22 листопада 1933 року у Харкові завершив свою роботу об'єднаний пленум ЦК і ЦКК КП(б)У, резолюцією якого вперше в історії УСРР український націоналізм було визнано головною небезпекою у національному питанні. Цим рішенням, яке сформулював особисто Йосиф Сталін, було формалізовано започатковану наприкінці 1932 року кардинальну зміну національної політики в Україні.
Поразка більшовиків в Україні в 1919 році змусила їх уважніше ставитися до національного питання. Щоб знешкодити український національно-визвольний рух та створити умови для швидкого переходу країни на індустріальні рейки, ЦК РКП(б) ухваленою наприкінці року резолюцією «Про радянську владу на Україні» задекларував рівність української мови з російською та оголосив намір сприяти розвитку української культури, започаткувавши таким чином радянську українізацію. Її сприятливі наслідки спонукали більшовиків у квітні 1923 року на XII з'їзді РКП(б) ухвалити рішення про запровадження подібної політики, яку означили «коренізацією», на усіх контрольованих більшовиками територіях, що 6 липня оформилися в СРСР.
Сприяння культурному розвитку місцевих етносів та залучення представників корінного населення до місцевого управління супроводжувалося офіційним визнанням «великодержавного/великоруського шовінізму» основною небезпекою в національному питанні. У резолюції XII з'їзду зазначалося, що він «живить і вирощує змальований вище ухил до націоналізму, утруднюючи боротьбу з ним». Такий підхід був підтверджений XVI з'їздом ВКП(б) 1930 року, тобто вже після початку нового комуністичного штурму. Незважаючи на репресії проти української інтелігенції, зокрема, справу СВУ, настанова щодо великодержавного шовінізму тоді не змінилася.
Лише наприкінці 1932 року, коли активний спротив колективізації вже було подолано, водночас із переходом до масового вбивства голодом у Кремлі взяли курс на кардинальну зміну національної політики. Початок такій зміні було покладено постановами ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 14 та 15 грудня 1932 року, якими українізація була заборонена за межами УСРР, а в Україні вона була означена як така, що «здійснювалася механічно, без врахування конкретних особливостей кожного району, без ретельного підбору більшовицьких українських кадрів».
 |
| Другий секретар ЦК КП(б)У Павло Постишев (1887-1939). Розстріляний як «японський шпигун», «правий троцькіст», що брав «активну участь в організації та керівництві диверсійно-шкідницькою роботою в Україні» |
 |
| Генеральний секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор (1889-1939). Розстріляний за «організацію шпигунсько-повстанської та диверсійно-шкідницької роботи на Україні, керівництво змовницьким центром та зв'язок з Польською організацією військовою» |
Не забув Сталін додати негативу і на адресу «галичан», зазначивши про них: «…одні тягнуть до німецьких поміщиків, а інші — до польських! Закидати грязюкою всі антикомуністичні партії українців, включаючи с.д. та с.р., як зрадників українського народу».
Вказані сталінські настанови були враховані як у доповіді Станіслава Косіора, так і в резолюції Об'єднаного пленуму ЦК і ЦКК КП(б)У, який відбувся 18-22 листопада 1933 року, причому сталінська правка про головну небезпеку в національному питанні не зазнала змін. Мало того, ще до оголошення резолюції ця настанова була оприлюднена у пресі.
 |
| Вісті ВУЦВК, 21 листопада 1933 року |
Основну провину у такому «змиканні» поклали на Миколу Скрипника, якого було означено очільником «націоналістичного ухилу». Під час роботи пленуму критика на його адресу лунала не лише з вуст Косіора, а й від інших доповідачів, насамперед Павла Постишева та Панаса Любченка.
Разом з цим про відмову від українізації як такої і не йшлося. Натомість у резолюції наголошувалося: «Дальше проведення більшовицької українізації, нерозривно зв'язане з інтернаціональним вихованням мас, повинне відбуватися на основі непослабної боротьби на два фронти проти великодержавного російського шовінізму та українського націоналізму на основі справжнього забезпечення більшовицького партійного проводу будівництвом української соціалістичної культури». Окремо було згадано про потребу «висування і вирощування справжніх радянських українських кадрів і партійних, і позапартійних», що, власне, власне, і було головним завданням запровадженої більшовиками українізації як такої.
Рішення про визнання «українського націоналізму» в Україні головною небезпекою було дубльоване на XII з'їзді КП(б)У, який відбувся у січні 1934 року.
Саме з діяльністю «націонал-ухильників» та «українських націоналістів» у радянській агітації та пропаганді середини 1930-х років пов'язували Голодомор, або, як тоді казали, «прорив у сільському господарстві», покладаючи таким чином провину за катастрофічні наслідки комуністичного штурму не на його творців, а на тих, хто чинив йому спротив.
Успішності такої агітації сприяв той факт, що ще початку 1933 року Кремль ухвалив рішення про фактичну відмову від продрозкладки та повернення до фіксованого податку у сільськогосподарському виробництві. Це повертало селянам матеріальну зацікавленість у результатах своєї праці та поліпшило їх економічне становище, що в агітації пов'язувалося із втручанням Москви та «приїздом товариша Постишева» в Україну. Натомість саме поняття «великодержавний шовінізм», як і звинувачення у ньому, зникли з радянського суспільного дискурсу в Україні.
Геннадій Єфіменко