибинах у землі; очевидно, вони зриті пізнішими могилами. Кілька додаткових пробних розкопів, проведених поблизу від описаного місця поховання, особливо в районі на захід від дороги, привели нас до висновку, що більше масових поховань тут немає. У проміжках між груповими могилами № 1-9 містилося кілька давніх індивідуальних поховань, як свідчили написи на могильних плитах.

Масові могили тут пересічно менші за поховання на ділянках І і III. Розміри їх коливалися від 1x2 до 2,5 х 4,5 м. Ряд могил не був такий рівний, як на ділянці І. Тоді як у більших могилах, як уже зазначалося, шар одягу містився на глибині 2 м, а трупи лежали на глибині 2,5 м, у менших похованнях ці знахідки залягали іноді тільки на метровій глибині, а здебільшого - на глибині 1,5 м. Загальна глибина ям також різна. Як і на ділянці І, більші ями були завглибшки до 3,5 м, менші - 2-2,5 м. Стінки могил, суміжні з сусідніми похованнями, майже певно завдяки більш піщаному ґрунтові, не були такі прямовисні, як це можна було постійно бачити на ділянці І. А проте цілком можливо було відділити нові могили від твердого навколишнього ґрунту; ширина проміжків становила тут до 15 см, тож, як і у випадку ділянки в саду, засуджені, яких використовували для викопуван­ня могил, досить легко могли визначити межі давніших індивідуальних поховань.

Ділянка III. Громадський парк

Невдовзі після виявлення ділянки II, на основі інформації, одержаної від колишнього доглядача парку, розкопки було розпочато неподалік, на ділянці III. Ця ділянка міститься на території, що нагадує парк, з північного краю Літинського тракту, на північ від цвинтаря. Парк був покритий рідкими старими дубами й густими заростями молодого дубняку та глоду між ними, що сягали рівня очей. Інші ділянки парку виглядали як галявоподібні смуги землі, зарослі травою. На них розміщувались різноманітні паркові атракціони, зокрема гойдалки. За радянської влади цей район мав назву «Парк культури та відпочинку». З північно-західнього боку парк межував з колишньою в'язницею НКВС. Поряд з гойдалками, частково в заростях, частково на галявині, було виявлено декілька малопомітних прямокутніх та квадратових заглибин у землі. Проте кількість цих заглибин значно менша, ніж на ділянці І. Тож припущення, що могили були ретельно замасковані, щоб їх не помітили відвідувачі парку, виглядає цілком обґрунтованим. Інша частина території парку нещодавно була розорана й засіяна для сільськогосподарського вжитку.

Всього тут виявлено 13 масових поховань. На пляні масові могили знову ж таки подано за маштабом. Непронумеровані прямокутники позначають місця розкопок, де нічого не знайдено. Згідно з твердженнями свідків, могили № 3-5 залягали на місці колишнього танцювального майданчика, могила № 6 - там, де була так звана кімната сміху.

Дальше відшукування могил провадилось поблизу описаних поховань за допомогою пробних розкопів і буріння на глибину до 2,6 м. Порівняно з ділянками І та II ці розшуки значною мірою утруднювались надзвичайно густим чагарником і підліском, який місцями сягав чотирьох метрів висоти й безладно вкривав поверхню ґрунту. Заглибини в землі, які на ділянках І, II та частково на трав'янистих місцях парку полегшували розшуки могил, тут було ледве можливо чи вкрай важко виявити. З очевидною метою приховати могили над деякими з них (№ 7-12) посадили високі кущі. Легко припустити, що в такому порівняно великому парку в місцях, зарослих хащами, можна було б іще відшукати масові поховання. Те саме стосується й землі під сільськогосподарським вжитком, де в наслідок розорювання всі сліди на поверхні ґрунту були зриті. Зважаючи на значні розміри парку, вичерпне розслідування, що потребувало б особливо великого персоналу фахівців з ґрунтів, довелося відкласти на пізніше.

Виявлені могили своєю величиною та розташуванням не були такими однотипними, як на ділянці І. За розміром вони приблизне такі самі, як менші могили у фруктовому саду, західньому ряді, коливаючись від 2 до 2,5 х 3 м. Тут також майже всюди на глибині 2 м лежав шар одягу, вибравши який, знаходили людські тіла. Ці могили, за рідкісними винятками, були завглибшки три метри. Стінки ям, суміжні з сусідніми могилами, загалом прямовисні, очевидно, завдяки глинистому ґрунтові. Як і на ділянці І, ґрунт тут був більш-менш однорідний. Тільки глибоко в могилах № 7-12 відзначалася домішка піску.

ВИЯВЛЕННЯ ТІЛ

Загальні уваги

Розкриття масових поховань виконували українські й польські військовополонені під керівництвом вищеназваного лікарського персоналу. Особлива увага приділялася збереженню ідентифікуючих матеріялів.

Як уже зауважувалось, першим у кожній могилі на всіх ділянках знаходили більший чи менший шар одягу. Одяг лежав безладно, і що ближче до тіл, то більш злипся, просякнувши рідкими продуктами гниття. Проте здебільшого частини одягу вдавалося відокремлювати одну від одної без особливого пошкод­ження їх. Після цього одяг на деякий час розстелювали вздовж країв могил, звідки його було витягнуто, та сортували відповідно до загальних, а також специфічних ознак. Крім піджаків, штанів та білизни, знаходили також теплі зимові речі, такі як хутряні пальта, хутряні шапки, валянки, ватяні куртки та штани, вовняні пальта, вовняні куртки тощо. Між одягом було кілька невеликих згортків з предметами туалету, тютюном та харчами. Вміст кишень завжди негайно перевіряли, але результати переважно були неґативні. Тільки зрідка знаходили якісь документи. Виявлені друковані тексти досить легко відчитувались, тим часом як рукописні літери нерідко були дуже збляклі. Такі знахідки пересилали встановленим порядком Спеціяльному Комісарові Управління Кримінальних Розслідувань Райху для подальшого дослідження. Цінних речей, ювелірних виробів чи значних сум грошей у кишенях жертв знайдено не було. Одяг з монограмами або іншими особистими мітками - сорочки, білизна і т. ін. - розвішували між деревами особливо ретельно і таким чином робили доступним для огляду населенням з метою ідентифікації.

На ділянці І виявлено три ями, які містили речі, особливо цінні для розпізнавання жертв убивств. У ямі № 15а на звичайній глибині 2 м була величезна кількість документів: ордери на арешт НКВС із зазначенням точних імен та адрес разом з ідентифікаційними фотографіями, що явно належали жертвам убивств; листи із заадресованими конвертами; родинні реліквії, такі, як фотографії (деякі з них - в альбомах) з підписами; книжки та фрагменти книжок, переважно українські (частково - релігійного змісту) тощо. Яма № 18 містила тільки взуття, особливо того грубого виду, який згідно зі свідченнями осіб, знайомих з місцевими звичаями, поширений серед сільського населення. У ямі № 20 був тільки одяг, який в усіх інших могилах містився шаром над трупами. В ямі № 20 знайдені також частини одягу, особливо білизна, з монограмами або помітною вишивкою, що привертали увагу під час попереднього огляду. Цей винятково важливий матеріял після попереднього дослідження був повністю переданий до Бюра Знахідок (Fundstatte) Спеціяльної Комісії Управління Кримінальних Розслідувань Райху з метою подальшої аналізи. В ямі № 12 поверх маси трупів містилися численні валізи, наволоки та ковдри разом з частинами одягу.

Під шаром одягу, на якому в деяких могилах лежали поодинокі трупи, виявлялась маса інших тіл. У великих ямах (№ 21-24с) на ділянці І шари тіл чергувалися з двома, а іноді навіть трьома прошарками одягу. В менших ямах, навпаки, додаткові прошарки одягу знаходили тільки зрідка. До одягу з другого й третього шарів застосовувано таку саму процедуру огляду, яку описано вище.

У невеликій кількості масових поховань деякі частини одягу мали на собі сліди обпалення чи часткового обвуглення, що можна було бачити як на окремо розкиданому одязі й білизні, так і на одязі, який був на трупах. Такі знахідки зроблено в шести різних ямах на ділянці І та в ямі № 22 на ділянці II, тоді як на ділянці III жадних слідів обпалів знайдено не було. Одне спостереження особливо цікаве для дослідження цього феномену, а саме самозагоряння важкого одягу, який був у поперед спорожненій ямі № 6 на ділянці І і там увесь час зазнавав дії вологи від дощу з наступним розігріванням прямим соняшним промінням. Джерело задимлення розвинулось усередині, а не на поверхні купи одягу, так само спостерігалося й утворення кількох льокалізованих димлячих точок обвуглювання. Загоряння від зовнішніх джерел, таких, як тліючий сірник чи цигарковий недопалок, виключалось у зв'язку з глибиною загоряння, особливо беручи під увагу, що цей одяг був у ямі вже протягом кількох днів. Отже, виглядає ймовірним припущення, що такий процес самозагоряння призвів до появи слідів обпалення та обвуглення одягу в інших масових могилах. Інтенсивне просякання глибших шарів одягу рідкими продуктами гниття трупів з поверхневих шарів відіграло ролю якщо й не обов'язково вирішального, то сприятливого чинника. Крім того, безсумнівно, особливо важливу ролю відігравав доступ атмосферного кисню та вологи до шару одягу протягом кількох днів, з наступним сильним розігріванням від сонця. До цього спричинилося те, що деякі з масових поховань розкопували спершу тільки до шару одягу, а потім з різних незалежних причин лишали так на кілька днів або тижнів до остаточного опорожнення. Подібні умови, скидається на те, існували і в час поховання. Таким чином прискорювався бактеріяльний ріст, що, без сумніву, відіграло критичну ролю при підвищенні температури.

Розташування тіл

Саме витягання тіл після зняття шару одягу часом становило певні труднощі. Тіла в кількох ямах з ділянки І (особливо № 6-12) були покриті нерівномірним товстим шаром вапна, яке, очевидно, утворилося з хльорного вапна (яма з хльорним вапном при вході у фруктовий сад!). Хльорне вапно наливали зверху на трупи для невтралізації смороду, спричиненого розкладанням. Подекуди шар вапна затверд на тілах на поверхні купи, утворивши цементоподібну тверду масу. На ділянці II такий шар було знайдено в ямах № 32 та 34. Тим часом як на ділянці III його не було зовсім. Витягувати тіла навіть з могил без вапна було подеколи нелегко. Майже всі трупи лежали абсолютно безладно, тобто поскидувані один на одного декількома шарами, і були щільно спресовані докупи під тиском двометрового шару землі над ними. Витягати тіла доводилось зі значними пересто­рогами, щоб запобігти, по змозі, дальшим ушкодженням їх. Однак часто відірвання або зруйнування окремих частин тіла, які в наслідок мацерації і так були напіввідділені, уникнути не вдавалось.

Однорідний і акуратний шар тіл було знайдено лише в ямі № 24а на ділянці І, що чітко вирізняло її серед навколишніх могил та ям на інших ділянках. Причин для такого ретельного розміщення тіл саме в цій окремій ямі виявити не вдалося. У кількох сусідніх масових похованнях на ділянці 1 можна було бачити певну систему, не зважаючи на цілковито безладне розташування трупів: після витягання приблизно 100-120 трупів можна було розрізнити окремий шар землі та одягу. Після вибирання цього шару відкривався новий шар безладно звалених тіл. Одним з пояснень цьому може бути те, що під час поховання великі ями заповнювали тілами поступово: шар одягу й землі насипали на нижній шар тіл для зменшення трупного смороду перед тим, як закладали наступний шар. Після цього яму нарешті засипали.

Кількість виявлених тіл

Усі виявлені масові поховання були повністю спорожнені в проміжку від червня до вересня 1943 р. Першими витягали тіла на ділянці І. Після виявлення ділянок II і ПІ з метою збирання інформації було проведено орієнтовні розкопи, під час яких витягнено тільки декілька трупів з різних місць. Систематичне опорожнення всіх масових поховань, включно з тими, де провадились пробні розкопи, виконували пізніше. Для цілей розслідування трупи спершу розкладали на відкритому просторі біля місця виявлення їх. Для транспортування було підготовано імпровізовані ноші. Реєстрацію кількости тіл в окремих могилах проводили постійно. Після спроб ідентифікації (див. далі) та судово-медичної експертизи тіла урочисто перепоховували у великих ровоподібних могилах поблизу ділянки І, призначеної під меморіяльний цвинтар.

Загальна кількість тіл, виявлених на ділянці І, становила 5644, серед них 53 - жіночі.

Загальна кількість тіл, виявлених на ділянці II, становила 2405, серед них 85 - жіночих.

Загальна кількість тіл, виявлених на ділянці III, становила 1383, серед них 31 - жіноче.

На ділянці II тільки чотири масові могили містили 100 чи більше тіл (№ 4, 6, 12 і 42). В інших кількість тіл була меншою за 100, коливаючись у широких межах - від 4 до 97.

На ділянці III в більшості могил знову було більш як 100 тіл: 8 з 13 могил містили від 116 до 153 трупів. Кільість тіл у п'яти інших ямах коливалась від 33 до 89. Точні цифри по окремих могилах наведено в таблицяхОтже, на час припинення розкопів 3 жовтня 1943 р. на всіх трьох ділянках було виявлено всього 9432 тіла, з них 169 - жіночих.

Кількість виявлених жертв в окремих масових могилах значно коливалась. Менші могили зі східнього і західнього рядів на ділянці І містили від 67 до 171 тіла. Могили № 33 та 34 були винятком, містивши відповідно 4 та 2 тіла. Тіла в могилі № 33 лежали на глибині лише 1,2 м. Порівняно з іншими могилами, викопаними дуже ретельно й глибоко, ями № 33 та 34 виглядають незакінченими. Великі масові могили з північного краю ділянки І містили більш як 200 тіл (241-284).

На ділянці II тільки чотири масові могили містили 100 чи більше тіл (№4, 6, 12 і 42). 

В інших кількість тіл була меншою за 100, коливаючись у широких межах - від 4 до 97.

На ділянці III в більшості могил знову було більш як 100 тіл: 8 з 13 могил містили від 116 до 153 трупів. Кількість тіл у п'яти інших ямах коливалась від 33 до 89. Точні цифри по окремим могилах наведено в таблицях.

Таблиця 1

Ділянка І (Фруктовий сад)

№	Примітки	Кількість тіл	№	Примітки	Кількість тіл
1		161	20а		86
2		127	21		259
3		110	21а		276
4		128	22		276
5		100	22а		282
6		69	23		241
7		130	23а		273
8		145	24а		284
9		159	24b		252
10		134	24c		282
11		171	25		147
12		70	26		100
13		152	27		67
14		140	28		74
15		148	29		93
15а	Документи	0	30		125
16		102	31		130
17		106	32		127
18	Взуття	0	33		4
19		112	34		2
20	Одяг	0		Усього	5644

Таблиця 2

Ділянка ІI (Цвинтар)

№	Примітки	Кількість тіл	№	Примітки	Кількість тіл
1		86	23		61
2		65	24		60
3	Порожня	0	25		28
4		137	26		79
5		62	27		60
6		147	28		16
7		83	29	Порожня	0
8		69	30		35
9		97	31		38
10		50	32		73
11		55	33		41
12		100	34		14
13		65	35		6
14		93	36		49
15		55	37		66
16		30	38		50
17		40	39		8
18		79	40		4
19		54	41		12
20		79	42		111
21		82		Усього	2405

Таблиця 3

Ділянка ІII (Громадський парк)

№	Примітки	Кількість тіл	№	Примітки	Кількість тіл
1		126	8		120
2		141	9		85
3		153	10		33
4		72	11		65
5		116	12		116
6		144	13		89
7		123		Усього	1383

РОЗПІЗНАВАННЯ ЖЕРТВ І ВСТАНОВЛЕННЯ ЇХНЬОГО ВІКУ

За одним винятком, у виявлених чоловічих тіл руки були зв'язані за спиною, у деяких випадках зв'язані також ноги; переважна більшість була одягнена типово для даної місцевости. На чоловіках - легкі сорочки, штани й піджаки. Траплялися також спідні сорочки та фуфайки. Ніхто не був роззутий. Частина жінок була одягнена типово для даної місцевости; велика кількість їх на ділянці II знайдена лише в спідніх сорочках. Жіночі трупи, за рідкісними винятками, не зв'язані. Привертало увагу, що багато жіночих тіл з усіх трьох ділянок були зовсім голі. У такому вигляді знайдено 49 з 169 жіночих тіл. Це, згідно з дослідженням, переважно жінки молодшого або середнього віку, тоді як усі одягнені жіночі трупи були старші.

Частини одягу, знайдені на трупах, обстежувано особливо ретельно з метою ідентифікації. Результати наведено у звіті кримінологічного розслідування. Усього розпізнано 679 тіл, або 7,2 % від загальної кількости.

Починаючи з моменту виявлення та попереднього огляду тіл особлива увага зверталась на фізичні відхилення, зокрема ампутації, які б уможливили ідентифікацію. Такі помітні фізичні ознаки було виявлено на 15 трупах. З цими прикметами населення було ознайомлене через публікації в українських виданнях. В одному випадку виявилось можливим ідентифікувати чоловічий труп, розпізнаний і дружиною жертви, на основі давньої ампутації нижньої частини передпліччя. В іншому випадку ідентифікацію зроблено на підставі характерної контр­актури пальця. Ще двоє чоловіків були розпізнані родичами за ортопедичним взуттям. І, нарешті, ще одна давня ампутація - цього разу великого пальця ноги в жінки, як і протез ноги 19-річного чоловіка - також привели до успішного розпізнання.

Колір волосся й зачіска повністю виключались як ідентифікуючі ознаки, оскільки волосяний покрив був значною мірою втрачений у наслідок мацерації Природний колір волосся було важко встановити, бо воно просякло рідкими продуктами розкладу й трупним жиром. Після короткої стрижки на жіночих тілах найчастіше можна було побачити зачіску у формі коси.

Ґрунтуючись на німецькому досвіді судово-медичної ідентифікації невідомих трупів, особлива увага була приділена стоматологічним знахідкам. Враховувалась можливість розпізнати окремих осіб за типовими зубними протезами, містками, метале­вими коронками тощо. Проте, такі сподівання виявилися марни­ми, оскільки було виявлено стільки перелічених вище стоматологічних ознак, що ледве чи можна було розраховувати на виділення якихось специфічних рис. Це становило істотну відмінність од відповідних спостережень, зроблених у Німеччині. Крім того, українські дантисти, у яких лікувалися жертви і які могли б розпізнати свою роботу, були відсутні. Оцінити значне нагромадження стоматологічних ознак можна було з розмов з українським населенням, особливо сільським, як і з численними в'язнями, які працювали на розкопах. З цих причин під час дальшого розслідування точний облік стоматологічних знахідок не ведено. Розпізнання було можливе за подібною ознакою лише в двох випадках. Потрібно завважити, що в кількох випадках, коли виявлено золоті зуби, вони не були видалені ні до, ні після вбивства, і що під час стоматологічного обстеження слідів такого видалення виявлено не було.

Одночасно зі спробами розпізнання докладалося також зусиль для визначення віку тіл. З'ясування цього було особливо важливим з огляду на переважно безуспішні спроби ідентифікації, оскільки виділення вікових груп могло б уможливити більш-менш точну аналізу континґенту жертв убивств, виявлених в окремих могилах. Була також надія, що таким чином вдасться знайти підстави для розпізнання якоїсь частини тіл.

Подібні спроби визначення віку, особливо невідомих трупів, робили в судово-медичній практиці багато разів, але ще ніколи - в таких великих масштабах, як цього потребували умови у Вінниці. З досвіду відомо, що такі спроби, а надто, коли трупи були в більш-менш пізніх стадіях розкладу, натрапляли на певні труднощі, як на всіх трьох ділянках у Вінниці. Значна кількість ознак, що допомагають установити вік, такі, як риси обличчя, а також стан та турґор шкіри навколо кутів очних западин, основи вух і зовнішньої поверхні рук, була вже втрачена. Крім того, від самого початку не можна було забувати, що у зв'язку зі значною кількістю знайдених тіл дослідження в цьому випадку всіх відомих вікових ознак у кістяку, черепі, гортані, ребрах та зубах з наступною аналізою всіх знахідок по сукупності було немож­ливим. Від таких спроб, які тим більш жадною мірою не гарантували повного успіху, довелося відмовитись з огляду на брак часу й персоналу. Була можливість перевірити тільки обмежену кількість ознак, тобто зробити лише ті тести, що їх можна було провести якнайшвидше й без попередньої технічної підготовки, якої, наприклад, потребувала б довготривала маце­рація кісток.

З цих міркувань особлива увага приділялася стану зубів, зокрема стертості їх. Науковим обґрунтуванням для цього стала недавня практика, описана Renner et al. На цій підставі за критерії визначення віку правило виключно (та й то в кращому разі з десятирічними інтервалами) таке.

За умов нормального прикусу до 30-го року життя зношується тільки зубна емаль жувальної поверхні. До 40-го року стирання досягає дентину, який набирає темнішого кольору. До 50-го року процес стирання триває і оголення дентину стає більшим. Після 50 років ознаки зношування ще помітніші, тож близько 60 років у процесі стирання нерідко можна бачити повний поперечний розтин зуба. Водночас темне забарвлення стає помітнішим і дентин набирає різних відтінків - од ясно - до чорно-брунатного, особливо в курців.

Ці закономірності вивчалися передусім з метою встановлення віку. Очевидно, що від самого початку треба зважати на певні відхилення од подібних розрахунків, бо ж відомо, що зубні аномалії (губний, перехресний прикус і т. д.), як і формування ширших проміжків між зубами, різною мірою впливають на стирання.

Крім того, брався під увагу стан швів у ділянці склепіння черепа, що особливо в жертв, старших за 40 років, давало деяку можливість уточнити вік. Однак, з досвіду відомо, що визначення межі, до якої відбувається осифікація швів під впливом місцевих умов, становить значні труднощі.

Від систематичного дослідження плечової кістки за допомогою відкритого розпилу її з метою вивчення епіфізарної лінії, що часом полегшує встановлення віку між 20 та 30 роками життя, довелося відмовитись. Застосування цієї методи забрало б багато часу, оскільки не вдалося б уникнути мацерації верхньої кінцівки, потрібної для точних вимірів, як про те свідчить досвід Інституту судової медицини в Галле. Крім того, тлумачення цієї ознаки потребує глибшого вивчення, бо результати експертизи жертв з Бидґощі (Bydgoszcz, нім. Bromberg) свідчать, що подеколи епіфізарна лінія виділяється і після кальцифікації, навіть поза загальновизнаними нині віковими межами .

Тоді, коли виконувалася автопсія грудної й черевної порож­нин, увага зверталася на скостеніння гортані та кісткових хрящів, що звичайно відбувається близько 50 років або на п'ятому десятилітті життя. Встановлювались також патологічні ознаки старіння, такі, як надмірні атеросклеротичні відклади.

Встановлення віку жертв провадилося на всіх трьох ділянках, виходячи з описаних вище критеріїв. Експертиза переконливо показала, що жертви в окремих масових похованнях не склада­лися лише з молодих чи старих осіб. Навпаки, було встановлено, що в кожній могилі були тіла найрізноманітнішого віку, хоча переважали особи середнього віку. Результати дослідження подані нижче:

Ділянка І (Фруктовий сад)

Приблизний вік	Кількість жертв
20-30 років	274
30-40 років	3508
40-50 років та старші	827

Ділянка ІI (Цвинтар)

Приблизний вік	Кількість жертв
20-30 років	294
30-40 років	1436
40-50 років та старші	451

Ділянка ІII (Громадський парк)

Приблизний вік	Кількість жертв
20-30 років	58
30-40 років	1032
40-50 років та старші	88

Надійна оцінка віку інших трупів була неможливою. Частково це пов'язане зі значною втратою зубів за життя та великою кількістю протезів. Ні ті кілька зубів, що лишилися, ні дослідження кісткової системи не давали можливости встановити вік. Однак, в інших випадках зуби випали значною мірою в наслідок розвинутих посмертних змін у тілах жертв. Водночас у наслідок тих самих процесів нижньощелепний і скелетний суглоби відділилися, що також робило такі знахідки й визначення віку по них дуже ненадійними.

ВОГНЕПАЛЬНІ РАНИ І ПРИЧИНА СМЕРТИ

На всіх тілах, за кількома винятками, виявлено вогнепальні рани, завдані в задню поверхню шиї. Такі спостереження не можна було зробити на тілах у пізніх стадіях розкладу, що призвів до значного розпаду м'яких частин шиї, включно із зв'язковим апаратом шийного відділу хребта. Подеколи резуль­татом було відокремлення голови од тіла, коли витягали труп.

В усіх інших (численніших) випадках вогнепальні рани виявлялись досить стало, хоча часто й з труднощами. У наслідок посмертних змін часом було важко виявити вхідний отвір рани. Обережне зішкрябування мацерованого шару епідермісу, однак, приводило до виявлення одного чи більше подовжніх отворів ран, продовження яких у рановий канал можна було бачити при подальшому розтині.

Вхідні отвори на шкірі потилиці були круглі, овальні або часом щілиноподібні формою й мали діяметр, що рідко переви­щував 0,3-0,5 см. Розміщення їх свідчило, зокрема, про досить різноманітні обставини входу кулі, хоча слід додати, що знахідки, зроблені під час обстеження окремих масових поховань, також іноді виявляли чіткі відмінності. Вхідний отвір розміщувався здебільшого на 5 см нижче від зовнішнього потиличного виступу, як правило, трохи вбік від середини. В інших, досить частих випадках, однак, вхідний отвір містився на рівні другого чи третього остистих виростків. У деяких тілах куля влучала помітно нижче й була виявлена в четвертому, п'ятому чи навіть шостому шийних хребцях.

Здебільшого виявляли кілька вогнепальних ран: переважно дві, іноді - три, а в двох - чотири. Ці знахідки наведено в такій таблиці:

	Ділянка І	Ділянка II	Ділянка III
По два постріли	3345	1889	1126
По три постріли	50	19	9
По чотири постріли	1	1	-

У переважній більшості всіх інших випадків, коли взагалі було можливо виявити вогнепальні рани, знаходили сліди одного пострілу. У зв'язку з цим треба, однак, завважити, що в багатьох випадках не мали змоги встановити, чи був зроблений другий або третій постріл. У кількох випадках стан м'яких частин шиї, що розкладалися, утруднював, а то й взагалі не давав можливости зробити певні висновки щодо цього.

 

Напрямок ранового каналу також свідчив про різноманітність обставин заподіяння рани. Огляд жертв з деяких масових могил, особливо з ділянки І, вказував, що напрямок пострілу був скісний - від вхідного отвору на шиї до потиличної кістки або потиличного отвору. На тілах з деяких інших могил нерідко можна було бачити картину, коли лінія пострілу йшла горизон­тально, що не дало змоги кулі досягти потиличної кістки чи порожнини черепа. Замість цього куля прошивала або роздроб­лювала задню поверхню дужок хребців у ділянці шиї та проникала між двома шийними хребцями, пройшовши крізь шийний відділ спинномозкового каналу.

Кулі, що були випущені в задню поверхню шиї і проникли в ділянку черепа, потрапляли туди або крізь потиличний отвір, або пробиваючи його задній край, де можна було знайти один чи навіть кілька уламків у формі півмісяця. Ці уламки харак­терно розсіювались по черепній порожнині. В інших випадках місце входу кулі в череп було на різній висоті над краєм потиличного отвору, здебільшого справа або зліва від серединної лінії. Кульовий отвір у зовнішній пластинці черепної кістки мав переважно правильну круглу форму, трохи більш як 6 мм у діяметрі. У ще інших випадках виявляли значно більші, непра­вильної форми отвори із зазубленими краями. Тоді дрібні олив'яні уламки кулі можна було бачити вздовж кісткових країв або розсіяними поблизу, а часом також спрямованими в зворотному напрямку в тканинах шиї. Вхідні розміри таких ран були більші за калібр кулі. Отже, у наслідок стискання поранююче знаряддя при зударі вибивало в кістці отвір, більший за свої власні розміри. Траплялися досить чіткі лійкоподібні виступи кісткового отвору, напрямлені до черепної порожнини, особливо у випадках вище­описаних рівних отворів у кістці діяметром близько 6 мм.

Подальший хід кульового каналу в черепній порожнині можна було простежити лише в кількох випадках. У наслідок розкладу мозок перебував у різних стадіях розм'якшення. Навіть коли він порівняно добре зберігся, зсихання й зморщування призводили до зміщення його в передню, задню частину чи в один з бічних відділів черепної порожнини.

У залишках мозку знайдено порівняно велику кількість олив'яних куль, але покритих знарядь не виявлено (кулі буде окремо розглянуто далі). Частина з них, крім того, перебувала в різних відділах черепа, а також в отворах, пробитих у кістці проти місця входу. Отже, в багатьох випадках була можливість точно встановити кінцевий пункт ранового каналу, а відповідно й лінії пострілу. Можна було бачити досить неоднорідну картину напрямків проходження куль, що утворювали прямі лінії від місця входу в шкірі чи кістці, надто в разі кількох вогнепальних ран. У таких випадках хоча б один постріл був спрямований угору під кутом, у напрямку до лобної кістки, точніше до її центру, або нерідко - до ділянки вінцевого шва. Як правило, спостерігалося більше чи менше відхилення вправо чи вліво, і кулі, що застрягли в склепінні черепа, були виявлені в бічних або верхніх відділах лобної кістки. Інша куля, яка проходила трохи позаду й застрягала, наприклад, прямо у вінцевому шві, лишала чіткі сліди олива, що відмічали точку зудару з внутрішньою пластиною кістки. У зовнішній пластині можна було бачити лійкоподібні отвори, або більш виражене роздроблення, часто без значного зміщення уламків наперед. Траплялися випадки просування кулі й значно глибше в черепній порожнині. Пройшовши задню частину черепної ями, куля пробивала правий чи лівий кам'янистий виросток, і її можна було виявити в кінці кісткового каналу завглибшки майже 2 см. В інших, хоча й порівняно рідкісних випадках, куля пробивала череп нижче від кам'янистого виростка й виходила в порожнину черепа, мусівши, таким чином, пройти тільки крізь задню частину мозкової ями, а часом і схил мозочка. Під час подальшого дослідження кулю знаходили в м'яких частинах перед кісткою. В одному випадку деформована олив'яна куля просунулась навіть далі, до задніх відділів верхньої щелепи. У цьому, як і в інших подібних випадках, напрямок проходження кулі був відносно горизонталь­ний і її просування супроводжувалося значними ушкодженнями основи черепа, особливо, коли куля входила через потиличний отвір, не зачіпаючи або тільки торкаючи кістку.

Типові вихідні отвори в кістці, надто в ділянці щільніших частин черепа, таких, як лобна чи тім'яна кістка, спостерігалися досить рідко. Коли м'які тканини передніх відділів голови лишалися цілими навколо таких вихідних отворів, майже завжди можна було побачити, що куля, пройшовши крізь кістку, застрягала в місці виходу під шкірою або в зовнішньому відтинку кісткового вихідного отвору, як правило, в результаті цього значно деформована, переважно сплющена. Часом вона лишалася в передніх відділах черепної порожнини, застрягаючи між твердою мозковою оболонкою і кісткою. Назовні шкіра, хоч і лишалася неушкодженою, проте, подеколи мала чітке червону­вате або брунатно-червоне забарвлення, різною мірою виявляючи поширений крововилив. Вихідні отвори в черепній кістці коли­вались як розмірами, так і формою. Деякі були завбільшки з копійку, тим часом як інші досягали 2,5 см діяметром. Більшість з них мали досить неправильну форму із зазублинами або оточувались гострокутніми уламками, напрямленими назовні. Більші, як і менші кісткові уламки виступали назовні, у багатьох випадках оточуючи краї по периферії.

Постріли в задню поверхню шиї, напрямлені в голову, часто лишали сліди на поверхні потиличної кістки. Це було особливо помітно, коли куля вдаряла в щільну ділянку, таку, як товстий виступ потиличної кістки або кістковий гребінь, що відходить од нього (linea nuchae suprema - верхня вийна лінія). У наслідок явно недостатньої пробивної сили, олив'яна куля була неспро­можна пробити ці товсті кісткові утворення й подеколи сплющувалась одразу ж на місці зудару, де й застрягала. У таких випадках чіткі сліди олива позначали зовнішню кісткову пла­стинку. Інші кулі, які явно натикались на вищезазначені тверді частини кістки трохи під кутом, ковзали по поверхні потилиці й зупинялися або в кінці короткого каналу під окістям, або в підшкірній жировій тканині, здебільшого на віддалі кількох сантиметрів від серединної лінії. Як характерну ознаку раптового відхилення їх од попереднього напрямку, можна було бачити бічне сплющування, особливо в ділянці переднього кінця кулі. Ще інші кулі розлітались на дрібні олив'яні уламки, що їх знаходили в скальпі в радіюсі 2,5 см.

У кількох випадках лінія пострілу була спрямована, як уже згадувалось, від задньої поверхні шиї не нагору до черепної порожнини, а радше майже горизонтально, у напрямку до спинномозкового каналу. Щодо цих ран шийного відділу спин­ного мозку дослідження напрямку просування кулі привело до таких спостережень. Залежно від положення точки входу, що містилася від другого до шостого остистого виростка, куля, яка мала здебільшого виразні брунатно-чорні кров'яні сліди, прохо­дила крізь задню частину відповідної дужки шийного хребця або між двома дужками й далі безпосередньо крізь спинномозковий канал. Ушкодження хребців супроводилося досить значним розтрощенням, хоч треба завважити, що вдавлені кісткові уламки в спинномозковому каналі переміщались на певну віддаль. В інших випадках було тільки поверхневе наскрізне ушкодження, як правило, по верхньому краю задньої частини дужки хребця. Ушкодження звичайно проходило по серединній лінії або не набагато відхилялося вбік від неї. І в цих випадках то тут, то там можна було знайти дрібні уламки кулі в ділянці ушкодження кістки. На протилежність до цього слідів покриття кулі ніде виявлено не було. Сам спинний мозок, як правило, розм'якшу­вався до аморфного стану в наслідок розкладу, тож простежити напрямок проходження кулі в ньому було неможливо. Дальший шлях її здебільшого встановити було важко, навіть коли, як було виявлено в кількох випадках, протилежна дужка хребця лиша­лася неушкодженою. Тоді було виразно видно кісткові уламки, що позастрягали трохи ближче до переду. Тут таки знаходили й сліди розтрощеної олив'яної кулі, а іноді й значно деформований залишок кулі чи її частину. В інших випадках куля, очевидно, проникала вперед або трохи вбік, пронизавши спинний мозок між двома шийними хребцями. У цьому місці виявлялися більш-менш виразні сліди крови у вигляді залишків по ходу руху кулі. Самих куль у таких випадках не знаходили, особливо коли вони зберігали ще достатню пробивну спроможність на цій глибині, завдяки, напевне, незначному опорові кістки (дужка хребця ледь зачеплена ззаду), щоб проникнути глибоко в передні ділянки шиї і, можливо, інколи - вийти назовні. У двох випадках була можливість без перешкод дослідити м'які тканини шиї, що порівняно добре збереглися. В наслідок розм'якшення й розкладу цих тканин виявлення з певністю вихідних отворів ран було неможливим. Спроби розтину ранових каналів у м'яких тканинах передніх відділів шиї також натрапляли на значні труднощі через розклад і зневоднення цих тканин і здебільшого були облишенені, як безнадійні. Проте в небагатьох випадках кілька вихідних отворів виявлено нижче від під'язикової кістки. В інших випадках куля минала спинномозковий канал без ушкодження шийного відділу спинного мозку.

Деякі випадки заслуговують на окрему згадку; серед них - два, коли голова жертви була прострілена справа наліво в ділянці скроні. В іншому випадку постріл був зроблений спереду, причому вхідний отвір містився посередині лобної кістки, а вихідний - зліва від потиличного отвору. Нарешті в ще одному випадку два вхідні отвори були посередині тім'я, а кулі застрягли в кам'янистих частинах.

У тому разі, коли куля зупинилась у мозку або пронизала його чи пройшла крізь верхню частину шийного відділу спинного мозку, смерть була спричинена паралічем мозку або життєвих центрів, особливо дихального центру, розташованого у верхній частині шийного відділу спинного мозку та суміжному довгастому мозку. Одначе, у певній кількості випадків параліч мозку напевне не наставав негайно, надто коли куля помітно відхилялася вбік, не ушкоджуючи стовбур мозку. Подібним чином, як ми спостерігали на одному жіночому трупі, фатальні ефекти були повністю відсутні, коли одна або навіть дві кулі рикошетували від кістки. Те саме стосується й випадків, коли кулі влучали низько в спинний мозок (приблизно від третього до шостого шийних хребців): тоді не могло бути непрямого ушкодження дихального центру або довгастого мозку. У таких жертв, однак, повинен був розвиватися повний параліч рук і ніг, треба також припустити, що після такого вогнепального поранення вони лишалися притомними. Неповний ефект вогнепальних ран у задній поверхні шиї може пояснити наявність слідів численних кількаразових пострілів. Відсутність такого повного ефекту напевно мала б бути поміченою після першого чи другого пострілу.

Крім вогнепальних ран, у багатьох випадках виявлено ознаки поранень у наслідок грубого фізичного насильства, що призводило до більш чи менш виражених переломів черепа. Це особливо стосується питання про те, чи вищеописані вогнепальні рани були безпосередньою причиною смерти. Спостерігалися численні випадки обмеженого брунатно-червоного забарвлення в черепній порожнині, що було розцінено як ознака прижиттєвої кровотечі й свідчило про перелом черепа ще за життя жертви. Ударів завдавали здебільшого збоку голови. Більша частина тім'яної, скронева, а подеколи і лобна кістка в таких випадках зазнавали поширених переломів; вони були розтрощені на численні уламки і, очевидно, вдавлювалися всередину знову і знову. Ділянки цих уламчастих та вдавлених переломів мали звичайно розміри з долоню й були овальними або невизначеними за формою. У значній кількості випадків виявлено виразно окреслені переломи, що свідчили про удар важким предметом овальної або круглої форми, подібним до кольби. У цих випадках форма перелому вказувала, як правило, на грубий удар, завданий зі значною силою.

В одному випадку характерне зміщення уламків та мінливі контури уламчастого перелому черепа свідчили про те, що грубі удари в голову завдавали двічі. У другому випадку виявлено інший перелом черепа округло-овальної форми з дещо зазубленим краєм, від якого в горизонтальному напрямку відходив до переду великий уламок, перетинаючи межі лобно-тім'яної ділянки. З картини перелому було зроблено висновок про застосування в даному разі важкої палиці чи чогось подібного. Окрім цих важких ушкоджень черепа, у багатьох випадках виявлено численні, різною мірою зяючі, переломи черепа - як склепіння, так і основи.

В інших випадках розтрощеними були лицеві кістки, що часто виявлялося в поширеному роздробленні та уламкотворенні в носових кістках, верхній щелепі, а іноді і в нижній. Ретельніше дослідження навколишніх м'яких частин і тут виявляло харак­терне забарвлення від слідів крововиливу. В усіх таких випадках важкі уламчасті переломи повинні були призвести до значних ушкоджень мозку та внутрішньомозкової кровотечі, тож причи­ною смерти тут слід уважати не постріли в задню поверхню шиї, а параліч мозку в наслідок сильних ударів по черепу. Розміщення й напрямок переломів черепа в бічних і лобній ділянках свідчать про те, що жертви лежали на землі з головою повернутою набік, або горілиць.

Наступна таблиця показує число жертв, у яких виявлено уламчасті переломи черепа:

Ділянка І (Сад) з 5644 тіл 268 - 4,7%
Ділянка II (Цвинтар) з 2408 тіл 78 - 33%
Ділянка III (Громадський парк) з 1383 тіл 49 - 3,5%

У деякій частині випадків низьких вогнепальних ран шиї, описаних вище, уламчастих переломів черепа не було. Інше обстеження в цих випадках також не дало змоги зробити чітких висновків щодо причини смерти. Будь-яка з цих жертв могла зійти кров'ю внаслідок проникаючого поранення кровоносних судин шиї або горла. Це, однак, не можна було довести через розклад тіл, особливо беручи на увагу, що з тих самих причин точне дослідження кровоносних судин шиї з метою виявлення вогнепального ушкодження було неможливе. Проте подібна причина смерти величезної кількости людей навряд чи може бути приписана дрібнокаліберній кулі з явно незначною швидкістю. Отже, лишається слушним твердження, що в низці таких випадків швидка смерть не могла настати в наслідок низького вогнепального поранення шийного відділу спинного мозку. У двох таких випадках розтини стравоходу й ретельне дослідження горла виявили наявність густої глини, що проникла до середини стравоходу та грушоподібних кишень. Ці знахідки незаперечно свідчать про той факт, що життєві функції, а саме ковтальний механізм, лишилися неушкодженими в двох жертв. Вони були ще живі в той час, коли відбувся близький контакт з масою ґрунту, який потім проник у стравохід на певну глибину завдяки неушкодженій ковтальній функції. Двоє вимогливих експертів незалежно один від одного - проф. Оршош (Orsos) з Будапешту та проф. Малінін на основі вивчення даних судово-медичної експертизи й кримінологічного розслідування дійшли висновку, що в поранених жертв, імовірно, у наслідок низьких вогнепальних ран шийного відділу спинного мозку розвинувся млявий параліч кінцівок, так звана квадриплегія, але в подаль­шому вони були поховані живими. Очевидною причиною смерти в обох цих випадках була асфіксія.

КУЛІ Й ДОКАЗИ СТРІЛЬБИ З БЛИЗЬКОЇ ВІДСТАНІ

На основі вигляду кульових отворів у склепінні черепа встановлено, що калібр куль був менший за 6 мм. За рідкісними винятками кульові отвори характеризувалися значним уламкотворенням. Цей висновок великою мірою підтверджується різноманітними важливими доказами. Передусім, не зважаючи на значну деформацію деяких куль, знайдених у черепній порожнині, основа їх збереглася дуже добре через те, що ці знаряддя стискалися від верхівки до основи, набираючи більш чи менш грибоподібної форми. Отже, основа куль була дуже мало або майже зовсім не деформована. Як правило, основа куль мала діяметр 5 мм. У кількох випадках, крім того, в м'яких тканинах шиї було знайдено зовсім непошкоджені знаряддя, які, очевидно, в наслідок недостатньої пробивної спроможности та малого порохового заряду не проникли в тіло досить глибоко й навіть не досягли кістки, тож повністю зберегли свою попередню форму й лишились незміненими. В одному такому випадку куля була знайдена застряглою в шкірі, що дало можливість виявити це непошкоджене знаряддя під час зовнішнього огляду шиї.

Ґрунтуючись на цьому та інших випадках, можна було дійти висновку, що застосовувались олив'яні кулі без покриття калібру 22. Вони були завдовжки 1,5 см і характерно звужувались до основи (до діяметра 5 мм) - тієї частини, що була втиснута в гільзу. На поверхні кулі були нанесені три тонкі кільцеві борозенки. Отже, ми мали справу з дрібнокаліберними, або так званими довгоцівковими, кулями. На знаряддях, виключно з деформованими, можна було розрізнити сліди нарізних борозенок із закрутом направо. На кожному з непошкоджених знарядь, про які йшлося вище, можна було розрізнити чотири такі борозенки, частково слабо виражені. Ширина їх становила 1,7-1,8 мм. Отже, застосовувалась вогнепальна зброя з нарізною цівкою.

При порівнянні знайдених у черепній порожнині деформова­них куль з непошкодженими було виявлено, що вага їх трохи коливалась у межах 2,5-2,52 г - це можна пояснити втратою дрібних металевих уламків. Нарешті, між частинами одягу й тілами в масових могилах у саду знайдено кілька цілих набоїв і гільз. Це були олив'яні кулі вищезазначеного калібру в лятунних гільзах 1,5 см завдовжки, поверхня яких мала сірувато-чорний або чорний колір. Ретельним зчищуванням можна було відновити яскравий блиск лятуні. Темний шар окислів з'явився в наслідок дії жирових складників рідких продуктів розкладу тіл. Як уже було пояснено вище, у випадку олив'яних куль, знайдених у тілах, ці повністю збережені набої виявились у такому самому доброму стані, як і згадані куль. На гільзах не було жадних позначок про місце виробництва, які б могли допомогти встано­вити точне походження цих боєприпасів. Розкриваючи й опорож­нюючи ці набої, усередині знаходили жовтувато-зелений пластівкуватий порошок. Тобто перед нами був різновид димного чорного пороху.

Тільки раз, у масовому похованні на ділянці II (Цвинтар), була знайдена порожня гільза завдовжки 3,8 см та діяметром отвору 0,8 см. На основі гільзи лишилося чітке вдавлення від бойка. На зовнішньому кільці основи була виявлена позначка «ТЗЗ». Гільза мала в основному чорнувате забарвлення, а після ретельного очищування набрала ясного лятунного блиску. Ця гільза явно була від російського армійського пістолета Одначе, під час обстеження вогнепальних ран на трупах з цієї могили відповідних куль знайдено не було. Наскільки в даному разі могли взагалі зберегтися поранюючі знаряддя, усі вони належали до дрібнокаліберного типу, описаного вище. Більше ніяких висновків з цієї єдиної знахідки не могло бути.

Істотне значення мало питання про віддаль, з якої робили постріли в задню поверхню шиї. Особливу увагу приділяли ознакам пострілів з близької відстані, наскільки це було можливо з огляду на розклад тіл. Однак, вирішення цього питання натрапляло на певні труднощі, бо тільки в небагатьох випадках удалося виявити сліди проходження кулі крізь одяг, зокрема крізь задню поверхню коміра. Переважно це стосувалося низьких вогнепальних ран поверхні шиї або шийного відділу спинного мозку, коли неодноразово виявлялися отвори від кулі в комірі піджака, а в кількох випадках - і сорочки. Інтенсивне прося­кання масами змиленого жиру створило значні труднощі для виявлення кіптяви або часток пороху, особливо коли зважити, що з незалежних причин загальноприйнята хемічна або спектроскопічна аналіза була недоступна. У кількох пошкоджених комірах у прохідному світлі могла бути виявлена більш-менш чітка зона чорного осаду, яка оточувала кульові отвори, що могло свідчити про залишки пороху.

Навпаки, ознаки стрільби з близької відстані у формі характерного почорніння від твердої кіптяви, що проникла в шкіру, без перешкод могли бути виявлені в значній кількості випадків кульових отворів у тканинах шиї. Не зважаючи на посмертні зміни, такі вінці кіптяви можна було бачити доволі стало після ретельного знищування епідермісу. Вони мали один, два, іноді до трьох сантиметрів у діяметрі й становили виразний контраст із сіро-білим кольором шкіри. Проте обриси зовнішнього краю здебільшого були розпливчасті. Крім того, поблизу кульових отворів у шиї все ще можна було знайти явні сліди порохових часточок. Вони утворювали кільце радіюсом приблизно 1,5 см навколо вінця, у якому можна було розрізнити кілька малопомітних точкоподібних чорних часточок. Ні слідів опіків від, наприклад, цівкового полум'я зброї, ні висохлих вінців виявлено не було.

На початкових відтинках кульового каналу, однак, зі значною частотою виявлялося почорніння м'яких тканин. Часом таке почорніння створювало враження кишень кіптяви. У разі вогнепальних ран у верхніх відділах шиї, особливо біля потиличного виступу, чорне нашарування можна було простежити в м'яких тканинах аж до вхідного отвору в кістку, якщо такий існував. В інших випадках, хоч і менш помітне, чорне нашарування від твердої спресованої кіптяви можна було бачити на обідку кульової пробоїни, а також, у рідкісних випадках, на лійкоподібному отворі в черепну порожнину, як і на твердій мозковій оболонці. Отже, ознаки відносно й абсолютно короткої відстані пострілів (стрільба впритул) були встановлені. Одначе, вдавлення від цівки навколо вхідних отворів виявлені не були. А проте відсутність їх не може розцінюватись як зворотний доказ стрільби впритул, тому що в наслідок мацерації шкіри такі сліди могли бути змазані.

При проведенні диференційної діягностики в деяких з вище-наведених випадків не можна, звичайно, забувати про можливість рикошетів куль, оскільки, будучи непокритими, як уже раніше підкреслювалось, вони зазнавали значно! деформації, зударяючись з кісткою та пробиваючи її. Те саме стосується й сірувато-чорних відкладень чи забарвлення навколо застряглих у м'яких тканинах куль, особливо тоді, коли поранюючі знаряддя ковзали по зовнішній поверхні черепної кістки. Згадані ефекти мають розцінюватись не як ознаки пострілів з близької відстані, а як сліди олива, що рикошетувало чи відкололось і перетворилось під час розкладу тіла в чорний сульфід олива (PbS). Згадані перед цим знахідки, зокрема на поверхні шкіри та в зовнішніх ділянках ранового каналу, є, проте, досить надійними доказами наявности залишків пороху - тобто пострілів зблизька - і, тим самим, того факту, що у випадках пострілів у задню поверхню шиї відстань від цівки зброї до поверхні шкіри мала бути дуже незначною. У тих неґативних випадках, тобто тоді, коли чітких і переконливих доказів стрільби впритул виявлено не було, слід брати під увагу змішування чи стирання ознак у наслідок посмертних змін. Тому в значній кількості випадків постріли зблизька, імовірно, виявлялися непідтвердженими. Відкладення сажі могли зникнути, наприклад, у наслідок дії рідких продуктів розкладу, відокремлення мацерованого епідермісу тощо.

МЕТОДИ Й МІСЦЕ СТРАТИ

Привертала увагу однотипність вогнепальних ран на задній поверхні шиї, виявлена при тривалому розслідуванні. За винятком кількох випадків можна виділити дві групи поранень. Одну групу становлять явні рани голови, при чому треба додати, що лінія пострілу вела від потилиці вгору (звичайно під кутом 30-45 градусів), при умові вертикального положення голови. Тут можна вирізнити дві підгрупи: а) постріли в потиличний отвір та безпосередньо коло нього; б) постріли в потиличний виступ (ці підгрупи особливо виділялись на ділянці II в різних могилах). Друга група складається з випадків ран шийного відділу спинного мозку, особливо численних і сталих у деяких масових похованнях на ділянці І (Сад). Тоді лінія пострілу найчастіше була горизонтальна.

З цих спостережень випливає, що стрільба виконувалась досвідченими руками, а також з певною одноманітністю. Беручи під увагу, що дрібнокаліберні боєприпаси й зброя не були замінені на більш відповідні, недостатня для того, щоб пробити черепну кістку, сила куль явно потребувала особливої техніки.

Зброя, з якої велася стрільба, не могла бути досліджена. Тільки на основі знахідок добре збережених куль можна встановити, що це була вогнепальна зброя з нарізною цівкою з чотирма борозенками з невеликим закрутом управо. Закордонні представники часто ставили питання, чи це були пістолети, а чи дрібнокаліберні ґвинтівки. Той факт, що на більшості тіл на задній поверхні шиї виявлено декілька ран, свідчить про використання багатозарядного пістолета, при чому треба завва­жити, що кульові отвори часто лежали близько один до одного та що майже завжди лінія пострілу була спрямована від шиї вперед, у напрямку сагітального шва.

Інше питання, що постало в ході розслідування, торкалося лежачого чи стоячого положення жертв у момент пострілу. З огляду на переважний напрямок лінії пострілу як у випадках ран голови, так і шийного відділу спинного мозку, імовірність лежачого положення може бути абсолютно виключена. Ознаки стрільби впритул свідчать про те, що зброя була або притиснута до шкіри шиї, або перебувала дуже близько до її поверхні. Крім того, цівка у випадках ран голови була наставлена догори під кутом, а у випадках ран шийного відділу спинного мозку - перебувала в горизонтальному положенні. Якби жертви лежали, то довелося б припустити, що кати тримали зброю у вкрай неприродному положенні. Тому це припущення було відкинуто. Тільки в одному випадку подвійного пострілу в тім'я, коли лінія його йшла майже вертикально, у напрямку до основи черепа (кулі були в кам'янистих частинах), можна припустити лежаче положення. Найпростіше пояснити це як виняток. Однак, таке припущення виглядає досить сумнівним, якщо не неможливим, у випадку двох строго горизонтальних пострілів у голову. Стосовно до пострілу в лоба (від центру лобної кістки наліво до заднього відділу черепа) припущення про лежаче положення навряд чи може бути виправданим, бо із загальної картини пробоїн черепа випливає, що цей постріл зроблено першим. Напрямок його був діягональний і йшов догори до заднього відділу голови, а це свідчить на користь того, що голова була трохи нахилена, хоча й не виключено, що жертва перебувала в напівзігнутому положенні. Другий виявлений постріл у череп (від правого соскоподібного виростка догори під кутом до лівої кам'янистої частини) був явно зроблений пізніше в тіло, що лежало на лівому боці.

Вищенаведені міркування стосуються тільки дуже небагатьох окремих випадків. При підсумковій аналізі найбільш імовірним виглядає припущення, що переважна більшість жертв була застрелена в стоячому положенні. Отже, з цього випливає, що як рани голови, так і шийного відділу спинного мозку завдавали за тих самих обставин, хоча зброю в одних випадках тримали під кутом догори, а в інших - горизонтально. Повторні постріли в ту саму жертву, рани на якій у багатьох випадках розміщувалися близько одна від одної, свідчать про те, що приречених, імовірно, тримали за плече, і таким чином не давали їм упасти або сповзти набік, доки не було зроблено другого, третього чи навіть четвертого пострілу.

Щож до місця розстрілів, то розслідування на всіх трьох ділянках переконало нас, що навряд чи страти масово відбувалися біля або навіть у самих масових могилах, оскільки кількість знайдених поблизу гільз незначна. Навпаки, невелика кількість їх та навколишні умови (розташування в околицях міста) роблять таке припущення вкрай малоймовірним. Проте зовсім не виклю­чено, що окремі розстріли відбувалися й відкрито, особливо на ділянці І (Сад). Кілька тіл, наприклад, були знайдені поверх горішнього шару одягу в деяких з масових могил - знахідка, що значно вирізнялась з-посеред інших та давала підстави припустити, що ці дві жертви були застрелені одразу ж після використання їх для допомоги в транспортуванні тіл до могил. Отже, найімовірніше, що розстріли, як указують і свідчення українського населення, переважно відбувалися у в'язниці.

Обговорення слідів куль на деревах на всіх трьох ділянках або ознак рикошетів виглядає зайвим, бо результати розслідування показали, що в переважній більшості випадків кулі застрягали в тілах жертв через недостатню пробивну силу дрібнокаліберних боєприпасів, у наслідок чого ледве чи можна очікувати виявлення слідів від куль поблизу жертв.

ПУТА І КЛЯПИ

У той час, коли більшість жертв-жінок не були зв'язані, майже всі чоловічі трупи знайдені зі зв'язаними руками, а в кількох випадках - і ногами. У разі, коли пут на руках не було, звичайно спостерігалися значні посмертні зміни, що призвели до втрати кісток зап'ястка чи всієї руки. Очевидним поясненням тоді може бути сповзання пут з трупа. Як правило, руки або кисті були зв'язані за спиною.

Однаковий спосіб зв'язування виявлявся з певною одно­манітністю при кількох тисячах обстежень; пута накладали надзвичайно туго, так що мотузка лишала глибокі сліди в м'яких тканинах зап'ястка. Весь вигляд пут свідчить про те, що процедуру виконував досвідчений персонал. При накладанні цих пут уживали подвійну мотузку діяметром від 5 до 6 мм, явно зроблену з досить грубої конопляної линви промислового вироб­ництва. Довжина коливалась від 1,2 до 1,3 м.

Метода зв'язування полягала в подвійному обкручуванні мотузки навколо кожного зап'ястка. Кінці мотузки зв'язували вузлом у щілині між кистями так, щоб один кінець туго охоплював першу петлю мотузки спереду, а другий проводився ззаду між передпліччями, закінчуючись у кінці подвійним вузлом. Попередньо мотузку зав'язували навколо кожного зап'ястка, відокремлюючи тим самим руки одну від другої. Тож кожна кисть була більш чи менш охоплена половиною подвійної петлі, що в результаті робило неможливим для жертв вивільнити руки. Отже, застосована тут метода зв'язування певною мірою відрізняється од виявленої в Катині.

У кількох випадках жертви були знайдені зв'язаними за лікті або верхню частину передпліч, а саме: один раз на ділянці І (Сад), чотири рази на ділянці II (Цвинтар) та двічі на ділянці III (Громадський парк). Пута робили з такого самого типу подвійної конопляної линви, проте потребували її більше, щоб накласти за спиною в такий спосіб, аби мотузка обкручувала лікті три чи чотири рази й тоді зв'язувалася вузлом. В єдиному випадку в Саду лікті були стягнуті разом дуже туго, так що між ними лишився тільки дуже незначний проміжок. Це був випадок чоловіка з давньою ампутацією руки, згадуваний уже раніше у зв'язку з питанням розпізнавання тіл. Зв'язати йому кисті було відповідно неможливо. Щож до випадків на ділянках II та III, то пута на ліктях виявлені на жертвах, зв'язаних також і за кисті, при чому ці пута були трохи вільніші. Відстань між ліктями становила до 30 см. Причину такого подвійного зв'язування встановити не вдалося.

Крім пут на руках, у кількох випадках було виявлено пута на ногах: 8 на ділянці II та 2 на ділянці III. Описаний вище тип мотузки вживали і тут. Мотузку обкручували навколо гомілок одразу ж над щиколодками поверх штанів. Линва охоплювала однією петлею кожну гомілку й закріплювалася тугим вузлом. У кожному випадку пута на ноги накладалися так, що вони могли розсуватися на відстань 25-30 см. Отже, жертви могли робити малі кроки. Зв'язані ноги було виявлено переважно в молодих чоловіків, які, очевидно, розглядались як можливі втікачі

На ділянці II було знайдено два чоловічих тіла з петлею на шиї, зробленою з такої самої подвійної конопляної мотузки, що й пута Це були одиночні зашморги, затягнуті туго навколо шиї, звідки вільно звисав довгий кінець. Отже, це явно були удавки. А проте їх напевно не використовували для вбивства цих чоловіків, оскільки обидва вони, як було пізніше встановлено, мали такі самі фатальні рани на задній поверхні шиї, як і інші жертви. Подібно до цього на деяких тілах у тому ж місці знайдено й інші задушуючі пристосування, зроблені з туго скрученої хустки чи шалю, що так само тісно обгортали шию. І тут був залишений вільний кінець, зручний для затягування удавки. Оскільки ці жертви також убиті пострілами в задню поверхню шиї, скидається на те, що удавки були надіті для іншої мети. Найімовірнішим виглядає припущення, що періодичним придушуванням жертв через стискання горла досягалося заглушування криків. На користь такого припущення свідчать, крім того, знайдені кляпи, наявність яких беззаперечно доведена в трьох випадках. Кляпи зі згорнутої тканини були запхані глибоко в рота та в горло. Ці три жертви також мали типові фатальні вогнепальні рани на задній поверхні шиї, з чого можна зробити висновок, що кляпи використані не для вбивства, а просто щоб заглушити їхні крики. Можна також припустити, що задушуючі пристосування вжиті в кількох інших випадках, які, однак, не було виявлено через брак часу, потрібного для ретельного обстеження горла всіх трупів.

Наведені дані дають змогу дійти висновку, що ці методи, застосовані перед розстрілом, завдавали значних страждань жертвам.

ВСТАНОВЛЕННЯ ЧАСУ СМЕРТИ

Питання щодо проміжку часу, який минув від страти жертв на всіх трьох ділянках до виявлення їх, потребує спеціяльного розгляду. Це переважно проблема тлумачення судово-медичних та кримінологічних знахідок, на основі яких можна було б установити час смерти.

Цю проблему належить розглядати передусім у контексті часу, потрібного для досягнення тілами стадії розкладу, у якій їх було виявлено. Як уже зазначалося, посмертні зміни склада­лися з гнилісної мацерації, муміфікації, утворення жировоску та вираженого зневоднення в процесі автолітичного розм'якшування в різних сполученнях та стадіях. Ці процеси, без сумніву, змішані в місцях знахідок, набирали різноманітних форм, хоча подекуди і були відзначені певні комбінації. У цьому пляні найбільшої уваги заслуговувало досить виражене нагромадження жировоску, значні кількості якого знаходили в глибоких бічних ділянках могильних ям.

Тут неможливо точно розрахувати час, потрібний, щоб розвинулися ці процеси, бо на них впливали, як уже зазначалося, найрізноманітніші чинники. У небагатьох випадках, які можна порівнювати з даним і які описані в літературі, названі процеси, безперечно, постійно зазнавали впливу певних чинників, не виявлених у Вінниці. Передусім, якби ми взяли випадки вираженого розкладу м'яких тканин та більш-менш характерний вигляд окремих трупів, знайдених у великій кількості в горішніх шарах поверх масових поховань на ділянці II, ми мусіли б покладатися в кращому разі на порівняльну аналізу. Щоб тіла з ділянки II, поховані у відносно дрібнозернистому, пухкому й поруватому ґрунті, досягли такої стадії розкладу, мало б минути не менш як чотири-п'ять років. Отже, викопування масових могил, поверх яких, явно задля маскування, пізніше кинули окремі трупи, належить відсунути назад на відповідний проміжок часу.

З усіх посмертних явищ на найбільшу увагу як феномен, що дає найціннішу інформацію для встановлення часу смерти, заслуговує утворення жировоску. Багатий судово-медичний досвід свідчить, що перші, хоч і незначні, сліди жировоску з'являються мінімум через два з половиною місяці. При цьому процеси жирової деґенерації та омилювання поступово розвиваються в напрямку від зовнішніх частин тіла до середини. М'які частини обличчя зі своїм порівняно незначним м'язовим апаратом зазна­ють цих змін значно пізніше, при чому м'язи обличчя ушкоджу­ються приблизно через рік.

Однак, треба підкреслити: обмежує застосування цього досвіду в даному разі те, що наведені спостереження були зроблені по окремих тілах, які перебували у воді, тобто в умовах, не відповідних тим, що спостерігалися у Вінниці. Відмінність, а певною мірою і унікальність вінницької ситуації, полягала в близькому розміщенні й стисканні докупи великої маси трупів у глибоких могилах, що в наслідок дуже глибокого залягання ґрунтових вод були досить далеко від будь-якого джерела води. Водночас спостерігався надзвичайно високий тиск - як мінімум 5000 кг/м на верхній шар трупів, що в процесі автолізу й утворення рідких продуктів розкладу повинно було значною мірою витискати назовні рідину, утворену в наслідок хемічних реакцій. Нарешті, мало велике значення, безперечно, те, що масові могили були в районі залягання лесів, які через свій особливо дрібнозернистий склад значно обмежували проникання повітря в шари ґрунту. Зазначені чинники, у сукупності зі знахідками під час розкопок у Вінниці, дають тривкі підстави для того, щоб уважати дуже ймовірною істотну затримку в розвиткові посмер­тних змін, особливо утворення жировоску, порівняно з вищена-веденими окремими спостереженнями, а це, своєю чергою, потребує певної корекції в оцінці часу смерти.

Лише дуже нечисленні, хоч і досить важливі дослідження з минулого досвіду можуть бути з певними застереженнями використані при обстеженні таких масових поховань. Сюди належить, поперше, дослідження масових поховань у Парижі, проведені наприкінці XVIII та в середині XIX століть, і, подруге, спостереження, зроблені в Катині в недавньому минулому.

Спостереження, здійснені в Парижі, стосуються масових поховань, зроблених частково в дерев'яних трунах, а частково виконаних складанням трупів разом у глибоких ямах бік у бік рядами та шарами один поверх другого Масові поховання, частина з яких досягала величезних розмірів, були розкриті через п'ять чи шість років. Виявлено як деструктивні, так і консервуючі посмертні зміни в найрізноманітніших сполученнях і стадіях. Крім вираженої скелетизації, було знайдено ознаки зневоднення та муміфікації у верхніх шарах. У глибоких шарах тіла перетворились на жировіск, при чому слід додати, що найнижчі тіла мали найбільше нагромадження жировоску, явно зазнавши такого перетворення першими. Ці докладні спостереження частково дуже нагадують знахідки у Вінниці, тож проміжок часу (п'ять-шість років) може бути з певністю взятий для порівняльних цілей.

Спостереження стосовно цих масових поховань тим більш заслуговують на увагу, що ґрунт там, так само пухкий за консистенцією, у міру просякання продуктами розпаду тіл дедалі більше втрачав здатність сприяти дальшому розкладу й нарешті став неспроможним убирати витиснуту трупну рідину та її домішки. Отже, це спричинилося до нагромадження жировоску . в щораз більших кількостях без наявности ґрунтових вод - процес, що певною мірою може бути прирівняний до умов у Вінниці, особливо на ділянці I.

Інша надзвичайно важлива можливість порівняння відкривається, коли розглянути результати розслідування в Катині, оскільки там також ішлося про виявлення тіл у масових похованнях недавнього минулого, під час обстеження яких особлива увага зверталася на стан ґрунту. Як і у Вінниці, тіла в Катині були поховані не в трунах, а одягнуті трупи звалювали один на одного в багато шарів. В обох місцях тіла зазнавали значного тиску від землі зверху. І нарешті, у Катині жертви загинули від тієї самої причини, а саме від пострілу в задню поверхню шиї, що й у Вінниці, тому інфекція або тліючий хворобливий процес не могли відіграти ролі специфічного чинника, що впливав на розвинення посмертних проявів.

Навколишні умови в цих двох місцях відрізняються переважно складом ґрунту. Масові поховання Катині виявлені у піщаному ґрунті, у якому тіла перебували в ґрунтовій воді під час великих опадів або відлиги навесні та восени. Увесь інший час вони лишалися переважно сухими в наслідок значної поруватости піску. Під час розслідування рівень ґрунтових вод був високий. Однак, у Вінниці масові поховання розташовані в грубому лесовому шарі, що змішувався з піском лише в небагатьох місцях. Водоносний шар залягав тут набагато нижче дна могил, тож вода не могла досягти тіл після дощів чи танення снігу. Більша здатність до просякання і вбирання рідини дрібнозернистого лесового ґрунту, проте, певною мірою перешкоджала видаленню продуктів розкладу крізь дно та стінки могил. Крім того, були відмінності в розмірах і глибині масових поховань. У Катині вони істотно більші, і відповідно містили більше трупів. Проте глибина поховань там менша. Горішній шар тіл був закопаний на глибині 13 м, тоді як у Вінниці верхні тіла, за рідкісними винятками, виявлені на глибині 2-2,3 м. Глибина масових поховань у Катині коливалась від 1,85 до 3,3 м, тим часом як у Вінниці - від 3 до 3,8 м. У наслідок такої відмінности спостерігався неоднаковий тиск від наваленої зверху землі. У Катині він становив близько 3000 кг/м , а у Вінниці - не менш як 5000 кг/м на верхній шар тіл.

Ці відносні відмінності повинні враховуватись при порівнянні процесів розкладу тіл для встановлення часу смерти у випадку Вінниці. Навіть якщо первинна стадія розкладу, обумовлена мікрофлорою та автолізом, проходила зовсім незалежно від ґрунту чи стану водоносного горизонту, то вторинна фаза наступних посмертних змін, без сумніву, зазнавала впливу названих чинників. Це означало, що після вираженого розвод-нення органічних речовин рух їх з масових могил залежав від різноманітних умов, пов'язаних з типом ґрунту. А проте можна певною мірою прийняти твердження про паралельність процесів у Катині й Вінниці, оскільки в обох місцях первинний процес гнилісного розкладу, досягнувши більш-менш вираженої інтенсивности, явно давно згас у наслідок значного тиску землі й відгородження од доступу повітря. Вторинні процеси консер­вації, особливо нагромадження жировоску, зазнавали значного впливу - на додачу до обмеженого доступу повітря - від високого рівня ґрунтових вод у Катині, тим часом як у Вінниці важливу щодо цього ролю відігравало обмежене виведення рідких продуктів розкладу трупів (у наслідок значно вищої капілярности лесового ґрунту).

Кінцеві результати в обох випадках дають змогу певною мірою провести порівняння. При всіх можливих застереженнях не викликає, однак, сумніву, що у Вінниці процес явно зайшов значно далі й був більш виражений, ніж у Катині. У Катині утворення жировоску заторкнуло лише підшкірну жирову тка­нину, тоді як скелетні м'язи на більшому протязі мали блідий тілесно-рожевий колір на тлі відчутної втрати пружности й чергувалися з білими частками жировоску лише в сполучній тканині фасціяльних перетинок. Повного перетворення всіх м'яких тканин кінцівок на жировіск, таким чином, ще ніде не настало. Однак, у Вінниці перетворення всіх м'яких частин на зрізі периферійних кінцівок (передпліччя, гомілка) спостерігалося, хоч і не постійно, але напевно в значній кількості випадків. Вигляд внутрішніх органів при розтинах у Вінниці також свідчив про пізні стадії розкладу, на відміну од знахідок у Катині. У Вінниці, наприклад, вміст жовчного міхура, косу, надниркові залози, як і відмінність між коровим і мозковим шаром нирки майже в усіх випадках розрізнити не вдалося, тим часом як у Катині все ще можна було бачити всі структурні особливості зазначених органів.

На підставі наведених різноманітних доказів, кожен з яких ґрунтується на спостереженнях, зроблених кількома судово-ме­дичними експертами незалежно один від одного, неминуче можна дійти висновку, що смерть вінницьких жертв треба віднести до значно ранішого часу, ніж катинських. Було встановлено, що розстріли в Катині відбувалися протягом березня, квітня й травня 1940 р. Отже, ґрунтуючись на вищеназваних знахідках розслідування та висновках з них, час розстрілів слід віднести до періоду перед 1940 р. У зв'язку з дуже сильним стисканням тіл у Вінниці й значною глибиною, на якій майже всі вони були поховані, без сумніву, треба очікувати й відносного сповільнення прогресування посмертних змін у вторинній стадії розкладу. Відповідно й очевидна, якщо не вражаюча, відмінність у посмер­тному перетворенні тіл, яка обговорювалась вище. Вона аж ніяк не виключає можливости того, що тіла у Вінниці зазнавали впливу процесів розкладу на один-два роки довше, ніж у Катині. Так само і порівняно добра збереженість частин одягу, виявленого в масових могилах у Вінниці, що викликало зацікавлення в деяких спостерігачів, жодною мірою не суперечить наведеним міркуванням та висновкам. У зв'язку з цим слід узяти під увагу, що шар одягу поверх купи трупів, який через свій особливо добре збережений стан був відокремлений переважно з метою розпізнавання, зазнавав дії продуктів розкладу тіл значно менше, ніж частини одягу на самих трупах. Із знаного досвіду обстеження могил та інших місць виявлення трупів відомо, врешті, що тканина в земляних могилах може зберігати свою структуру й міцність упродовж кількох років.

При встановленні часу смерти заслуговує також на увагу дослідження росту високих кущів над різними масовими похованнями на ділянках II і III, проведене з допомогою консультацій ці зарості складалися з пагонів семи - та восьмирічної ліщини, дубу та глоду, пересаджених на другому чи третьому році.

Такого ж висновку дійшли і при дослідженні коріння, яке подекуди повростало в землю над могилами від довколишніх старших дерев.

Отже, усі судово-медичні та інші знахідки вказують, що смерть настала за п'ять чи шість років перед розкопами влітку 1943 р. Таким чином, це повністю узгоджується з наступними результа­тами розслідування, яке шляхом опитування свідків дало мож­ливість уточнити зовнішні обставини розстрілів у Вінниці. З результатів опитування випливало, що арешти відбувалися від жовтня 1937 до травня 1938 p., а це, крім усього іншого, було підтверджено значною кількістю ордерів НКВС на арешт та трус, знайдених у масових похованнях. Окрім того, від осени 1937 р. до початку 1939 р. неодноразово бачили, як копали ці масові могили.

На основі всіх цих знахідок ми можемо дійти висновку, що розстріли та поховання жертв мали місце приблизно 5 років тому - тобто в 1938 p., а можливо, й ще раніше, наприкінці 1937 р.

ПІДСУМКИ

1. Раннього літа 1943 р. у Вінниці (Україна) було виявлено три ділянки масових поховань. За час від червня до вересня виявлено всього 9432 тіла. З них 169 трупів були жіночі.

2. Розподіл тіл на цих трьох ділянках такий: на ділянці І (Сад) знайдено 5644 тіла, включно з 53 жіночими; на ділянці II (Цвинтар) - 2405 тіл, включно з 85 жіночими; на ділянці III (Громадський парк) - 1383 тіла, включаючи 31 жіноче.

Розкопи були припинені, коли ділянка III лишалася не до кінця обстеженою через її великі розміри, тож цілком імовірно, що в майбутньому будуть виявлені ще й інші поховання.

3. На основі характерних фізичних ознак, міток на одязі та знайдених документів виявилось можливим розпізнати 679 жертв (7,2 % від загального числа). Це були особи з місцевого українського населення, переважно селяни. Одяг нерозпізнаних жертв також свідчив про належність до цієї ж таки соціяльної верстви.

4. Чоловічі тіла належали переважно особам середнього віку й усі були відповідно одягнені. 49 з 169 жіночих трупів знайдені повністю голими. Це переважно жінки молодшого й середнього віку, тоді як відповідно одягнені тіла належали старшим жінкам.

5. За кількома винятками на тілах на задній поверхні шиї були знайдені вогнепальні поранення, переважно подвійні: у 78 випадках виявлено потрійні постріли, а в двох - стріляли чотири рази. Деякі з цих пострілів були спрямовані в черепну порожнину, інші - у спинний мозок; кулі майже завжди застрягали в тілі. Знайдена значна кількість куль, які ковзнули по поверхні черепної кістки. Боєприпасами були непокриті кулі калібру 22, що, крім усього іншого, доведено знахідками непошкоджених гільз серед трупів. Цей тип боєприпасів здебільшого мав явно недостатню пробивну силу, що пояснює причину наявности кількох вогнепальних ран в окремих жертв. У випадках, коли вогнепальні рани виявлені не були, ніяких висновків зробити не вдалося у зв'язку з вираженим розкладом тіл.

6. Постріли в задню поверхню шиї робили зблизька, подеколи притуливши цівку зброї до шкіри, що підтверджується чіткими ознаками стрільби з близької відстані. Однак, у значній кількості випадків ці постріли не мали негайного фатального ефекту, як видно з ходу кульового каналу, який не зачепив жадних життєво важливих центрів.

7. Крім пострілів у задню поверхню шиї, у 395 випадках причина смерти при остаточній аналізі була приписана уламча-стим переломам черепа в наслідок удару важким києподібним предметом. Ці уламчасті переломи звичайно були на бічній поверхні голови, але неодноразово - і в ділянці лицевого скелета, та очевидно завдані лежачій жертві за життя, що доводиться виразними слідами прижиттєвої кровотечі.

8. У випадках особливо низько розташованих ран спинного мозку, які повинні були спричиняти повний параліч кінцівок, але не мати негайного смертельного ефекту, жадних ознак застосування грубої фізичної сили (як уламчасті переломи черепа) не виявлена Отже, причину смерти тут не можна з певністю пов'язувати з цими пострілами. У двох випадках у стравоході жертв виявлена щільна маса глини, а це свідчить на користь припу­щення, що вони були поховані живими й загинули від асфіксії.

9. За єдиним винятком усі чоловічі трупи були знайдені зі зв'язаними за спиною кистями. У кількох випадках виявлені також пута на верхніх відділах рук та на ногах Переважна більшість жіночих тіл не була зв'язана. Значна кількість жіночих і чоловічих тіл знайдена з удавками на шиї, які, проте, не слід уважати за знаряддя вбивства, оскільки вони очевидно призна­чалися для тимчасового переривання доступу повітря. У трьох випадках у роті або горлі жертв були виявлені кляпи зі скрученої тканини. Ці жертви також мали вогнепальні рани в задній поверхні шиї, і, очевидно, придушуванням або ж за допомогою кляпів досягалося заглушування криків.

10. У тілах на всіх трьох ділянках були виявлені різні форми розкладу залежно від розташування трупів. Тоді як у верхніх шарах масових могил переважали скелетизація та часткова чи більш поширена муміфікація, у середніх і долішніх шарах виявлялася волога мацерація й поширене нагромадження жиро­воску. У багатьох випадках тканини й органи все ще можна було розрізнити, при чому вони, очевидно в наслідок незвичайно великого тиску від наваленої землі, часто були в порівняно добре збереженому стані, зазнаючи вираженого зневоднення.

11. Поширене нагромадження жировоску, виражене «спікання» трупів, знахідки, що стосуються внутрішніх органів, а також структурні зміни ґрунту в масових могилах свідчать про те, що жертви були поховані кілька років тому. Порівнюючи зі знахідками, зробленими в масових могилах Катані, та іншими спостереженнями, ми прийшли до твердого переконання, що поховання у Вінниці виконувалися на 5-6 років раніше, ніж у Катині.

12. Судово-медичні знахідки повністю узгоджуються з резуль­татами огляду дерев та кущів над могилами, а крім того, з документальними доказами, виявленими серед жертв, як і з показами свідків з-поміж місцевого українського населення. Усі вони вказують, що розстріли та вбивства мали відбуватися в 1938 р. і частково також у 1937 р.

Протокол міжнародньої комісії закордонних судово-медичних експертів

Цей протокол був складений у Вінниці 15 липня 1943 р. після обстеження масових могил, що містили тіла українців з околиць Вінниці. Обстеження проведене комісією з провідних представ­ників судової медицини, патологічної та описової анатомії європейських університетів, які й підписали даний Протокол.

Наукове докладне обстеження масових могил в околицях Вінниці виконувалось протягом 13-15 липня 1943 р.

Склад Комісії:

1. Бельгія:	д-р Сьонен (Soenen), професор анатомії Ґентського університету;
2. Болгарія:	д-р Міхайлов (Michailov), головний лікар Інституту судової медицини Софійського університету;
3. Італія:	д-р Каццаніґа (Cazzaniga), професор судової медицини Мілянського королівського університету;
4. Нідерлянди:	д-р дер Поортен (ter Poorten), прозектор Інституту патологічної анатомії Амстердам­ського університету;
5. Румунія:	д-р Біркле (Birkle), судово-медичний експерт Міністерства Юстиції, головний лікар та професор Букарештського Інституту судової медицини та криміналістики ім. д-ра Міни Міновічі;
6. Словаччина:	д-р Крсек (Krsek), професор судової медицини та директор Інституту судової медицини Словацького університету, Братіслава;
7. Угорщина:	д-р Оршош (Orsos), професор судової медицини й криміналістики Будапештського університету;
8. Фінляндія:	д-р Песонен (Pesonen), професор анатомії Гельсінкського університету;
9. Франція:	д-р Дювуар (Duvoir), професор судової цини Паризького університету;
10. Хорватія:	д-р Юрак (Jurak), професор патологічної анатомії Загребського університету;
11. Швеція:	д-р Гаґквіст (Haggqvist), професор анатомії Каролінського інституту, Стокгольм.

Під час роботи закордонної Комісії були присутні також:
1. Д-р Веґнер, голова Відділу Охорони Здоров'я Міністерства Окупованих Східніх Земель Райху;
2. Проф. д-р Шрадер, голова Німецького товариства судової медицини та криміналістики.

Комісія прибула на прохання голови Управління Охорони Здоров'я Райху д-ра Конті, щоб сприяти розслідуванню на місці знахідок.

На момент прибуття Комісії проф. Шрадер засвідчив таке:

На 15 липня 1943 р. розслідування провадилось у трьох місцях:

1. ділянка І «Сад» - 38 масових поховань;
2. ділянка II «Цвинтар» - близько 40 масових могил (з них розкопаних 15);
3. ділянка III «Громадський парк» - близько 35 масових могил (з них розкопаних 14).

До цього часу всього викопано 1206 тіл з частково спорож­нених могил. З них у 817 випадках проведено судово-медичне обстеження під наглядом проф. Шрадера та з допомогою німецьких і місцевих лікарів.

РЕЗУЛЬТАТИ СУДОВО-МЕДИЧНОЇ ЕКСПЕРТИЗИ, ПРОВЕДЕНОЇ КОМІСІЄЮ

Члени Комісії оглянули всі вищезазначені ділянки у Вінниці. Всі могильні ями мали однакову форму, розміри та глибину; тільки десять ям були більші й глибші. У ямах, що їх ми оглянули, тіла лежали в повному безладді.

Члени Комісії особисто виконали 11 розтинів, а в 24 випадках провадився судово-медичний огляд. Усі автопсії виконувались на ділянці І, при чому одне тіло було доставлене з ділянки III (Громадський парк).

Враховуючи те, що, згідно з поточними знахідками розслідування, тіла були поховані п'ять років тому, можна вважати, що вони збереглися добре. Ступінь розкладу коливався залежно від стану окремих тіл та частин тіла. Ми виявили помітну скелетизацію й муміфікацію на поверхні куп тіл. Однак, у середніх та долішніх шарах спостерігалася волога мацерація та поширене нагромадження жировоску із задовільним збережен­ням форми органів і тканин у кількох випадках. Подеколи можна було розрізнити топографічно не змінене положення більших відділів мозку.

Залишків комах, які могли б бути закопані одночасно з трупами, не виявлено. Проте, слід завважити, що поверх тіл був насипаний нерівномірний шар хльорного вапна.

Усі без винятку чоловічі тіла були одягнені й майже всі - зі зв'язаними за спиною руками. Три жіночі трупи, викопані з могили в нашій присутності, були повністю роздягнені й незв'язані (яма № 24b).

На всіх тілах, переважно на задній поверхні шиї, знайдено вогнепальні рани від пістолета калібру 22. Усі без винятку застосовані тут олив'яні кулі були непокритими (довгоцівкового типу).

У 14 випадках постріли в задню поверхню шиї робили на рівні другого-третього остистих виростків. Проте, у кількох випадках кульовий отвір був набагато нижче - на рівні п'ятого та шостого шийних хребців. Подеколи кульовий канал мав горизонтальний напрямок, минаючи, наприклад, тіла другого й третього шийних хребців та виходячи під під'язиковою кісткою. В інших випадках напрямок пострілу йшов від задньої поверхні шиї більш-менш догори, ушкоджуючи основу черепа й мозок. Крім того, ми виявили кілька пострілів у потилицю та один -у скроню справа наліво.

Більшість кульових ран мали ознаки стрільби з короткої відстані; знаряддя застрягали здебільшого в тілі. На багатьох тілах були дві чи три окремі вогнепальні рани.

У кількох випадках виявлені вторинні ушкодження голови, завдані грубою силою, тобто переломи нижньої щелепи, а також вдавлені й повністю розтрощувальні переломи черепа.

Ми спостерігали вдавлений перелом на тілі, яке мало два вогнепальних поранення на задній поверхні шиї.

Навколо переломів черепа в наслідок застосування грубої сили ми виявили характерне місцеве забарвлення, що свідчило про прижиттєву кровотечу. М'які тканини були збережені для мікроскопічного дослідження.

Крім описаних вище ушкоджень від грубої сили, розтини не показали ніяких помітних значніших змін. У більшості випадків смерть слід пов'язувати виключно з вогнепальним пораненням. У тих випадках, коли низькі вогнепальні рани в задній поверхні шиї не мали негайного смертельного ефекту, слід припустити, що безпосередньою причиною смерти стало пізніше ушкодження черепа.

У кількох випадках вогнепальних поранень шиї, коли куль­овий отвір містився в задньонижніх відділах шиї й не було жадних ознак застосування грубої сили, доводиться визнати, що причина смерти невідома. В цьому випадку, коли в середньому відділі стравоходу й грушоподібній кишені горла була виявлена щільна глина, можна дійти висновку, що жертва ковтала землю, будучи похована живою.

Одяг оглянутих жертв свідчить про переважну належність їх до простої трудової кляси або селянства, і більшість з них була похилого віку.

На основі росту високих густих кущів над частиною ям, щільности ґрунту в ямах, а особливо із спресованости тіл та пізніх стадій розкладу, переважно вираженого утворення жиро­воску, можна дійти висновку, що поховання справді відбулося 5 років тому, як твердять місцеві жителі, багато яких давали свідчення нам або представникам влади.

ПІДСУМКИ І ВИСНОВКИ

Комісія, члени якої підписалися нижче, обстежила масові могили з тілами місцевих жителів в околицях українського міста Вінниця. Було розкопано 66 могил. Обстежені тіла мали вогне­пальні рани в потилиці або на шиї, за винятком одного бічного пострілу, - коли куля пройшла крізь голову жертви. Крім окремих випадків низьких поранень шиї, безпосередньою причи­ною смерти були вогнепальні рани голови.

На підставі свідчень членів родин і свідків, так само, як і документів, знайдених з тілами, й посмертних змін, а також непрямих ознак, описаних у Протоколі вище, ми дійшли висновку, що вбивства відбувалися приблизно в 1938 р.
[Підписи]

Протокол, складений професорами судової медицини з німецьких університетів

Цей Протокол був складений після обстеження масових могил, що містили тіла місцевого українського населення з околиць Вінниці. Обстеження провадили нижчепідписані члени Комісії судово-медичних та кримінологічних експертів університетів Німеччини з 27 по 29 липня 1943 р.

1. Проф. д-р Шрадер (Schrader), Галле, голова Німецького товариства судової медицини та кримінології;
2. Проф. д-р Вальхер (Walcher), Вюртсбурґ;
3. Проф. д-р Вейріх (Weyrich), Прага;
4. Проф. д-р Вітхольд (Wiethold), Франкфурт-на-Майні;
5. Проф. д-р Галлерманн (Hallermann), Кіль;
6. Доцент університету д-р Гаусбрандт (Hausbrandt), Кеніґсберґ (заступав проф. д-ра Мюллера (Mueller), якого затримали офіційні обов'язки);
7. Проф. д-р фон Нойрайтер (von Neureiter), Страсбург;
8. Проф. д-р Паннінґ (Panning), Бонн;
9. Проф. д-р Реструп (Raestrup), Ляйпціґ;
10. Проф. д-р Тімм (Timm), Єна;
11. Проф. д-р Ферстер (Forster), Марбурґ;
11 Проф. д-р Шнайдер (Schneider), Відень;
13. Проф. д-р Юнґміхель (Jungmichel), Геттінген.

Під час роботи німецької Комісії був присутній д-р Г. Веґнер (Waegner), голова Відділу Охорони Здоров'я Райхсміністерства Окупованих Східніх Земель Райху як голова Комісії для розслідування вінницької справи.

Комісія була скликана з наказу д-ра Конті (Conti), голови Управління Охорони Здоров'я Райху.

Комісія взяла до відома знахідки, зроблені проф. Шрадером та його помічниками й оглянула всі три місця масових поховань На всіх ділянках оглянуто 67 масових могил, які вже були розкриті. Згідно з наданою документацією, з них було вже викопано 2125 тіл, що обстежувались до 26 липня 1943 р.

Крім того, на ділянках II (Цвинтар) та ІІІ (Громадський парк) було видно близько 45 прямокутніх заглибин у землі, зарослих травою й кущами, що з досвіду проф. Шрадера та його помічників свідчило про наявність додаткових могил.

СУДОВО-МЕДИЧНІ ЗНАХІДКИ КОМІСІЇ

Розміри оглянутих ям коливались від приблизно 2,5 х 3 м і 3 м в глибину до 2,8 х 5 м і 3,8 м в глибину.

У ямах, що їх знаходили на різних етапах розкопів, перший шар завтовшки близько 2 м становила земля, під якою містився шар одягу завтовшки приблизно 30-40 см. Після цього йшов шар трупів, товщина його коливалась від ями до ями. Трупи лежали абсолютно безладно і були різною мірою спресовані.

У присутності Комісії була розкопана яма середніх розмірів на ділянці І. Згідно із згаданими вище відповідними знахідками проф. Шрадера, подібні вже досліджені ями містили по 100-130 тіл. Усі чоловічі тіла були одягнені й мали зв'язані за спиною руки. Усі пута одного типу, зроблені з міцної подвійної конопля­ної мотузки. Деякі чоловічі трупи мали, окрім того, пута на ногах. У присутності Комісії було викопано 9 жіночих трупів; з них чотири одягнені, інші - голі. Наступний розтин шести жіночих трупів виявив, що чотири голих тіла належали до молодшої вікової групи, тоді як вік двох одягнених трупів становив 40-50 років. Усі ці жіночі тіла були не зв'язані.

Предмети одягу, як знайдені окремо, так і на трупах, належали до типу, який носили українські робітники, а надто селяни. Як правило, на тілі були тільки штани й сорочка, часто взуття та піджак. Одяг з поверхневого шару над трупами містив також інші частини вбрання, зокрема теплі зимові речі, такі, як кожухи та валянки. У двох випадках частини одягу в присутності Комісії розпізнали українські жінки як такі, що належали зниклим членам їхніх родин.

Цінних речей не було знайдено на жадній із жертв, оглянутих та обстежених Комісією, - ні на тілах, ні серед одягу. Документи, тобто рукописні папери, подібні до тих, що представлені Комісії у великій кількості з попередньо зібраних матеріялів, були в одному випадку виявлені під час нашого власного обстеження в піджаку на чоловічому тілі.

Члени Комісії виконали розтини 19 тіл та судово-медичний огляд ще в 49 випадках.

Тіла були переважно середнього чи старшого віку.

На всіх тілах, яким робили розтин, крім одного, виявлено вогнепальні рани: на 10 тілах - одна, на 7 - дві й на 1 - три.

Із загальної кількости 27 пострілів не менш як 18 куль застрягло в тілах. Всі застряглі кулі були олив'яні й непокриті; більшість з них виявилась значно сплющеною, а також розкри­шеною. Залишки, що краще збереглися, вказували на калібр 5,6 мм, який відповідає американському каліброві 22. Наскільки вдалося встановити, вони мали чотири позначки від нарізки, як правило, з чітким закрутом управо.

Докладне обстеження трупів з кількома вогнепальними рана­ми в усіх випадках показало, що принаймні одна з куль після проходження крізь тіло не могла спричинити швидкої смерти. Переважно це стосувалось низьких ран шиї, які мали дуже незначний нахил угору і не виходили за межі хребтового стовпа і м'яких тканин шиї. Кілька високих ран потиличної кістки, що не зачепили життєвих центрів довгастого мозку, належали до цієї самої категорії. У випадку однієї жінки 40-50 років було виявлено два постріли в обличчя, так само не смертельних, бо вони лише досягли основи черепа.

Однак, не в усіх випадках жертву добивали наступним пострілом після неефективного першого. У кількох випадках смерть наставала в наслідок застосування грубої фізичної сили, можливо, від ударів кольбою рушниці чи подібним предметом. Отже, жертву врешті забивали насмерть. Це було в чотирьох з розглянутих випадків: три мали поширені уламчасті переломи в мозковому й лицевому черепі, включно з основою черепа, при чому уламки повгрузали досередини; в одному спостерігався поширений, але льокалізований перелом правої скроні. Це був саме той випадок, коли, як уже зазначалося, виразних слідів вогнепального поранення не вдалося виявити, проте можна припустити, що постріл було зроблено в пізніше зруйновані м'які тканини шиї. У цьому випадку судово-медичне дослідження було продовжене.

У переважній більшості випадків виявлено чіткі ознаки прижиттєвої кровотечі.

У кількох випадках недосить ефективних пострілів ніяких ознак додаткових ушкоджень, які могли б негайно спричинити смерть, виявлено не було. В одному випадку знайдено єдину низьку рану шиї. У другому - ніякого смертельного ефекту не могло бути встановлено, бо постріл зроблено збоку в шию, а куля застрягла у верхньощелепній порожнині. У таких випадках не виключено, що жертви транспортували з місця страти ще живими або навіть закопували живими.

У значній кількості випадків знаходили беззаперечні докази стрільби з близької відстані, часом з відбитками, що свідчили про стрільбу впритул (утворення каверн сажі).

Стан збереженості трупів був різний. Спостерігалися приклади зневоднення тіл, утворення жировоску та вираженого жирового розкладу м'яких тканин і внутрішніх органів, залежно від того, чи тіло перебувало на поверхні чи в глибині могили. Особливу увагу привертав ступінь, до якого зморщувались внутрішні органи. Зважаючи на щільність глинистого ґрунту в могилах і товщину шарів трупів, стадія посмертних змін вказує на момент смерти чотири чи п'ять років тому. Порівняно добра збереженість одягу та пут, виходячи з попереднього судово-медичного досвіду, жадною мірою не суперечить такому висновку. Отже, знахідки узгоджуються з фактами, що випливають із знайдених документів і свідчень очевидців, представлених Комісії, а саме, що вбивства відбувалися в 1937 та 1938 pp.

ПІДСУМКИ

У рамцях роботи з розслідування вбивств українців в околицях Вінниці Комісія обстежила масові могили, виявлені вже до цього часу, та провела судово-медичне обстеження 68 тіл. Було виявлено вогнепальні рани, переважно на задній поверхні шиї, які містили незвичайно велику кількість застряглих куль, деякі з котрих не мали негайного смертельного ефекту. У багатьох випадках жертви, здебільшого зв'язані, добивали додатковими пострілами або забивали до смерти. У кількох випадках вони були поховані живими. Причина цього переважно полягала, очевидно, в недостатній потужності застосованих боєприпасів (калібр 22). Ступінь щільности ґрунту, стан рослинности, тіл і одягу, так само, як і одностайні свідчення населення, зміст знайдених серед жертв документів та додаткові знахідки кримінологічної експертизи вказують на те, що злочин учинено приблизно чотири чи п'ять років тому.

[Підписи]

II. КРИМІНОЛОГІЧНИЙ ЗВІТ

Звіт про результати кримінологічного розслідування масових вбивств у Вінниці

Берлін, 16 листопада 1943 р.

З наказу голови Поліції Безпеки оберґрупенфюрера СС д-ра Кальтенбруннера Бриґада з розслідування вбивств Управління Кримінальних Розслідувань Райху, зформована під командуван­ням нижчепідписаного на прохання д-ра Веґнера (Waegner), голови відділу Охорони Здоров'я Райхсміністерства Окупованих Східніх Земель, вирушила до Вінниці. Завданням Бриґади було розкриття виявлених масових убивств шляхом об'єктивного, ретельного й сумлінного розслідування із застосуванням усіх потрібних допоміжних кримінологічних засобів. Бриґада з розслідування вбивств почала свою роботу 28 червня 1943 р. й скінчила її 18 жовтня 1943 р. Розслідування та спостереження привели до нижчеподаних висновків.

ВИЯВЛЕННЯ, РОЗТАШУВАННЯ Й РОЗМІРИ МАСОВИХ МОГИЛ

Взимку 1942-1943 pp. командування німецької частини, розк­вартированої на Долинках, у передмісті Вінниці, було поінформоване цивільним українським населенням про масові поховання, розташовані на території саду, що використовувалась і охоронялась за більшовицьких часів НКВС (раніше відомим під назвою ЧК та ДПУ). Ця інформація була передана місцевому районному комісарові німецької цивільної адміністрації, який навесні 1943 p., коли потепліло, наказав почати розкопи. 25 травня 1943 р. було виявлено перші масові могили. Навіть нефаховий поверховий огляд тіл беззаперечно вказував, що смерть настала не від природних причин, а в наслідок убивства Таким чином інформація, одержана від цивільного українського населення, підтвердилась.

Перші розкопи провадились під наглядом російського університетського професора д-ра Малініна з Краснодару та українського судово-медичного експерта д-ра Дорошенка з Вінниці, які також виконали судово-медичне обстеження перших 228 тіл. їхня робота 15 червня 1943 р. була прийнята німецьким судово-медичним експертом проф. д-ром Шрадером (Schrader) з Галле, а пізніше його помічником, доцентом університету д-ром Камерером (Camerer). Під час подальших ексгумацій та кримінологічного розслідування, яке було тим часом розпочате, із свідчень мешканців міста виплили відомості про наявність іще більшої кількости масових могил у двох інших місцях поблизу, а саме в південно-східній частині військового цвинтаря по Літинській дорозі та в Громадському парку навпроти. Ця нова інформація також була повністю підтверджена розкопами, поча­тими в цих двох місцях.

Розташування трьох ділянок масових поховань, як і деталі окремих могил, позначено на доданих малюнках та світлинах. Там таки показано й процес розкопів і значну кількість виявлених трупів та частин одягу.

Масові могили позначені в порядку виявлення їх як ділянка І (Сад), ділянка II (Цвинтар) та ділянка III (Громадський парк).

На момент закінчення ексгумацій 3 жовтня 1943 р. виявлено таке:

на ділянці І було 38 масових могил, які містили разом 5644 тіла, з них 33 були жіночі; 

на ділянці II було 40 масових могил, які містили разом 2405 тіл, з них 85 - жіночих; на ділянці III було 13 масових могил, які містили разом 1393 тіла, з них 31 -жіноче.

Загальна кількість тіл становила таким чином 9432, включно з 169 жіночими.

Усі ями мали спільним те, що поверх шару тіл містився шар одягу. Ще в трьох ямах на ділянці І було виявлено лише частини одягу, взуття та документи.

   

РЕЗУЛЬТАТИ ОГЛЯДУ ТІЛ

Усі чоловічі тіла були одягнені; якість і стан одягу вказують, що належав він сільському населенню. Однак, з 169 жіночих тіл 49 були повністю роздягнені, тим часом як на інших були тільки спідні сорочки. Згідно з судово-медичною експертизою, голі й напівголі жіночі трупи належали до молодшої і середньої вікових груп. Більшість чоловіків мала від ЗО до 40 років. За єдиним винятком усі чоловічі трупи були зі зв'язаними за спиною грубою подвійною конопляною мотузкою руками. На 24 тілах були також пута на ногах; 7 зв'язані за передпліччя. На шиї двох тіл були удавки, а на кількох інших - петлі зі скручених хусток чи шалів. Три тіла, крім того, мали кляпи в роті. Однак, жіночі тіла, за рідкісним винятком, не були зв'язані.

Судово-медичне обстеження виявило на задній поверхні шиї більшости трупів вогнепальні рани. Найчастіше траплялися (як не рахувати одиничних) подвійні рани, хоча були й випадки трьох і чотирьох пострілів у жертву. Майже всі випущені кулі застрягали в тілі. Виявлено лише кілька вихідних отворів. Два тіла знайдені з бічними пострілами крізь голову з вхідними отворами в правій скроні. Інше тіло мало вхідний отвір у лобній кістці, а вихідний - у потиличній. На одному тілі було виявлено два вихідних отвори в лобній кістці. У випадках пострілів у потилицю кульовий канал вів догори, як правило, під кутом 30-45 (за умови звичайного положення голови). Розташовані нижче рани спинного мозку, навпаки, мали більш горизонтальний напрямок кульового каналу.

Усі вогнепальні рани були завдані дрібнокаліберними кулями, які постійно виявляли в тілах, звідки й можна було їх видалити, хоч і в досить деформованому вигляді. Ці кулі калібру 22 могли бути випущені як з рушниці, так і з пістолета. Кілька видалених куль, як і один набій того самого калібру, знайдений у масовій могилі, були перепроваджені в Технічний Інститут Кримінологічних Досліджень для експертизи.

Крім описаних вище вогнепальних поранень, на 395 тілах було виявлено уламчасті переломи черепа в наслідок ударів тупим предметом, що призвело до смерти у випадках, коли постріли в задаю поверхню шиї не давали очевидного повного ефекту.

Описані вище знахідки на тілах свідчать, що всі ці люди були вбиті.

РОЗПІЗНАВАННЯ ТІЛ

При розпізнаванні жертв виникали значні труднощі, оскільки тільки в порівняно незначній кількості випадків на тілах можна було знайти посвідчення особи та інші документи, що давали б нам можливість одразу дійти певних висновків. Крім того, не було ні ювелірних виробів, ні інших цінностей, які могли б являти собою особливо важливі ознаки для ідентифікації. Ще одне ускладнення полягало в тому, що ексгумовані тіла могли лежати відкритими для розпізнавання членами родини тільки протягом короткого часу. У зв'язку з жаркою погодою їх доводилось якнайшвидше перепоховувати в нових могилах. Врешті, ще одна перешкода полягала в тому, що українське населення було так залякане попередньою діяльністю НКВС, навіть досі, що не зважувалося навіть пробувати щось певніше дізнатися про долю членів родини, заарештованих таємною поліцією в 1937 та 1938 pp. і відтоді безслідно зниклих.

Ці труднощі пояснюють невелику кількість можливих ви­падків ідентифікації. Усього вдалося позитивно ідентифікувати 679 тіл на підставі таких ознак:

а) незвичайні фізичні риси (ампутації, деформації, штучні кінцівки, стоматологічні ознаки) - 9 тіл;

б) розпізнання членами родини одягу, білизни і т.д. - 468 тіл;

в) виявлення документів - 202 тіла.

Імена ідентифікованих додано в окремому списку. Впізнані жертви поділялись за такими ознаками:

а) національність: українці - 490; поляки - 28; невідома - 161 (написання імен у цій групі свідчить, що більшість із них, очевидно, були українці);

б) рід занять: колгоспники - 225; селяни - 54; робітники - 119; службовці - 92; інтеліґенція - 183.

Відносна кількість колгоспників і селян серед усіх жертв, без сумніву, набагато вища. Опитані члени родин розпізнаних жертв досить часто зазначали, що їхні родичі були заарештовані разом з великою кількістю інших осіб - часом по 200 та більше, переважно колгоспників, селян, з місць їхнього проживання та найближчих околиць, і їх, очевидно, спіткала та сама доля. Крім того, майже всі частини одягу свідчили про належність їх сільському населенню. Методи ідентифікації показано на ілюстраціях.

   

ЧАС, МІСЦЕ І ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНУ

 

Час злочину

Свідчення членів родин жертв показували, що за небагатьма винятками арешти провадили службовці НКВС у 1937 та 1938 pp. Якщо арешт провадили не в самому місті, то заарештованих приставляли до Вінниці - або у в'язницю в приміщенні НКВС, або до міської тюрми. Майже в кожному випадку членам родини на запити про долю та місце перебування заарештованих з НКВС надходила відповідь, що жертва вислана в Сибір або на Крайню Північ на довгий реченець, як правило, на десять років без права листування. У значній кількості випадків таку інформацію давали дослівно через кілька днів після арешту, тоді як в інших - лише за кілька тижнів чи місяців. Точний час арешту зазначено у великій кількості протоколів обшуку, знайдених на тілах жертв. Деякі з цих протоколів тут відтворені. Службовці НКВС запов­нювали під копірку протокол одразу після трусу і копію вручали майбутній жертві. Оригінал лишався в офіційному архіві. Дати, зазначені в протоколі обшуку, який провадився негайно, цілком збігалися зі свідченнями опитаних очевидців. Від часу арешту свідки вже не бачили заарештованих членів своїх родин і, після повідомлення НКВС про гаданий вирок на заслання, нічого про них не чули. Серед жертв у масових могилах Вінниці родичі, однак, знаходили своїх начебто висланих близьких.

Проте, з часом, коли хвиля арештів спала і з НКВС поприходили відповіді про нібито заслання засуджених, значна кількість свідків дізналася про існування масових могил та про нічні перевезення тіл до цих місць. Ці чутки стосувалися саме тих трьох місць, де тепер виявлені численні масові поховання, у яких було 9432 тіла.

Названі три місця - Сад, Військовий цвинтар та Громадський парк - перебували під постійною охороною службовців НКВС. Під їхнім наглядом в'язні вдень копали ями. Вночі на охороню-вану територію в'їжджали криті й неосвітлювані вантажні машини, і ями заповнювались. Як правило, на наступний день після цього кілька службовців НКВС високої ранґи прибували на ці три місця й лишалися там протягом деякого часу.

Сад у передмісті Долинка, що раніш належав приватній особі, був конфіскований НКВС незадовго до описуваних подій; після цього навесні 1938 р. його обгородили дощаним парканом заввишки майже три метри. Щілини між дошками позабивали планками, щоб унеможливити будь-яке спостереження за Садом іззовні. Пізніше над засипаними масовими могилами були розплановані квітники, щоб створити подобу дитячого майдан­чика в обгородженій зоні. Однак, згідно зі свідченнями очевидців, сморід, який, просочуючись крізь землю, з'явився невдовзі, а також проведення дезинфекції зовсім не узгоджувались з такою версією. У Громадському парку, що його точніше називали «Парк культури та відпочинку», над масовими могилами спорудили розважальні та ігрові павільйони й тир. Поряд з похованнями зробили гойдалки й танцювальний майданчик.

Інформація в попередньому параграфі повністю ґрунтується на включених до другого тому матеріялів розслідування показах таких свідків: Білецький, Клименко, Василь Козловський, Олекса Козловський, Олена Амосова, Трохим Амосов, Зівак, Скрепка, Старенець, Пономарчук, Пролінська, Бохан.

Згідно з їхніми свідченнями, вбивства мали відбуватись у 1937 і 1938 pp. Тільки в нечисленних випадках арешти й вбивства відбувалися пізніше.

Результати розслідування, проведеного незалежною групою, узгоджуються з цими висновками, згідно з якими жертви були поховані в могилах не менш як чотири чи п'ять років тому.

   

Місце злочину

Було встановлено, що вбивства чинилися, як правило, у дворі будівлі НКВС у Вінниці, точніше - у частині двору, повністю оточеній автомобільними ґаражами. Ця ділянка, закрита від зовнішнього спостереження, була особливо придатна для вико­нання страт через розстріл у зв'язку з наявністю перед одним з ґаражів мийки для машин, за допомогою якої можна було раз-у-раз негайно змивати свіжі сліди крови. Під час стрільби весь час працювали двигуни кількох вантажних машин, готових до перевезення тіл, що заглушувало звук пострілів з дрібнокаліберної зброї. А проте не можна було зовсім уникнути того, щоб звуки кількох пострілів не донеслись до свідків.

Ці висновки не виключають, однак, можливости, що окремі розстріли могли відбуватись і в кімнатах самого приміщення НКВС. Свідчення очевидців, крім того, вказують на вкрай брутальне ставлення до ув'язнених під час допитів; значна кількість жіночих трупів була знайдена повністю роздягненою. Усе це промовляє за те, що подеколи ця брутальність доводила до загибелі жертви в наслідок пострілу чи побиття; зокрема, у випадках з жінками, чиї тіла були знайдені голими, вбивству у приміщенні, очевидно, передувало роздягання й зґвалтування. Доказів того, що розстріли відбувалися і в міській в'язниці, немає.

Згідно зі свідченнями очевидців, масові могили не були місцями виконання страт. Свідки ніколи безпосередньо не спостерігали вивантажування мертвих тіл з машин нічних транспортів на місцях масових поховань. Свідок Опанас Скрепка бачив сліди крови на дорозі після проїзду одного з транспортів до Саду; пізніше їх засипав піском службовець НКВС який охороняв ділянку. Сліди крови також указують на те, що жертви перевозили вже після вбивства. Нарешті, знайдення лише нечисленних гільз у масових могилах також свідчить про те, що розстріли в значних маштабах тут не відбувалися. Лише кілька людей могли бути розстріляними біля масових могил - імовірно, ті, хто мусів заповнювати ями. Про це свідчить виявлення кількох жертв, закопаних ближче до поверхні, ніж основна маса тіл, похованих глибше.

    

Вчинення злочину

Як правило, під приводом вивезення на заслання жертви виводили з в'язниці, зв'язували та збирали біля вантажних машин. Їхні речі, якщо вони мали ще щось, крім одягнутого на них, також були при них. В'язнів виводили після цього до частини двору, оточеної ґаражами, де їх убивали з дрібнокаліберної зброї і де тюремники могли скористатися з шуму двигунів вантажних машин, готових до перевезення. Черепи тих, хто ще подавав ознаки життя, розтрощували. Після розстрілів транспорт вирушав до масових могил. Під кінець поверх тіл кидали привезений з собою одяг, якого можна було таким чином позбавитись. Це пояснює виявлення шару одягу поверх самої купи тіл у кожній масовій могилі. Частини одягу, взуття та папери, знайдені в трьох ямах окремо від тіл, очевидно, були речами, вилученими в жертв перед самим ув'язненням і збереженими в офіційному сховищі, де вони із самозрозумілих міркувань і перебували під час убивств. Можливо, це робили для того, щоб уникнути підозри з боку невтаємниченого в'язничного персоналу. Тільки цінності та ювелірні вироби, відібрані в жертв, могли дістати цілком очевидне використання, хоч Комісія не має ніяких доказів цього. Якщо в'язні, на яких очікувала страта, перебували в міській тюрмі, їх також спершу перевозили у двір будівлі НКВС для розстрілу. Як засвідчив один з ув'язнених у той час у міській тюрмі свідків, серед в'язнів було загальновідомо, що таке перевезення - це дорога на смерть.

Наступний опис вчинення злочину ґрунтується на свідченнях різних очевидців, інших доказах, а також на загальній картині, яка вималювалась під час розслідування.

Для виконання страти вживали, найімовірніше, пістолети. Використання дрібнокаліберних гвинтівок явно ускладнювало та затягувало б справу. Судово-медичні експерти на підставі розташування й кута більшости ран, особливо повторних, дійшли тих самих висновків. Використання дрібнокаліберної рушниці важко собі уявити, особливо у випадках горизонтальних пострілів у спинний мозок. У таких умовах, за деякими винятками, звичайно, жертви мали бути застрелені в стоячому положенні. Той факт, що на декотрих тілах кульові канали мали діягональний напрям догори від потилиці, тоді як в інших були майже горизонтальні низькі рани спинного мозку, приводить лише до висновку, що різні кати застосовували різну техніку. Ті, хто стріляв у потилицю, були, без сумніву, досвідченіші. Випадки з путами на верхніх частинах рук на додачу до зап'ястків також свідчать про те, що такі жертви зустріли свій кінець у ще незвичайніший спосіб. Те саме стосується і жертв з удавками та зашморгами з шалей та хусток навколо шиї або кляпами в роті. Нагота великої кількости жіночих трупів, переважно молодшого й середнього віку, ледве чи може привести до якогось іншого висновку, крім того, що ці жінки були зґвалтовані перед убивством. Іншого ймовірного пояснення тому зовсім відмінному виглядові, у якому були знайдені тіла старших жінок та чоловіків, у всякому разі не знайдено.

ПІДОЗРЮВАНІ В ЗЛОЧИНІ

Обговорювані в попередніх розділах докази переконливо доводять установлений факт, що злочин міг бути вчинений лише службовцями НКВС. Остаточні докази цього ще раз коротко подано нижче:

1. Жертви були заарештовані службовцями НКВС у 1937 і 1938 pp.

2. Жертви були перепроваджені до в'язниці НКВС і частини міської тюрми, відведеної для в'язнів НКВС.

3. Через певний проміжок часу після арешту представники НКВС відповідали на запити родичів жертв, що тих у Вінниці вже немає і що вони вислані на заслання на кілька років без права листування.

4. У кількох випадках, однак, родичам недвозначно було сказано, що вони вже ніколи не побачать своїх близьких.

5. У час, коли розгорталися арешти й поширювалися пояс­нення про уявні заслання, у дворі НКВС бриґада з розстрілів безперервно провадила страти.

6. У той час, коли це діялося, на трьох ділянках масових могил під наглядом і постійним спостереженням за територією службовців НКВС викопувались ями. Крім того, Сад незадовго перед тим був конфіскований НКВС та оточений високим парканом.

7. Після встановлення охорони НКВС і викопування ям розпочались нічні поїздки вантажних машин з тілами. Як правило, наступного дня на місцях масових поховань з'являлись службовці НКВС високої ранґи й перебували там протягом певного часу.

8. Ордери НКВС на арешт, документи про ув'язнення, а також посвідчення особи жертв, датовані виключно періодом до арешту, - усі знайдені на місцях масових поховань, - чітко вказують на безпосередній зв'язок в'язниці НКВС з масовими могилами.

Котрі саме із службовців НКВС особисто вчинили злочин, тепер установити неможливо, оскільки відсутні прямі свідки розстрілів, а винні учасники злочину, рятуючись від полону, покинули територію, окуповану німецькими військами.

Передусім за масові вбивства у Вінниці відповідають, без сумніву, старші на той час керівники НКВС. Абсолютно зрозуміло, що масові вбивства, з усіма потрібними для цього приготуваннями й ресурсами, не могли чинитись без відповідних указівок службовців НКВС найвищих ранґ.

У проханнях про перегляд справ у всіх випадках було відмовлено, а на запити надходила все та сама брехлива відповідь, яку вже давав НКВС, а саме, що запитувана особа вислана на довгий час без права листування. На листи, адресовані безпосе­редньо Сталіну чи Калініну, надходила така сама відповідь. Тільки один свідок, Ганна Годованець, одержала відповідь на своє прохання, адресоване Сталіну, від Генерального Прокурора СРСР Вишинського, де було сказано, що її чоловіка звільнено. Однак, ця відповідь була неправдою, оскільки п. Годованець не бачила свого чоловіка від його арешту. Проте вона знайшла його одяг у масовій могилі, переконавшись таким чином, що насправді він був убитий.

МОТИВИ ЗЛОЧИНУ

Щоб виявити й зрозуміти мотиви масових убивств, треба розглянути звинувачення, висунуті під час арештів. Щодо цього одержано такі результати.

Абсолютна більшість жертв не мала за собою ні кримінальних, ані політичних злочинів. У дійсності вони вважали себе цілком невинними, і для членів їхніх родин досі незрозуміло, за що в них відібрано свободу, а пізніше - і життя. Пояснення, яке давалося під час арешту, зводилося до того, що вони були «ворогами народу».

У кількох випадках арешти ґрунтувались на явно випадкових повсякденних подіях. Жертви були начебто відповідальні за хворобу коней або змінили місце праці, щоб краще забезпечити свої сім'ї. Інші, своєю чергою, були звинувачені в тому, що продавали на базарі сільськогосподарські продукти, які виявилися зіпсованими чи пересоленими. Навіть листування з родичами, що жили в Румунії, Польщі, Німеччині, Англії чи Сполучених Штатах, було достатньою причиною для арешту.

Однак, частіше за підставу для арешту правили доноси, зроблені особистими ворогами.

Порівняно велика кількість жертв терпіла також за свою віру. Крім чотирьох упізнаних священиків, не менш як 30 інших духовних осіб були заарештовані й убиті в той час. Тільки в містечку Калинівці 8, а через півроку - ще 16 колишніх духовних осіб, що заробляли на прожиття працею лісорубів, заарештовані разом із священиком Мискієвичем, який був знайдений забитим. Частини риз, як і церковні печатки та хрести, виявлені в масових могилах, дають усі підстави вважати, що й ці духовні особи були вбиті. Крім того, немало й мирян було заарештовано за їхні релігійні переконання та діяльність. Деякі відмовились перестати ходити до церкви або брали участь у молитовних зібраннях та співали в церковному хорі, в інших просто було Святе Письмо або вони підтримували стосунки з колишнім священиком. Тільки в одному селі Лозна Уланівського району було заарештовано й начебто вислано 19 осіб за їхню приналежність до секти, яка мала назву «Істинно Греко-Православні Селяни Архангела Михаїла та Святого Духа». Багатьох з них упізнали члени родин серед забитих жертв. Немає жадного сумніву, що решту спіткала та сама доля.

Велика кількість вервиць, релігійних амулетів та рукописних релігійних текстів, знайдених серед тіл, свідчить про те, що ще більше людей було знищено за відданість своїй вірі.

Загалом можна дійти висновку, що в кожному окремому випадку будь-які обґрунтовані підстави для позбавлення волі й життя громадян цивілізованого суспільства, яке керується кон­ституцією і законом, були повністю відсутні. Таємність убивств і поховання жертв також свідчать, що ці останні не вчинили ніякого переслідуваного законом злочину, а отже, їхні справи не могли розглядатися звичайним судовим порядком. Таким чином дії НКВС щодо українського населення слід розглядати як холоднокровне вбивство й тероризм, єдиною метою якого було довести населення до стану страху й стероризованости, щоб тримати його таким чином у покорі.

[Підпис] Клясс (Class),
державний радник,
суперінтендант поліції

Протокол дослідження боєприпасу дрібного калібру, знайденого в масовій могилі, у Технічному Інституті Кримінології Управління Кримінальних Розслідувань Райху

Технічний Інститут Кримінології Поліції Безпеки Управління Кримінальних

Розслідувань Райху

Щоденник № 1/4467, 1943 ТІК

Берлін С 2, 19 листопада 1943 р.

Werderscher Markt 56, Tel.

При листуванні посилатись на зазначений нумер

До: Центрального Державного Управління боротьби з тяжкими злочинами, Берлін

Стосовно: Дослідження боєприпасу малого калібру

Запит від 9 листопада 1943 р.

Додаток: Один набій малого калібру

Доданий набій був ретельно досліджений. Він являє собою довгоцівковий набій калібру 22, яким можна стріляти як з дрібнокаліберної гвинтівки, так і зі спортивного пістолета та іншої ручної зброї. У зв'язку з відсутністю на набої будь-яких міток від заряджання зробити які-небудь висновки щодо типу застосовуваної зброї неможливо.
Вага дрібнокаліберного набою становить 3,477 г. Куля, вагою 2,554 г, зроблена з олив'яно-стибійового стопу з умістом стибію 0,9 %. У порожнині набою містяться сірувато-зелені довгасті кристали бездимного пороху загальною масою 67 мг. Непошкоджена капсуля, виготовлена сухим штампуванням, складається з фульмінату ртуті. Гільза виготов­лена з лятуні й не має ніяких позначок на своїй основі.
Німецькі збройові фабрики не виготовляють боєприпасів дрібного калібру з капсулями з фульмінату ртуті від березня 1930 р., застосовуючи лише синоксид, що запобігає окисленню металю. Латунні гільзи вже протягом довгого часу застосовують тільки в набоях з надслабим пороховим зарядом, призначених для стрільби в приміщенні Для багатозарядної зброї використовують дрібнокаліберні нікельовані мідяні набої. У деяких моделях однозарядної зброї застосовують мідяні набої. Крім того, набої дрібного калібру, виготовлені в Німеччині, мають на основі торговельну марку фабрики-виготовлювача. Тільки у виняткових випадках торговель­на марка не позначається, наприклад, при закордонних поставках, коли замовник наполягає, щоб на основі гільзи не було торговельної марки.
Вищенаведені результати дослідження переконують, що розглянутий дрібнокаліберний набій не є продукт німецького виробництва. Інформація, одержана на наш запит з Rheinisch-Westfalischer Sprengstoff AG (Райн-Вестфальська Корпорація Вибухівки) стосовно наявних відомостей про російські боєприпаси дрібного калібру, близька до результатів дослідження розглянутого набою. Отже, немає підстав для сумніву в тому, що надісланий нам набій виготовлено в Радянській Росії Дані про рік виготовлення дістати неможливо, бо додаткових відомостей про зміни в технології виробництва дрібнокаліберних боєприпасів у Радянській Росії в нас немає.
[Печатка]
За [підпис] д-р Шаде (Schade).
     

Протоколи поліційного розслідування

Управління Кримінальних Розслідувань Райху Вінниця

Бриґада з розслідування вбивств «Вінниця» 29 червня 1943 р.

Українець, Василь Козловський, робітник, народився в 1923 р. у Вінниці, проживає з батьками у Вінниці на Підлісній вул., 1, на допиті засвідчив таке.
Я живу поруч з цвинтарем НКВС по Літинській дорозі. Стосовно історії цієї ділянки землі можу сказати таке. Я досі пригадую з шкільних років, що на цій землі був фруктовий сад, який охороняв сторож. На його території жив муляр на ім'я Мазлов. Робітників у сад присилали з міської ради. Я не знаю, чи сад належав Мазлову. Можливо, ця земля колись належала родичам чи друзям Мазлова, і той пізніше лишився жити на ній. Мазлов часто бував дуже п'яний. Усі свої заробітки він пропивав. Заробляв він добре. На запитання, чи вистачало Мазлову заробітків, щоб сплачувати свої видатки, я б сказав, що це цілком можливо. На одяг він не витрачав нічого. Ходив у лахмітті. Мазлов був одружений. Його перша дружина померла приблизно в 1935 р. Після цього він жив неодружений з різними жінками. Часто він бив їх, коли був п'яний, і вони покидали його. Про його особисті схильності я не знаю нічого.
Мазлов залишив сад близько 1937 р. і переїхав у місто ближче до Бугу. Його точної адреси я не знаю. Після того, як Мазлов звільнив ділянку, НКВС привезло дошки й побудувало навколо неї високу огорожу. Її зробили так, що поверх щілини між сусідніми дошками була набита третя, тож заглянути в обгороджену територію іззовні було неможливо. Отже, спостерігати, що відбувалося всередині, не можна було. Єдине, що можна було бачити, це комісарів НКВС, які приїжджали на машинах на ділянку вдень. Що вони робили там, я не знаю. Оскільки зсередини час від часу чувся собачий гавкіт, було відомо, що ділянку охороняє сторож із собакою. Сторожа я знав в обличчя. Імени його не знаю. Він був неприємний чоловік. Обличчя його було вкрите віспинами та ластовинням. Раніше він служив у міліції, потім у НКВС. Він носив форму НКВС і пістолет. Він жив на цій землі і не був одружений. У всякому разі я ніколи не бачив ніяких ознак того, що він мав дружину. Я не думаю, що він зараз у Вінниці. Я не бачив його два роки.
Стосовно того, що я знаю про мету, з якою цю землю використовував НКВС, то можу сказати, що загальна думка була така, що там, мабуть, ховають людей, оскільки після спорудження огорожі стояв сильний сморід, особливо навесні. Можна було також бачити, що землю всередині дезинфікували, бо під огорожу протікали великі калюжі вапна. Про рух у цьому районі я знаю лише те, що вантажні машини приїжджали ввечері та вночі. Я, проте, не можу сказати, чи були вони навантажені чи порожні, відкриті чи закриті. Ніхто не наважувався підходити до входу, щоб роздивитися більше. Я також чув, що на ділянку вдень приходили робітники із заступами та іншими інструментами. Сам я ніколи цього не бачив. Хто саме сказав мені це, я не пригадую. Я повинен також додати, що ніколи не чув ніяких пострілів з ділянки. Я не знаю нікого, хто працював у НКВС і зараз перебуває у Вінниці чи поблизу. Я був тоді ще малий і тому не знаю імени жодного з працівників НКВС. Не знаю я також нікого, хто мав би більше відомостей про ділянку, бо ніхто не відважувався виявляти особливе зацікавлення, боячись бути заарештованим і розстріляним НКВС. Може, мої батьки краще пригадають окремі подробиці. Більше мені нема чого додати.
Прочитав, з написаним згоден, підписав [підпис] Козловський
Перекладач: Свідка відпущено:
[підпис] Шредер (Schroder) [підпис] Лянґе (Lange)

Управління Кримінальних Розслідувань Райху Вінниця

Бриґада з розслідуваня вбивств «Вінниця» 29 червня 1943 р.

Українець, Олекса Козловський, санітар психіятричної лікарні, народився в 1884 р. у Вінниці, проживає у Вінниці на Підлісній вул., 1, на допиті засвідчив таке.
За царя земля так званого цвинтаря НКВС належала громаді людей, що становила якусь релігійну секту. Переважно це були члени сім'ї Стрилових, які й досі живуть у місті біля двох мостів через Буг. Сторожем у них працював якийсь Мазлов. Коли владу захопили Совєти, землю в цих людей відібрали. Мазлову дозволили жити там далі.
Десь навесні 1938 р. землю конфіскував НКВС. Мазлов також мусив покинути ділянку. Була споруджена дощана огорожа, яка не давала змоги бачити нічого іззовні. Після цього ночами на ділянку почали приїжджати криті брезентом вантажні машини. Я ніколи не чув ніякого шуму. Я також ніколи не чув ніяких стогонів чи пострілів з ділянки. Вантажні машини приїжджали, як правило, між 11-ю вечора і 4-ю ранку. Вдень я не раз здалеку бачив, як людей з лопатами під охороною приводили й привозили на машинах на ділянку. Це були в'язні, очевидно з міської тюрми. Я не знаю, чи мав Мазлов щось з НКВС. На запитання, чи не знаю я когось, хто знав би більше про те, що відбувалося на ділянці та навколо неї, я можу назвати Скрепку, який живе на Підлісній вулиці. Скрепка працював сторожем за ділянкою і мусів щось бачити звідти між деревами. Він був також єдиний, кому дозволялося ходити вздовж огорожі цвинтаря НКВС. Я не знаю нічого про теперішню долю жадного з тих, хто бував на цій ділянці
Прочитав, з написаним згоден, підписав [підпис] Козловський
Перекладач: Свідка відпущено:
[підпис] Шредер (Schroder) [підпис] Лянґе (Lange)

Управління Кримінальних Розслідувань Райху Вінниця

Бриґада з розслідування вбивств «Вінниця» 29 червня 1943 р.

Українка, Надія Козловська, народилася 28 липня 1912 р. у Вінниці, проживає з батьками у Вінниці на Підлісній вул, 1, на допиті засвідчила таке.
Навесні 1938 р. Мазлов був змушений покинути цю ділянку. Після цього НКВС поставило огорожу. Я ніколи не цікавилася, що там робилось. Удень я працювала бухгалтером і вдома ніколи не бувала Рано ввечері я лягала спати, бо маю слабке здоров'я. Звичайно, кілька разів уранці я бачила, як на ділянку приїжджали машини. Я ніколи не чула ніяких стогонів чи пострілів. Діти казали, що часом при нагоді їм удавалося заглянути понад огорожею і вони бачили гру в м'яча Я нічого не можу більше додати з цього приводу. Я не знаю нікого, хто належав би до НКВС і досі перебуває в місті чи поблизу.
Прочитала, з написаним згодна, підписала [підпис] Козловська
Перекладач: Свідка відпущено:
[підпис] Шредер (Schroder) [підпис] Лянґе (Lange)

Управління Кримінальних Розслідувань Райху Вінниця

Бриґада з розслідування вбивств «Вінниця» 29 червня 1943 р.

Українка Олена Амосова, дівоче прізвище Глухенька, народилася в 1899 р. в Літині, проживає у Вінниці на Літинській дорозі, 42, на допиті засвідчила таке.
Я живу за цією адресою з чоловіком протягом 23 років. Наше помешкання розташоване біля так званого цвинтаря НКВС. Такий собі Мазлов, який раніше жив на цій ділянці, був змушений покинути її, я точно пригадую, у 1938 р., приблизно навесні 1938 р. Землю конфіскував НКВС. Поставили огорожу, крізь яку нічого всередині роздивитися не можна була
Будували огорожу в'язні. Скоро після того почали приїздити на ділянку вантажні машини, зокрема і вночі Що в машинах - роздивитися було неможливо.
Удень я також бачила людей з лопатами, які прибували на ділянку. Комісари НКВС з'являлися на ділянці вдень. Я також чула постріли, про які мій син сказав, що там є стрільбище. Ні я, ні мій син цього не бачили. Я ніколи не чула стогонів чи голосних криків людей.
Я також не знаю нікого, кому могло б бути відомо про події на цій ділянці. Я хочу додати, що якось чоловік у цивільному зайшов до мене і питав за житло. Тоді він також розпитував мене, що це там будується та що саме відбувається на цій ділянці. Раніше я ніколи цього чоловіка не бачила. Пізніше я кілька разів зустрічала цього чоловіка в місті, однак, вже у формі НКВС. Отож тепер я розумію, що тоді він тільки хотів випитати, чи ми знаємо про те, що там відбувається. Мені більш нічого додати.
Прочитала, з написаним згодна, підписала [підпис] Амосова
Перекладач: Свідка відпущено:
[підпис] Шредер (Schroder) [підпис] Лянґе (Lange)

Управління Кримінальних Розслідувань Райху Вінниця

Бриґада з розслідування вбивств «Вінниця» 29 червня 1943 р.

Українець, Трохим Амосов, комірник на цегельному заводі, наро­дився у Вінниці в 18% р., проживає у Вінниці на Літинській дорозі, 42, на допиті засвідчив таке.
Я живу за названою адресою біля так званого цвинтаря НКВС з дружиною протягом 23 років. Раніше на цій землі був фруктовий сад. Навесні 1938 р. він був конфіскований НКВС і навколо нього побудували огорожу. На запитання «навіщо?» відповідали, що діти крадуть фрукти й цьому треба запобігти.
Після того, як побудували огорожу, у темряві, часто під ранок, почали приїжджати вантажні машини, які заїжджали на ділянку, не засвічуючи фар. Я ніколи не чув ніякого шуму, стогонів чи пострілів. Я також не знаю нікого, кому могло б бути відомо, що відбувалося на цвинтарі.
Я не знаю нікого з працівників НКВС, хто залишився б у місті. Ця нічна діяльність, про яку я вже розповів, тривала постійно до 1941 р. Я не можу сказати, чи це відбувалося кожної ночі, бо я також працював ночами. Я ніколи не бачив, щоб удень хтось приходив на ділянку з лопатами.
Я хочу додати, що після дощу й навесні від ділянки йшов страшенний сморід, тож можна уявити, що там діялось. Щодо того, як реаґувало населення на припущення про можливу діяльність там, то мушу сказати, що ніхто не зважувався говорити про це, а всі тримали свої здогади при собі. Більше мені нічого додати.
Прочитав, з написаним згоден, підписав [підпис] Амосов
Перекладач: Свідка відпущено:
[підпис] Шредер (Schroder) [підпис] Лянґе (Lange)
За правильність попередніх протоколів:
Лянґе (Lange)

Управління Кримінальних Розслідувань Райху Вінниця

Бриґада з розслідування вбивств «Вінниця» 30 червня 1943 р.

Українець, Петро Зівак, поденний робітник, народився у Вінниці в 1908 р, проживає на Літинській дорозі, 46, на допиті засвідчив таке.
Я живу з матір'ю в будинку № 46 на Літинській дорозі від самого народження. Цей будинок стоїть на віддалі приблизно 50 метрів од місця, де знайдено тіла. Десь у кінці 1937 - на початку 1938 pp. сад росіянина Стрелкова оглядали люди з НКВС. Зараз я не можу точно вказати час. Трохи пізніше сад обгородили майже чотириметровим парканом. Тоді ж було виставлено охорону, тому ніхто не міг навіть наблизитись до ділянки. Я тоді працював у П'ятничанському лісництві, так що сам з вартовими не розмовляв. Однак, люди казали, що, як розповідала охорона, там буде розпляновано парк. Пізніше ділянку охороняли двоє вартових, які лишалися всередині огорожі. Звідти часто також було чути собачий гавкіт. Я працював у названому лісництві аж до приходу німецьких військ. Отже, мені доводилось виходити з дому рано-вранці й повертатися пізно вночі. Тому я не бачив ніяких машин, що приїжджали б на ділянку. Проте раз я чув, як якісь люди, що виходили з кіна і чиїх імен я не знаю, казали, що якісь вантажні машини приїжджали на ділянку після настання темряви. Я мушу поправитись: на початку 1939 р. я захворів і тимчасово залишив лісництва На той час я працював візником. Отже, одного разу я вів коня, якого тримав біля дому на випасі, і той поскакав у напрямку огорожі. Розгублений, я побіг наздоганяти його, і коли біг, чув, як на повороті з Літинської дороги до ділянки стала вантажна машина, посигналила і в'їхала на ділянку, не засвічуючи фар. Ворота були відчинені, і я чув, як машину розвантажували і як невдовзі вона від'їхала до міста. На питання, які саме звуки я чув під час розвантажування, я зараз уже точно відповісти не можу. Тоді в мене просто склалося враження, що з машини щось скидають. У неділю, коли я не працював, бачив високопоставлених службовців НКВС, які кілька разів в'їжджали на ділянку в машинах. Вони лишалися там протягом 15-20 хвилин. Тоді ж я чув постріли з дрібнокаліберної зброї за огорожею.
Більше мені нічого додати і я присягаюсь, що розповів усю правду.
Прочитав, з написаним згоден, підписав [підпис] Зівак
Перекладач: Свідка відпущено:
[підпис] Нойманн (Neumann) [підпис] Лянґе (Lange)

Управління Кримінальних Розслідувань Райху Вінниця

Бриґада з розслідування вбивств «Вінниця» 30 червня 1943 р.

Українець, Опанас Скрепка, оцінювач на ринку, народився в 1886 р. в Полтаві, проживає у Вінниці на Підлісній вул, 10, на допиті засвідчив таке.
Я живу у Вінниці з 1921 р. За фахом коваль. З 1923 до 1933 р. я працював ковалем при пожежній дільниці у Вінниці. З 1934 р. я сторожував від міста фруктовий сад на Літинській дорозі перед цвинтарем НКВС. Там я був аж до приходу німецьких військ. Зараз працюю при фінансовому відділі збирачем плати за місце на ринку. Я одружений, дітей не маю. До комуністичної партії я ніколи не належав. Я ніколи не брав участи в політичній діяльності. Як і всі, хто працював, я тільки мусів бути членом профспілки.

На запитання, що я бачив за час моєї служби сторожем фруктового саду біля цвинтаря НКВС, можу відповісти, що в березні 1938 р. ця земля була обгороджена дерев'яним парканом, побудованим НКВС. Я був цікавий і розпитав столяра, який його робив. Той мені відповів, що там має бути дитячий будинок чи майданчик. Через місяць я заліз на дерево біля огорожі, що оточувала ділянку. Зразу біля огорожі, з того боку, що далі від міста, я побачив шість ям приблизно по три квадратні метри кожна. Майже через рік я ще раз заліз на дерево й побачив далі новий ряд ям, який ішов під кутом до огорожі, що виходила до міста. Тут я повинен додати, що я бачив, як ночами приїжджали машини і щось розвантажували на ділянці. Я чув звуки падіння чогось важкого, з чого дійшов висновку, що в ями кидали якісь тіла. Що робилось на ділянці, я бачити не міг. Уранці після приїздів вантажних машин на ділянку я бачив сліди крови на Літинській дорозі, що вели до ділянки НКВС. Після цього на світанку підрозділ вартових НКВС засипав криваві сліди піском. Я ніколи не простежував, звідки ці сліди йдуть. У будь-якому разі сліди вели за межі цвинтаря. Вдень я тільки міг бачити кількох комісарів НКВС, які в'їжджали на ділянку в машинах Охорона пильнувала внутрішню і зовнішню територію. Перебувати біля ділянки нікому не дозволя­лося. На питання, як же мені вдалося залізти на дерево, можу відповісти, що це було вночі і що я тоді скористався з того, що вартовий не обходив ділянку, як належало.

Хочу також додати, що після того, як після приходу німецьких військ паркан повалили, я помітив, що вздовж огорожі, яка йшла ближче до міста, був викопаний новий ряд ям. Було видно ще свіжі могили. Копати їх могли в 1940 чи 1941 р. Чи копали могили в центрі ділянки, я сказати не можу.

Я не знаю службовців НКВС на імена, тільки кількох - в обличчя. Я не знаю, чи хтось із них лишився в місті. Я тільки бачив кілька разів у місті декого з міліції, що підлягала НКВС. Я не знаю ні їхніх імен, ні де вони живуть.

На ваше запитання я заявляю, що служив в армії Петлюри, яка боролась у 1917 та 1918 pp. за незалежність України та проти більшовиків. Я потрапив у полон і був засуджений до п'яти років в'язниці. Я відсидів два з половиною роки і був звільнений у 1922 р. Більше я у в'язниці не був. Одного разу в 1938 р. мене затримав НКВС і я провів дві години в будинку НКВС. Я не давав людям НКВС викопувати сосонки з ділянки, яку охороняв, і пересаджувати їх на цвинтар. Мені тільки сказали, що я не можу забороняти їм це робити, а мушу мовчати. Більше мені нічого сказати.

На запитання, чому я не повідомив про події на цвинтарі, я повинен сказати, що вже інформував міського голову під час розкопів у тюрмі Чому з цієї інформації не було зроблено висновків раніше, я не знаю. Мені більше нема чого додати.

Прочитав, з написаним згоден, підписав [підпис] Скрепка
Перекладач: Свідка відпущено:
[підпис] Гаваленко (Havalenko) [підпис] Лянґе (Lange)

Управління Кримінальних Розслідувань Райху Вінниця

Бригада з розслідування вбивств «Вінниця» 30 червня 1943 р.

Українка, Марія Пономарчук, заміжня, народилася 8 лютого 1895 р. в Мармуліївці, проживає у Вінниці на Літинській дорозі, 44, викликана для свідчень і, будучи ознайомлена з предметом розслідування, посвідчила таке.
Я живу на Літинській дорозі у винайнятому помешканні з 1927 р. Моє житло міститься приблизно на віддалі 300 метрів од цвинтаря НКВС. До початку квітня 1938 р. це був сад українця Мазлова. У квітні 1938 р. він переїхав до старого міста. Обгороджування саду почалося на початку березня. За роботою наглядали працівники НКВС. Працювали, мабуть, в'язні НКВС. Я не раз бачила, що ділянку охороняли вдень і вночі люди у формі НКВС. Місцеве населення не знало, що саме будується за огорожею. Проте навіть тоді казали, що коли НКВС будує щось, то напевно нічого доброго. Хоча поширювалися чутки, що будується дитячий майданчик, але люди не вірили цьому. Я сама бачила багато разів, як дві вантажні машини, повністю завантажені, в'їжджали на цвинтар. Я не знаю, що саме вони везли, бо машини були криті брезентом. Іноді начальство з НКВС також приїжджало на машинах. Я ніколи не чула ніяких пострілів. Але ще тоді була впевнена, що там ховали тих, кого розстріляв НКВС. Після приходу німецьких військ огорожу з ділянки розібрали. Могил тоді видно не була Хоча багато людей казали солдатам, що там, мабуть, є могили, вермахт нічого не робив.
Більше мені нема чого сказати з цього приводу. Все, що я розповіла, - щира правда.
Прочитала, з написаним згодна, підписала +
Перекладач: Vakh. Bratiur Ґроте (Grote)

Управління Кримінальних Розслідувань Райху Вінниця

Бригада з розслідування вбивств «Вінниця» . 1 липня 1943 р.

Старша куховарка, Євгенія Пролінська, дівоче прізвище - Андрохович, народилася 23 березня 1897 р. в Станиславові, Галичина, Австро-Угорщина (тепер м. Івано-Франківськ в Україні. - Ред.), римо-католичка, полька за національністю, колишня піддана Австро-Угорщини, від заміжжя - радянська громадянка, проживає на вул. Котлярев­ського, 10-а, будучи ознайомлена з предметом розслідування, засвідчила таке.
...Перед тим, як закінчити свідчення, я хочу коротко викласти деякі відомості стосовно масових могил. Восени 1938 р. я працювала медсестрою в місцевій лікарні на вул. Пирогова. Лікарня розташована безпосередньо побіля російського цвинтаря, у передмісті Каліча. Тоді я мала переважно нічні чергування. Під час таких чергувань я спостерігала таке.
Близько півночі лікар з в'язниці НКВС нерідко з'являвся в лікарні й викликав могильника, який мав приміщення в лікарні, де й мешкав. Тюремний лікар був у формі НКВС, поверх якої носив цивільний плащ. Очевидно, він не хотів бути впізнаним. Лікар наказував могильникові взяти кілька заступів, і обидва вирушали на цвинтар. Оскільки тоді я вже втратила свого чоловіка - він був заарештований НКВС 20 грудня 1937 p., - була більш ніж цікава до таємної діяльности НКВС та його поплічників. Аби переконатись, що тюремний лікар прямував на цвинтар, одного разу о другій чи третій ранку я скинула свій білий сестринський халат, одягла темне пальто, щоб не бути поміченою в темряві, і крадькома пішла до кладовища. Лікарня стоїть приблизно на віддалі 100 метрів од цвинтаря. Я стала, не доходячи десь 20 метрів до кладовища, почувши зовсім близько розмову. Однак, вона була така тиха, що я нічого не могла зрозуміти. Я гадаю, що розмовляло до десяти осіб. На відстані кількох метрів від них я побачила дві вантажні машини. Вони були криті брезентом. Що було в машинах, не знаю. Я думаю, однак, що це була партія в'язнів, які померли у в'язниці НКВС і яких тепер ховали на цвинтарі. Мушу поправитись. Я не вважала, що ці в'язні померли в НКВС, але були замучені на смерть або страчені. Якби ці в'язні померли від природних причин, їх можна було б ховати відкрито, а не потай уночі. Коли я помітила, що люди, які розмовляли, наближаються до вантажних машин, перелякалася, що мене буде викрито. Тому повернулася до лікарні.
Наступного дня - це було десь у жовтні 1938 р. - рано-вранці я йшла на роботу повз цвинтар, як звичайно. Щоб пересвідчитись у тому, що я бачила, того ранку я пройшла прямо через цвинтар. Тут я повинна завважити, що цю частину цвинтаря охороняв міліціонер, а не НКВС. Усе ж таки я могла ясно бачити з віддалі близько десяти метрів, що площа приблизно в три квадратних метри була свіжоскопана й розрівняна з навколишньою землею. За кілька днів до того я бачила на цьому самому місці викопану могилу. Того дня я запитала в могильника, що відбувалося на цвинтарі попередньої ночі. Він одповів мені щось на зразок: «Це не ваша справа і вас не стосується!» Мушу сказати, що я вже боялася розпитувати його про це далі, бо він міг запідозрити, що я цікавлюсь такими речами. Я ніколи не чула жадних пострілів на кладовищі. Описане повторювалось на цвинтарі багато разів.
У зв'язку з цим хочу також додати, що я уважно приглядалась до подібних масових могил навпроти, через вулицю. Точніше, це було місце, де стоять гойдалки. Наскільки я тепер можу пригадати, був січень, лютий та березень 1939 р. На питання, чи не чула коли-небудь, щоб в'язнів розстрілювали на згаданих цвинтарях, мушу визнати, що своїми вухами я ніколи не чула стрілянини. А проте чула від інших, хто жив позаду цвинтаря, де мішаний цвинтар, що там розстрілювали в'язнів починаючи з травня і до кінця 1938 р. Сама я ніколи цього не бачила. В'язнів ніколи не розстрілювали на російському цвинтарі, про який ішла мова, бо інакше люди, що жили поруч, знали б про це.
Виходячи зі сказаного, я переконана, що мій чоловік не може бути в Сибіру. Радше можна дійти висновку, що він серед забитих в'язнів на одному із цвинтарів.
Я була б рада розповісти вам докладніше про діяльність НКВС, якби знала більше.
Прочитала, з написаним згодна, підписала [підпис] Євгенія Пролінська
Свідка відпущено: Люкс (Lux)
Слідчий та перекладач

Управління Кримінальних Розслідувань Райху Вінниця

Бриґада з розслідування вбивств «Вінниця» 2 липня 1943 р.

Пам'ятна записка

1 липня 1943 р. українець, Петро Бокан з Вінниці, вул. Садков-ського, 2, з'явився на військовому цвинтарі й зробив заяву стосовно додаткових могил НКВС. Бокана було викликано на 3 липня 1943 р.
Петерс (Peters)
Секретар кримінологічної групи

Управління Кримінальних Розслідувань Райху Вінниця

Бриґада з розслідування вбивств «Вінниця» 3 липня 1943 р.

Бухгалтер, Петро Бокан, народився 1 липня 1899 р. в Пикові Пиківського району, проживає у Вінниці на вул. Садковського, 2, засвідчив таке
Про себе.
Я - українець. Закінчив чотири кляси початкової школи. Після школи працював у різних місцях. У 1918 р. тут, у Вінниці, я одружився з українкою, Катериною Омельчук. У мене двоє дітей. Майже до самої війни я працював секретарем на бензосховищі.
Після приходу німецьких військ я займав різні посади в німецькій адміністрації. Зараз працюю бухгалтером у Вінницькій міській управі.
Про політичні погляди та військову службу.
Я ніколи не був політично активний. Я також ніколи не був членом комсомолу.
З березня 1919 до липня 1920 р. я служив у війську Петлюри. Я також брав участь у різних діях проти більшовиків. У бою біля Старокостянтинівки я потрапив у полон. Разом з іншими полоненими мене ув'язнили в таборі. Більшовики якраз тоді формували армію, і в'язням була надана можливість вступити туди. Щоб дістати свободу, я також записався добровольцем.
У 1920 р., відслуживши в російській армії сім місяців, я за станом здоров'я звільнився.
Під час теперішньої війни мене не призивали.
Стосовно даної справи.
У 1937 р. я жив на вул. Рози Люксембург. Батьки моєї дружини жили тоді на Слов'янці, передмісті Вінниці. Тоді я часто відвідував їх. Найчастіше я ходив через цвинтар, оскільки це була набагато коротша дорога. Я не раз бачив, як на місці, де тепер знайдено тіла, були викопані ями. Часто я повертався близько 8 години вечора, коли робота біля ям ще тривала. За кілька днів я бачив ту саму картину. Коли я проходив через цвинтар уранці, всі ями були засипані. Я не знав, що ями ці були на цвинтарі НКВС. Ніхто з людей не наважувався розвідувати подробиці. Усі боялися арешту.
У березні чи квітні 1938 р. я якось ішов по Літинській дорозі. Біля стіни парку помітив трьох людей у довгих гумових чоботях, які перелазили через огорожу. Вони мали з собою лопати. Поведінка людей здалася мені підозрілою, і я, прослідкувавши за ними, побачив, як вони накидали землю в різних місцях Як я тепер чув, там тепер знайдено могили НКВС. Доти я нічого не знав. Я не знаю, чи е десь ще могили НКВС.
Я не знаю нічого про методи роботи НКВС. Я також не знаю, де розстрілювали людей і як їх ховали.
Мені нічого не відомо про додаткові могили біля залізничної станції. Про них я нічого не знаю.
Як уже казав, я ніколи не намагався довідатись більше про ці справи, бо боявся арешту. Коли тут працювало НКВС, нікому не можна було довіряти.
Я також не знаю нікого, хто був би зв'язаний з НКВС. Я думаю, що ці люди покинули Вінницю.
[Підпис] Петро Бокан
Перекладач:
Нойманн (Neumann)
Свідка відпущено після того, як переконались, що Бокан не міг подати ніяких нових конкретних відомостей. Інформація про ями в парку підтверджена Досі виявлено близько 14 ям. Деякі з них почали розкопувати, і вже знайдено кілька тіл. Бокан більше не знає інших могил НКВС
Петерс (Peters)
Секретар кримінологічної групи

Управління Кримінальних Розслідувань Райху Вінниця

Бриґада з розслідування вбивств «Вінниця» 19 липня 1943 р.

З матеріялів слідства.

Радянська громадянка, Олександра Сендерова, росіянка, народилася в жовтні 1891 р. в Нижньому Новгороді, проживала у Вінниці на вул. Грушевській, 55, зараз ув'язнена в тюрмі поліції безпеки, засвідчила таке.
З 30 червня 1943 р. я перебуваю у в'язниці таємної поліції у Вінниці. Мене заарештували за підозрою у зв'язках з колишніми аґентами НКВС у Вінниці. Крім того, мене вже двічі допитували тут слідчі в кримінальних справах.
Я народилася в Нижньому Новгороді другою дитиною в родині ливарника Миколи Серебренікова. Батько помер у Нижньому Новгороді в 1905 р., мати - у Вінниці в 1940 р. Шкільну освіту я скінчила в 1912 р. Курс церковної школи пройшла в батьківському домі. Цей курс був підготовкою для вчителювання в сільській школі. Після закінчення освіти я дістала місце сільської вчительки в Сарелі Нижегородської губернії, де я й перебувала до 1917 р. Під час революції повернулась до матері в Нижній Новгород і в 1918 р. вийшла там заміж за моряка Аркадія Семеновича Сендерова. Мій чоловік був у Червоній Армії до 1921 р., доки не звільнився зі служби після поранення в бою на Волзі. Пізніше я перебралась разом з ним і матір'ю у Вінницю. Мій чоловік працював тут електриком. Він помер у 1939 р. від туберкульозу. Ні я, ні чоловік ніколи не брали участи в політичній діяльності. Доки була заміжня, я працювала - з 1921 по 1933 - друкаркою в дорожньому відділі обласного управління, який пізніше був переданий у відання Наркомату Шляхів. У 1933 p., коли ДПУ (Державне Політичне Управління) почало широке полювання на політичних противників на Україні, у його розпорядження було переведено багато працівників різних установ. У результаті я опинилася в ДПУ як друкарка, в економічному відділі того, що пізніше стало НКВС.
До 1937 р. НКВС, тоді ще ДПУ, складався з таких відділів:
1. Відділ І, що називався Особливий відділ (Особый отдел), скорочено ОО. Це був спеціяльний військовий відділ. Я не знаю нічого про подробиці його роботи.
2. Відділ II, під назвою Економічний відділ (Экономический отдел), скорочено ЭКО. Він займався господарськими справами.
3. Відділ III, який звався Секретно-політичний відділ (Секретно-пол­итический отдел), скорочено СПО. Його завданням було стежити за політичними противниками.
4. Відділ IV, який називався Обліково-статистичний відділ (Учётно-статистический отдел), скорочено УСО. Цей відділ вів облік арештованих, висланих та засуджених осіб.
5. Відділ V, Фінансовий відділ (Финансовый отдел), скорочено ФИН.
6. Відділ VI, Відділ кадрів (Отдел кадров), скорочено ОК. Він займався роботою з персоналом. У 1937 р., коли ДПУ перейменували на Народній Комісаріят Внутрішніх Справ (НКВС), додалися ще інші відділи: Пожежний відділ (Пожарный отдел), Дорожній відділ (Дорожный отдел) та ЗАГС (скрочення Запис Актів Громадянського Стану - Запись Актов Гражданского Состояния) .
Помітка:
Допит перервано о 1035 у зв'язку з іншими невідкладними справами.
Крупке (Krupke)
Секретар кримінологічної групи

Вінниця

20 липня 1943 p.

Продовження матеріялів слідства.

Олександра Сендерова, мені особисто відома, була викликана й засвідчила таке.
Після нагадування не тільки відповідати на запитання, а й добровільно повідомляти про факти, що стосуються розгляданого питання, я заявляю про свою готовість без вагань подати всі відомі мені дані.
На продовження своїх учорашніх свідчень. Окремо від шести відділів існував Відділ VII, Закордонний відділ (Иностранный отдел), скорочено ИНО, який також був у приміщенні НКВС. Цей відділ займався шпигунською і комуністичною діяльністю за кордоном. Цьому відділові підлягали всі керівники шпигунських підрозділів, комуністичних осе­редків і Комінтерн за кордоном. Пожежний, Дорожній відділи й ЗАГС були розташовані в приміщеннях у місті - де саме, я не знаю. Відомості, які я досі давала щодо галузі діяльности окремих відділів, стосуються адміністративного поділу ДПУ до 1937 р. Після переходу ДПУ в НКВС відділи перестали називатися скорочено, а просто за нумерами. Водночас змінилося призначення окремих відділів. Я, наприклад, працювала в Третьому відділі, який замість своїх попередніх обов'язків набув функцій Економічного відділу. Ще навіть до його перейменування я працювала в Економічному відділі ОКО) друкаркою. Мій робочий час був від 10 ранку до 4 дня та від 8 вечора до 12 ночі. Ми, друкарки, часто мусіли працювати й значно пізніше, до 3 ночі.
Примітка: Сендеровій було надано можливість показати приміщення, де вона працювала друкаркою. Вона вказала на кімнату на другому поверсі, яку зараз займає старший ляйтенант Бавмґартнер (Baumgartner).

У кімнаті сиділо від чотирьох до п'яти друкарок з різних відділів. Ми не обговорювали свою роботу, це було заборонено. Заборонялось також розмовляти в коридорі. Якщо нам доводилося йти поруч у коридорі, ми повинні були якнайшвидше минути його. Озброєні охоронці НКВС вартували в кожному коридорі будинку. Для допитів в'язнів були призначені спеціяльні стенографістки, прикріплені до окремих кабінетів. В'язнів приводили з цією метою в кабінет того, хто допитував. Допити відбувалися переважно вночі. Я часто чула з коридору або кабінетів голосні крики чи зойки від болю. Як правило, це бувало після звичайних робочих годин, по півночі. Ми, друкарки, чули, звичайно, як проводили в'язнів, по брязкоту кайданів, у які вони, очевидно, були закуті. На питання, чи не обговорювали друкарки випадки, коли чули крики болю, я можу тільки сказати, що ми лише обмінювались одна з одною порозумілими поглядами, проте не говорили про це ні слова. Крім того, ми часто ночами почали чути гучний шум двигунів і, часом, постріли в проміжках. Шум долинав з двору, але я не чула, з якої саме частини. Постріли я чула двічі в 1937 р.; я не можу зараз сказати точно, коли. Проте я мушу завважити, що шум двигунів я чула майже щоночі Швидше за все це були працюючі двигуни вантажних машин. Шум тривав від півгодини до півтори години. Оскільки раніше я вже знала про чутки, що в'язнів ДПУ (пізніше НКВС) розстрілюють, вважала, що страти завжди відбуваються, коли працюють двигуни. Остаточно я переконалась у цьому, як почула залпи пострілів крізь шум двигунів. Я ніколи не чула пострілів з кабінетів, де провадились допити. Друкарки, з якими я сиділа в кімнаті, також ніколи не брали участи в таких допитах. Моя робота переважно полягала в передруку рукописних свідчень і протоколів допитів та копіюванні їх. Записи, що їх робили службовці нашого відділу, стосувались звичайно протоколів та свідчень у справах економічного шпигунства й саботажу. Ці папери майже всі пересилались голові НКВС для подальшого вирішення. Я ніколи не бачила жадного з таких рішень. Моїм обов'язком було також передру­ковувати донесення таємних агентів для слідчих, які вели відповідні справи. Слідчі, своєю чергою, з цих матеріялів вибирали відомості для заповнення ордерів на арешт. Наприкінці 1937 р. я звільнилась з роботи в НКВС на власне бажання, мотивуючи це потребою доглядати чоловіка, у якого була важка форма туберкульозу. А вже на початку 1939 р. я знову вчителювала в школі - викладала російську мову та літературу в п'ятій і сьомій клясі середньої школи № 17.
Відповідаючи на ваше запитання, я можу ще додати, що багато доносів таємних агентів стосувалося антисемітських зауважень. Досить було, наприклад, назвати єврея жидом. Це розглядалось як образа і часто призводило до суворого покарання.
Ще я хочу додати, що на особливо таємних та засекречених засіданнях були присутні не звичайні друкарки відповідних слідчих, а тільки ті, хто був надійним членом партії.
Відповідаючи на запитання, чи не бачила я коли-небудь, щоб розстріляних вивозили з приміщення або двору НКВС, можу лише сказати, що чула, звичайно, як після тривалого шуму ревіння двигунів починало швидко віддалятись од двору й будинку НКВС. Цілком можливо, що таке перевезення відбувалося, але я не бачила цього жадного разу.
Я прошу також записати, що після приходу німецьких військ, приблизно в серпні 1941 р. я наткнулась на донощика НКВС, якого знала, на прізвище Галецький, ім'я, здається, Федір, псевдонім НКВС - Самсонов, працівника обласного управління кооператив (нині - будинок поруч з міською управою, де видають харчові картки). Я негайно повідомила про це міського голову Вінниці професора Севастьянова, який записав тоді ім'я Галецького. Що трапилось потім, я не знаю. У кожному разі, через три місяці я бачила Галецького знову. Масове виявлення розстріляних НКВС мене не здивувало, бо я розуміла, що десь же повинні ховати жертви. Я не знала де саме, доки могили не були виявлені.
Я хочу також додати, що ми всі мусіли жити ненормальним життям під владою більшовиків. Ми бачили жорстоку дійсність, тоді як уголос мали вихваляти режим як рай, щоб донощики, які кишіли серед нас, не видали нас НКВС як ворогів народу. Кожен вів подвійне життя - для себе і для навколишнього світу.
Я хочу тільки ствердити, що працювала в НКВС з примусу лише як платний канцелярський працівник, не належачи до цієї організації в повному розумінні.
З перекладом ознайомилась, згодна, підписала Сендерова
Олександра Селешко
Слідчий за перекладача
Крупке (Krupke) Свідка відпущено:
Секретар кримінологічної групи Реедер (Reeder)
Комісар поліції за старшого слідчого

Управління Кримінальних Розслідувань Райху Вінниця

Бриґада з розслідування вбивств «Вінниця» 10 липня 1943 р.

З матеріялів слідства.

В'язень, Никифор Адамович Мишук, народився 1 червня 1914 р. в Копіюватому Монастирищенського району, зараз ув'язнений у міській тюрмі Вінниці, засвідчив таке.
Коли мені було дванадцять-тринадцять років, я ходив до школи в рідному містечку Копіюватому, навчившись трохи читати й писати. З 1934 до 1937 р. я працював на машинно-тракторній станції, вивчившись на водія. У травні 1937 р. мене призвали в армію, і я служив у моторизованій бригаді. У квітні 1938 р. мене призначили водієм до генерал-полковника Куркіна. 16 травня 1938 р. генерал був заарештова­ний Особливим відділом НКВС як ворог народу. 10 травня 1938 р. я був заарештований тим самим відділом НКВС, щоб свідчив проти генерала. 10 днів мене протримали в Проскурові, а потім перевели до цієї ж тюрми у Вінниці. Під час ув'язнення мені заборонялося писати чи одержувати листи. Моя родина - я маю дружину та двох дітей - не знала, що я був заарештований. Після свого звільнення в липні 1938 р. я дізнався, що під час мого ув'язнення комісар з Особливого відділу НКВС приїжджав у моє місто й розпитував про мене жителів. Коли мене перевели до тюрми у Вінниці, я потрапив до камери, де нас було тридцять двоє. Це була камера № 83.
Примітка. Камеру виміряно кроками, площа її становить близько 54 м .
Тільки деякі з нас могли лежати на дощаних нарах, прибитих до стіни, а більшість мала спати на голій цементній підлозі. О 7 ранку мені давали просяну кашу або хліб на сніданок. Близько 7 вечора я одержував теплу воду й 100 г хліба. Для випорожнення в камері стояла катеринка; її спорожняли двічі на день, уранці і ввечері, спеціяльно виділені в'язні. Матраців і ковдр не було ні в тих, хто спав на нарах, ні в тих, хто на підлозі. Площа була така мала, що лише 6 в'язнів могли лягти, інші мали стояти й спиратись на стіни. Час від часу в'язні, що стояли, мінялись з тими, що лежали. У камері було два вікна, які, однак, не відчинялися. Провітрювання відбувалося тільки крізь маленький отвір (близько 20 см2) над дверима в камеру. За три місяці, що я був ув'язнений, люди з НКВС допитували мене у в'язниці близько 16 разів. Допити починалися вранці після сніданку й відбувалися в спеціяльній камері. Часто вони тривали цілий день. Слідчі НКВС змінювали один одного звичайно через кілька годин. Ставлячи запитання, вони часто тикали мені пістолетом у ребра, погрожуючи застрелити мене, якщо я не відповім. Крім того, у них був пристрій з металю, який пристібався до зап'ястка і яким вони мене часто били. Це було дуже боляче, у мене на тілі досі невеликі шрами від тих ран.
В'язнів, яких забирали з камери о 7 вечора, завжди або висилали, або розстрілювали. Такі в'язні мусіли також забирати з собою всі свої речі з камери. Серед в'язнів було загальновідомо, що такий виклик з речами означав, як правило, шлях на заслання або смерть. В'язням не повідомляли вироків. Коли когось із в'язнів виводили на допит чи для переміщення, кожен мав стати обличчям до стіни перед тим, як у камеру зайдуть люди з НКВС. Це завжди відбувалося на команду службовця НКВС, яку той давав, наближаючись. Приблизно за чверть години після того, як в'язнів забирали ввечері з камери, ми завжди чули роботу двигунів, тож могли зрозуміти, що в'язнів перевозять. Ніхто з тих, кого забирали ввечері, ніколи більш не повертався в камеру. Я ніколи не чув жадних пострілів, які б свідчили про розстріли в тюрмі. Коли я там був, охоронець тричі стріляв у камеру крізь вічко. Раз це було за голосні розмови, раз - за спів і раз - за куріння, яке заборонялося. Ніхто не був поранений. Ні я, ні ті, що сиділи зі мною, не знали нічого про розстріли НКВС у тюрмі чи ще десь у Вінниці. Я мушу додати також, що нас тримали повністю відокремленими од навколишнього світу та інших в'язнів.
Протягом тих двох місяців, що я відсидів, очікуючи суду за крадіжку, я також не чув нічого про розстріли чи поховання розстріляних у Вінниці.
За винятком часу, проведеного у в'язниці, я ніколи не був у Вінниці й не знаю нікого із службовців НКВС чи людей, якось пов'язаних з НКВС.
Прочитав, з написаним згоден, підписав Мишук Никифор
Перекладач: Свідка відпущено:
Селешко Кудір (Kudir)
Комісар поліції за слідчого

Управління Кримінальних Розслідувань Райху Вінниця

Бригада з розслідування вбивств «Вінниця» 11 липня 1943 р.

З матеріялів слідства.

Українець, Борис Дашин, народився 21 січня 1893 р. в Гарматському Оргіївського району Задніпрянщини, ув'язнений у міській тюрмі Вінниці, засвідчив таке.
У 1934-1935 pp. я перебував у міській тюрмі Вінниці як політичний злочинець, чекаючи на суд. Звинувачували мене в тому, що я належав до дрібної шляхти, був царський офіцер і, займаючи посаду відповідального завідувача складу сільськогосподарської продукції, так погано зберігав насіння, що воно втратило 20 % вартости. Проти мене також було висунуто звинувачення в шпигунстві й одержанні харчів від родичів з Басарабії. Я провів 14 місяців у спеціяльному відділі для політичних злочинців. У камерах там було переважно по дві-три особи. Тільки незадовго до вислання мене на Далекий Схід я провів сім днів у центральному корпусі тюрми, де були переважно пересильні в'язні. Я перебував у камері № 11. Камера була розрахована приблизно на 16 осіб, але містила 200. Стиснуті докупи, ми мусіли стояти або сидіти навпочіпки. Тільки на знак одного з в'язнів можна було кожному змінити положення. Коли комусь треба було дістатись до катеринки в камері, його підіймали й передавали над головами інших в'язнів у потрібному напрямку.
Усі без винятку в камері були політичними в'язнями. Серед нас перебувало близько десяти чи дванадцяти священиків, чия релігійна діяльність розглядалася як протидержавна. Крім того, близько 20 % в'язнів було заарештовано за антисемітизм. В іншому випадку 14-річний син працівника залізничної станції Гайворон - Мурашко - був заарешто­ваний за те, що розшифрував скорочення СССР як «смерть Сталіна - спасіння Росії». Малого Мурашка засудили до десяти років заслання на Далекому Сході.
За час мого ув'язнення тоді я ніколи не чув ні про які розстріли в НКВС. Не чув я також і пострілів чи стогонів.
Харчування у відділі для політичних в'язнів було трохи краще, ніж у центральному корпусі. Після підйому о 6 ранку ми одержували на особу 20 г колотого цукру, 600 грамів хліба й гарячу воду в казанку. Між полуднем і 1-ю годиною нам давали трохи більш як чверть літра супу (овес, гречка). Після цього була також тарілка з кількома ложками грубої вівсянки, а ввечері тільки кухоль окропу. У центральному корпусі вівсянки вдень не давали, а суп був рідкіший.
В'язні, що виконували якусь корисну роботу, діставали краще харчування.
Я не знаю імен нікого З працівників НКВС чи когось, хто був би якось пов'язаний з НКВС.
Прочитав, з написаним згоден, підписав Дашин Борис
Перекладач: Свідка відпущено:
М. Селешко Реедер (Reeder)
Унтерштурмфюрер СС
та комісар поліції як старший слідчий

III. ЮРИДИЧНИЙ ЗВІТ

Звіт д-ра Ціґлера, президента Сенату, юридичного експерта, призначеного Міністерством Юстиції Райху

У масових могилах, виявлених в околицях Вінниці на Україні, лежать тисячі й тисячі українців - зі зв'язаними за спиною руками й кулями в потилиці. Усі деталі цієї масової різанини ніколи, звичайно, не стануть відомими. Однак не слід випускати нічого, що могло б пролити світло на ці події. Одразу ж було розпочато ретельне кримінологічне розслідування, яке триває ще й досі. Але з метою забезпечення якнайбездоганнішого збору відомостей було проведено також юридичне розслідування - завдання, яке покладене на мене. На завдання Міністерства Юстиції я опитав більш як 50 найважливіших свідків - деяких з Вінниці, деяких з довколишніх сіл. Збір інформації був настільки безпосереднім, наскільки давали для цього можливість обставини. У мене не лишилося ні найменших сумнівів у правдивості показів свідків.

Свідки, яких я опитав, належать до двох груп: 1) ті, що давали свідчення загального характеру, особливо стосовно часу й маш-табів арештів, а також поміченого в підозрілих обставинах, та 2) члени родин заарештованих.

Численні свідки вказували, що арешти постійно тривали від середини 1936 року до початку війни та що наприкінці 1937 й на початку 1938 pp. кількість їх особливо зросла. Тюремні машини НКВС, так звані «чорні ворони», часто з'являлися на вулицях Вінниці. Та навіть на дорогах в околицях Вінниці, як близьких, так і далеких, не раз можна було бачити вантажні машини з в'язнями під охороною вартових НКВС. Важко знайти сім'ю, яку б не зачепили арешти. За рідкісними винятками про заарештованих нічого вже ніколи не чули. Крім того, як розповідали свідки, завжди була підозра, що декого із заарештованих розстріляно й закопано в околицях Вінниці. Але тільки навесні 1943 р. ці чутки поступово прибрали форму інформації, що уможливила ґрунтовніше розслідування. Спершу з'явились свідки, які твердили, що був так званий цвинтар НКВС у саду на Долинках, передмісті Вінниці по дорозі на Літин. Зокрема, з цього приводу вони розповідали таке.

Наприкінці 1937 чи на початку 1938 р. частина приватного саду була конфіскована й обгороджена особливо щільним триметровим парканом, за яким перебувала варта НКВС. Часто ночами бачили криті брезентом вантажні машини, які заїжджали на цю ділянку і з яких розвантажували щось важке. З іншого боку, вантажні машини із землею постійно виїжджали з ділянки в напрямку на Літин. Кілька свідків повідомили, що випадково бачили сліди крови й чули трупний запах поблизу огорожі. Один свідок твердив, що якось він заліз на дерево біля огорожі, звідки побачив кілька викопаних ям, деякі з них - з трупами. Інший свідок, що працював поблизу саду і звичайно був там в обідню перерву, розповів, як одного разу заглянув крізь дірку в огорожі й побачив викопані ями та купу вже почорнілих трупів біля паркану. Він був так вражений побаченим, що кинувся тікати й повернувся на роботу кружним шляхом. Були також свідчення, що двох людей, які намагалися зазирнути за огорожу, арештували й відтоді вони безслідно зникли. Ніхто також уже ніколи не чув про підлітка, який переліз через огорожу накрасти фруктів.

Уже коли ряди масових могил у саду були виявлені, з'явилися ще свідки, які спостерігали підозрілу діяльність на цвинтарі, розташованому при тій таки дорозі, але трохи ближче до міста. Ці свідки, двоє з яких працювали в лікарні Пирогова біля самого цвинтаря, а третій жив поруч, незалежно один від одного засвідчили, що на початку 1938 р. на ділянці кладовища, де вже звичайно не ховали, вони часто бачили свіжі ями. Ці ями, більші за звичайні могили, наступного ранку завжди були засипані. Маючи в результаті певні підозри, вони почали стежити за цим місцем і встановили, що туди ночами приїжджають криті машини, з яких щось розвантажують і скидають у ями. Один із свідків також твердив, що раз помітив криваві сліди на свіжому снігу, а також знайшов на цвинтарі ґумову рукавицю. Нарешті знайшлись свідки, які зробили подібні спостереження в громадському парку навпроти цвинтаря по інший бік дороги. Негайно розпочате розслідування підтвердило покази свідків. На всіх трьох згаданих ділянках було виявлено прямокутні заглибини в землі. Під час наступних розкопів усюди виявлено спершу одяг, а потім і тіла.

Щождо свідків з другої групи, то майже всі вони були дружинами, які втратили своїх чоловіків. Коли поширилися чутки про розкрите, ці жінки поприходили звідусіль, часом з місць, віддалених на 100 кілометрів, щоб пошукати тіла своїх чоловіків серед ексгумованих трупів. Значній кількості з них це справді вдалося, навіть якщо це сталося лише завдяки розпізнанню речей, що належали колись їхнім чоловікам. У двох випадках дружинам удалося розпізнати й самі трупи за фізичними відхиленнями. За допомогою цих свідків і на основі документів, таких, як ордери на арешт, де зазначено імена заарештованих, уже розпізнано близько 280 трупів, і число це раз-у-раз зростає. З опитання свідків майже завжди вимальовувалась та сама картина

Одного дня, здебільшого пізньої години, службовці НКВС приходили до помешкання, проводили обшук і, крім посвідчення особи, забирали речі, що, очевидно, вважалися речовими доказами. Заповнювався протокол обшуку, який підписували ті, хто прова­див його, і затриманий; копію протоколу, зроблену під копірку, віддавали цьому останньому. Потім провадився арешт. Жертву доправляли у в'язницю НКВС, звідки пізніше переводили у Вінницю, до в'язниці НКВС чи міської тюрми. Дружинам дозволяли приносити чоловікам білизну й одяг, але побачення заборонялись. Трохи згодом, коли вони хотіли черговий раз передати одяг, їм казали, що їхніх чоловіків у Вінниці вже нема і що вони вислані з суворою ізоляцією на десять років без права листування на Крайню Північ. Відтоді жінки нічого не чули про своїх чоловіків, не знали ні де ті, ні навіть чи живі вони. Згідно зі свідченнями, здебільшого їм не давали жадних пояснень, або просто казали, що їхні чоловіки були «ворогами народу». Як наголошували з цього приводу жінки, це були майже виключно прості селяни, які ніколи не займалися політичною діяльністю. Тільки в кількох випадках повідомлялося про підстави для арешту, такі, як заборонене спілкування з іноземцями. Для звинувачення в цьому було цілком досить, якщо знайдуть іншомовну книжку, включаючи й шкільний підручник, чи листа з-за кордону, навіть коли це просто лист від родичів. В одному випадку підставою для арешту стало звинувачення в тому, що дав загинути коневі. Серед заарештованих було багато священ­нослужителів. Такий висновок зроблений передусім на основі показів свідків, які твердили, наприклад, що в 1937-1938 pp. у Калинівці, містечку поблизу Вінниці, куди висилали священиків після заборони виконувати свої обов'язки, було заарештовано не менш як 24 священнослужителі, а також на підставі знахідок численних речей з церковного начиння в могилах. Крім того, особливо значну групу заарештованих становили ті, хто навіть після заборони релігії і далі дотримувався своєї віри. Так, різні свідки з невеличкого села Лозна Вінницької области розповідали про чоловіків і жінок з цього та інших місць, що об'єдналися в громаду під назвою «Істинно Греко-Православні Селяни Архан­гела Михаїла». Членів цієї громади, які носили на грудях хрест і збиралися разом читати Біблію, завжди переслідували; у 1937 р. близько 20 з них, включно з чотирма жінками, були заарештовані тільки в Лозні. Відтоді про них нічого не чути. Лише двох з них не було знайдено серед відкопаних і розпізнаних членами родин трупів.

Виходячи зі згаданих свідчень, можна дійти висновку, що розстріли відбувалися у в'язницях, звідки тіла вантажними машинами перевозили до масових могил. На це також указує той факт, що деякі частини одягу, очевидно, відібрані у в'язнів у тюрмі й закопані разом з ними, лежали поверх тіл. Розстріли чинилися за допомогою дрібнокаліберної зброї, так що, згідно з медичною експертизою, потрібно було звичайно три-чотири постріли, щоб спричинити смерть. В одному випадку навіть виявлено землю в трахеї, а це свідчить про те, що поранену жертву кинули в яму живою.

Моє розслідування може бути підсумоване таким чином.

Починаючи з 1936 р. і до початку війни, особливо впродовж 1937 - початку 1938 p., багатьох українців з Вінниці й околиць було заарештовано і відтоді вони зникли. Досі знайдено близько 2000 тіл. Беручи на увагу кількість виявлених, але ще не розкопаних ям, можна орієнтовно очікувати, що загальна кількість їх буде становити не менш як 10000. Жертви майже всі походили з селян чи робітників і були переважно віком близько 40-50 років. Арешти не мали жадних підстав; їх радше слід розглядати як прояв неприхованого тероризму з метою залякування населення, щоб тримати його в покорі.

Вінниця, Україна
18 липня 1943 р.
[Підпис] Ціґлер (Ziegler)
Президент Сенату

Протоколи опитування

Вінниця
3 липня 1943 р.
Присутні:
Президент Сенату Ціґлер (Ziegler), урядовий слідчий
Службовець адміністрації Нойдгардт (Neidhardt), протоколіст
Еґон фон Багдер (Egon von Bahder), перекладач
Викликаний для свідчень перед нижчепідписаними, з'явився Опанас Скрепка, працівник ринку, який повторив ті самі свідчення, що й під час поліційного допиту 3 червня 1943 р. Йому був прочитаний по-російському записаний тоді протокол, з приводу чого він заявив таке.
Мої свідчення правдиві, я повторюю їх і сьогодні. Тільки в одному місці мене, очевидно, неправильно зрозуміли. Я залазив на дерево заглянути через паркан тільки раз. Це було навесні 1938 р. До того я вже бачив, як криті брезентом вантажні машини ночами заїжджають на ділянку. Зацікавлений цим, я й виліз один раз на дерево. Навіть після того, як частина саду була обгороджена, я далі працював сторожем, оскільки значна частина саду лишалася поза огорожею. Рух машин тривав від 1938 р. до приходу німецьких військ. Звичайно за ніч приїздили дві-три машини, після чого наставала перерва на кілька ночей, а потім знову приїжджали дві або три машини. Сліди крови я бачив кілька разів. Навіть до того, як роздивився все з дерева, я був переконаний, що вантажні машини перевозять тіла Бачте, я часто чув сильний трупний сморід у дні після приїзду машин. Тоді, з дерева, я також побачив відкриті ями з тілами в них. Очевидно, вони були ще недосить заповнені й тому ще не закриті.
Одного разу двоє людей, що йшли до центру міста, зупинились біля огорожі й намагались зазирнути крізь неї. Охорона негайно схопила їх, і відтоді цих людей не бачили.
Паркан, поставлений навколо фруктового саду, простояв до приходу німецьких військ. Обгороджену частину саду зайняла кавалерійська частина. До молодих акацій і ялинок, посаджених НКВС над ямами, були прив'язані kohl Коли кавалеристи відходили, вони забрали частину огорожі з собою на палива Penny розібрали навколишні мешканці з тією ж таки метою.
Після приходу німецьких військ люди говорили солдатам, які розмовляли по-польському, що в саду, очевидно, е масові могили. Але, мабуть, їх неправильно розуміли. У всякому разі, нічого не відбувалося.
Після вступу німецьких військ я, на пораду міського голови, розкопав кілька ям біля залізничної станції, неподалік від міської тюрми. Там було три ями, про які я вже тоді знав. В одній ямі ми знайшли тіла 60 цивільних, зв'язаних докупи по п'ять чи шість. У другій ямі також були виявлені тіла цивільних, розпізнані по одягу та документах, знайдених при них, як буковинці.
Прочитано по-російському, погоджено, скріплено законною присягою й підписано: Скрепка
Свідка відпущено
[Підпис] Ціґлер (Ziegler)
[Підпис] Нойдгардт (Neidhardt)
[Підпис] фон Багдер (von Bahder)

Вінниця
29 червня 1943 р.
Присутні:
Президент Сенату Ціґлер (Ziegler), урядовий слідчий
Службовець адміністрації Мюллер (Muller), протоколіст
Еґон фон Багдер (Egon von Bander), перекладач
Викликаний для свідчень перед нижчепідписаними, з'явився Юрій Клименко з Боблова Немирівського району Вінницької области, який засвідчив таке.
Мені 59 років, колись я був куркулем у Боблові. У 1934 р. в мене відібрали все майно й вислали до Сибіру на три роки. Вирок був оскаржений, бо виявилося, що я не мав стільки землі, скільки спершу вважалося.
У той час, як моя сім'я лишалася в Боблові, я переселився до Вінниці, де працював сторожем при лікарні Пирогова, оскільки не мав на що жити. Лікарня була розташована поруч з головним цвинтарем Вінниці. Вікна моєї сторожки виходили на церковне подвір'я. Звідти я бачив, як восени 1937 чи в 1938 р. на цвинтарі щодня копали ями, а вночі під'їжджали вантажні машини. Це здалося мені підозрілим, і я кілька разів підглядав подробиці через шпарку в паркані, встановивши таке. Ями були близько двох квадратних метрів, глибину я не міг установити. У вантажних машинах, критих брезентом, привозили неру­хомі об'єкти, які скидали в ями. Я не міг роздивитись, що то таке, оскільки мені доводилося бути дуже обережним у зв'язку з небезпекою викриття. Це тривало близько двох місяців. Протягом цього часу ями викопували двічі чи тричі на тиждень, так само часто приїздили й машини. Ще тоді я думав, що то були тіла з в'язниць НКВС. Машини приїжджали не з боку, скажімо, лікарні, а з міста.
Прочитано no-російському, погоджено й підписано:
[Підпис] Клименко Юрій
[Підпис] Ціґлер (Ziegler)
[Підпис] фон Багдер (von Bahder)

Лозна
4 липня 1943 р.
Присутні:
Президент Сенату Ціґлер (Ziegler), урядовий слідчий
Еґон фон Багдер (Egon von Bahder), перекладач
Викликана для свідчень, з'явилась Люся Сидорук з Лозни. Свідчення її відображені в долученій стенограмі.
Мій брат Михайло, 1906 р. народження, українець за національністю, дорожній робітник, був заарештований у 1939 р. за свою віру, бо він належав до громади «Істинно Греко-Православних Селян». Раніше його вже двічі заарештовували на тій самій підставі. Його забрали до Уланова, а звідти - до Вінниці. Я відносила йому туди одяг двічі на тиждень. Коли я хотіла зробити те саме втретє, мені сказали, що візьмуть лише частину. Відтоді я вже ніколи не чула про свого брата. Пані Килина Бобик упізнала тіло мого брата, її небожа, на місці злочину по його одягу. Помилка виключена. Тіло вже поховали.
Прочитано по-російському, погоджено, скріплено закон­ною присягою й підписано: [Підпис] Сидорук
За точність перепису: Ціґлер (Ziegler)
Стенограма засвідчена:
[Підпис] Житомир
Стенографіст [печатка] 10 липня 1943 р.

Вінниця
4 липня 1943 p.
Присутні:
Президент Сенату Ціґлер (Ziegler), урядовий слідчий
Еґон фон Багдер (Egon von Bahder), перекладач
Викликана для свідчень, з'явилась Марта Українець з Лозни. Свідчення її відображені в долученій стенограмі.
Мій чоловік, Петро, за національністю українець, 1890 р. народження, робітник, був заарештований у 1933 р. і засуджений до заслання на десять років. Через три роки його звільнили й він повернувся додому. На Великдень 1937 р. його знов заарештували й забрали до Уланова. Пізніше його перемістили до Вінниці, де наші родичі відвідували його. Трохи згодом нам сказали, що його вислано.
Мій чоловік був заарештований, бо належав до громади «Істинних Греко-Православних Селян Архангела Михаїла». Це була спілка тих, хто всупереч забороні церкви лишився вірним своїй релігії. Вони часто збиралися в помешканні когось із членів. Там хто-небудь письменний читав Біблію. Мій чоловік був одним із тих, хто вмів читати. Я не можу сказати, скільки всього членів було в громаді. Однак, вона була досить велика й охоплювала також інші села.
У Лозні всього було заарештовано 18 чи 20 членів цієї громади, включаючи чотирьох жінок. Серед інших заарештовані також мій брат, Дорохтей Сидорук, та його дружина Манька. Ми нічого не чули відтоді ні про мого чоловіка, ні про брата з дружиною. Наші родичі шукали серед речей, виявлених під час розкопів у Вінниці, проте не змогли знайти нічого, що їм належало.
Під час обшуку й арешту в нашій хаті забрали папери мого чоловіка, а також пальто й релігійні книжки.
Прочитано по-російському, погоджено, скріплено закон­ною присягою й підписано.
За правильність перепису:
[Підпис] Ціґлер (Ziegler)
Засвідчено:
Авх (Auch), службовець адміністрації
[Печатка]

Вінниця
2 липня 1943 p.
Присутні:
Президент Сенату Ціґлер (Ziegler), урядовий слідчий
Службовець адміністрації Нойдгардт (Neidhardt), протоколіст
Еґон фон Багдер (Egon von Bahder), перекладач
Добровільно зголосилась до нижчепідписаних Євдокія Соломон з Вінниці, вул. Садківського, 8, яка засвідчила таке.
Мій чоловік, Станислав С., українець німецького походження, швець за фахом, працював на взуттєвій фабриці у Вінниці 19 листопада 1937 р. о першій годині ночі його заарештували, не називаючи причин. Було проведено трус у нашому помешканні й складено протокол. Чоловіка мого забрали у в'язницю НКВС. Оскільки тоді я була прикута до ліжка, то змогла довідатися про свого чоловіка тільки через десять днів. Я дізналась, що він перебуває в міській в'язниці. Там він лишався приблизно сім тижнів, протягом яких я носила йому щось з одягу. Після цього мені сказали, що його вислано. Я звернулась до прокуратури і дізналась, що мого чоловіка вислано за політичним звинуваченням на Північ - на десять років з суворою ізоляцією без права листування.
На місці вбивств я без вагань упізнала по плямах клею спеціяльний робочий одяг свого чоловіка. Знайшла і його хутряну шапку, яку я впізнала по шнурках від черевиків, що їх сама пришивала туди. Протокол обшуку зберігається в мене.
Прочитано по-російському, погоджено й підписано.
Свідка відпущено
[Підпис] Ціґлер (Ziegler)
[Підпис] Нойдгардт (Neidhardt)
[Підпис] фон Багдер (von Bahder)

Вінниця
2 липня 1943 р.
Присутні:
Президент Сенату Ціґлер (Ziegler), урядовий слідчий
Службовець адміністрації Нойдгардт (Neidhardt), протоколіст
Еґон фон Багдер (Egon von Bahder), перекладач
Добровільно зголосилась до нижчепідписаних Настасія Коцак з Вінниці, Старе Місто, Ямпільська вул., 14, яка засвідчила таке.
Мій чоловік, Василь К, українець, бухгальтер з «Віненерґо» у Вінниці, 1890 р. народження, був заарештований удома вночі 26 жовтня 1937 p. Тоді ж був учинений трус у нашому помешканні. Після цього мого чоловіка забрали до в'язниці НКВС у Вінниці, звідки, однак, перевели до міської тюрми. Там він був вісім місяців. Я носила йому туди щось з одягу. Проте невдовзі начальник тюрми сказав мені, щоб я більш не приносила передачі, бо мого чоловіка там уже немає, а я ризикую опинитись у в'язниці сама Приблизно за два місяці я почула від сусідки, чий чоловік також був у тюрмі (в одній камері з моїм чоловіком), що мій чоловік усе ще там. Я негайно принесла одяг і їжу знову, і передачу прийняли; мені навіть дозволили побачення. Усього я бачилась і розмовляла з чоловіком тричі від його арешту. При повторному побаченні мій чоловік розповів мені, опріч усього іншого, що донесла на нього та на інших Анастасія Головінська, дівоче прізвище Четверик, яка живе зараз у Старому Місті на колишній Петрівській вулиці. Крім того, якийсь Тютюнник, колишній начальник житлової контори, як кажуть, також послав на смерть багатьох людей, тобто доніс на них НКВС. Цього Тютюнника вивезла з Вінниці німецька влада, однак я недавно зустріла його по дорозі до місця вбивств. Він був на велосипеді.
Я розпізнала свого чоловіка на місці вбивств без усяких сумнівів, оскільки він був інвалід і замість правої руки мав куксу. Підставою для арешту мого чоловіка стало звинувачення в підтримуванні стосунків з сусідським священиком, хоча це зовсім неправда. Мого чоловіка було засуджено на десять років заслання на Крайній Півночі без права листування та з суворою ізоляцією.
Прочитано по-російському, погоджено й підписано.
Свідка відпущено
[Підпис] Ціґлер (Ziegler)
[Підпис] Нойдгардт (Neidhardt)
[Підпис] фон Багдер (von Bahder)

Вінниця
2 липня 1943 р.
Присутні:
Президент Сенату Ціґлер (Ziegler), урядовий слідчий
Службовець адміністрації Нойдгардт (Neidhardt), протоколіст
Еґон фон Багдер (Egon von Bahder), перекладач
Добровільно зголосилась до нижчепідписаних Марія Михайловська з Соколівки Уланівського району Вінницької области, яка засвідчила таке.
Мій чоловік, Альбін Михайловський, 1900 р. народження, був заарештований 18 листопада 1937 р. під час роботи на колгоспному току. Після цього вчинено трус у нашій хаті, під час якого вилучили фотографію мого чоловіка. Його забрали до в'язниці НКВС в Уланові, де протримали чотири дні. Кілька разів я бачила його там крізь огорожу, коли в'язнів випускали на прогулянку, але поговорити з ним не могла. Далі його перевезли в Бордечі, куди я кілька разів носила йому одяг. Коли я повторно прийшла туди 2 лютого 1938 р., то мені сказали, що він висланий. З того часу я вже нічого про нього не чула. На місці вбивств у Вінниці я знайшла жакет мого чоловіка, який безпомилково впізнала по смугастій підбійці. Звинуваченням при арешті було те, що він - ворог народу, хоч мій чоловік ніколи не займався ніякою політичною діяльністю. Мабуть, на нього хтось доніс, хоч я й не можу сказати, хто саме.
Прочитано по-російському, погоджено й підписано: Михайловська Марія
Свідка відпущено
[Підпис] Ціґлер (Ziegler)
[Підпис] Нойдгардт (Neidhardt)
[Підпис] фон Багдер (von Bahder)

Вінниця
2 липня 1943 р.
Присутні:
Президент Сенату Ціґлер (Ziegler), урядовий слідчий
Службовець адміністрації Нойдгардт (Neidhardt), протоколіст
Еґон фон Багдер (Egon von Bahder), перекладач
Добровільно зголосилась до нижчепідписаних Марія Пацанівська з Соколівки Уланівського району, яка засвідчила таке.
Мій чоловік, Степан, 45 років, колгоспник, був заарештований опівночі 1 січня 1938 р. Тоді ж забрали його папери, куртку й 209 карбованців. Мого чоловіка перепровадили до в'язниці НКВС в Уланові, куди мій син приніс йому дещо з одягу. Через два тижні його забрали з Уланова, але я не змогла довідатись, куди саме його перевели. Ні у Вінниці, ні у Бондичах відшукати мені його не вдалось. З часу його арешту я нічого про нього не чула Сказали, що причиною арешту було те, що він - ворог народу. Деякий час після того мого сина не призивали до Червоної Армії.
Я не могла знайти ніякого одягу мого чоловіка на місці вбивств. Проте я впевнена, що його так само розстріляно, як і інших.
Прочитано по-російському, погоджено й підписано.
Свідка відпущено
[Підпис] Ціґлер (Ziegler)
[Підпис] Нойдгардт (Neidhardt)
[Підпис] фон Багдер (von Bander)

Вінниця
2 липня 1943 р.
Присутні:
Президент Сенату Ціґлер (Ziegler), урядовий слідчий
Службовець адміністрації Нойдгардт (Neidhardt), протоколіст
Еґон фон Багдер (Egon von Bahder), перекладач
Добровільно зголосилась до нижчепідписаних Ганна Осадчук з Петриківців Уланівського району, яка засвідчила таке.
Мій чоловік, Степан О, 1913 р. народження, колгоспник, був заарештований у нашому помешканні 19 квітня 1938 р. на основі того, що він е ворогом народу. Його забрали до в'язниці НКВС в Уланові, а за кілька днів перевели до Вінниці. Мені один раз удалося передати йому туди якийсь одяг. Коли я знову прийшла до Вінниці майже через місяць, мені сказали, що його вислали на Крайню Північ. Відтоді я вже нічого не чула про свого чоловіка.
Я була на місці вбивств, але не змогла знайти нічого, що можна було б розпізнати як власність мого чоловіка
Мій старший брат, Йозеф, був заарештований того самого дня, що й чоловік, і його також спершу забрали до Уланова, а згодом - до Вінниці. Він також був колгоспник і ніколи не займався політикою. І про нього ми нічого не чули. Мабуть, його розстріляли так само, як мого чоловіка. ;
Прочитано по-російському, погоджено й підписано: [Підпис] Ганна Осадчук
Свідка відпущено:
[Підпис] Ціґлер (Ziegler)
[Підпис] Нойдгардт (Neidhardt)
[Підпис] фон Багдер (von Bahder)

Вінниця
2 липня 1943 p.
Присутні:
Президент Сенату Ціґлер (Ziegler), урядовий слідчий
Службовець адміністрації Нойдгардт (Neidhardt), протоколіст
Еґон фон Багдер (Egon von Bahder), перекладач
Добровільно зголосилась до нижчепідписаних пані Заварева з Вінниці, вул. Богдана Хмельницького, 25, яка засвідчила таке.
Мій чоловік, Заварев, росіянин, 72 років, колишній полковник царської армії, викладав балістику в місцевому інституті. 16 березня 1938 р. його викликали до міліції, начебто для уточнення якихось списків, і він уже ніколи не повернувся. Тільки через десять днів з великими зусиллями мені вдалося дізнатися, що мого чоловіка ув'язнено в міській тюрмі. Кілька разів я носила йому туди одяг. Коли я прийшла туди черговий раз 3 травня 1938 р., мені сказали, що мого чоловіка заслано на Крайню Північ. Відтоді я про нього нічого не чула. На пізніший запит мені надійшла відповідь, що мій чоловік помер від серцевого приступу 17 квітня 1938 р. Причиною його арешту було названо контрреволюційну діяльність. Справжня причина, очевидно, полягала в тому, що він був офіцер царської армії. Крім того, мій чоловік вивчав німецьку мову на заочному відділенні Московського Інституту Іноземних Мов, хоча й вільно володів як французькою, так і німецькою. Коли я пізніше продовжувала розсилати запити, мені відповіли, що його заслання могло бути помилкою; більше мені додати нічого.
Мені не вдалося знайти нічого, що належало б моєму чоловікові. Моя донька, однак, і далі шукає там кожного дня.
Прочитано по-російському, погоджено й підписано:
[Підпис] п. Заварева
Свідка відпущено
[Підпис] Ціґлер (Ziegler)
[Підпис] Нойдгардт (Neidhardt)
[Підпис] фон Багдер (von Bahder)

Вінниця
2 липня 1943 р.
Присутні:
Президент Сенату Ціґлер (Ziegler), урядовий слідчий
Службовець адміністрації Нойдгардт (Neidhardt), протоколіст
Еґон фон Багдер (Egon von Bahder), перекладач
Добровільно зголосилась до нижчепідписаних Марія Зоріна з Подорожньої, яка засвідчила таке.
Мій чоловік, Яків Зорін, 39 років, народжений у Латвії, робітник на заводі, був заарештований 14 грудня 1937 р. і ув'язнений у тюрмі НКВС в Уланові. Один раз я приносила йому туди одяг. Через три дні його перевели до Вінниці. Коли я спробувала передати туди якийсь одяг, мені було сказано, що його не можуть там знайти. Та пізніше я одержала листа з в'язниці від мого чоловіка й знову прийшла туди з листом. Тоді мені сказали дістати дозвіл з НКВС в Уланові, щоб передати одяг для чоловіка. Коли я знову повернулась до Вінниці 28 березня 1938 р., мені було сказано, що мого чоловіка вислано на Крайню Північ. Я послала запит до голови НКВС Берії, після чого через НКВС надійшла відповідь, що мій чоловік засланий на десять років у віддалений табір з суворою ізоляцією і без права листування.
Під час трусу в нашому будинку, який відбувся одночасно з арештом, були вилучені листи мого чоловіка, які він одержував з Латвії, і його звинуватили в незаконному закордонному листуванні. У відповідь на мої повторні запити про причини його арешту мені відповідали, що мій чоловік знає ці причини дуже добре, а мене вони не стосуються.
Я ще не знайшла на місці вбивств нічого, що належало моєму чоловікові, але я шукатиму далі.
Прочитано по-російському, погоджено й підписано: [Підпис] Марія Зоріна, Уланів
Свідка відпущено
[Підпис] Ціґлер (Ziegler)
[Підпис] Нойдгардт (Neidhardt)
[Підпис] фон Багдер (von Bahder)

Вінниця
2 липня 1943 р.
Присутні:
Президент Сенату Ціґлер (Ziegler), урядовий слідчий
Службовець адміністрації Нойдгардт (Neidhardt), протоколіст
Еґон фон Багдер (Egon von Bahder), перекладач
Зголосилась до нижчепідписаних Тамара Борисівна Вансецька з Вінниці, Моравська вул., 20, яка засвідчила таке.
Мій чоловік, Борис Джеванецький, народився 2 лютого 1902 р., українець, був заарештований 9 травня 1938 р. Він був головним бухгальтером Вінницького Державного банку. Про причини арешту не повідомили. Тільки приблизно через півроку мені сказали в НКВС, що його засуджено на підставі § 54 пп. 2, 10 та 11, а на мої пізніші запити про нього мені дали відповідь, що його вислали.
Коли почула про розкопи, які провадяться тут, я пішла на місце вбивств і впізнала там на тілі шкарпетки, кальсони, штани та черевики, які, без усякого сумніву, належали моєму чоловікові. Крім того, я також знайшла капці мого чоловіка з тієї ж ями, де було його тіло. Помилка виключена.
Мій батько, Борис Вансецький, українець, був заарештований одночасно з моїм чоловіком 22 березня 1938 р. І про нього мені сказали, що його заслано. На місці вбивств я не знайшла нічого з його одягу.
Я досі живу під моїм дівочим прізвищем, бо одержала новий (внутрішній) пашпорт незадовго до свого заміжжя і могла поміняти його лише через п'ять років.
Прочитано по-російському, погоджено й підписано:
Свідка відпущено:
[Підпис] Ціґлер (Ziegler)
[Підпис] Нойдгардт (Neidhardt)
[Підпис] фон Багдер (von Bahder)

Вінниця
2 липня 1943 р.
Присутні:
Президент Сенату Ціґлер (Ziegler), урядовий слідчий
Службовець адміністрації Нойдгардт (Neidhardt), протоколіст
Еґон фон Багдер (Egon von Bahder), перекладач
Добровільно зголосилась до нижчепідписаних Ганна Павлюк з Петриківців Уланівського району, яка засвідчила таке.
Мій чоловік, Григорій П, українець, 1906 р. народження, колгоспник, був заарештований під час роботи на току 14 квітня 1938 р. і забраний до НКВС в Уланові. Під час обшуку в нашій хаті, одночасно з арештом, були вилучені тільки його папери. Трохи пізніше забрали також одяг і білизну мого чоловіка. Мого чоловіка зразу перевезли з Уланова у Вінницю. Один раз я приносила йому туди одяг. Коли я хотіла зробити це ще раз, мені сказали, що його вже там немає, бо його вислано. Як причину подали те, що він був ворогом народу. Відтоді я вже нічого не чула про свого чоловіка. Я не можу робити ніяких розшуків на місці вбивств, бо мої нерви не витримають цього.
Мій брат, Андрій Андрусюк, був заарештований у 1937 р. Раз я дістала звістку від нього з міста Термез Термезької области. Другий брат, Остап, був заарештований тоді ж, коли й мій чоловік. Про нього розповість його син, який є тут. Третій брат, Трохим, також був заарештований одночасно з моїм чоловіком і його спіткала така сама доля. Усі три мої брати були українцями за походженням і колгоспни­ками.
Прочитано по-російському, погоджено й підписано.
Свідка відпущено:
[Підпис] Ціґлер (Ziegler)
[Підпис] Нойдгардт (Neidhardt)
[Підпис] фон Багдер (von Bahder)

Вінниця
1 липня 1943 p.
Присутні:
Президент Сенату Ціґлер (Ziegler), урядовий слідчий
Службовець адміністрації Нойдгардт (Neidhardt), протоколіст
Еґон фон Багдер (Egon von Ваhdеr), перекладач
Зголосилась до нижчепідписаних Олена Северина з Вінниці, Моравська вул., 21. Вона дала свідчення, наведені в долученій стенограмі.
Мій батько, Олександр Северин, українець німецького походження, з 1933 р. працював бухгальтером на сільсько-господарській ділянці цукрового виробництва. 5 листопада 1937 р. його заарештувало НКВС на підставі того, що він був ворогом народу. Його забрали у в'язницю НКВС у Вінниці, де він перебував до 5 лютого 1938 р. Побачити його мені тоді не вдалося. Пізніше, коли його перевели до міської тюрми, у мене прийняли передачу з одягом і білизною для нього. Розписки за неї мені не дали. 26 лютого 1938 р. мені сказали, що його вислано на десять чи п'ятнадцять років з суворою ізоляцією у віддалений табір на Крайній Півночі. Під час арешту о другій годині ночі був зроблений опис усього нашого майна. Усе наше рухоме й нерухоме майно конфісковане 23 лютого 1938 р. 25 лютого 1938 р. ми послали поштою 150 карбованців на тюремну адресу батька. 26 лютого 1938 p., коли, як я вже згадувала, мені сказали, що його вже вислано 25 лютого 1938 р., відповідь була, що він одержав мої гроші, як належить, проте це було аж ніяк не можливо.
У 1940 р. до нас прийшов чоловік, який твердив, що був з моїм батьком у таборі. Коли ми дали йому групову фотографію і попросили знайти нашого батька, він дуже уважно роздивився знімок і справді показав на нашого батька. Цей чоловік докладно розпитував про нашу сім'ю і заспокоював нас; він також, за його словами, відсидів п'ять років і щойно повернувся. Крім нас він заходив до кількох інших родин. Без сумніву, він був з НКВС і перевіряв настрої в сім'ях.
Мій батько насправді має бути серед тих, розстріляних. Бачте, ми знайшли серед викопаних речей дві сорочки, рушник - усі з вишивкою (дещо з якої я робила сама), а також плащ з вишитим на ньому його іменем. Нема сумніву, що все це належало моєму батькові. На сільсько-господарській ділянці начальником особливого відділу працю­вав такий собі Володимир Рушницький, який був одночасно й таємним аґентом НКВС. Цей Рушницький підписував протокол обшуку, а зараз і досі живе у Вінниці, працюючи головою ремонтного відділу Управління Електропостачання. Він був член партії, але потім його демонстративно виключили, щоб обілити в очах людей. Тюремний касир Нікітін, який приймав гроші, також зараз є десь поблизу Вінниці. Однак, я не знаю точно де саме. Василь Демиденко, який працював з моїм батьком на насінній ділянці, передав НКВС компрометуючі матеріяли на батька. Сьогодні він працює там таки і на тій самій посаді.
Прочитано по-російському, погоджено й підписано: [Підпис] О. Северина
За правильність перепису:
[Підпис] Ціґлер (Ziegler)

Вінниця
1 липня 1943 р.
Присутні:
Президент Сенату Ціґлер (Ziegler), урядовий слідчий
Егон фон Багдер (Egon von Bahder), перекладач .
Зголосилась до нижчепідписаних Олена Ольховська з Вінниці, вул. Івана Мазепи, 27. Свідчення її відображені в долученій стенограмі.
Мій чоловік, Петро Ольховський, 26 років, був заарештований у нашому помешканні у Вінниці в листопаді 1937 р. За національністю він українець, працював у пекарні. У день арешту був проведений також обшук нашої квартири, під час якого забрали його папери. Протягом наступних кількох днів я ходила до в'язниці НКВС, але мене не пропускали. За тиждень я прийшла до міської тюрми, куди тим часом перевели мого чоловіка, але мене й туди не пустили. Тільки через місяць мені вдалося передати пальто й валянки для чоловіка. Сама я його не бачила. Після цього мені сказали, що він висланий на Крайню Північ на десять років без права листування.
Коли тут почалися розкопи, я дивилася щодня знахідки й невдовзі впізнала чорний піджак, шкарпетки, дві пари штанів і сорочку на тілі, що належали моєму чоловікові. Їх витягли прямо при мені. Крім того, я впізнала і саме тіло свого чоловіка за викривленням правого мізинця. Помилка виключається.
Підставою для арешту було названо те, що мій чоловік - ворог народу. Насправді ж він ніколи не займався політикою. Мабуть, на нього донесла посудниця з пекарні, а також євреї, які працювали там.
Прочитано по-російському, погоджено й підписано.
За правильність перепису. [Підпис] Ціґлер (Ziegler)

Вінниця
1 липня 1943 р.
Присутні:
Президент Сенату Ціґлер (Ziegler), урядовий слідчий
Еґон фон Багдер (Egon von Bander), перекладач
Зголосилася до нижчепідписаних Дарія Білецька з Широкої Греблі Вінницького району. Свідчення її відображені в долученій стенограмі.
Мій чоловік, Леонід Білецький, священик, 35 років, був заарештова­ний удома вночі 24 вересня 1937 р. Тоді ж забрали і весь церковний одяг, книжки, начиння та документи. Він вчився в семінарії у Волхінії і до 1935 р. був священиком у Пиляві, селі у Вінницькому районі. У 1935 р. церкву в Пиляві закрили, після чого ми перебралися до містечка, звідки я родом, Широкої Греблі. Там мій чоловік працював лісорубом. Коли його заарештовували, йому заявили: «Ти, собако, досить уже прожив!» Ніякої причини арешту не повідомили. Спершу мого чоловіка забрали в міліцію, де я часто бачила його через огорожу, хоч розмовляти з ним було заборонено. За 14 днів мого чоловіка перевезли до в'язниці НКВС у Вінниці. Коли я хотіла передати йому кілька речей, прийняли тільки носовички та рушник. Коли я знову прийшла через місяць, мені сказали, що його вже там немає, бо його вислано. Після того я написала прохання в Москву, і приблизно через півроку з НКВС надійшла відповідь, що мого чоловіка вислано на Крайню Північ на десять років без права листування.
Я прочитала про тутешні розкопи в газеті й прийшла пошукати щось з одягу свого чоловіка Я знайшла брунатний піджак, що належав моєму чоловікові, який, без усякого сумніву, впізнала, оскільки сама пошила його для нього. У мене вдома збереглися навіть клапті цієї тканини.
Прочитано по-російському, погоджено й підписано: [Підпис] Білецька Дарія
За правильність перепису: [Підпис] Ціґлер (Ziegler)

Вінниця
1 липня 1943 р.
Присутні:
Президент Сенату Ціґлер (Ziegler), урядовий слідчий
Еґон фон Багдер (Egon von Bahder), перекладач
Зголосилась до нижчепідписаних Марія Андрієвська з Салики Уланівського району. Свідчення її наведено в долученій стенограмі.
Мій чоловік, Франц Андрієвський, українець, віку близько 50 років, який працював сторожем колгоспного саду, заарештований у жовтні 1937 р. вночі під час роботи. Наступного дня був проведений обшук, під час якого забрали документи мого чоловіка, а також піджак та кожух. Про причини арешту не повідомили. Я також не питала про них. Арешт провів Уланівський НКВС. Мого чоловіка відвезли машиною до Уланова. Я приносила йому туди харчі та одяг. Також я змогла побачити його там. Одного разу, коли я знову прийшла туди, його вже там не було, і мені не вдалося дізнатись, де він.
Відтоді я вже про свого чоловіка нічого не чула. Коли я дізналася про розкопи у Вінниці, то прийшла сюди й навіть знайшла чоловіків піджак. Я впізнала його по трьох широких зав'язках з боку грудей, які сама пришивала Впізнала я також тканину та ґудзики. Помилка неможлива, тим більш, що я також знайшла в кишені хустинку з його ім'ям. Одночасно з моїм чоловіком було заарештовано ще вісім чоловік.
Прочитано по-російському, погоджено й підписано:
[Підпис] Андрієвська
За правильність перепису:
[Підпис] Ціґлер (Ziegler)

Вінниця
1 липня 1943 p.
Присутні:
Президент Сенату Ціґлер (Ziegler), урядовий слідчий
Еґон фон Багдер (Egon von Bahder), перекладач
Зголосилася до нижчепідписаних Катерина Годлевська зі Жмеринки. Свідчення її наведено в долученій стенограмі.
Я прийшла сюди разом з п. Берфт на розшуки. Серед викопаних речей я знайшла плетену сорочку й ватянку з хутряним коміром, що, як впізнала, належали моєму чоловікові.
Мій чоловік народився в 1898 р., за національністю був українець. З фаху залізничний інженер. Його заарештували в Жмеринці 13 травня 1938 р. - викликали запискою в НКВС, і він уже ніколи не повернувся. Вдома в нас наступного дня вчинили трус, але нічого не забрали. Причиною арешту було начебто те, що мій чоловік - ворог народу. Насправді ж він ніколи не займався ніякою політикою. За три місяці до арешту він навіть дістав премію 1500 карбованців за те, що завжди утримував свій льокомотив у зразковому стані. Через два тижні мого чоловіка перевезли зі Жмеринки до Вінниці. Я їздила у Вінницю що два тижні, щоб передати йому речі, але мені ніколи не дозволяли розмовляти з моїм чоловіком. Коли я приїхала до Вінниці в черговий раз, мені сказали, що мого чоловіка перевели в Київ. Коли я почала розпитувати там, мені сказали, що його там ніколи не було, його вислано на Північ без права листування.
Невдовзі після 1 Травня 1938 р. в Жмеринці було одночасно заарештовано й вивезено 60 осіб, усі залізничні працівники віком од 35 до 58 років Більшості було близько 40 років.
Прочитано по-російському, погоджено й підписано:
[Підпис] Годлевська
За правильність перепису:
[ПІДПИС] Ціглер (Ziegler)
Засвідчено:
Службовець адміністрації

Вінниця
1 липня 1943 р.
Присутні:
Президент Сенату Ціґлер (Ziegler), урядовий слідчий
Еґон фон Багдер (Egon von Bahder), перекладач
Зголосилася до нижчепідписаних п. Антоняк з Широкої Греблі Вінницького району. Свідчення її наведено в долученій стенограмі.
Моє село лежить на віддалі близько 60 кілометрів од Вінниці. Мого чоловіка, Григорія А., українця, заарештовано 26 березня 1938 р. Він був водієм на машинно-тракторній станції. Заарештували його під час роботи в полі й одразу ж замкнули в сільській міліції. Після цього вдома зробили обшук, забравши лише документи чоловіка. Коли я спитала за причини арешту, мені сказали, що мої брати на прізвище Завицькі, з того ж села, листувалися з іноземцями. Їх уже заарештували в листопаді 1937 р. їх було заслано, і я навіть одержала вістку од них - з Монголії. Мого чоловіка протримали в міліційній тюрмі півмісяця. Після цього його перевезли до міської в'язниці у Вінниці. Коли його ще тримали в міліції, я часто бачила його крізь садову огорожу. Розмовляти з ним мені не дозволяли. Не дозволяли мені й передати йому що-небудь. Коли я прийшла на побачення після переведення його до міської тюрми у Вінниці, щоб довідатись про нього, мені сказали прийти за десять днів. Коли я прийшла знову, мені було сказано, що мого чоловіка вислано. Через два роки після того, як я написала запит, мені сказали, що мого чоловіка заслано на Крайню Північ без права листування.
Колись у нас було п'ять гектарів землі. У 1931 р. нас силою приєднали до колгоспу.
З газети я дізналася про розкопи і прийшла сюди пошукати щось з одягу мого чоловіка. Я навіть знайшла його сорочку, яку без сумніву розпізнала по вишивці, латках та пропалинах від цигарок як таку, що належала моєму чоловікові.
Я не знаю причин арешту мого чоловіка. Він ніколи не був політично активний.
Прочитано по-російському, погоджено й підписано:
[Підпис] Антоняк
За правильність перепису:
[Підпис] Ціґлер (Ziegler)
Засвідчено:
Службовець адміністрації

Вінниця
1 липня 1943 р.
Присутні:
Президент Сенату Ціґлер (Ziegler), урядовий слідчий
Еґон фон Багдер (Egon von Bahder), перекладач
Зголосилась до нижчепідписаних п. Берфт із Жмеринки. Свідчення її наведено в долученій стенограмі.
Я народилась у Кенеберзі (Волхінія) 11 листопада 1888 р., зараз мешкаю в Чубарівці. Я дізналась про розкопи з газети й прийшла сюди на розшуки. Серед знайдених речей я без вагань упізнала рушника, якого сама пошила.
Мій чоловій був лісоруб і колгоспник, народився в 1882 р. Обидва ми німці з походження, що народилися в Кенеберзі (Koneberg). У 1938 р. його було заарештовано в Чубарівці разом з одинадцятьма іншими чоловіками німецької національности, після того, як раніше вже забрали двох німців. Село лежить на віддалі 9 кілометрів від Жмеринки. Арештованих чоловіків забрали до в'язниці в Жмеринці, а за три дні - до Вінниці. Ми приносили їм білизну й одяг. Коли 14 з нас приїхали 12 вересня 1938 р. черговий раз до Вінниці, щоб побачити своїх чоловіків, нам було сказано, що їх вислано на Крайню Північ без права листування. Крім мого чоловіка, було заарештовано також п'ятьох братів Марквардт, а також Леске, Германа Ваґнера, сина брата мого чоловіка Ґустава Берфта та п'ятьох з родини Клют.
Я хочу також додати ще таке: двоє чоловіків, яких заарештували, але потім випустили, розповідали нам, що їх піддавали тортурам, щоб примусити говорити. Від них хотіли, щоб вони обмовили себе. Коли ж вони відмовились, їм заганяли цвяхи під нігті. Пальці їм прищемлювали дверима. Тоді один з них справді визнав, що хотів висадити в повітря міст, що, однак, було неправдою. Тоді його випустили.
Прочитано, погоджено й підписано: [Підпис] Берфт (Berft)
За правильність перепису:
[Підпис] Ціґлер (Ziegler)
Засвідчено:
Службовець адміністрації

Вінниця
1 липня 1943 р.
Присутні:
Президент Сенату Ціґлер (Ziegler), урядовий слідчий
Еґон фон Багдер (Egon von Bahder), перекладач
Зголосилася до нижчепідписаних п. Соловйова з Сітківців. Свідчення її наведено в долученій стенограмі.
Мені 52 роки, живу в Сітківцях Вінницької области, я мати шістьох дітей, найменшому з котрих лише шість років.
Мій чоловік, Андрій Соловйов, був заарештований на роботі, у відділенні державного банку в Сітківцях, яким він керував, 17 квітня 1938 р. . Йому було 47 років, за національністю українець. До 1935 р. він працював за своїм фахом учителем, але мусів покинути цю працю в наслідок хвороби горла. Його заарештували о 12.30 ночі, а о 2 ночі вже відвезли потягом до Вінниці, до в'язниці НКВС. Коли я приїхала до Вінниці на третій день після його арешту, мені сказали, що його перевели до міської тюрми. Там мої розпитування також були безуспішні. Пізніше мені сказали, що його заслано 5 травня 1938 р. на Крайню Північ на десять років без права листування. Від того часу я не маю відомостей про нього.
У 47-му числі вінницької української газети був описаний вишитий рушник з монограмою «А. С.», знайдений під час розкопів. Я негайно ж приїхала. Я ще не бачила рушника, але за цим описом можу твердити, що він належав моему чоловікові.
У Сітківцях жив прокурор на ім'я Фельд, який винаймав помешкання в нашому будинку й мав намір заволодіти всім будинком. Приблизно за вісім днів до арешту мого чоловіка цей прокурор хотів позичити в мого чоловіка 2000 карбованців, щоб послати свою дружину на курорт. Мій чоловік відмовив. Я переконана, що цей прокурор доклав руку до арешту мого чоловіка
Мій чоловік ніколи не займався ніякою політичною діяльністю. Одразу після його арешту в нашій квартирі зробили обшук. Тоді конфіскували мисливську рушницю. Крім того, забрали срібло, яке я збирала собі на зуби, а також маленький хрестик.
Усе село було здивоване арештом мого чоловіка. Через два роки після його арешту мені наказали з НКВС здати весь одяг мого чоловіка, бо той був ворогом народу.
Прочитано по-російському, погоджено й підписано:
[Підпис] Соловйова
За правильність перепису
[Підпис] Ціґлер (Ziegler)
Засвідчено:
Службовець адміністрації

Вінниця
1 липня 1943 р.
Присутні:
Президент Сенату Ціґлер (Ziegler), урядовий слідчий
Еґон фон Багдер (Egon von Bahder), перекладач
Зголосився до нижчепідписаних Петро Кузьмич з Вінниці, вул. Петра Могили, 18, який засвідчив таке.
Мені 77 років, колись я був куркулем у Брицькому Липовецького району. Тоді в мене відібрали все майно, і я з родиною перебрався до Вінниці, де й живу дотепер. Мій син, 1894 р. народження, ходив до художньої школи в Києві, вивчившись на художника. Він жив з нами у Вінниці, заробляючи на життя малюванням плакатів.
8 лютого 1938 р. в нашому помешканні був зроблений обшук, під час якого забрали дві англійські й дві французькі книжки, а також пашпорт мого сина. Був заповнений протокол обшуку, з якого мені лишили копію. Я приніс її з собою, але прошу її повернути. Саме тоді заарештували й забрали до міської в'язниці мого сина. Чоловік, який сидів разом з ним і якого пізніше звільнили, розповідав мені, що мого сина часто відводили ночами до будинку НКВС, де жорстоко знущалися з нього, примушуючи його говорити. Він казав, що пальці синові прищеплювали дверима. Він також розповідав, що сина били важкою праскою в щелепу, так що повибивали зуби. На запитання, що від нього хочуть почути, він, як казав його товариш, дістав відповідь, що все, що він знає і не знає. Я не можу назвати вам ім'я його товариша. Я хотів принести у в'язницю якийсь одяг синові, але мені сказали, що той відмовився; мені відповіли, що він сказав, наче не потребує його. Мені не дозволили передати йому якісь харчі. Приблизно через три місяці мені сказали, що ного сина вишлють з першим в'язничним конвоєм. Після цього я ходив на залізничну станцію кілька разів, коли відправляли в'язнів, але ніколи не міг знайти свого сина Коли ж пізніше я знову запитав у міській тюрмі, мені відповіли, що він висланий на Крайню Північ на десять років без права листування. Моя дружина померла через п'ять місяців від тривоги за нашого сина.
Я не знайшов нічого серед викопаних речей, що міг би розпізнати як власність мого сина. Однак я припускаю, що його вбили так само, як і інших заарештованих.
Прочитано по-російському, погоджено й підписано.
Свідка відпущено.
[Підпис] Ціґлер (Ziegler)
[Підпис] фон Багдер (von Bahder)

Вінниця
28 червня 1943 р.
Присутні:
Президент Сенату Ціґлер (Ziegler), урядовий слідчий
Віллемс (Willems), протоколіст
Еґон фон Багдер (Egon von Bahder), перекладач
Зголосилася до нижчепідписаних Ольга Сергіївна Білецька, яка засвідчила таке.
Я народилась у селі Бабчинці Ямпільського району 12 квітня 1895 р. в сім'ї священика Сергія Лященка. Там ми й жили, доки мені не виповнилось сім років. Після цього ми перебрались до Кам'янця-Подільського, а звідти в 1927 р. до Вінниці. У 1927 р. я вийшла заміж за свого першого чоловіка, Дмитра Мискевича, і жила з ним до 1937 р. У грудні 1937 р. мого чоловіка заарештувало НКВС, і за кілька днів його було вислано з поміткою «без права листування та з суворою ізоляцією на північ країни». Мене позбавили вінницької прописки. Я переїхала до Сибіру, поблизу Свердловська, де жив мій кузен, як і чоловік, на вигнанні. Коли я там працювала в їдальні на алюмінійовому заводі, я зустріла свого другого чоловіка. Оскільки під час мого виселення з Вінниці в НКВС мені сказали, що я не повинна сподіватись побачити знову мого чоловіка, я вийшла заміж удруге за Білецького, і ми повернулись до Вінниці. У НКВС мені дали зрозуміти, що оскільки я тепер заміжжю за іншим чоловіком, я можу дістати прописку, спершу на місяць, потім на два і т. д. У 1939 р. ми переїхали з Брацлава, який лежить на віддалі близько 60 кілометрів од Вінниці, на Задністрянщину, де й живемо тепер. Приблизно тиждень тому я довідалася, що у Вінниці знайдено трупи тих, хто, як і мій перший чоловік, був начебто висланий до Сибіру. Я припускала, що мого чоловіка могли тоді розстріляти, й тому приїхала сюди, щоб пошукати на місці. І справді, тоді я знайшла серед відкопаних речей овечий кожух, який можу розпізнати як власність мого чоловіка. Я точно впізнала його, бо він залатаний латкою з моєї власної телячої жакетки.
Я не була при арешті мого першого чоловіка. Ми жили тоді у віддаленому хуторі Калинівка, і мій чоловік працював лісорубом поблизу Вінниці, хоча й був священиком. Одного вечора в грудні 1937 p., коли ми були вдома, мого чоловіка покликали до селищної ради. Після його довгої відсутности я пішла туди й дізналась, що його забрали до Калинівської ради. Там я щодня відвідувала його. Коли я прийшла туди на четвертий день, мені сказали, що його забирають до Вінниці. Я також бачила, як його посадили в машину й кудись повезли. Наступного вечора я пішла до Вінниці Там я почула, що мій чоловік уже там, але що його ще немає в списках, тож не змогла ні про що довідатись. Я повинна була прийти через два дні. Коли я прийшла знову, мені сказали повернутись наступного ранку. Коли ж знову прийшла, мене повідомили, що чоловіка там уже немає, і я прочитала довгий список висланих, які, як і він, були вже вивезені. У відповідь на моє запитання, за що його арештували, мені відповіли, що він був агітатором і ворогом народу.
Мій чоловік скінчив духовну семінарію і був висвячений на священика. Він міг виконувати обов'язки священика до серпня 1937 р. Тоді йому заборонили це. Разом з ним у Калинівці було заарештовано вісім інших духовних осіб, а за наступних півроку - ще шістнадцять. Те, що в Калинівці було так багато духовних осіб, пояснюється тим, що в цьому місці збирали небажаних осіб. З цієї причини там зібралось особливо багато священиків, яким заборонили займатись своїм ділом і які були змушені заробляти собі на прожиття фізичною працею. Зі списку тих, кого начебто вислали до Сибіру, я досі пригадую два імени, а саме священиків Мислиборського та Радзієвського. Разом з моєї і чоловікової рідні було заарештовано приблизно в один час одинадцять осіб. Серед них було чотири священики.
Вони, однак, жили не тут, а деінде, далі на південь аж до Харкова.
Прочитано по-російському, погоджено й підписано: [Ольга] Сергіївна Білецька
Свідка відпущено.
[Підпис] Ціґлер (Ziegler)
[Підпис] фон Багдер (von Bahder)

Вінниця
25 червня 1943 р.
На місці знайдення тіл з'явилася Марія Михайлівна Корсик, полька, 30 років, мати доньки 5 років, колгоспниця, мешкає в Семках Хмельниківського району Вінницької области, яка засвідчила таке.
Я дізналася про виявлення тіл у Вінниці й негайно приїхала сюди залізницею, щоб пошукати серед знайдених тіл свого чоловіка, Лонко Корсика, робітника цукроварні, ЗО років, який був заарештований Хмельниківським НКВС у грудні 1937 р. й ніколи більш не повернувся. Я не знайшла свого чоловіка, але відшукала його пальто серед викопаних частин одягу. Я не могла помилитись, пальто справді належало йому, я впізнала кілька місць, де його зашивали.
Коли я хотіла дізнатись про долю свого чоловіка в НКВС у Вінниці в січні 1938 р., начальник сказав мені, щоб я тієї людини не знала, що мого чоловіка вислано до Сибіру на 12 років, і що я повинна вдруге вийти заміж. Але я заміж не вийшла, сподіваючись, що мій чоловік повернеться. Тепер я переконана, що він був розстріляний НКВС. Я не можу сказати, за що мого чоловіка заарештовано й хто доніс на нього НКВС. Я ніколи не допитувалась.
Прочитано, погоджено й підписано: [Підпис] Корсик
Свідка відпущено.
[Підпис] Ціґлер (Ziegler)
Перекладач
[Підпис] фон Багдер (von Bahder)

Вінниця
25 червня 1943 p.
На місці виявлених могил з'явилася Текля Іванівна Іванюк, українка, колгоспниця, 51 року, троє дітей, проживає в Глухівцях Махнівського району Вінницької области, яка засвідчила таке.
Я дізналася про знайдення тіл у Вінниці й сьогодні прийшла сюди пошукати свого чоловіка, Данила Іванюка, селянина, 48 років, який жив у Глухівцях і був заарештований Махнівським НКВС 27 лютого 1937 р.
Я не знайшла його тіла, але відшукала пальто. Я не помиляюсь щодо цього одягу. Я тепер переконана, що мій чоловік був убитий НКВС.
Його арешт спричинило те, що він відмовився вступити до ко­муністичної партії на вимогу сільського старости Кирила Кузюка. Коли я запитувала про свого чоловіка в НКВС у Вінниці, мені сказали, що його вислали до Сибіру на десять років. Тоді ж мені порадили вдруге вийти заміж.
Той, хто доніс на мого чоловіка в НКВС, такий собі Арсеній Гуманюк, утік. Його брат Павло, який також був присутній при арешті, працює в Махнівці, але живе в Глухівцях. Я розповіла щиру правду.
Прочитано, погоджено й підписано: [Підпис] Іванюк
Свідка відпущено.
[Підпис] Ціґлер (Ziegler)
Перекладач:
[Підпис] фон Багдер (von Bahder)

Вінниця
25 червня 1943 p.
На місці знайдення тіл з'явилась Софія Павлівна Подгородецька, полька, селянка, 67 років, мешкає в Семках Хмільницьського району Вінницької области, яка засвідчила таке.
Я дізналась про знайдення тіл і вчора прийшла сюди пошукати свого сина, Альбіна Подгородецького, некваліфікованого робітника, 30 років. Його забрали з Хмільника комуніст Антон Маринкевич і міліціонер, якого я не знаю, на Різдво 1937 р. і відтоді він не повернувся.
Серед відкопаних частин одягу я знайшла пальто свого сина . Я знаю це пальто дуже добре, воно, без сумніву, належало моєму синові, бо я впізнала латки й шитво в тих місцях, де я зашивала його. Я принесла це пальто моєму синові у в'язницю в Хмільник, де він був в'язнем НКВС. Я не знаю, за що мого сина було заарештовано. Мені не вдалось поговорити з ним.
З 1932 до 1935 p. він також був ув'язнений ДПУ. Причиною його арешту тоді було його польське походження й відмова як сина куркуля вступити до колгоспу.
Той, хто доніс на мого сина, Маринкевич, сьогодні ще й досі в селі, але не працює. Його знали як прихвосня НКВС та активіста
Прочитано, погоджено й підписана [Підпис] Подгородецька
Свідка відпущено.
[Підпис] Ціґлер (Ziegler)
Перекладач
[Підпис] фон Багдер (von Bander)

Фонд імени Івана Багряного (США)
Українське товариство репресованих


Вінниця: злочин без кари.
Документи, свідчення матеріали про большевицькі розстріли у Вінниці в 1937р - 1938-х роках.
Редактори і упорядники тексту Є. Сверстюк, О. Скоп.
В цій книзі - страхітливі документи кримінальної хроніки, слідами великого злочину, старанно прихованого від людського ока.

Читайте також:  ЭТАПЫ «БОЛЬШОГО ТЕРРОРА»: ВИННИЦКАЯ ТРАГЕДИЯ