 |
| Весілля російських селян у Тамбовській губернії, кінець ХІХ століття |
Старший чоловік злягається із дружиною власного сина. Невістка прийшла в дім і віддається усім чоловіковим родичам. У розпал гуляння гасять світло, відтак чоловіки злягаються з жінками, які опинилися найближче. Жінка дико волає, а їй припікають п’яти вогнем. Ні, це не екзотичні порядки далеких від впливу цивілізації народів. Це звичаї росіян, відгомони яких траплялися ще декілька десятиліть тому.
Гріх, але не злочин
"Сношенька — у свёкра госпоженка". Це прислівʼя стосується донедавна поширеного в росіян явища статевого співжиття свекра з синовою дружиною, російською мовою — снохою. Снохацтво існувало в усіх губерніях європейської частини Росії — свідчать матеріали опитувань Бюро князя Тенішева, проведені на зламі XIX—XX століть. Громада не схвалювала таких стосунків. Але і злочином їх не вважали — лише негідною і гріховною поведінкою. "Більшість селян ставляться до кровозмісників байдуже, тобто не доносять на них і не ганьблять у вічі", — повідомляв дописувач із Ярославської губернії.
Снохацтво - це пережиток групового шлюбу. В антропології це поняття сприймається як проміжний етап еволюції шлюбних відносин між проміскуітетом (безладні зв'язки) і моногамним шлюбом.Причиною снохацтва називають побутування в Росії традиційної великої нероздільної сімʼї. Батьки часто жили разом з одруженими синами. Большак — голова сімейного колективу — мав необмежену владу над всіма родичами та спільним майном. "Большой в дому, что хан в Крыму" — казали про нього. Зловживаючи своєю владою, большак вступав у сексуальні стосунки з невістками. "Ніде більше нема такого, щоб кровозмішення стало майже нормальним побутовим явищем, набувши відповідної технічної назви — снохацтво", — зазначав політик і юрист Володимир Набоков.Сприяла снохацтву і традиція одружувати 12—14-річних хлопчиків з дівчатками, старшими за них на 4—5 років. Чинили це ніби для того, щоб мати в сімʼї міцну робітницю. Шлюби з "недоростками" зазвичай були невдалими. Нерідко хлопець спивався, накладав на себе руки або втікав із села. Після скасування кріпацтва із поступовим занепадом патріархального укладу молоді чоловіки масово йшли на промисли або заробітки до міста. Додому вони навідувалися нечасто, їхні дружини залишалися вдома. Тож снохацтво в той час тільки ширилося.
"Відійдіть, не піде!"
Траплялося, обурена свекровим домаганнями жінка зверталася до сільського сходу. Там її переконували: "Щоб не брикала й не фиркала на свекра. Це в них заведено здавна, це запровадили не вони, а їхні старіші. Також Господь наказує слухатися батьків, не сердити їх і коритися їхній владі й бажанням". Якщо нещасна й надалі наполягала на своєму, її життя перетворювали на пекло. Уся сім’я мстилася за прилюдну ганьбу. Респондент із Жиздрінського повіту Калуської губернії свідчив: "Ніхто не соромиться — ні невістки зі свекрами, ні свекри з невістками, і не ті, ні інші — оточення. Так що в молодайки питають інші жінки в хороводі або при зустрічі, чи свекор ще жодного разу не приголубив її, чи вже приголубив. Не соромляться також питати й чоловіка, як він ставиться до неї, чи часто голубить її. А також питають про тілесні здатності й недоліки". У Череповецькому повіті Новгородської губернії снохачів вважали великими розпусниками. Але й тут не втручалися у внутрішньосімейні справи: "Судити? Для чого суди, розсудить вже Бог на тому світі. А от гівняним кнутом варто відходити".
 |
| "Свекор", 1888 рік. Картина В. Є. Маковського |
У селах Мелове й Конєвка Орловської губернії статеві стосунки між свекром і невістками практикували майже в кожній родині. "Місцеві жителі вважають снохацтво за Содом і Гамору. Кажуть, що ці села скоро проваляться через свої беззаконні проступки", — звітували етнологи. На півдні країни говорили: "Коли свекор ставиться до невістки по-людськи, не примушує її багато працювати, не заважає сину наряджати її, намагається годувати найкраще, ніколи її не лає — то серед селянства виникає підозра, що свекор має любовні звʼязки зі снохою". У Ростовському повіті таку пару не засуджували прилюдно, але молодь дражнила коханців. Ввечері підходили до вікна дому, де жив підозрюваний у снохацтві свекор, і вигукували:
— Свекор-батюшко хорош, ручки в пазушку положь.
Або кричали у спину підозрюваній жінці:
— Что ни бай, сноха свекру дай — и в дому большая будешь.
Снохачів намагалися не обирати на почесні посади. Небажаною була їхня участь у великих церковних відправах, хресній ході, освяченні святинь. Вірили, що у присутності таких грішників неможливо встановити нового дзвона — бо він впаде, розібʼється, покалічить людей тощо. Коли у храмі заштатного містечка Пензенської губернії у присутності громади піднімали дзвін, майстер оголосив:
— Ой православні, якщо хто, прости Господи, з вас є снохачі, то відійдіть, не піде! Біди наживете!
Багато старших чоловіків пішли геть.
Кохання у темряві
Траплялося, невістка мусила втамовувати хіть не тільки свекра, а й усіх членів родини чоловічої статі. У матеріалах Бюра йдеться: "У деяких сімʼях живуть по два брати, обидва одружені. При цьому один брат живе з жінкою свого брата, а другий — з дружиною першого. Взувають і купують наряди кожен для своєї незаконної дружини. Жінки шиють сорочки своєму законному чоловіку". Є російська прикмета: "Зроби гріх з матірʼю, з сестрою і з кумою — будеш багатим". Тобто багатство й інцест трактують як гріх, занапащення душі дияволом. Гріх з матірʼю та сестрою можна відмолити, з кумою — ні. Бо духовне споріднення стоїть вище. Тому кровозмісні звʼязки не оцінювали як злочин, про них не доповідали владі, а залишали їх на волю Божу.
Італієць Лактанцій Рокколіні відвідував Московію з дипломатичною місією від Карла V, імператора Священної Римської імперії. Одного разу він із супутниками збився зі шляху й зупинився біля якогось села. До заблукалих тут поставились привітно. Відвели в дім, де було багато жінок і чоловіків. Всі веселилися, пили та їли, співали й танцювали, приміщення освітлювали однією лучиною. Гостям розповіли про прадавній звичай цього краю збиратися час до часу сусідам, чоловікам і жінкам на забави. А далі... "Потанцювавши й розважившись вдосталь, гасять лучину, — пише Рокколіні, — після чого кожен бере собі ту жінку, яка до нього найближче, і здійснює з нею статевий акт. Потім лучину запалюють знову і знову починаються гарцювання, поки не розвидніється й усі розходяться по хатах". Того вечора лучину гасили двічі.
Цей звичай, що називався "гаски", описують і етнографи. "На бесідах зимою, не боячись нічиїх очей, мужики обнімають баб і вогні гасять", — описував забави в селі Койнос Мезенського повіту Архангельської губернії дослідник "боротьби між світом язичництва й християнства" Сергій Максимов. Тетяна Бернштам оприлюднила записи з В’ятської губернії про сексуальну нерозбірливість під час братчини — основного річного свята сільської громади або ремісничого цеху: "Злягалися із близькими: сноха з дівером, свекром, родичі. Бувало, що й з рідними".
Ікота по-собачому
«Вона сидить на перехрестях, під святинями, стара, ноги розчепіривши, голову в колінця впхавши. Дивлюся, народ до неї підходить, кладе їй у колінця булки й кричить: "Поворожи, Михайла Іванович!" Починає вона спочатку іржати, як кінь, по-собачому брехати. Як відкричить, очі зробляться в неї, як вогонь, і починає вгадувати, кому що буде. Розповідає, хто причинний, кому приворот зробили, кому насмішка робиться», — так описує респондентка свою зустріч з ікотницею в Мошенському районі на Новгородщині наприкінці 1990-х.
Ікота — різновид такого суто російського явища, як клікушество. Це переважно жіноче психічне захворювання. Людина відчуває у своєму тілі іншу сутність, яку сприймає як нечистий, диявольський дух. Ця сила може розмовляти її устами — переважно чоловічим голосом. "Ікота ще зовсім нещодавно рідко яку робітну бабу не тріпала. Найде, накотить на бідну — і мутить, і ламає, і душить, і крик, і ревіння на всі голоси — по собачому, по-котячому, і навіть сама непотребна матірщина заразом зривається з губ", — описував дослідник Федір Абрамов.
Приступи супроводжуються конвульсіями, криком голосами птахів, свійських тварин, істеричним реготом. Жертва проявляє надзвичайну силу, декілька міцних чоловіків неспроможні її втримати. Ці напади часто відбуваються напередодні великих християнських свят: Пасхи, Різдва, Покрови. Вони можуть бути спровоковані пильним поглядом стороннього або предметом церковного начиння — хрестом, чашею, кадильницею, іконою, ароматом ладану. Особливо погано стає ікотниці при співанні "Херувимської" під час Причастя.
Клікуші були майже в кожному російському селі. У деяких — по 4—5. Траплялися і справжні епідемії, коли в конвульсіях билося до 40 жінок. У Володимирській губернії, щоб припинити напад, на нещасну жінку надягали хомут зі спітнілого коня, привʼязували до пʼят кінські підкови і припалювали пʼяти розпеченим залізом. У Вологодській губернії, щоб вигнати біса, розрізали пʼяту: вважали, разом із кровʼю витече й біс. Володимир Даль пропонував свій спосіб: "Поки на селі одна тільки клікуша — можна змовчати, тому що інколи це буває баба в падучій хворобі. Але якщо з’явиться друга або третя, тоді необхідно зібрати їх всіх разом в суботу, перед святом, і висікти різками. Дворазовий досвід переконав мене в чудодійності цього засобу — як рукою зніме".
Ікотну епідемію зафіксували в 1970-х в Архангельській області. У кількох селах жінки "кричали" майже в кожному дворі. На тих, кого підозрювали в насиланні ікоти за допомогою чарівництва, подавали до суду, виселяли, переслідували й навіть намагалися вбити. У ситуацію доводилось втручатись і обкому партії.