22-23 червня 1941 року розпочалися масові розстріли політичних в’язнів спочатку в західноукраїнських тюрмах НКВС, а згодом в інших регіонах України. Протягом двох тижнів радянська влада, відступаючи перед нацистами, знищила близько 22 тисяч людей, яких переслідувала переважно за політичні переконання. Про цей маловідомий факт в історії злочинів проти людства під час Другої світової війни досі дізнаємося із віднайдення місць масових поховань розстріляних улітку 1941-го.
Трагедія всеукраїнського масштабу
У квітні 1941 р. в УРСР діяло 62 в’язниці, з них 26 тюрем у Західній Україні. На час нападу Німеччини на СРСР, внутрішні тюрми НКВС УРСР були переповнені в’язнями. Станом на 10 червня 1941 року в них утримували 72 тис. 768 людей за загального обмеження у 30 тис. 753 особи. Там сиділи політики, релігійні діячі, представники інтелігенції, колишні чиновники та військові, вихідці з «буржуазії», «куркулі», активісти національно-визвольного руху, кримінальні злочинці та арештовані за різні побутові злочини.
 |
| Трупи в'язнів львівського НКВД, які були поспішно страчені нквдіствмі перед тим, як покинути місто і втекти від наступаючих німців в липні 1941 року |
Органи державної безпеки УРСР намагалися вивезти заарештованих із прифронтової смуги вглиб території Радянського Союзу. План евакуації в’язнів із західного регіону, затверджений заступником Комісара НКВС СРСР Чернишовим, 23 червня 1941-го начальник тюремного управління НКВС республіки Філіппов направив командирові 13-ї дивізії НКВС полковнику Зав’ялову. За цим документом, передбачали вивезти 23 тис. 236 осіб у тюрми й табори Киргизії, Башкірії, Красноярського та Орджонікідзівського країв, Чкаловської. Архангельської, Івановської, Молотовської, Ростовської, Новосибірської, Орловської, Тульської, Свердловської, Харківської, Омської, Вологодської та Читинської областей. Разом із планом евакуації Чернишов на ім’я наркома НКВС Сергієнка переказав рознарядку виділити 778 залізничних вагонів.
Швидкий наступ нацистів, проблеми з транспортом та активізація націоналістичного підпілля, яке час від часу атакувало тюрми, визволяючи своїх, поставили радянські каральні органи перед неможливістю реалізації плану. За телеграмою-інструкцією із Москви вирішили «згідно з розпорядженням Л.Берії, за списком, затвердженим прокурором, розстріляти всіх осіб, що перебували під слідством, засуджених за контрреволюційні злочини за ст. 170 Кримінального кодексу, та осіб, які здійснили розтрати, а підсудних та засуджених, які не проходять за цими статтями Кримінального кодексу, – звільнити».
Читайте також: Расстрелы заключенных во Львове и в Западной Украине в июне-июле 1941 года. Как это было (ФОТО)
Евакуювати частину в’язнів змогли лише в окремих містах, однак більшість із них не доїхали до місця призначення. Інші під час переміщення були страчені або загинули від нападів нацистської авіації. Транспортні засоби використовували лише для вивезення цінних речей і товарів, а більшість в’язнів етапували пішки. Із таких «маршів смерті» вціліли лише 214 осіб. Зокрема, з Чорткова Тернопільської області було евакуйовано 954 в’язні, дорогою з них розстріляли 123, а з Умані – 767. У Биківні поблизу Києва знищили 110 осіб, вивезених етапом із Західної України. 7 липня 1941 року вагони із політв’язнями з Коломиї та Буковини на станції Заліщики Тернопільської області викинули зі зруйнованого вибухом мосту в річку Дністер.
У багатьох містах Західної України після нвмецьких бомбардувань місцеві очільники НКВС самостійно почали знищувати в’язнів. Підставою для розстрілів стала директива народного комісара Держбезпеки СРСР Меркулова № 2445-М від 23 червня 1941 року, згідно з якою на осіб, що утримувалися в тюрмах західних областей України, складались списки, за якими вони підлягали розстрілу за місцем їх утримання у зв’язку з початком війни з Німеччиною. Розстрілювались не тільки люди, щодо яких були винесені вироки про вищу міру покарання, але і засуджені до позбавлення волі, а також ті, що перебували під слідством і не мали вироків суду.
22 червня у Львівській в’язниці №1 виконали вироки щодо 108 осіб, які були засуджені до вищої міри покарання. 23 червня, згідно з наказом Меркулова, місцеві органи НКВС розпочали розстріли ув’язнених в усіх тюрмах Львова. Всього, у в’язницях Львівської області 22-28 червня (Львів, Буськ, Городок, Комарно-Рудки, Щирець, Бібрка, Жовква, Кам’янка-Бузька, Судова Вишня, Яворів, Лопатин) було розстріляно 4 тис. 591 людину. У трьох в’язницях Дрогобицької (Дрогобич, Самбір, Стрий) – 3 тис. 301, у тюрмах Станіслава (нині – Івано-Франківськ) – 2 тис. 500, Тернополя – 1 тис., Перемишля та Добромиля – 2 тис. в’язнів, Рівного – 150, Дубно – 1 тис. 500. У Волинській області в тюрмах Луцька радянська влада знищила понад 2 тис. в’язнів (за різними даними, кількість загиблих називають 2754 і 3500 осіб), Ковеля – 250 (за іншими даними 195), Володимира-Волинського – близько 2 тисяч.
Володимир-Волинська тюрма
Володимирська тюрма НКВС розташовувалася
на території стародавнього Городища у приміщенні, збудованому в
1830-1840 роках. У часи Російської імперії тут сиділи українці й поляки –
учасники польського повстання 1830 року. У 1920-х роках у тюрмі разом
із кримінальними злочинцями польська влада утримувала й «політично
неблагонадійних»: члени КПЗУ – учасники судового процесу, відомого під
назвою «Процес 151-го». Тоді міський суд виніс вироки цим політичним
в’язням. Девятьох засудили на довічне ув’язнення, 27 осіб звільнили.
Однак нікого не прирекли до смертної кари.
У вересні 1939 року радянська влада наповнила тюрму власними ворогами -
розпочалися арешти серед місцевої інтелігенції, священників, членів ОУН,
КПЗУ, колишніх офіцерів польської армії та УНР, учасників різноманітних
культурно-просвітницьких товариств, котрі легально діяли за польської
влади. В 1940 році в тюрмі розстріляно відомого волинського громадського
діяча, композитора, священика місцевої Василівської церкви Михайла
Тележинського.
Камери двоповерхової споруди були вщент заповнені людьми. Заарештованих
везли з Володимира-Волинського та сусідніх районів. Удень і вночі гуділи
дизельними двигунами трактори – аби не чути було пострілів під час
масових розстрілів чи то у самому приміщенні, чи на подвір’ї.
Із 22 червня 1941 року, коли радянські прикордонники вели бої з нацистами поздовж усього західного кордону, коли не вистачало бійців, і кожен патрон був практично на вагу життя прикордонника, співробітники НКВС розстрілювали з кулеметів в’язнів тюрми, закидували в камери гранати… Після того, як у в’язницю вцілила німецька бомба, енкавеесівці розбіглися, залишивши моторошні сліди кривавої розправи. Кількох вцілілих в’язнів рідні витягали з-під трупів, якими були завалені камери та подвір’я. Забризкані кров’ю стіни, шматки людського тіла, нутрощі, крики і плачі людей, що прийшли шукати своїх рідних…
Мешканець Володимира Лев Сава, 1926 р.н., згадував:
«Мого батька і дядька заарештували і наша сім’я не знала де вони. З початком війни 23 червня після обіду прийшов до нас поляк Левицький і розповів, що тікаючи з міста, енкавеесівці розстріляли всіх в’язнів. Я пішов з мамою і Левицьким до тюрми. На подвір’ї в’язниці вже було багато людей, довкола чувся плач і стогін. На землі лежало безліч трупів. У пошуках тіл рідних ми зайшли в камери. Там теж трупи, трупи… і кров на стінах і підлозі…».
Німецькі військові кореспонденти протягом десяти днів подавали інформацію про цю подію у берлінські газети, яскраво проілюструвавши репортажі світлинами з розстерзаними «росіянами та більшовиками» тілами західних українців. У берлінському архіві збереглися кіноплівки, відзняті у червні 1941 року німецькими фотодокументалістами про злочини НКВС на Володимирщині.
Через кілька днів директор педагогічної школи Комаревич за участю інших мешканців міста влаштували похорони тих в’язнів, котрих родичі не впізнали або не забрали. Сидор Хвещук у с. Зимне привіз із Володимира мертвих синів Івана та Федора. Збіглось мало не все село. Федір був весь у синяках, а голова прострілена в шию і куля вийшла над лобом. На шиї Івана був колючий дріт, тіло побите, обличчя знівечене.
Серед розстріляних в’язнів був і легендарний сотник армії УНР Юхим Бунда. Саме його сотня звільнила Володимир від польських окупантів у 1919 році. Він був перепохований у братській могилі на Ладомирському кладовищі.
Влітку 1942 р. на могилі у Володимирі-Волинському спорудили меморіал. «Насипану землю взяли в бетон, посадили квіти, увінчали могилу трьома хрестами. На зворотньому боці тризуб і напис: «Борцям, полеглим за волю України в 1919, 1920, 1939, 1941 рр.», – описував краєзнавець Володимир Рожко. У 1944 р. після приходу радянської влади ці пам’ятники були зруйновані.
Ковельська тюрма
Ковельська тюрма утворена польською владою у 1919 р., підпорядковувалася Люблінській дирекції тюрем, була під наглядом повітового староства, а з 1921 р. прокуратури Луцького окружного суду. Тут переважно сиділи засуджені до 1 року. Кримінальних злочинців було мало, більшість арештованих звинувачували у революційній діяльності. Серед них було багато членів КПЗУ і ОУН. Особливістю утримання був жорсткий режим і знущання над політичними в’язнями. Польська влада припинила діяльність тюрми у вересні 1939 р. через прихід радянської влади, звільнивши всіх, кого на той час там утримувала.
Наприкінці 1939 р. у Ковелі прокотилася перша хвиля арештів радянською владою тих, кого вона вважала своїми політичними ворогами. Стару тюрму наповнили нові в’язні – активісти громадських, культурних, політичних об’єднань, лікарі, адвокати, кооператори, дрібні підприємці, священнослужителі, а також учасники різних молодіжних патріотичних організацій. Багатьох ув’язнювали за старими ще польськими звинуваченнями у революційній діяльності, адже до НКВС потрапили архівні матеріали Ковельської тюрми, Ковельської повітової поліції з детальними списками національно-свідомих українців, що були членами ОУН, Просвіти і Пласту, яких польська влада також переслідувала як політичних супротивників.
Після першого бомбардування міста нацистами 23 червня 1941 р. із ковельської тюрми в’язнів групами привозили до будівлі НКВС біля залізничного вокзалу. На подвір’ї завели мотор трактора і під гуркіт відбувалися розстріли людей у стайні, де напередодні викопали величезні ями. Інших бранців розстрілювали поспіхом уже в камерах в’язниці, бо радянська поспішно відступала перед нацистами. Протягом дня, за дослідженням краєзнавця Володимира Рожка, розстріляли 250 в’язнів, за іншими даними – 195.
У 1942 р. громадськість отримала дозвіл на розкопки у підвалах НКВС. Мешканка с. Старі Кошари Тетяна Жук згадувала, що її сина Олександра, 1918 року народження, заарештували у 1940 р. за національну громадську активність. Він був учителем, вів у селі драматичний гурток, співав у хорі, багато читав книжок, особливо захоплювався творчістю Т.Шевченка. Мама мала лише 4 побачення з Олександром, який сидів у будинку НКВС біля міської залізниці. Після розстрілів, коли велися розкопки, впізнала свого сина за волоссям і одягом, бо сорочки були підписані на руках. З ями дістали на її очах 22 трупи, які між собою були зв’язані колючим дротом.
Із спогадів Марії Хотинської:
«Взимку 1942 року німці організували розкопки ям і перезахоронення. Все це фотографували, щоб показати світові, які звірства чинили «совєти». Було розкопано всього дві ями. Стояв страшний сморід, тому третю яму вирішили не чіпати. Родичі намагалися розпізнати по залишках одягу своїх рідних. Обличчя були спотворені. Марусю Романчук впізнали по косах. Одна коса була відірвана. Мого дядька не знайшли».
28 лютого 1942 р. відбувся похорон. Ковельчанин Віталій Самчинський
разом із батьком брав участь у похованні, повідомив: «Ми перевозили
розстріляних з Ковельської тюрми і з території приміщення НКВС. Трупи
складали між друкарнею і старою поштою. Люди шукали своїх рідних: якщо
когось впізнавали, то забирали і хоронили самі. Тіла загиблих, рідних
яких не було, ми складали на підводи і звозили на кладовище. Поховання
було у західній частині цвинтаря біля уніатської церкви. У храмі
відбулася панахида за убієнними». Іван Хмельницький засвідчив: «Їх
домовини 70-ти осіб несли з вулиці Тельмана по вулиці Калініна і до
кладовища. Біля братської могили відбулася панахида, протодиякон
Коваленко виголосив проповідь». На місці поховання був споруджений
пам’ятник, однак у 1944 р. радянська влада його знищила.
Відомо про ще одне поховання розстріляних бранців ковельської тюрми – на
території нинішнього газового господарства по вул. С. Бандери. На цьому
місці встановлена пам’ятна дошка.
Луцька тюрма
Історія приміщення Луцької тюрми має історію від початку ХVII ст. На території Окольного замку знаходилось старостинське дворище, яке згадується у документах у 1618 р. Литовський канцлер Альбрехт Радзивіл подарував цей двір з кам’яницею черницям Ордена Христа Спасителя (Сальватора), що 1624 р. прибули з Галичини. Цей жіночий монастир Бригідок добудовували до 1718 р., а також обнесли високою щільною огорожею. У 1724 р. велика пожежа значно пошкодила будівлю. Удруге обитель згоріла 1781 року, але численні пожертви посприяли її швидкій відбудові. Ліквідація монастиря відбулася у 1878 р. за розпорядженням російського Сенату під час перебування Волині у складі Російської імперії. Незважаючи на протести громадськості, монастир переобладнали під окружну тюрму. Починаючи з 1890 року, споруда зазнала великих змін: збивається фасадний декор, з боку річки надбудовується третій поверх, змінюється кількість і форма віконних прорізів вуличного фасаду монастиря. До будівлі Луцької в’язниці з двох протилежних боків прилягали ділянки обнесені по периметру мурованою огорожею. Із сходу знаходився двір для прогулянок в’язнів із заходу господарчий двір.
В травні 1919 року до Луцька увійшли польські війська, через рік Західна
Волинь переходить до складу II Речі Посполитої. В регіоні
встановлюється нова влада, яка підпорядковує собі й тюрми. В історичних
джерелах вказано, що в момент переходу тюрем Волині в управління нової
прокуратури, вони знаходились в жахливому становищі. Якщо порівнювати
луцьку, ковельську та володимирську, то остання мала найкращі умови.
Катастрофічно не вистачало їжі для засуджених, умови були жахливі, 50%
в'язнів померли від тифу. Від епідемії постраждали й самі працівники
Луцької тюрми. В спадок від попередньої влади поляки отримали судові
справи та в’язнів, багато хто з яких був засуджений, без доказів.
Ще до початку функціонування в Луцьку нового Окружного суду, в місті у
вересні 1919 року була створена Прокуратура, на чолі з Людвіком
Віслоцьким, який став прокурором 11 липня 1919 року. Першими новими
працівниками Луцької прокуратури були Борис Забродський, Джозеф Славка,
Джозеф Браун, Ядвіга Славкова та ін. Луцька прокуратура в складі 4
слідчих суддів відповідала за 8 повітів та територію розміром 32 тис.
км.
Першими рішеннями Луцької прокуратури було звільнення з Луцької тюрми в’язнів, у справах яких були відсутні докази. Такі рішення були не завжди до вподоби жандармерії, тому інколи виникали конфлікти на цьому ґрунті. В липні 1920 року Луцька тюрма була евакуйована до Польщі і повернулась до міста аж в грудні того ж року. Усі акти та книги Луцької прокуратури та тюрми були вивезені до Пйотркова Трибунальського. Процес евакуації був дуже складним. Адже крім документів, потрібно було транспортувати ув’язнених. В Луцькій тюрмі перебувало 350 в’язнів, половина з яких була тяжко хвора. Дорогу, довжиною сімдесят кілометрів, долали пішим маршем. В місті Грубешові, тих хто вижив, на залізничній станції, посадили на потяг до міста Пйотркова. В грудні 1920 року керівництво тюрми та прокуратура повернулось в місто Луцьк.
В міжвоєнний період Луцька тюрма була оснащена каналізацією,
водопостачанням. При тюрмі діяв госпіталь на шістдесят ліжок, в якому
працювало два лікаря та фельдшер. Хірургічний кабінет був оснащений
кварцовою лампою, був стоматологічний кабінет. В Луцькій тюрмі діяла
школа. В’язнів навчали ремеслу. Існувало дві тюремні каплиці –
католицька та православна. Була тюремна бібліотека.
Із початку 1940-го року на Волині радянська влада розпочала масові
депортації та арешти місцевого населення. До Луцька звозили «неугодних» з
усіх куточків Волині. Серед них – патріотично налаштована молодь,
активісти Організації українських націоналістів, священнослужителі,
представники наукової та творчої інтелігенції.
Із початком німецько-радянської війни Луцька в’язниця була також
переповнена. Всього було 34 камери, 6 із яких призначались для тюремного
шпиталю. Замість максимально допустимого числа у 640 в’язнів, станом на
10 червня 1941 р. у ній утримувалося 2055 осіб. Вивчивши спогади
очевидців вдалось встановити кількість в’язнів по деяких камерах. Так, у
34-й перебувало 238 арештантів, 19-й – 40 осіб, 22-й – 50 чоловік, 7-й –
60 бранців. Побут в’язнів 8-ї камери у своїх спогадах описав Тарас
Присяжний:
«У нашій камері під № 8, яка мала розміри 11 на 13 метрів, була тільки одна віконна рама для вентиляції, містилося в ній 198 в’язнів. Набиті ми, мов оселедці у бочці. Вночі лягали на цементовій долівці по черзі. Переверталися з боку на бік за командою всі разом, інакше не можна». Своє перебування у Луцькій в’язниці описав і Григорій Бірон: «Спочатку була камера, в якій, мов оселедці в бочці, тиснулося більше, як двісті чоловік. Темно було і вдень, і вночі, бо два малесенькі віконця біля самої стелі забили дошками. Люди втрачали свідомість від браку повітря. На що вже ми, сильні молоді сільські парубки, і то не витримували. Поки сядеш, то ще нічого, а встанеш – кола пливуть перед очима, падаєш у пітьму. Вночі спали «валетом». Щоб повернутися з боку на бік, потрібно було будити сусіда. Потім нас перевели на другий поверх, де в камері вже було трохи більше сорока чоловік…».
Очевидці пригадують й те, що у
переповненій Луцькій в’язниці спати лежачи «щастило» далеко не усім,
інколи в’язні просто засинали сидячи.
У планах евакуації в’язнів із тюрем західних областей УРСР зазначено,
що з Луцька необхідно вивезти 2052 особи, для цього було потрібно 75
залізничних вагонів. Однак ніхто з бранців так і не був евакуйований.
22 червня 1941 р. підрозділи вермахту перейшли радянський кордон.
Близько 14 год. Луцьк бомбардували німецькі літаки. Руйнувань зазнала і
в’язниця: «Був розрушений кут одного з приміщення корпусу й пробито
прохід на вулицю», – розповів старший наглядач Леонтій Свидчук через
кілька років слідчому НКВС. Із пошкодженого приміщення тюрми в’язні
спробували втекти. Пощастило небагатьом. Навздогін втікачами були
вислані наглядачі та солдати, які розстрілювали їх на місці або
повертали до тюрми.
Реконструкцію подальших подій дозволяють відновити, як свідчення очевидців так і радянські документи опубліковані І. Біласом. Так, відповідно до рапорту начальника тюремного відділення УНКВС по Волинській області сержанта держбезпеки Стана, після руйнувань в’язниці, її співробітники і конвойна рота почали нести тільки зовнішню охорону. У частини камер та адміністративних приміщень повилітали двері, деякі з них виламали самі засуджені, отримавши доступ до аптеки тюремної лікарні, складів із продуктами, особистими речами, серед яких були колючі й ріжучі предмети. За наказом сержанта Стана було звільнено близько 70 осіб неповнолітніх, а також затриманих за дрібні побутові порушення.
Подальші події розгорталися наступним чином. Об 11 год. 30 хв. 23 червня до в’язниці прибула оперативна група співробітників УНКДБ та УНКВС Волинської області на чолі з капітаном держбезпеки Розовим. Начальник УНКДБ капітан Білоцерківський наказав видати опергрупі для розстрілу всіх засуджених і навіть тих, хто тільки звинувачувався за статтями 54, пункт 2, 11 Кримінального кодексу УРСР, а особливо членів ОУН. Підготовка до страти мала зайняти 20 хв., оскільки було повідомлено, що німці знаходяться в 7 км від Луцька.
За вказаними статтями було відібрано близько 800 осіб, яких розстріляли на господарчому дворі в’язниці члени згаданої опергрупи за участю бійців конвойної роти НКВС, керівного складу в’язниці і її охорони. Через 20 хв. після розстрілу надійшла інформація, що ворог знаходиться не в 7, а в 25 км. Тіла понад 70 осіб засуджених до вищої міри покарання та інших близько 800 страчених вже були захоронені. Місця поховання полили гасом і випалили, після чого присипали вапном. Охороною в’язниці і військовими неподалік в’язниці також було вбито тих, хто намагався втекти. Щоб зібрати ці тіла, за наказом начальника УНКВС була створена група із співробітників міліції.
Загалом у самій в’язниці та навколо неї було розстріляно близько 1 тис.
осіб. Ще стільки ж залишилось у в’язниці. Більшість із них
звинувачувалась за побутовими статтями Кримінального кодексу УРСР.
Луцька в’язниця була залишена персоналом 25 червня о 23 год. 30 хв.
Документація Луцької і Володимир-Волинської в’язниць була знищена по
дорозі до Києва заступником начальника Луцької в’язниці Лєскіним. Варто
також зазначити, що учасник розстрілу капітан держбезпеки Розов 26
червня вирушив до Києва за завданням начальника Волинського обласного
управління НКДБ. Очевидно, він мав при собі оперативні звіти, у яких
могла бути інформація і по Луцькій в’язниці, тому що саме через нього
передав звіт командир 90-го Володимир-Волинського прикордонного загону,
який нині зберігається у Центральному державному архіві громадських
об’єднань України.
Суттєві розбіжності в опис вищезазначених подій вносить інший документ –
спецповідомлення начальника тюремного управління НКВС УРСР капітана
держбезпеки Філіппова. Він повідомляє, що після того, як о 14 год. 22
червня в’язниця зазнала авіаудару, бранці підняли бунт і вийшли на
прогулянковий двір, де пробули до 9 год. 23 червня. Після цього вони
були заведені назад до камер.
У попередньому документі згадувалось, що разом із розстріляними були захоронені і тіла понад 70 осіб, засуджених до вищої міри покарання. Філіппов проводить деяке уточнення і говорить, що до бунту було страчено 73-х людей. Згідно з його спецповідомленням о 12 год. 23 червня за розпорядженням Стана всі засуджені були виведені назад до прогулянкового двору. З них було відібрано 14 осіб, засуджених за Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1940 р., 30 осіб засуджених за побутовими статтями Кримінального кодексу і 40 неповнолітніх. Звільнивши 44 особи за двома першими пунктами, неповнолітніх повернули назад до камер. Варто звернути увагу, що Стан повідомляє про звільнення більшої кількості людей – близько 70 осіб.
Як стверджує Філіппов, після такого відбору начальник 2-го відділення УНКДБ Гончаров, співробітник УНКДБ Дворкін, начальник тюремного відділення УНКДБ Стан, за участю інших працівників НКДБ і НКВС розстріляли близько 2 тис. засуджених, які залишились на прогулянковому дворі. Облікові матеріали і особові справи в’язнів були спалені. Усі цінності, фінансові документи, штампи, печатки, журнали обліку засуджених та інші документи були вивезені заступником начальника тюрми Лєскіним до Києва. Таким чином, капітан держбезпеки Філіппов говорить про те, що на подвір’ї в’язниці було страчено вдвічі більшу кількість людей. Як бачимо, вони по-різному розповідають і про долю тюремної документації.
Деяку інформацію про розстріл знаходимо також у німецьких документах. Зокрема із повідомлення начальника Поліції безпеки і СД від 16 липня 1941 р. довідуємося, що зондеркоманда команда 4а 27 червня 1941 р. прибула до Луцька і застала більшу частину міста у вогні. Всі крамниці були пограбовані місцевим населенням. Після прибуття оперативної команди для підтримки коменданта гарнізону були надані всі наявні сили, які зуміли захистити від мародерів великі продуктові склади. Перед відступом більшовики розстріляли 2800 осіб із ув’язнених у луцькій тюрмі 4 тис. українців. Після розстрілу врятувалось лише 19 з них. У всьому цьому німці звинуватили жидів.
При розгляді трагічних сторінок знищення бранців Луцької в’язниці дуже вагомими виступають свідчення очевидців, яким пощастило вижити. Насамперед тут варто звернути увагу на спогади М. Куделі «Під мурами Луцької тюрми». У них розповідається, що в’язниця була піддана бомбардуванню ще 22 червня. Деяким в’язням справді вдалось повиходити із своїх камер, однак озброєні охоронці повернули їх назад. Декілька засуджених було вбито. Охорона в’язниці посилилась, до її складу мобілізували партійний актив. Наступного дня, 23 червня, усім затриманим, засудженим і тим, хто перебував під слідством за звинуваченням у приналежності до українських буржуазних націоналістів, наказали вийти на західний двір. Всі інші мали йти на східний. Куделя стверджує, що дехто з в’язнів, власне як і він сам, вирішили піти не на західний, а на східний двір. Незабаром оперативна група працівників УНКВС по Волинській області під керівництвом капітана держбезпеки В. Розова, особовий склад 233 конвойного полку військ НКВС, керівний склад та наглядачі в'язниці почали криваву розправу. Ось як її описує М. Куделя:
«Боже ! Що вони роблять ? Іроди ? Розстрілюють, рвуть гранатами. Хто б міг подумати! Варвари, душогуби! Світ такого не бачив, не чув... Люди рятуйтеся, хто як може ! – лунало довкола. На західному подвір'ї хвилин 10–15 клекотіло, як десь у розжареному котлі. Тарахтіли кулемети, рвались гранати. Тим часом на східному подвір'ї група в'язнів, приблизно 40–45 чоловік, кинулась до дерев'яної брами, яку хотіла повалити, але по втікачах застрочив кулемет. Подвір'я встелялось трупами, запливало гарячочервоною кров'ю. Далі невідь звідки посипались кулі на нас усіх. Бачу, як до східного муру, який був найдовшим, спритні хлопці ставлять дошки, що тут валялися із розбитої кошари і тими дошками піднімаються на мур, пролазять через чотирирядний колючий дріт і перестрибують на той бік, на волю. Багатьом з них вдалося перепливти Стир і зникнути з очей катів. Я теж підбігаю до муру, піднімаюсь по дошці вслід за якимсь юнаком, але його скошує куля і він мертвий падає на мене. Ми обидва летимо вниз. В цей час енкаведисти зорієнтувалися в ситуації, і увесь вогонь скерували по втікачах. Я ще встиг піднятися, відбігти кілька кроків з нахиленою головою вниз від свистячих куль. Впав. Притих. Чую, як на мене навалюються трупи розстріляних в'язнів. Один накрив мою голову животом. Його кров потекла на моє обличчя. Потому знову – трупи, трупи, трупи... Деякі з них непосильним тягарем падають на мене. Я подумав: «Якщо куля не влучила, то трупи задушать...» Моя ліва рука була так причавлена, що потім я ще довго лікував її. Кати увесь час стріляли по людях, які бігали туди-сюди, наче загнані олені, збиваючи з ніг одні одних, рятуючись від смерті. Поранені благали добити їх. Хтось милостиво просив Бога прощення і царства небесного, а хтось безперестанку закликав до помсти. Помсти катам, вбивцям, варварам. Саме підчас такого передсмертного волання поранених, над нами з'явилася хмаринка і з неї сипнув краплистий дощ. В цей момент, немов з небес, почулися чиїсь голоси: «Люди ! Люди ! Дивіться, небо плаче за нами !»
Після того, як стрілянина припинилася, пролунала команда, щоб усі, хто вижив, піднімались, розстрілювати більше не будуть. В’язні почали вставати на ноги і вилазити із своїх схованок, на східному дворі їх назбиралось понад 50 чоловік. Енкаведисти почали добивати поранених і, впізнавши тих, які звинувачувались за політичними статтями, розстрілювали відразу. Під наглядом охоронців вцілілі в’язні почали ховати тіла загиблих. Їх зносили до ям, які утворились після бомбардування, і посипали негашеним вапном, завезеним напередодні.
У своїх спогадах Куделя звертає увагу і на бранців, яких стратили ще до
настання хаосу у в’язниці. Він підкреслює, що тіла понад 70 чоловік
знаходились у стайні зі скрученими дротом руками. Їх не стріляли, а
закололи багнетами. Ймовірно, охорона в’язниці не хотіла піднімати
галасу, і тому вища міра покарання була проведена у такий спосіб.
Захоронення в’язнів продовжувалося ще й 24 червня. Наступного дня
охорона залишила в’язницю, до якої незабаром прибули німці. Вони
звільнили в’язнів, які залишились живими, 26 червня.
Спогади М. Куделі про події в Луцькій в’язниці 23 червня 1941 р.
підтверджуються свідченнями інших очевидців, зокрема, священика Д.
Стасишина, якому також вдалось врятуватись того дня. Він стверджує, що
напередодні свого відходу охорона замінувала в’язницю.
Спогади про ці події опублікував анонім «С. Д.» (ймовірно Д. Стасишин),
який зауважує, що перед бомбардуванням багнетами було заколото 120
в’язнів. Автор спогадів під час розстрілу опинився на правому крилі
подвір’я, де врятувалось 29 осіб. Вони та ще 50 кримінальних злочинців,
яких їм дали у поміч, поховали вбитих у двох ямах, коли на подвір’я
в’язниці увірвались німецькі вояки. У 5 томі «Літопису УПА» ми також
знаходимо свідчення про те, що із 3 тис. бранців Луцької в’язниці живими
залишилося лише 45 осіб.
Схожу картину змальовує і О. Петрощук у своїх спогадах, які були опубліковані під час німецької окупації в газеті «Український голос» 4–7 листопада 1943 р. Він згадує, що 22 червня Луцьк неодноразово піддавався бомбардуванню. Було чути постріли із зенітної артилерії, яка розташовувалась навколо в’язниці. Надвечір одна з бомб влучила в будівлю, в результаті чого декому із в’язнів вдалось вийти в коридори. Однак охорона відкрила вогонь і всі, під страхом бути вбитими повернулись назад. Близько 10 год. ранку було наказано виходити на ліве (західне) і праве (східне) подвір’я. Петрощук, як і Куделя, вийшов на праве подвір’я. Розстріл розпочався саме звідти. Охорона вела вогонь із тюремних вікон і даху сусіднього будинку. Через півгодини стрілянину відкрили на лівому подвір’ї. Розбивши дерев’яну будову, в’язні почали приставляти дошки до стіни і вилазити нагору, однак їх скошували кулі. Петрощук вибрався на мури по стовпу і, стрибнувши вниз, побіг до р. Стир, яку йому вдалось перепливти. У такий спосіб він врятувався. Навіть після розстрілу тюремна охорона оглядала навколишню територію і вбивала знайдених втікачів. На жаль, про кількість жертв автор спогадів нічого не повідомляє.
Очевидці не завжди однаково описують увесь перебіг подій. Прикладом
цього є спогади Т. Присяжного. Він стверджує, що після бомбардування
в’язниці бранцям вдалося захопити приміщення охорони і заволодіти
зброєю. Було утворено керівний провід на чолі з полковником Купрійчуком і
взято під контроль внутрішню частину в’язниці. Лише 24 червня до них
звернулися із заявою, що почалась війна, їх звільняють від слідства та
покарання і направляють до війська. Більшість бранців підтримала цей
заклик. До в’язниці впустили енкаведистів, які почали оглядати камери і
вказували засудженим, де хто має шикуватися. Незабаром на подвір’ї
в’язниці з’явилися вантажні автомобілі і танки. В одну мить по бранцях
відкрили вогонь з кулеметів, а з верхніх поверхів енкаведисти почали
кидати ручні гранати. Присяжний стверджує, що того дня було вбито
близько 4 тис. в’язнів, натомість більше ніж 370 чоловік зуміли
врятуватись. Їх примусили захоронювати вбитих. Одна з ям була на розі
в’язничного подвір’я, дві інші поза мурами. Продовжували ховати вбитих і
наступного дня, коли о 3–4 год. до в’язниці під’їхали 3 німецькі
мотоцикли із 6 вояками. Енкаведисти кинулися втікати, декого було вбито
на місці. Німці роздали засудженим кинуту радянську зброю на випадок
чергового нападу. В’язнів знову очолив полковник Купрійчук. Німці
звільнили засуджених 26 червня, заборонивши розкопувати ями і шукати
тіла своїх родичів. Однак спогади Т. Присяжного піддає критиці М.
Куделя, стверджуючи, що він не був свідком розстрілу, а лише чув про це
від когось іншого.
25 червня нацисти вступили до міста і показали громадськості страшні криваві сліди злочинів НКВС. В’язень Луцької тюрми Іван Гедз згадує, що прийшовши в Луцьк, окупанти остовпіли від побаченого: «Німці одразу нічого не зачіпали, натомість багато фотографували. За годину привели католицького священика, який відправив службу за убитими. Викопали під стіною яму й поскидали туди тіла. Свої замордували, а вороги хоронили... Тих в’язнів, кому пощастило вижити, німці не затримували».
Із приходом окупаційної влади було створено спеціальну комісію для вивчення подій 23 червня 1941 р. До неї увійшли С. Говдій, Л. Ліхтанський, вчитель-історик Омельчук. Двоє останніх також зуміли врятуватися під час розстрілу. Комісія за участю громадськості та національно-патріотичної інтелігенції Волині зробила насип над могилами, обклала їх дерном, встановила дубові хрести-фігури, обгородила низенькою огорожею, встановила таблички з написами кількості похованих. Як стверджує М. Куделя у першій могилі їх було 1800, другій, третій і четвертій відповідно – 800, 1200 і 300 чоловік.
У спогадах інших очевидців знаходимо протилежні дані. Скажімо, протоієрей Л. Долинський стверджує, що під час розстрілу врятувалось декілька десятків людей. Декому пощастило втекти, декого завалило трупами, інших не вивели з камер перед розстрілом. Долинський свідчить також, що за офіційним підрахунком у Луцькій в’язниці було знищено 3862 бранці, урочистий похорон яких відбувся у серпні 1941 р. У процесії взяло участь 78 священиків на чолі з єпископом Полікарпом і десятки тисяч людей. Траурна колона розтягнулась на два кілометри. На відміну від Куделі, Долинський стверджує, що всього було п’ять могил і у найбільшій з них було 1320 похованих.
Інший учасник перепоховання, священик із с. Романів М. Федорчук уточнює, що урочиста панахида відбулась 24 серпня. Це також підтверджує подяка, адресована обласному коменданту міліції за добре виконання обов’язків цього дня:
«24 серпня в день нашого жалібного свята в Луцьку – віддання почестей розстріляним більшовиками нашим братам-українцям – обласна міліція, очолювана Вами, пане Комбатанте, а также вишкіл міліції під командою п. полковника Жупінаса-Джупінадзе, знаходилась на службі від ранніх годин і виконувала свої обов’язки добре і тішила українське громадянство. Команда забезпечувала лад і порядок при соборі, на вулицях, коло могил, показала осягненні успіхи в муштровій службі…».
Як стверджує Федорчук, на панахиді було близько 60 священиків, їх супроводжувало кільканадцять тисяч людей. Після служби в соборі всі вирушили до в’язниці, де виступали з промовами і відслужили панахиду. Німці відкрили ворота і впустили поодинокі організації і духовенство. Федорчук також, як і Куделя, говорить, що було чотири могили. Дві знаходились під в’язницею; там було захоронено 800 і 200 людей. Ще дві були на тюремному подвір’ї із написами 800 і 420 полеглих. Опис вищезазначених подій робить і М. Куделя. Він говорить, що ніс вінок від міської управи. Процесію не пустили на західне подвір’я в’язниці, де знаходилась найбільша могила. Німці створили штучний кордон, щоб відділити прибулих людей від військовополонених. У фондах Волинського краєзнавчого музею зберігаються світлини із панахиди по розстріляних, яка проходила на території в’язниці. На одній з них дійсно присутні військовополонені червоноармійці.
Поза увагою не можна лишити й публікацію А. Дублянського у газеті
«Український голос» за 2 липня 1942 р. У ній автор розповідає про першу
річницю вшанування жертв більшовиків і описує чотири найбільші могили. З
його слів, на одній із них стоїть табличка – 800, другій – 600–700,
двох менших – 350 і 180. Окрім того, багато окремих могил розкидані
недалеко від в’язниці.
У порівнянні зі спогадами, стаття Дублянського привертає більшу увагу.
Насамперед тому, що вона була опублікована відразу, і автору не довелось
відтворювати події, посилаючись на свою пам'ять. На користь
достовірності даного джерела може свідчити й те, що у випадку наведення
неправдивих даних публікація Дублянського могла викликати гостре
обурення у багатьох людей. До того ж друковані матеріали знаходились під
цензурою німецької влади. Проте, чому автор, описуючи другу могилу, не
називає точну цифру, як це роблять інші свідки, а наводить цифру –
600–700 з такою великою різницею. Справа у тому, що автор описував не
першу панахиду літа 1941 р., як більшість очевидців, а заходи з нагоди
її річниці 1942 р. За цей час кількість жертв могла уточнюватись. Окрім
того, варто припустити й те, що належної ексгумації жертв розстрілу так і
не було проведено. Тому зазначені дані на могилах були орієнтованими.
Священик М. Федорчук зробив запис у своєму щоденнику, очевидно, також у недалекому часі після участі в панахиді 24 серпня 1941 р. Його цифра загиблих у 2220 осіб дуже наближена до даних, які оприлюднив у своїй статті А. Дублянський – понад 2030 осіб, а також збігається із радянським документом, де зафіксовано розстріл близько 2 тис. в’язнів.
У джерелах є також суттєві розбіжності щодо кількості луцьких бранців,
яким пощастило врятуватись під час розстрілу. Згідно з повідомленням
начальника Поліції безпеки і СД під час страти вижило 19 осіб, у 5 томі
«Літопису УПА» йде мова про 45 чоловік, а за Т. Присяжним вціліло
близько 370 в’язнів. На момент розправи багато людей з тих чи інших
причин залишилось у власних камерах. Наприклад, у радянських документах
ця цифра сягає 1 тис. осіб, у німецькому звіті вказано, що із 4 тис.
бранців Луцької в’язниці було розстріляно 2800 осіб, 19 з яких
врятувалось, відтак на момент розстрілу у камерах могло залишатись
більше ніж 1180 осіб. За спогадами очевидця Б. Стасишина, у в’язниці
після розстрілу залишилось 625 осіб. Якщо вірити свідченням У. Гуменюка,
німці звільнили 60 бранців лише з однієї камери № 7. Дозволили
повернутись додому також 16 арештантам, жителям сіл Романів, Ботин,
Копче і Воротнів. Вдалось уникнути розстрілу і жінкам-арештанткам. Так,
під час розправи в одній із камер залишилось п’ятеро дівчат, серед яких
була Тетяна Василюк 1923 року народження із с. Михайлин Рожищенського
р-ну. У 1938–1939 рр. вона навчалась у Луцькій українській гімназії. У
1940 р. її разом з батьком арештували. Він загинув під час розстрілу 23
червня 1941 р.
Таким чином загальна кількість вбитих бранців Луцької тюрми сягає 2 тис.
людей. Це були не лише в’язні, які відбували покарання, але й ті, кого
затримали за підозрою, хто перебував під слідством і таких могла бути
більшість. Завдяки пошуковій роботі колишнього в’язня тюрми М. Куделі
вдалось встановити імена майже 1 тис. загиблих. Кількість тих, хто вижив
може бути більшою 100 осіб.
Вшанування пам’яті убієнних у роки німецької окупації проводилось не
лише в Луцьку, але й по всій Волині. Родич розстріляного, священик
Григорій Рибачук із с. Дерно Оликського (нині Ківерцівського) району,
який співпрацював із членами ОУН запропонував встановити символічні
могили на честь українських патріотів, яких було замучено в тюрмах при
радянській владі. І таких могил та хрестів по всій Волині поставили
десятки. Із документів архіву СБУ відомо, що одне з перших посвячень
таких могил було в с. Одеради у 1941 р. за участю священиків: Рибачука
Григорія, Тимощука Ф., Гороховського М., Петрощука Сергія і диякона
Данилевича Василя. Аналогічне освячення символічних пам’ятників було в
с. Залісоче на другий день Трійці у червні 1942 р. У липні того ж року
відкриття пам’ятника убієнним у Луцькій тюрмі було проведене у с.
Жидичин. Восени 1942 р. посвячення пам’ятника відбулось у селах Дерно і
Ставки. Згодом радянська влада знищила всі ці пам’ятні знаки.
Після того, як із Луцької в’язниці перемістили військовополонених,
німецька влада продовжила використовувати будівлю за прямим
призначенням. У її стінах побував перший помічник комісара шляхів УНР
Іван Кобилко. У своїх спогадах він зазначає, що після того, як
українська районна поліція залишила місто прийшли польські підрозділи.
Почались арешти свідомих українців. Ця участь не оминула й Івана
Кобилка. 29 червня 1943 р. його доставили до Луцької в’язниці. де
обшукали, забрали гроші, годинник, течку з паперами і відвели до камери №
7. Цікавим є опис життя в’язнів зроблений Іваном Кобилком. Так, за його
словами у камері було велике вікно і перебувало ще шестеро осіб:
директор обласної кооперації Микола Степанюк, директор «Заготскоту»,
його заступник, директор відділу млинів Царюк із заступником, а також
один росіянин з під Сталінграду. Сніданок розпочинався о 7 год. ранку.
Кожному давали по шматку хліба і каву без цукру, яка була налита у банку
з під консервів. Обід був такий самий як і сніданок – коробка консервів
і шматок чорного хліба. Керував в’язницею німець старшого віку на ім’я
Кріс, який ходив із собакою-вовком і сам приймав участь у розстрілах
людей.
5 липня 1943 р. до Луцької в’язниці на вантажних автомобілях привезли
багато людей. На подвір’ї були виставлені столи і стільці, прибув
начальник луцького гестапо доктор Фішер з іншими своїми співробітниками.
Комісія почала викликати по прізвищах тих, кого тільки що привезли, а
також тих, хто вже був у в’язниці. Першим викликали колишнього посадника
міста Є. Тиравського (перший голова міста періоду німецької окупації) з
дружиною. Жінок і чоловіків розділяли окремо.
Після цього Івана Кобилка перевели до камери № 16 із двома вікнами, які виходили на р. Стир. Разом із ним також були доктор Залевський, доктор Омельчук, інженер Поліщук, священник Малюжинський, інтендант Соловей, пан Степанюк, директор Білецький, посадник Тиравський (другий голова міста періоду німецької окупації), директор контори «Заготскот». О 12 год. їм принесли обід у вигляді юшки і шматка хліба. Єдиним позитивом було те, що вікна у камерах відчинялись і в’язні могли дихати свіжим повітрям. Незабаром усіх почали знову виводи і садити по 12 чоловік у вантажівки покриті брезентом. У кузові також розташовувалась охорона, яка складалась із двох гестапівців. Усіх попередили, що при втечі будуть одразу розстрілювати. Луцька тюрма не вміщала всіх затриманих. Тому арештантів перевозили до Рівненської в’язниці, де страчували або ж відправляли до концентраційних таборів.
Після вигнання нацистів із Луцька 2 лютого 1944 року тюрма відновила свою роботу. Микола Куделя у своїй книзі посилається на розповідь І. Мануйлика, який в 1944 році був в'язнем Луцької тюрми, бачив ці могили і був свідком того, як за наказом енкаведистів на чотирьох могилах хрести-фігури були зрізані, а могили зрівняні з землею і заасфальтовані.
Радянська влада зробила все можливе, щоб приховати свої злочини 1941 року, списавши їх на нацистів. Звісно, під час німецької окупації Луцьку тюрму використовували і німці, утримуючи там військовополонених червоноармійців, яких також там розстрілювали. Однак 18 лютого 1944 р. офіційна комісія із семи осіб представників Луцької міської ради встановила, що «вбивство ув’язнених у Луцькій тюрмі почало відбуватися з червня 1943 року, а всіх раніше арештованих відправляли в тюрму м. Ровно». В Акті комісія зазначила, що з південної сторони Луцької тюрми на березі річки Стир було відкрито 4 могили, а загальна кількість вбитих у тюрмі складає 658 осіб. Комісія визначила цих людей як військовополонених червоноармійців та мирне населення, у тому числі жінки та діти. Таким чином, цим документом зафіксовано, що всі розстріли в Луцькій тюрмі здійснювали німецькі окупанти.
У наступні роки карально-репресивні органи почали розшукувати тих, хто вижив під час розстрілу. Ці пошуки були тісно пов’язані з боротьбою проти національно-визвольної діяльності членів ОУН і УПА.
Яскравим свідченням приховування правди про розстріли НКВД в Луцькій тюрмі є архівна кримінальна справа на члена ОУН і УПА Олексія Петрощука, що зберігається в архіві СБУ. Олексій народився у 1915 році в селі Лемешів, був заарештований у вересні 1940 року. У квітні 1941 року був засуджений до 10 років ув’язнення за те, що «входив у націоналістичну підпільну групу, яка у 1940 р. випустила свої листівки проти радянської влади і закликала до озброєного повстання за самостійну Україну».
Слідство у 1948 році цікавило дві теми – націоналістична діяльність Петрощука і те, як він зумів втекти з Луцької тюрми. А одним із головних речових доказів стала стаття О. Петрощука в луцькій газеті «Український голос», опублікована в листопаді 1943 році під назвою «В оковах смерті» зі спогадами про розстріл в’язнів Луцької тюрми. Із великої кількості повторів у протоколах допитів стає зрозуміло, що його катували й він під примусом свідчив, що у своїй публікації зводив наклеп на радянську владу. В одних зізнаннях йдеться, що він втік після бомбардування, а в інших – був звільнений німцями. Із документів очевидно, що друга версія слідству більше подобалася. Член ОУН Микола Куделя, який дивом вижив під час розстрілів і залишив вражаючі спогади, на слідстві в 1947 році під час допитів також змушений був сказати, що втік з тюрми під час бомбардування, а в інших документах його справи офіційно йшлося, що був звільнений німцями.
Збудували нову в'язницю в іншій частині міста. Із 1958 року до 1998-го в старій тюрмі діяло Луцьке музичне училище. Увесь цей час над неодспіваними душами лунала музика. Коли музучилище перейшло в іншу будівлю, ця залишилась пусткою. 25 вересня 2001 року на цьому місці засновано монастир Різдва Христового Української православної церкви Київського патріархату. Адміністративне приміщення колишньої тюрми за адресою вулиця Кафедральна, 12 Волинська обласна рада передала у користування Волинського технікуму Національного університету харчових технологій. Нині там навчаються студенти. Більшість приміщення самої тюрми за розпорядженням голови Волинської обласної адміністрації № 572 від 18 грудня 2015 р. передане «у користування управлінню Волинською єпархією Української православної церкви Київського Патріархату частину будівлі, пам’ятки архітектури національного значення, по вул. Кафедральній, 16 у м. Луцьку площею 461,92 кв.м. (культова будівля), що перебуває на балансі Державного історико-культурного заповідника у м. Луцьку за договорами для релігійних потреб». Церква утворила тут чоловічий монастир, але він не виконує повністю своїх функцій. Священики частину корпусу перебудовують під храм… Водночас, історики та представники громадськості вважають, що у колишньому приміщенні тюрми потрібно облаштувати музейний комплекс, де були б детальні розповіді про події, що відбувалися в цьому місці.
Пам’ять і пересторога
Перші багатолюдні мітинги національно-демократичного спрямування у кінці 1980-х рр. відбувалися на площі біля замку Любарта. У них брали участь багато колишніх в’язнів луцької тюрми, які там сиділи в різні роки починаючи з 1944-го допоки їх не відправили у віддалені райони СРСР. У своїх виступах вони неодноразово розповідали про розстріли 23 червня 1941 року в луцькій тюрмі. Звучали й пропозиції шукати місця поховання розстріляних. Однак, була оприлюднена інформація про те, що влітку в кінці 60-х років рештки розстріляних із території луцької тюрми були вивезені за межі міста. Луцький екскаваторник Йосип Пікула у 1998 році розповів, що був одним із тих, хто їх вивозив. «Керівник РБУ Микола Андрійович Кашпирук дав мені вказівку вирити котлован під будівництво електропідстанції біля колишньої в’язниці. На відведеному місці грунту було товщиною 60-80 см, а далі на всю глибину – одні людські кості із незотлілим тілом…», – розповідав Й. Пікула. Це свідчення було настільки переконливим, що громадськість не скоро зайнялася пошуками розстріляних.
Восени 2009 року на території Луцької тюрми за ініціативи депутатів міської ради розпочалися ексгумаційні роботи щодо виявлення останків в’язнів, розстріляних 23 червня 1941 року, які здійснювало комунальне підприємство Львівської обласної ради з питань здійснення пошуку поховань учасників національно-визвольних змагань та жертв воєн, депортацій і політичних репресій «Доля».
Ексгумаційні роботи у червні 2010 року були припинені. У визначених місцях масових поховань не було віднайдено. Пошукова група в одному місці знайшла окремі людські кістки, що дозволило стверджувати, що у післявоєнний час поховання могло бути знищене, а остеологічні залишки вибрані і вивезені у невідомому напрямі. В іншому місці було виявлено масове захоронення загальною кількістю 281 чоловік. За словами історика С. Годлевського, експертиза підтвердила, що рештки належать радянським військовополоненим, які перебували в нацистському концтаборі в Луцьку і загинули на початку 1942 року від виснаження і хвороб. 22 червня 2010 відбулося перепоховання цих тіл на Гнідавській гірці в Луцьку.
У 2016 році під час ремонтних робіт дороги виявили людські кістки на проїзній частині біля колишньої в’язниці у ямі, що утворилася від німецької бомби. Наступного року за кошти міської ради відбулися розкопки, під час яких віднайдено рештки 110 людей. Експертиза встановила, що вони загинули насильницькою смертю і є тими, кого радянська влада знищила у червні 1941-го. Пошуковці повідомили, що лише п’яти із загиблих було за 50 років, решта – молодь.
12 жовтня 2017 р. відбулося урочисте перепоховання. На західному
подвір’ї Луцької тюрми, де відбувалися розстріли й розташовані пам’ятні
плити з іменами загиблих, облаштували спеціальну гробницю, де після
ексгумації склали людські кістки та покрили їх, за давньою християнською
традицією, білим шовковим саваном. У цю могилу можна буде перепоховати
рештки інших в’язнів, які згодом ще віднайдуть.
У Ковелі приміщення тюрми НКВС, де відбувалися розстріли, було
зруйноване під час Другої світової війни. Розкопок і пошуків надалі не
проводили. У 1990 році Ковельська міська рада прийняла рішення про
увічнення пам'яті жертв сталінських репресій і встановлення пам'ятного
знака у вигляді Хреста на місці поховання розстріляних у тюрмі у червні
1941-го. В день 65-річниці створення УПА на місці хреста урочисто
відкрили меморіальну стелу: білокрилі ангели кладуть вінки загиблим, над
ними – хрест із сірого граніту, як символ життя і вічності. Стела
споруджена зусиллями київського бізнесмена Івана Омелянюка і ковельчанки
Марії Хотинської, родич яких був одним із розстріляних.
Володимирська тюрма у 1954 року припинила існування. У її приміщенні у
1956-1957 роках діяло туберкульозне відділення лікарні. Цегляна
двоповерхова споруда колишньої царської, а потім і радянської катівні
донині стоїть пусткою. Історики та активна громадськість міста
неодноразово зверталися до влади зробити тут музей пам'яті жертв
тоталітарних режимів. Довкола розрісся великий сад, який проріс на
кістках українців, поляків, євреїв, розстріляних і закопаних у ямах, що
були вириті бульдозерами на подвір’ї тюрми.
«З 1956 року, коли тюрма була ліквідована, у її приміщеннях розмістили лікарню, в якій я і працювала, – розповіла Марія Черненко. – Зі мною працювала й жила по-сусідству колишня наглядачка тюрми, росіянка з Тамбова. Не раз вона розповідала й показувала мені, де розстрілювали та закопували в’язнів. Вона відмовлялася їсти вишні та яблука з дерев, там посаджених, пригадуючи про страти біля них. Під час будівництва господарських споруд під валом щоразу виявляли багато черепів та кісток, які кудись переносили чи перевозили без дослідження та документування. Чула багато свідчень про те, що і спереду, на майданчику перед північним валом, є масові поховання, а східна частина подвір’я майже вся – на людських кістках».
Колишній головний лікар туберкульозного
відділення у 1957-1987 рр. Микола Ваврисевич згадував: «У 1973 чи 1974
році ми вирішили зробити сміттєву яму, і натрапили на людські останки,
які були скинуті безладно. Було там різне взуття, рештки одягу. Наш
слюсар знайшов золоті зубні коронки. Я наказав залишити останки на
місці, засипати яму і зробити іншу...»
Улітку 1997 року біля володимирської тюрми спеціалісти-дослідники
Львівського обласного товариства «Пошук» провели перші розкопки. За
місяць роботи дослідили майже 50 квадратних метрів території. На місці
старих вигрібних ям і туалетів виявили великий масив підйомного
матеріалу, який дослідники датували 1939-1947 роками. Знайдено велику
кількість залишків взуття, ґудзиків, гільз від пістолетів, які були на
озброєнні військ НКВС, чимало радянських монет 1932-1940 років,
номіналом 10, 15, 20 копійок, шкіряні пояси та залишки від іншої
військової польської амуніції.
Пошуковці відкопали і обстежили понад 90 людських скелетів, із яких сім належало жінкам різного віку. Більшість черепів мали по два отвори від куль, на деяких залишилися сліди-проломи від удару важким чи тупим предметом: можливо, поранених добивали удароми рушничного прикладу по голові.
Один із ініціаторів проведення досліджень, володимирський краєзнавець Леонід Михальчук зазначив, що на території тюрми розстрілювали також інтернованих військовослужбовців Війська Польського. Зокрема, він повідомив:
«Коли 17 вересня 1939 року Червона Армія вчинила агресію проти Польщі, генерал бригади Мечислав Сморавінський, командувач округу корпусу ІІ, який прибув із Ковеля до Володимира-Волинського, вирішив відходити з рештками військ на Західний берег Бугу. Поки він шикував батальйони, до міста увійшли росіяни і зажадали, аби поляки склали зброю. Генерал Сморавінський погодився, але з умовою, що воякам дозволять перейти через Буг. Радянський генерал Богомолов прийняв цю умову і навіть підписав угоду. Але росіяни не дотримали слова. Наступного дня колону, вже на марші в напрямку Устилуга, в лісі, оточили танки: Богомолов оголосив поляків полоненими. Їх згодом повезли в Козелецький концтабір, а потім розстріляли в Катині…».
17 грудня 1997 року громадськість Володимир-Волинського перепоховала останки 97-ми жертв політичних репресій у братській могилі на Федорівському цвинтарі.
У 2009 р. під час археологічних пошуків фундаменту замку XIV століття Казимира Великого археологи випадково натрапили на масове поховання часів II Світової війни. Оцінивши масштаби несподіваних ексгумаційних робіт, вони запросили польських спеціалістів з Ради Охорони Пам’яті Війни і Мучеництва. Міжнародна польсько-українська археологічна експедиція у серпні 2011 року розпочала повноцінну ексгумацію. За кілька місяців було відкрито і ексгумовано значну частину поховання – 367 осіб. У другій половині 2012 році археологи продовжили пошуки. Траншей з загиблими було дві, по 514 і 234 особи в кожній, разом 748. На жаль, так і не було знайдено однозначних прямих доказів, ким було здійснено розстріл, і ким були замордовані люди. У звіті 2012 р. польські дослідники чітко вказали: розстріл відбувся відразу по вступі німецьких військ до Володимира, влітку 1941 року. Українські археологи також впевнені, що вбивство цих людей відбулося не пізніше літа 1941 р.
У 2014 році дослідники виявили та ексгумували тіла 1494 жертв, перепоховання яких і відбулося на комунальному кладовищі Володимира-Волинського. Разом вже ексгумовано 2640 останків людей, що стали жертвами масових розстрілів, вчинених НКВД.
23 вересня 2014 року за участю представників влади Української та Польської держав на Федорівському кладовищі Володимира-Волинського відбулося перепоховання останків жертв масових розстрілів, виявлених на території городища Вали. 19 листопада 2015 р. відбулося поховання ще тринадцяти жертв масових розстрілів часів Другої світової війни, яких виявили на городищі у Володимирі-Волинському.
Завдяки віднайденим в землі предметам відомо, що серед вбитих були українці, поляки, євреї.
Використані джерела
- Архівно-кримінальна справа Петрощука Олексія Сергійовича. – Архів Служби безпеки України у Волинській області. – ФП 22600.
- Білас І. Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917–1953: Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз у 2-х кн. Кн. 2 / І. Г. Білас. – К.: Либідь – Військо України, 1994. – 688 с.
- Вербич В. Не зрікшись хресної дороги //Народна трибуна. – 1991. – 23 березня.
- Вільчинський П. Розстріли в’язнів у Ковельській тюрмі // Книга скорботи України. Волинська область. – Т.2. – Луцьк: Надстир’я, 2010. – 552 с. – С. 30-33.
- Гуменюк Н. Доля у терновому вінку//Народна трибуна Л. 11.10.1990 р.
- Данилюк В. О. Вірити занадто боляче… Волинь: Хроніка подій 1939–1944. Художньо-документальна повість / В. О. Данилюк. – Луцьк: Ініціал, 1995. – 224 с.
- Дублянський А. Свято могил / А. Дублянський // Український голос (Луцьк). – 1942. – 2 липня. – С. 4.
- Зек Б. Волинь у житті Івана Кобилка (1882–1951) – першого помічника комісара шляхів УНР: польські утиски, радянські репресії і нацистський терор / Богдан Зек // Наукові записки Рівненського обласного краєзнавчого музею: Зб. наук. праць. Вип. ХV.: Матеріали наукової конференції «Волинь в Українській революції 1917–1921 рр.». – Рівне: Дятлик М., 2017. – С. 119–123.
- Зек Б. М. Луцьк у роки нацистської окупації (1941–1944): монографія / Богдан Миколайович Зек. – Луцьк: Вежа-Друк, 2017. – 421 с.
- Рожко В. Не гасне свічка пам’яті… // Поклик сумління. – 1991. – Червень. – № 19 (33).
- Рожко В. Закривавлена Волинь // Визвольний шлях. – 1999. – № 5. – С. 560-570.
- Романів О.М., Федущак І.В. Західноукраїнська трагедія 1941-го. – Львів-Нью-Йорк, 2002. – 430 с.
- Стемпковський В. Про що мовчать жертви розстрілів НКВС у володимирській тюрмі. – Електронний ресурс. Режим доступу: http://www.pravda.lutsk.ua/ukr/news/160/
- Чопюк В. Політика на кістках. – Електронний ресурс. Режим доступу: https://lb.ua/society/2013/02/05/188118_politika_kostyah.html
- Присяжний Т. “Масові вбивства у Луцьку” // Народна трибуна Л. 30.08.1990 р.
- Куделя М.“Під мурами Луцької тюрми” – Л.: - Надстир’я 2001- 132 с.
- Яцечко С. “Розстріл в’язнів у Луцькій тюрмі 23 червня 1941 року”. Наукова робота (рукопис). - Волинське відділення Малої академії наук України, 2002 - 27 с.
- Спогади Новоселецького В.О. уроженця с. Хорлупи Ківерцівського р-ну, 2002 р.
- Луцкий окружной комиссариат. Копии приказов Окружной команды СП по кадрам, списки полицейских и служащих уголовно-следственного отдела районных комендантов СП. – Державний архів Волинської області. – Оп.2. – Ф. Р2. - Спр. 5. – 68 арк.
- Коц. М.Г. У лабетах червоних вампірів (репресії радянських “визволителів” проти українських патріотів на теренах Волині в 1939-1941 рр.). - Луцьк: Надстир'я-Ключі, 2015. – 214 с.
- Царук Я. Ковельська в'язниця у червні 1941 року // Минуле і сучасне Волині та Полісся: Ковель і ковельчани в історії України та Волині. Матеріали XXIX Всеукраїнської наукової історико-краєзнавчої конференції, присвяченої 490-ій річниці надання Ковелю Магдебурського права. м. Ковель, 5–6 грудня 2008 р.: Збірник наукових праць. – Луцьк: Надстир'я, Ковель: ТОВ «Ковельська міська друкарня», 2008. – С. 179–185.