Вінницька трагедія – шрам на серці людства
 |
| Жінки намагаються опізнати трупи по одягу. Одяг після ексгумації розвішували поряд з відкритими похованнями. Через рік близько 100 жінок, які впізнавали своїх чоловіків, синів, братів серед пронумерованих трупів, були розстріляні комуністами у міському парку. |
Не лише мор голодом є для вінничан страшною подією. “Пеклом на землі” назвали вбивчу акцію комуністичного режиму у Вінниці, коли жертвами стали десятки тисяч людей
Про це не можна забувати. Проте забувається. Бо живих свідків стає все менше. Тих, хто бачив і відчув, як Україну вбивали комуністи…
Унікальні фото 1943 року вперше оприлюднив Центр історії Вінниці
🛑УВАГА: деякі фото мають віковий ценз 18+, містять зображення жертв насильницької смерті та можуть шокувати! 🔴
 |
| Розкриті могили |
17 травня, у третю неділю травня Україна вшановує пам’ять жертв політичних репресій. Вінничани мають пам’ятати про «Великий терор». «Вінницька трагедія» – масове знищення мирного населення, що проводилося Вінницьким УНКВС у цей період. Більшість істориків погоджуються, що за час проведення масових репресивних акцій УНКВС по Вінницькій області було репресовано більше 20 000 громадян, з яких 13 475 розстріляно, за іншими даними – 16 806.
Джерела свідчать, що зазвичай страти відбувалися в оточеному автомобільними гаражами подвір’ї будинку НКВС по вул. Дзержинського (нині вул. Театральна). Після розстрілів тіла жертв відвозили до завчасно заготовлених могил: на території фруктового саду (сьогодні вул. Підлісна), на православному кладовищі (сьогодні – Хмельницьке шосе) та частині Центрального парку імені Горького. Місця таємних масових поховань називали «спецоб’єктами» НКВС і ретельно приховувалися радянською владою.
 |
| За висновками комісії багатьох жертв Вінницької трагедії закопували ще живими |
Навесні 1943 року окупаційна влада на прохання місцевих жителів розпочала розкопки за участі міжнародної комісії експертів. Усього було розкопано 95 могил, у яких виявили 9439 трупів. Неподалік розритих могил на деревах було натягнуто дроти, на яких розвішувалися особисті речі та документи ексгумованих, завдяки яким вдалося ідентифікувати імена 679 жертв злочинів НКВС.
Залишки знищених нквсниками людей перепоховані на центральному цвинтарі. Комуністична влада прагнула приховати правду про розстріли, цінічно стверджуючи, що йдеться про могили жертв нацистів. Лише в період "перебудови", наприкінці 80-х рр. 20 ст. з'явилася можливість розпочати пошукову роботу і збирати свідчення очевидців. Однак і досі правда про Вінницьку трагедію залишається неповністю розкритою.
Унікальні світлини 1943 року вперше опублікував «Центр історії Вінниці» на своїй сторінці у Фейсбук:Від 24 червня до 26 серпня 1943 року в окупованій фашистами Вінниці розкопано у трьох місцях 91 масове поховання – 9432 трупи, у тому числі жіночих – 196. Найбільша кількість трупів в одній могилі складала 284. На старому цвинтарі (недалеко від церкви, що біля універмагу) масову могилу знайдено поруч з гробом давніше померлого і з почестями похованого комісара НКВС. У деяких ямах одяг був спалений, ймовірно, при закопуванні кидали сірники чи недокурки, у деяких – припускали самозапалення від хімічних процесів у могилах. Адже у деяких знаходили негашене вапно, можливо, ним посипали покійних, щоб вбити трупний сморід.На підставі прикметних знаків на тілі, по одягу, документах і особистих речах ідентифіковано 679 трупів. Причиною смерті у більшості випадках були постріли у потилицю, у декого стріляли два, три і більше разів. У поодиноких випадках жертву добивали сильними ударами в голову. Були й поховані живцем – у горлі і навіть у кишках знайдена земля.Місцем розстрілу було подвір’я НКВС – перед гаражем, на місці для миття машин, де можна змивали сліди крові. Під час розстрілів гуділи мотори автомобілів, щоб заглушити постріли. Вночі убитих вивозили у “заборонені зони” – масові могили. Ймовірно, що тих, хто допомагав у закопуванні, розстрілювали на місці могил, мабуть, така доля була і у тих, хто розстрілював, аби обмежити до мінімуму число свідків…
«Зважаючи на характер рельєфу та рослинність, це локація так званого Фруктового саду – найбільшого місця поховання (нині це кладовище Підлісне). Переглянути фото можна за посиланням: https://bitly.su/Vinnytska_Trahediia_foto
 |
| На фото залишки людських тіл завжди схожі на ганчірки... |
Зауважимо, що ці фото зберігаються в архіві Організації оборони чотирьох свобід України (Organization for the Defense of Four Freedoms for Ukraine) у Нью-Йорку, США, а нам у користування їх люб’язно надали Володимир Бірчак та Центр Досліджень Визвольного Руху, за що їм висловлюємо щиру подяку».
 |
| Поміж рядами трупів та поміж розвішаним одягом блукали, як примари, гуртами та одинцем люди, шукаючи посмертної вістки від рідних |
Людські тіні їхали у Вінницю упізнавати своїх рідних, яких забрало НКВС
Не лише мор голодом є для вінничан страшною датою. “Пеклом на землі” назвали вбивчу акцію комуністичного режиму у Вінниці, коли жертвами стали десятки тисяч людей. Те, що відбувалося у нашому місті у 37-му та 38-му роках знають не всі городяни. Як і про викриття народовбивства, яке розкрито фактично фашистами у 1943 році, коли Вінниця була окупованою. Отоді невелике провінційне місто стало символом замучених мільйонів і центром паломництва українців з різних областей. Вони шукали у масових могилах своїх близьких – “ворогів народу”, яких після доносу назавжди забирав “чорний ворон” НКВС…
“…16 липня 1943-го року ще перед полуднем потяг зупинився на станції Вінниця. Люди з клунками повиходили з вагонів і широким бульваром Коцюбинського, по сильно обставленому військовою сторожею дерев’яному мосту через Буг і далі Українським проспектом посувалися мовчки. Ніхто не говорив, ніхто не розглядався, так і видно було, що крім клунків у них куди більший тягар на душі. У продовженні Українського проспекту починається Літинське шосе (нині – Хмельницьке шосе. – Авт.), і туди спрямовують свої кроки ці живі людські тіні. На цьому шосе у трьох місцях: так званому “Парку культури і відпочинку” з правого боку, на старому цвинтарі по протилежному боці та в овочевому саду у деякій віддалені відкрили масові могили, і з них витягають перегнилі вже трупи людей із пов’язаними за спиною дротом і мотузками руками, з дірками від куль у потилиці. Цих трупів сотні й тисячі. Щораз віднаходять нові могили, наповнені трупами. Страшний, прямо нестерпний трупячий сопух огорнув, здається, ціле місто, а за ним всю Україну…”
 |
| Опізнання трупів на вул. Підлісній (нині Генерала Арабея) |
Так описував у своїй книзі “Пам’ятаймо про Вінницю” очевидець тих подій Антін Драган – учасник судово-медичних досліджень. Відкриття масових могил “стягувало” людей, які шукали звістки про заарештованих рідних. Розповідали, що, підходячи до ям, люди зривали у ровах пахучі трави і тримали їх біля носа. Не всі витримували дійти до місця розкопин, а деякі сідали у рів, ніби не знаючи, що робити далі – йти чи вертатися.
“Якщо був коли у світі образ нужди і розпачу, то це тут, – пише Антін Драган. – Мабуть, у кожного тряслись руки й ноги, коли доходив до місця розкопин… Підійшли до першої купи трупів, і нагло одна старенька жінка відірвалася від гурту, відкинула свій клунок і з окриком підстріленої птиці, впала на першого з них. Труп розлізся під її руками, а люди піднесли старушку й напівживу поклали на траві поблизу. Опритомнівши, жінка оповідала, що сама з Чернігівщини. Їй три ночі підряд снився заарештований у 1939-му році син, просячи піти до Вінниці й розпитати за нього. Вона була цілий тиждень в дорозі. І тепер тут. Труп свого сина пізнала по одягу і по частково ампутованій лівій руці…”
 |
| Антін Драган та обкладинка друкованих спогадів про”місто жаху і смерті” |
Німці створили у місті судово-лікарську комісію за участю міжнародних спеціалістів
Історія викриття могил починається 24 травня 43-го року. Хтось, копаючи у парку, натрапив на перегнилий труп із шматками напівзогнилого одягу. Про це повідомили поліцію, яка й дала доручення шукати далі… Відкопали одного, другого… Після 200-го трупу німецькі власті зацікавились справою і створили окрему судово-лікарську комісію, що забрала на себе повноваження керувати подальшими розкопинами. Також були запрошені спеціалісти міжнародної комісії з країн німецьких сателітів і нейтральних, закордонних кореспондентів.
Самі розкопини проводили в’язні місцевої тюрми. Вони із землі викопували гори перегнилих трупів, розкладали їх рядами на землі. Верхніх у ямі подавали з рук до рук і складали на траві подалі. Трупи, які були глибше, діставали на мотузках: обперізували труп упоперек і витягали. Іноді тіла розвалювалися… Після проведення судмедекспертизи та ідентифікації покійних вдруге хоронили у присутності народу та єпископа Григорія…
Як пише Антін Драган, відав він про ці похорони. Помер тодішній єпископ Вінницький преосвященний Григорій 1985 року в Чикаго. Про його роль у похованні та збереженні пам’яті жертв комуністичного голокосту є згадка у статті “Єпископ Вінницький”. Зокрема, слова отця Григорія на 19-тих похоронах закатованих жертв:
“… Перед вами зараз лежать 960 святих мученицьких останків, приготованих до похоронів. А погляньте на ці довжелезні братські могили! У цих могилах спочиває 8479 синів і дочок України, яких ми поклали у ці почесні братські могили…”
А на перетягнутих між деревами мотузках і дротах був розвішаний одяг, який відкопували разом з убитими “ворогами народу”. Люди впізнавали рідних по вишитій сорочці чи по інших ознаках. Але через деякий час одяг почав зникати – той, щоб продати, ночами крали, а потім, виправши, продавали на базарі. Лише після того, як на деревах поприбивали перестороги, що “за крадіж речей з місця розкопин судитиме надзвичайний суд і винних очікуватиме найтяжча кара”, речі менше стали зникати.
“Поміж рядами трупів та поміж розвішаним одягом блукали, як примари, гуртами та одинцем люди, шукаючи посмертної вістки від рідних, – згадує Антін Драган. – Часто траплялось, що над трупом чи шматком одягу розносився проймаючий душу грозою крик розпачу. Це хтось пізнав небіжчика або знайшов якийсь знак по ньому серед одягу. Ті, що втратили рідних і мали причини сподіватися, що вони тут серед трупів, з виразом неймовірного болю схилялися над кожним трупом і в обтягненому почорнілою шкірою черепі намагалися впізнати дороге їм лице.Та на цьому пекло не скінчилося. На початку 44-го року у Вінниці на місце фашистської влади повернулася радянська. 23 березня того ж року було оголошення – усі жителі міста мають пройти спеціальну перевірку. Із паспортами городян чекали у центральному парку. За словами очевидців, зібралося кілька тисяч людей – заплакані жінки передчували нове лихо. Комісар Рапопорт, показуючи на порожні ями, що залишилось після розкопин масових могил розстріляних у 37-38-х роках, запитав: “Що тут сталося?” Люди мовчали. “Мовчите, зрадники батьківщини! Розповідайте, прислужники німецької пропаганди, хто з вас находив тут родичів?” Сміливців не було. Тоді комісар наказав війську оточити натовп, а сам поїхав. У молитві і страшному напруженні вінничани провели той день. Під вечір приїхав комісар. Із списком. Він викликав за прізвищами близько ста жінок. Ті, хто шукали у цих ямах близьких, самі стояли на краю могил… Їх теж розстріляли, як “ворогів революції та зрадників батьківщини”. А тих, хто залишився, погнали проти ночі по Хмельницькому шосе: “Маєте на фронті спокутувати свою провину перед батьківщиною”. Вони загинули біля Летичева, Меджибожа і Кам’янець-Подільського…
Найтрагічніший образ творили трупи жінок, що у більшості були цілком голі. Добрі душі бодай по смерті прикривали їх сором якоюсь старою лахою. Траплялося, що хтось із відвідувачів зривав у траві скромну польову квітку і клав на груди цих мучениць і мучеників, що тисячами видовбували зі сирої землі. А люди стояли над могилами, тихо шептали молитви, обтирали сльози, і тільки час від часу з чийогось, задавленого спазмами жалю й болю, горла виривався страшний проклін катам. Справді бо: розкрилася земля і показалося пекло!”
Згодом на місці перезахоронень за розпорядженням міської влади у тому ж 44-му році було зведено пам’ятник з написам: “Тут поховані жертви німецького терору за часів окупації 1941-1944 років”…
«Церква на кістках… і на карантині»
– Ніхто сьогодні до нас сюди молитись не приходив, – розповідає про цьогорічне вшанування митрополит Вінницький і Барський Православної Церкви України Роман (Балащук). Він є й настоятелем храму на Підлісному кладовищі.
 |
| Митрополит Вінницький і Барський Православної Церкви України Роман (Балащук) |
– До нас і до карантину мало ходили, а тепер взагалі: два місяці сам в церкві співаю і сам за дяка… У нашій церкві шлюб не хочуть брати. Бо на цвинтарі стоїть, на кістках… Місце важке. Кругом кістки… Прорвало трубу в храмі, вода пішла, то й там кістки були… Торік нас відрізали в централізованого опалення. Будували стадіон біля Палацу дітей і юнацтва та й відрізали… Тут теплотраса стара і кожного року проривало. Кладовище – копати в цих кістках ніхто не хоче. Хто там знає, де труба проходить?… А кістки ми перехоронили…
Чи сьогодні згадував репресованих? Щодня згадуємо їх у молитві. Але в неділю за померлих вголос не моляться – у суботню службу. В Бога всі живі…
Підготувала Оксана ПУСТОВІТ
Газета «Вінниччина» писала про історію репресованої Лідії Постоловської. Вона, як решта, їхали на розкопані могили у Вінницю зі всієї України. Їхали з надією знайти бодай якусь відповідь на те, де знайти своїх рідних. Лідія Іванівна разом із свекрухою пішла туди і… побачила серед викопаного дві сорочки свого чоловіка Толі…
Читайте також: ЭТАПЫ «БОЛЬШОГО ТЕРРОРА»: ВИННИЦКАЯ ТРАГЕДИЯ