Криза ідентичності — не абстрактна загроза, а фундаментальна проблема, яка сьогодні стоїть перед українським суспільством. Ідентичність дедалі більше втрачає свою виразність, перетворюється на тіньову форму, що вислизає з розуміння і не здатна дати відповіді на базові питання: "хто ми є?", "навіщо ми є?", "ким ми маємо стати?".
Багато людей не знають, що їм робити, бо не знають, ким вони є. Цей параліч волі та вчинку має своє джерело не в зовнішніх обставинах, а в антропологічній дезорієнтації.
Якщо ми не здатні зрозуміти, ким ми є, то втрачаємо і уявлення про те, ким можемо бути. Якщо відмовимось від зусиль зберігати, осмислювати й передавати свою ідентичність — ми приречені делегувати свою долю іншим. А там, де доля визначається не нами — питання "хто ми?" поступово втрачає сенс. Бо нас тоді більше немає.
Саме за це точиться сьогоднішня війна. Не лише за території, а за право на власну ідентичність, за можливість бути собою.
Друзі! Ідентичність не є сутністю, раз і назавжди даною. Вона не застигає, не кристалізується у формулі. Це жива, динамічна форма колективної самосвідомості. Кожне покоління зобов’язане зберігати спадщину, але водночас — актуалізовувати її. Ідентичність — це здатність змінюватися, залишаючись собою. Це не муляж минулого, як нам дехто говорить, а механізм майбутнього.
Саме тому національна ідентичність — це не тільки про етнічну спільність. Це, як писав Ернест Ренан, "поєднання усвідомленого походження та бажання мати спільну долю". У цьому — глибока етична складова. Бо ідентичність — це вірність не лише культурі, а й етосу, способу буття, моральному ладові, який уможливлює спільне життя.
Кожен народ — це втілення певного антропологічного типу, сформованого історією, релігією, мовою, звичаями, географією. Людина — істота політична (ζῷον πολιτικόν, як нагадує нам Аристотель), в сенсі приналежності до певного простору, певної культури, певної історії.
Тому ми маємо не лише право, а й відповідальність передавати нашу спадщину (як матеріальну, так і нематеріальну). Бо простір, у якому ми живемо, не є випадковістю. Це наслідок історичної необхідності — жити за своїми законами, на своїй землі, відповідно до свого досвіду.
І саме тут головним інститутом такої передачі виступає традиційна сім’я, яка є хранителем пам’яті, безперервності, внутрішнього порядку речей. Через сім’ю передається не лише мова і звичаї, а й спосіб бачити світ і себе в ньому. Ідентичність не може бути відокремлена від культури, а культура — від родини.
Наша спадщина — не музей, не пережиток. Це — потенціал, джерело енергії. Вона дає змогу бути собою в світі, де все прагне до розчинення.
Саме тому суть політики сьогодні — це не лише керування ресурсами, а насамперед захист ідентичностей: від розмивання, підміни, розчинення в чужому.
Адже Україна — старша за постліберальну маячню. І вона її переживе.
Вона має історію, мову, духовність, форму життя — а отже, має майбутнє. Але це майбутнє неможливе без ідентичності. Бо тільки знаючи, хто ти є, ти здатен обрати, ким стати.
Бо, як зауважує Ернест Ренан: "Саме усвідомлення спільного походження, поєднане з бажанням спільної долі, забезпечує згуртованість народу".