Незважаючи на те, що у південних губерніях України вже лютувала посуха, 29 липня 1921 року політбюро ЦК КП(б)У надіслало до ЦК РКП(б) телефонограму, в якій зобов'язувалося зібрати в УСРР 100 млн пудів продподатку із врожаю 1921 року. Вивезення хліба до Росії на тлі посухи та неврожаю привело до голоду на півдні України, який значно посилився через відсутність зернових запасів.
У березні 1921 року Х з'їзд РКП(б) затвердив рішення про заміну продрозкладки продподатком, але через нестачу продовольчих запасів для постачання міст його впровадження було відкладено до нового урожаю, натомість розмір продрозкладки було скорочено. Потреба Росії в продовольстві зумовила подальше використання примусових методів збирання хліба і вже в червні при викачуванні продовольства з України йшлося про "надзвичайно важкий продовольчий стан пролетарських центрів Росії, червоних столиць Москви і Пітера". З цією метою 29 червня Президія Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (ВУЦВК) навіть створила спеціальну комісію для допомоги "червоному Петрограду"; з липня головним при збиранні продовольства стало гасло допомоги голодуючим Поволжя.
На початок літа 1921 року продовольчих запасів у селян вже не залишалося і навіть скорочені плани продовольчої розкладки виконувати не вдавалося, адже "надлишки" хліба були вилучені ще під час реквізиційної політики радянської влади доби першого комуністичного штурму (1919-1920 рр.), що спричинило також зменшення посівних площ. До цих негараздів додалася величезна посуха весни-літа 1921 року, яка вразила південні губернії України. Тому того ж таки 29 червня Президія ВУЦВК створила ще одну комісію — "Допомоги населенню, що постраждало від неврожаю", яку на початку липня очолив голова ВУЦВК Григорій Петровський.
Попри ускладнення ситуації з продовольством у південних губерніях України Кремль і далі вимагав хліба, а Ленін навіть запропонував мобілізувати у Поволжі "молодь до армії в кількості близько 500 тисяч штиків", яка мала бути мотивована до реквізиції продовольства в Україні поволзьким голодом.
Враховуючи надскладну ситуацію, 29 липня 1921 року керівництво УСРР реорганізувало створену місяцем раніше комісію ВУЦВК для допомоги постраждалому населенню. На шпальтах центральної української газети "Вісті ВУЦВК" тепер йшлося про "Українську комісію допомоги голодуючим" і саме українські терени називалися її пріоритетом. Визнавалося, що "допомога голодуючим губерніям України — Катеринославській, Запорізькій, Донецькій, Миколаївській та Одеській — являється тепер настільки необхідною, що комісія признала потрібним насамперед дати допомогу голодуючим України".
Але у Кремлі на ситуацію в України не зважали — зранку того ж таки 29 липня політбюро ЦК РКП(б) ухвалило рішення про збір продподатку з України у розмірі 120 млн пудів. Політбюро ЦК КП(б)У дозволило собі прийняти рішення про 100 млн пудів, половина з яких мала бути відправлена до Росії, про що відразу спрямувало телефонограму до Москви, де ЦК РКП(б) затвердив зменшення продподатку для України. Але і ці плани виявились нереальними, а спроба їх виконання мала катастрофічні наслідки.
Для успішності хлібозаготівельної кампанії в Україні окрім примусу потрібно було створити відповідне інформаційне тло, адже хлібозаготівлі у голодуючій місцевості виглядали нонсенсом. Тому у російській пресі інформацію про голод в Україні блокували, відповідний поворот було проведено і в українських засобах масової інформації. Дозволялося говорити лише про голод у Поволжі і, відповідно, про внесок України у його ліквідацію. Сутність необхідної інформаційної політики роз'яснювала резолюція політбюро ЦК КП(б)У від 4 серпня 1921 року: "Вказати губкомам, що під час проведення кампанії необхідно розрізняти заклик до боротьби з голодом у Росії від боротьби з неврожаєм в Україні, де допомога районам, що постраждали від неврожаю, може бути цілком надана своїми губернськими або повітовими засобами".
Відповідним чином була змінена формальна риторика української преси. Після окрику з Кремля серед завдань комісії при ВУЦВК була визначена насамперед допомога потерпілим від неврожаю в РСФРР, і вже потім — у межах України. Найважливіших практичним засобом такої допомоги стало тимчасове розселення в Україні 439 тисяч поволзьких селян, які, рятуючись від голоду, покидали уражені посухою місцевості. Окрім цього, незважаючи на голод у південних губерніях України, близько 40% зібраного комісією при ВУЦВК продовольчого фонду, який наповнювався переважно за рахунок введення додаткових зборів в Україні, теж було відправлено до Росії.
Голод у російському Поволжі був на слуху закордоном. Тому, починаючи із серпня 1921 року, за організацію допомоги цим голодуючим взялися у міжнародному масштабі. Натомість про проблеми України не йшлося. Загалом із майже 75 млн пудів зерна, реально зібраного в УСРР із врожаю 1921 року, 28,5 млн. було відправлено до Росії. Це мало наслідком катастрофічне поширення голоду у південних районах України. У його розпал (навесні 1922 року) в республіці голодувало 3,8 млн осіб (36% усього населення в офіційно визнаних голодуючими губерніях). Хоча перші випадки смерті від голоду зафіксовані ще у жовтні 1921 року, загальна кількість загиблих від голоду невідома.
Лише на початку 1922 року радянський уряд офіційно оголосив голодуючою частину території південної України. Голові формально незалежної УСРР Християну Раковському було дозволено звернутися за допомогою до міжнародних організацій. Вже 10 січня він уклав з "Американською адміністрацією допомоги" угоду, подібну до тієї, яка діяла у цієї організації з урядом РСФРР. 16 січня 1922 року політбюро ЦК КП(б)У доручило вжити заходів, щоб у пресі якомога ширше висвітлювався голод на півдні України. Але обов'язок допомагати голодуючим РСФРР з УСРР було знято лише у червні 1922 року.
Допомога з-за кордону тривала з березня 1922 по червень 1923 року і стала вирішальною у порятунку людей: у серпні 1922-го, коли закордонні організації повністю розгорнули роботу, вони годували 1,8 млн жителів неврожайних губерній проти 400 тисяч, забезпечуваних Комісією з допомоги голодуючим, що діяла вже більше року при ВУЦВК. Голод в Україні, щоправда вже у менших масштабах, продовжився і в наступному році. Цього б могло не бути, якби близько 10 млн. пудів із зібраного збіжжя керівництво країни не відправило б за межі УСРР. Щоб експорт не виглядав аморально, уряд проголосив, що новий урожай зупинив голод, хоча насправді це вдалось зробити лише після урожаю 1923 року.
Більшовицька влада використала голод для свого зміцнення: під приводом допомоги голодуючим було вилучено чимало церковних цінностей, а конфіскація навіть злиденних продовольчих запасів у селян "допомогла" природному катаклізму впоратися з "куркульським бандитизмом" і стала дієвим методом втихомирення повстанців південних губерній. Цей досвід було використано під час Голодомору 1932-1933 років.
Попри ускладнення ситуації з продовольством у південних губерніях України Кремль і далі вимагав хліба, а Ленін навіть запропонував мобілізувати у Поволжі "молодь до армії в кількості близько 500 тисяч штиків", яка мала бути мотивована до реквізиції продовольства в Україні поволзьким голодом.
Враховуючи надскладну ситуацію, 29 липня 1921 року керівництво УСРР реорганізувало створену місяцем раніше комісію ВУЦВК для допомоги постраждалому населенню. На шпальтах центральної української газети "Вісті ВУЦВК" тепер йшлося про "Українську комісію допомоги голодуючим" і саме українські терени називалися її пріоритетом. Визнавалося, що "допомога голодуючим губерніям України — Катеринославській, Запорізькій, Донецькій, Миколаївській та Одеській — являється тепер настільки необхідною, що комісія признала потрібним насамперед дати допомогу голодуючим України".
Але у Кремлі на ситуацію в України не зважали — зранку того ж таки 29 липня політбюро ЦК РКП(б) ухвалило рішення про збір продподатку з України у розмірі 120 млн пудів. Політбюро ЦК КП(б)У дозволило собі прийняти рішення про 100 млн пудів, половина з яких мала бути відправлена до Росії, про що відразу спрямувало телефонограму до Москви, де ЦК РКП(б) затвердив зменшення продподатку для України. Але і ці плани виявились нереальними, а спроба їх виконання мала катастрофічні наслідки.
Для успішності хлібозаготівельної кампанії в Україні окрім примусу потрібно було створити відповідне інформаційне тло, адже хлібозаготівлі у голодуючій місцевості виглядали нонсенсом. Тому у російській пресі інформацію про голод в Україні блокували, відповідний поворот було проведено і в українських засобах масової інформації. Дозволялося говорити лише про голод у Поволжі і, відповідно, про внесок України у його ліквідацію. Сутність необхідної інформаційної політики роз'яснювала резолюція політбюро ЦК КП(б)У від 4 серпня 1921 року: "Вказати губкомам, що під час проведення кампанії необхідно розрізняти заклик до боротьби з голодом у Росії від боротьби з неврожаєм в Україні, де допомога районам, що постраждали від неврожаю, може бути цілком надана своїми губернськими або повітовими засобами".
Відповідним чином була змінена формальна риторика української преси. Після окрику з Кремля серед завдань комісії при ВУЦВК була визначена насамперед допомога потерпілим від неврожаю в РСФРР, і вже потім — у межах України. Найважливіших практичним засобом такої допомоги стало тимчасове розселення в Україні 439 тисяч поволзьких селян, які, рятуючись від голоду, покидали уражені посухою місцевості. Окрім цього, незважаючи на голод у південних губерніях України, близько 40% зібраного комісією при ВУЦВК продовольчого фонду, який наповнювався переважно за рахунок введення додаткових зборів в Україні, теж було відправлено до Росії.
Голод у російському Поволжі був на слуху закордоном. Тому, починаючи із серпня 1921 року, за організацію допомоги цим голодуючим взялися у міжнародному масштабі. Натомість про проблеми України не йшлося. Загалом із майже 75 млн пудів зерна, реально зібраного в УСРР із врожаю 1921 року, 28,5 млн. було відправлено до Росії. Це мало наслідком катастрофічне поширення голоду у південних районах України. У його розпал (навесні 1922 року) в республіці голодувало 3,8 млн осіб (36% усього населення в офіційно визнаних голодуючими губерніях). Хоча перші випадки смерті від голоду зафіксовані ще у жовтні 1921 року, загальна кількість загиблих від голоду невідома.
Лише на початку 1922 року радянський уряд офіційно оголосив голодуючою частину території південної України. Голові формально незалежної УСРР Християну Раковському було дозволено звернутися за допомогою до міжнародних організацій. Вже 10 січня він уклав з "Американською адміністрацією допомоги" угоду, подібну до тієї, яка діяла у цієї організації з урядом РСФРР. 16 січня 1922 року політбюро ЦК КП(б)У доручило вжити заходів, щоб у пресі якомога ширше висвітлювався голод на півдні України. Але обов'язок допомагати голодуючим РСФРР з УСРР було знято лише у червні 1922 року.
Допомога з-за кордону тривала з березня 1922 по червень 1923 року і стала вирішальною у порятунку людей: у серпні 1922-го, коли закордонні організації повністю розгорнули роботу, вони годували 1,8 млн жителів неврожайних губерній проти 400 тисяч, забезпечуваних Комісією з допомоги голодуючим, що діяла вже більше року при ВУЦВК. Голод в Україні, щоправда вже у менших масштабах, продовжився і в наступному році. Цього б могло не бути, якби близько 10 млн. пудів із зібраного збіжжя керівництво країни не відправило б за межі УСРР. Щоб експорт не виглядав аморально, уряд проголосив, що новий урожай зупинив голод, хоча насправді це вдалось зробити лише після урожаю 1923 року.
Більшовицька влада використала голод для свого зміцнення: під приводом допомоги голодуючим було вилучено чимало церковних цінностей, а конфіскація навіть злиденних продовольчих запасів у селян "допомогла" природному катаклізму впоратися з "куркульським бандитизмом" і стала дієвим методом втихомирення повстанців південних губерній. Цей досвід було використано під час Голодомору 1932-1933 років.