Як був знищений центр Києва і хто його зруйнував: пекельний вересень 1941-го

24 вересня 1941-го - в окупованому німцями Києві розпочалися перші вибухи на Хрещатику. Будинки один за одним злітали в повітря протягом чотирьох днів, а полум'я бушувало два тижні.

Кияни почувалися наче на пороховій бочці - ніхто не знав, який будинок і коли вибухне наступним.

Червоноармійці залишили Київ 18 вересня. По війні радянські історики брехатимуть, ніби це сталося 21-го.

Упродовж літа радянська пропаганда переконувала, що столицю УРСР не здадуть ворогові за жодних обставин. Місто - не тільки важливий стратегічний пункт, але й "мать городов руських".

Коли Київ таки віддали, про це не наважилися одразу оголосити - сподівалися, що вдасться контратакувати, адже в районі Дарниці бої тривали ще кілька днів.

Лише 22-го газета "Правда" повідомила в рубриці "Вечернее сообщение": "В течение 21 сентября наши войска вели бои с противником на всем фронте. После многодневных, ожесточенных боев наши войска оставили Киев".

Повідомлення Совінформбюро про здачу Києва. Газета «Правда», № 263 (8671), 22 вересня 1941 року

Відтоді згадану дату протягом багатьох років подавали в книжках та підручниках як нібито фактичну. Хоча насправді 21 вересня Київ жив уже зовсім іншим життям.

Червоноармійці, які залишали місто - понурі, втомлені - ще не усвідомлювали, що потрапили в оточення, найбільше за всю світову історію війн (за німецькими даними, полонили 665 тис. вояків). Що прориватися до своїх доведеться невеликими групами, хаотично, а там - як вийде. Більшість з них невдовзі сидітиме за колючим дротом німецьких таборів для військовополонених і помре від голоду, холоду і хвороб.

Щойно вони пішли, в місті почалося велике розграбування універмагів, крамниць, ювелірних магазинів, майстерень, складів, ощадкас, перукарень, порожніх квартир (мешканці яких евакуювалися на схід).

Старої влади вже нема, нової - ще нема, роби що хочеш. Хапали все без розбору - мовляв, може згодитися в новому житті. Хтозна, яким воно буде.

В трамваях, що завмерли посеред вулиць після відключення електрики, не тільки викрутили всі лампочки й повиймали стекла, але й повиривали "з м'ясом" сидіння.

Розбиті магазинні вітрини, скло, що хрустить під ногами, тротуари, вкриті якимсь ганчір'ям та розкиданими паперами з установ, кінський гній на проїжджій частині вулиць, зграї бездомних собак (евакуйованим не дозволяли брати тварин) - таким Київ готувався зустрічати нову владу.

"Хто не виконає цього наказу…"

Німці зайшли до Києва вранці 19 вересня. Рухалися в напрямку Хрещатика двома безкінечними колонами: по Куренівці й Подолу - на автівках з намальованими оленями й тиграми, Голосієвом і Великою Васильківською - на мотоциклах.

Це було схоже на імпровізований парад переможців.

Кияни висипали на вулиці дивитися. Хтось радо зустрічав німців хлібом-сіллю, як на Куренівці, або букетами квітів, як на Бессарабці. Хтось кинувся відсувати протитанкові їжаки, що перегороджували вулиці, розбирати барикади чи відтягувати з дороги мішки з піском. Але більшість стримано, хоча й з цікавістю, придивлялася до нових господарів життя й вичікувала, що буде далі.

За десять на дванадцяту на дзвіниці Лаври - найвищої споруди міста - з'явився червоний прапор зі свастикою.

Ранком 21 вересня німецька влада репрезентувала свій спосіб комунікації з населенням - автомобілі з гучномовцями.

Перший наказ вимагав протягом доби повернути награбоване в магазинах і порожніх квартирах. Другий - віддати надлишки продовольства, залишивши собі запас на 24 години. Третій - здати до комендатури зброю та радіоприймачі.

Всі накази - ці й наступні - завершувалися однаково: "Хто не виконає цього наказу, буде розстріляний".

Тоді ж, 21-го, на місцях для об'яв і газет на стінах будинків розклеїли нову газету - "Українське слово", часопис проводу ОУН. Це був №15 (газета видавалася в Житомирі з серпня), але кияни бачили її вперше. 

Перше число "Українського слова", яке побачили кияни. Газета "Українське слово", № 15, 21 вересня 1941 року

Заголовки першої сторінки: "Київ звільнений від більшовиків", "Київ!" (колонка без підпису, цитата: "Радій, Україно! Твоя столиця, Твоя Святиня, княжний город Київ, назавжди звільнений від червоно-московського наїзника. Радій, український народе! А ви, українські дівчата, сипте квіття під ноги ясноволосим німецьким лицарям, які своїм геройським зусиллям вернули Україні її перлину") і чотири повідомлення з "Головної квартири Фюрера": "Великі успіхи на Україні", "Київ в руках німецьких військ", "Полтава зайнята", "Чотири совєтські армії напередодні повного розгрому".

Київ за німецьким часом

23 вересня вийшов наказ усім з'явитися на свої попередні робочі місця і зареєструватися. Керівники установ мали прийти до міської комендатури, щоб внести свої заклади до реєстру.

Того ж дня по місту розклеїли портрети фюрера з написом "Гітлер - визволитель!"

Він, за спогадами очевидців, нагадував аналогічні портрети Сталіна роботи художника Олександра Герасимова: поза вождя, орлиний погляд, образ надлюдини.

Також 23 вересня заснували Київську міську управу (вул. Покровська, 6, пізніше бульвар Шевченка, 16).

На зборах ініціативної групи, утвореної представниками похідних груп ОУН, обрали головою управи професора Олександра Оглоблина.

"Він нерадо погодився на перебрання цього, в той час невдячного громадського обов'язку", - згадував Степан Сулятицький, учасник тих зборів. 

Професор історії Олександр Оглоблин став головою Київської міської управи. Фото Данила Демуцького, 1922 рік. "Збірник на пошану д-ра Олександра Оглоблина", Нью-Йорк, 1977

Професор хотів поступитися іншому претендентові на посаду - інженеру Володимиру Багазію.

Однак представники ОУН наполягли саме на кандидатурі Оглоблина як знаного науковця, багаторічного директора Всеукраїнського центрального архіву стародавніх актів у Києві.

Магазини й базари не працювали, їдальні зачинені. Кияни доїдали те, що запасли з попереднього життя. Німецькі солдати ходили по квартирах і хатах, забирали все, що їм подобалося - речі, коштовності, кухонне начиння тощо.

Київ перейшов на німецький час - в місті стало на годину пізніше.

Ніхто з містян не знав, навіть приблизно, де лінія фронту. З повідомлень "Українського слова" випливало, ніби Київ - у глибокому німецькому тилу. Але чи можна цьому вірити? І що, нарешті, відбувається на радянській території?

Ті, хто ще недавно доводили, ніби відступ Червоної армії - це заздалегідь продуманий маневр, щоб заманити ворога вглиб країни, оточити й знищити, тепер прикусили язика.

Інформаційний вакуум, як завжди, заповнювали чутки - одна химерніша за іншу. Ніби в Кремлі розкол, члени політбюро, росіяни за національністю, арештували Йосифа Сталіна і Лазаря Кагановича.

Інші стверджували, що нарком оборони Климент Ворошилов застрелив вождя. Треті переконували, що той застрелився сам. Четверті - що утік до Вашингтону.

З'явилися листівки із закликом вступати до ОУН. А після того, як на деяких флагштоках біля німецького прапора замайорів також жовто-блакитний - зокрема, на дзвіниці Софійського собору, - почастішали розмови, що скоро німці проголосять самостійну Україну.

Казали, ніби новий український уряд очолять письменник Володимир Винниченко, який спеціально повертається з еміграції, та академік Кирило Студинський зі Львова.

Мало хто надіявся, що радянська влада повернеться, і небагато людей жалкували за нею. Прорадянськи налаштована киянка Ірина Хорошунова, працівниця бібліотеки Академії наук, з жалем занотувала в щоденнику: "Із ста людей з мого оточення насилу п'ять вірять у те, що поразка наша не остаточна".

Місто жило надіями на краще життя, поголосками й очікуванням. І дочекалося - 24-го Київ струсонули вибухи.

Нова реальність

Перший вибух стався на розі Хрещатика і Прорізної - в колишньому універмазі "Дитячий світ". Там розмістилася німецька комендатура. Від вибуху повилітали стекла не лише в сусідніх будинках, але й на суміжних вулицях. На годиннику було приблизно чверть за третю.

Цей прекрасний будинок на розі Хрещатика і Прорізної загинув найпершим 24 вересня. Споруджений 1903 року за проєктом Владислава Городецького. Поштівка 1910-х років.

Колишній універмаг охопило полум'я. Другий вибух, тієї ж сили, добив цю найкрасивішу споруду Хрещатика (за проєктом уславленого Владислава Городецького), перетворивши її на купу цегли.

 

Піднялася неймовірна паніка. Вибухи лунали через нерівні проміжки в найнесподіваніших і різних частинах Хрещатику, і в цій системі нічого не можна було зрозуміти. Вибухи тривали всю ніч, поширюючись на прилеглі вулиці. Злетіла у повітря прекрасна будівля цирку, і його спотворений купол перекинуло хвилею через вулицю. Поряд з цирком горів зайнятий німцями готель "Континенталь". Ніхто ніколи не дізнається, скільки в цих вибухах і пожежі загинуло німців, їх спорядження, документів, а також мирних жителів і майна, оскільки ніколи нічого із цього приводу не повідомлялося ані більшовиками, ані німцями.

Дим над Хрещатиком

Киянам відкрилася жахлива реальність: місто заміноване, тож злетіти в повітря може будь-який будинок у будь-який час.

Німецька влада зрозуміла, що в Києві діють радянські диверсанти, яких залишив НКВД. Схопити підпалювачів намагалися ще після першого вибуху, коли німці оточили колишній "Дитячий світ" і хапали всіх, хто опинився поблизу будинку. Але через наступні вибухи оточення розбіглося.

 

Руїни цирку Гіппо-Палас на вулиці Карла Маркса (Городецького) зараз там кінотеатр. 1944 рік.

Серія вибухів тривала до 28 вересня. А тоді припинилася - не в останню чергу завдяки німецьким саперам, які активно почали розміновувати середмістя.

Відкрилися чотири пункти для приймання повідомлень про міни - за винагороду. Городяни, які в серпні-вересні випадково бачили, як енкаведисти вантажили в підвали будинків якісь ящики - казали ніби "архіви" - інформували про ці небезпечні об'єкти.

"Повідомлень про міни тисячі, - звітував відділ Абверу 113-ї сухопутної дивізії Вермахту. - Кількість витягнутих мін йде на сотні".

Протягом трьох тижнів німецькі сапери обстежили на наявність мін 206 об'єктів.

Німці намагаються гасити пожежу

Води для гасіння пожежі не було, бо радянські війська, відступаючи, знищили всі пожежні машини і зруйнували водогон та каналізацію. Полум'я буяло два тижні. Німці привезли літаками пожежні рукави з Любліна і тягнули їх до Дніпра, але радянські диверсанти ті рукави вночі перерізали.

Погорельці у сквері біля Золотих воріт – біля чавунного фонтану. Тут вони спали та їли.

 

"Пожежею охоплено терен до 2 км2, - відчитувався уповноважений Міністерства окупованих східних територій Ганс Кох, - без даху над головою залишилось близько 50 тисяч людей; вони так-сяк розміщуються в покинутих помешканнях".

Центр міста перетворився на руїни та попіл.

Фатальний наказ надійшов з Москви

В повоєнні часи офіційно вважалося, що Хрещатик знищили німці, пізніше - що диверсійна група Івана Кудрі. Жодне з цих тверджень не відбиває реальної картини.

Мінуванням Хрещатика займалися в серпні й першій половині вересня кілька взводів спеціального мінування 37-ї армії та мінери 18-ї дивізії НКВД.

Вони закладали радіокеровані міни Ф-10 - сигнал на вибух мав подаватися дистанційно з відстані до 600 кілометрів. На горища більшості замінованих будинків клали пляшки з "коктейлем Молотова" - для посилення полум'я.

В перші дні окупації завданням диверсійної групи було повідомити на радянську територію, в яких саме будинках розташувалися органи нової влади.

Інша річ, що німці, не маючи можливостей приборкати пожежу, вирішили ізолювати її шляхом підривання будинків, розташованих поруч з тими, що горять.

У повідомленні начальника поліції безпеки та СД №97 від 28 вересня 1941-го зазначено: "Боротьба з пожежею майже безрезультатна. Тепер вибухи для локалізації".

Центр Києва, таким чином, нищили обидві ворогуючі армії. Хоча внесок радянської сторони, безумовно, набагато більший.

А все ж таки, хто віддав наказ здійснити вибухи 24 вересня? Відповідь залежить від того, хто саме передавав на радянську територію відомості про розташування німецьких установ.

На той момент у столиці УРСР діяли кілька диверсійних груп - зокрема, київська Івана Кудрі та московська Віктора Карташова (пізніше були й інші). Першу сформував і тримав з нею зв'язок НКВД України, другу - НКВД СРСР. На початку окупації одна не знала про існування іншої.

Дим з руїн пробивався ще за кілька тижнів. Попереду видно вигорілий кістяк будинку Гінзбурга

Судячи з того, що в серії вибухів 24-28 вересня загинув хмарочос Гінзбурга на вул. Інститутській, 16, де містилася конспіративна квартира, в якій Кудря зберігав гроші, продукти, незаповнені бланки документів, печатки, зброю, друкарську машинку, радіопередавач, шифри, контакти секретних агентів та адреси явочних квартир з паролями, зрозуміло, що то діяла не його група.

Хмарочос Гінзбурга на вул. Інститутській, 16. Найвищий будинок Києва, споруджений 1912 року. Кадр з документального фільму Михайла Кауфмана "Навесні". Виробництво ВУФКУ, 1929 рік

Отже, виходить, що з радянського боку до знищення київського середмістя була причетна група Карташова. Фатальний наказ надійшов з Москви, а радіосигнал подали з Харкова.

Вибухи й пожежі стали гіркою кульмінацією перших десяти днів німецької окупації.