Якщо приглянутися (бодай на фейсбуку), чого українці бажають одні одним на уродини чи за інших оказій, побачимо найчастіше побажання не «миру», а «перемоги». Для українців ці два слова майже тотожні, їх справді важко уявити одне без другого: без перемоги мир – це капітуляція; Росія не залишила нам вибору, відверто проголосивши за мету війни знищення української нації та держави.
На перший погляд, це суто риторичне запитання. Бо й справді, чого, як не миру, можуть хотіти люди на третьому році повномасштабної війни, що вже спричинила десятки тисяч загиблих, сотні тисяч поранених, мільйони біженців і тотальне руйнування цивільної, зокрема енергетичної, інфраструктури? Однак якщо приглянутися (бодай на фейсбуку), чого українці бажають одні одним на уродини чи за інших оказій, побачимо найчастіше побажання не «миру», а «перемоги».
Для українців ці два слова майже тотожні, їх справді важко уявити одне без другого: без перемоги мир – це капітуляція; Росія не залишила нам вибору, відверто проголосивши за мету війни знищення української нації та держави. Певний час цю мету маскували облудною риторикою про «денацифікацію і демілітаризацію» України, «загрозу розширення НАТО», «захист російськомовних співвітчизників» та іншими нісенітницями, на які повелося чимало іноземців, а декотрі ведуться й досі. Українці, на щастя, ніколи не мали ілюзій щодо цієї мети, а тим більше не мають тепер, після всього, що росіяни накоїли на окупованих територіях і коять далі по всій Україні, застосовуючи ракети, бомби та снаряди і неприховано заперечуючи саме право українців та України на існування.
«Остаточне розв’язання» українського питання
Це геноцид специфічної форми, яку поверховий погляд не одразу й розпізнає, бо ж підставою для винищення певної групи є не етнічна ознака (українське походження), а ідентичнісна (українська самосвідомость), тобто певна ідеологія, що її росіяни арбітрально затаврували як «нацизм» і тим самим вивели з-під дії конвенції про геноцид, бо ж на знищення тих чи тих груп за ідеологічною ознакою конвенція формально не поширюється. (Совєтський Союз свого часу наполіг на усуненні цього положення із конвенції, занепокоєний можливістю підвести під неї знищення соціяльних груп: «куркулів», «націоналістів», «класових ворогів».) На відміну від євреїв, які для нацистів були заразою в тілі людства і тому їх слід було знищувати лише за етнічне походження, незалежно від ідентичности/самосвідомости конкретних осіб, українці для путіністів не є об’єктом знищення тільки через етнічність. Чимало людей із українським походженням сьогодні роблять кар’єру в Росії, як і колись у Російській імперії чи в СССР. Усе, що від цих людей вимагається, – «лише» визнання себе різновидом росіян, тобто відмова від окремої української ідентичности. Об’єктом російського геноциду є «тільки» ті українці, які не визнають себе за «росіян» і не відмовляються від окремої української ідентичности. Такі українці, з погляду путіністів, є раковою пухлиною на тілі російського народу, патологією, яку можна вилікувати, змінивши їхню збочену, перверсивну самосвідомість і примусово повернувши їм «справжню» втрачену російську ідентичність. Знищенню підлягають лиш ті, що не лікуються – не відмовляються від української ідентичности («специфічного розладу свідомости», за означенням одного з путінських ідеологів Владіслава Суркова) і тим самим підтверджують, що вони, за кремлівською таксономією, є «нацистами».
Читайте також: Токсичний вплив “імперського знання” та виклики деколонізації
Визнання за українцями (як окремим, відмінним від росіян народом) права на існування є так само проблемним для путіністів, як і визнання права на існування за євреями – для гітлєрівців. Але оскільки методи «остаточного розв’язання» українського питання в одному випадку й «остаточного розв’язання» єврейського питання в другому технологічно відрізняються, то й усвідомити сутнісно геноцидну мету путінської війни в Україні багатьом іноземцям доволі складно: їм усе кортить знайти якісь раціональні мотиви в російській аґресії і, відповідно, раціональні шляхи розв’язання проблеми: через мирні переговори, територіяльні поступки, український нейтралітет тощо. Тим часом для українців, які значно краще розуміють справжні мотиви й мету російської аґресії, всі ці миротворчі пропозиції здаються у найкращому разі інфантильними, а в найгіршому – лицемірними. Хоч як нам хочеться миру, мусимо прагнути перемоги, тобто продовження опору, бо іншого реального вибору просто не існує.
Саме тому, попри неймовірну втому і колосальні втрати, українці й на третьому році повномасштабної війни вірять (89 % проти 4 %), що Україна врешті-решт переможе (за два роки оптимізму трохи поменшало, хоч і не дуже: у 2022 році співвідношення було 95 % до 1 %); при цьому 66 % опитаних (66–67 % у Центрі й на Заході, 64–65 % на Півдні та Сході) розуміють перемогу України саме як повне звільнення всіх незаконно окупованих територій, у тому числі Донбасу і Криму (2022 року цей показник був трохи вищим – 71 %, зміна доволі помірна). У тому ж таки загальнонаціональному опитуванні (лютий 2024 року) 73 % респондентів ствердили, що готові терпіти війну скільки буде потрібно (цей показник виявився навіть на два відсотки вищим, аніж 2022 року, і то затятість населення вельми подібна в усіх реґіонах: від 79 % на відносно безпечному Заході до 68–70 % на обстрілюваних щодня Півдні та Сході). При цьому 24 % опитаних вірять у перемогу України впродовж року, ще 38 % – у межах двох років; три чверті переконані, що Україна подолає всі труднощі, причому третина вважає, що це вдасться зробити за декілька найближчих років, і лише 11 % уважають, що Україна ніколи не впорається з наявними труднощами.
Читайте також: Микола Рябчук: Спотворене обличчя української незалежності
Соціяльний оптимізм українців дещо зменшився порівняно з осінню 2022-го – весною 2023 року, коли його підживлювали успіхи на фронті й сподівання на подальший успішний контрнаступ, тож він був найвищим, проте й сьогодні оптимізм є доволі високим. Лише 13 % опитаних уважають, що «найкращі часи для нашої країни були в минулому», натомість 67 % бачать їх у майбутньому; більшість опитаних вірять, що їхні діти, живучи в Україні, зможуть отримати добру освіту, працю, правовий захист, охорону здоров’я, якісне дозвілля; 64 % опитаних називають за найоптимальнішу для України европейську модель розвитку, натомість російська модель не знаходить навіть одного відсотка симпатиків.
Межі витривалости
Шістдесятимільярдний пакет військової допомоги Україні, що його нарешті ухвалив у квітні американський Конґрес після піврічної міжпартійної тяганини, дещо поліпшив українські шанси на успіх у протистоянні з набагато сильнішим ворогом. Хоча зрозуміло, що, за всієї важливости цієї підтримки, гроші самі по собі не закінчать війни. По-перше, потрібні тижні, якщо не місяці, щоб ту зброю знайти, замовити й отримати, щоб доставити її на фронт і навчити новомобілізованих солдатів нею користуватися. А по-друге, треба ще якось тих нових солдатів змобілізувати, бо ж українська влада допіру на третьому році повномасштабної війни нарешті спромоглась ухвалити давно потрібний закон про мобілізацію. На кожній ділянці існує чимало проблем, тож радикальні зміни в перебігу війни найближчим часом малоймовірні. Українці й далі відступають, а росіяни й далі посилюють тиск, намагаючись якнайкраще використати вікно можливостей, яке торік відкрили трампісти.
Читайте також: Микола Рябчук: Що ми сьогодні скасовуємо. Чому культура під час війни перестає бути “м’якою силою”
Брак боєприпасів, очевидно, є найбільшою проблемою України: тисяча або дві тисячі снарядів, що їх ЗСУ можуть випустити щодня, – це невелика частка (одна п’ята або, за деякими даними, навіть одна десята) від того, що за цей же час перепадає українцям від їхніх противників. Так само й декілька десятків радянських літаків старого зразка не можуть протистояти сотням змодернізованих російських МІҐів і СУ; а безпілотники, якими українці атакують військові об’єкти на російській території, навряд чи здатні конкурувати з балістичними ракетами, що їх Росія застосовує проти всіх об’єктів, зокрема й цивільних, по всій Україні. Поєдинок багато в чому скидається на бій боксера легкої ваги з боксером-важковаговиком, де першому до того ж іще й зв’язали одну руку – заборонили атакувати об’єкти в Росії західною зброєю.
Війна на виснаження прогнозовано вигідніша для країни зі значно більшим населенням і незрівнянно більшими ресурсами. «Поки гладкий схудне, худий здохне», – стверджує популярна українська приказка. У короткостроковій перспективі Росія як автократія має більше переваг не лише щодо України, а й щодо західних демократій, підзвітних електоратові, заклопотаних парламентськими голосуваннями та жорстко обмежених правовими вимогами й процедурами. Усіх цих проблем у перфектній диктатурі Владіміра Путіна просто не існує. Опозицію в Росії повністю знищено, громадську думку ефективно посаджено на пропаґандистську голку, економіку тотально переналаштовано на тривалу війну.
Єдиною перевагою українців у цьому смертельному протистоянні є бойовий дух, відданість певним засадам та ідеалам, громадянська свідомість і патріотична мобілізація. Але й вона має певні межі. Щонайменше тридцять одна тисяча українських солдатів загинули у боях, як визнав Володимир Зеленський, хоч експерти небезпідставно вважають реальну цифру істотно вищою – принаймні вдвічі. А що кількість поранених зазвичай перевищує кількість загиблих утричі, то й загальний показник утрат для України становить, правдоподібно, від ста до двохсот тисяч. У липневому інтерв’ю журналістам «The Guardian» головнокомандувач Збройних сил України генерал Олександр Сирський ствердив, що російські втрати особового складу принаймні втричі вищі від українських. За офіційними українськими даними, росіяни втратили в Україні вже близько шестисот тисяч вояків пораненими й загиблими, тож, відповідно, можемо оцінити українські втрати приблизно у двісті тисяч.
Читайте також: Микола Рябчук: Від Малоросії до України: українська ідентичність
Багато хто з полеглих становив найвідважнішу і найвідданішу частину українського війська, часто це були люди, які без вагання пішли на фронт добровольцями в перші дні повномасштабної війни. Час, коли на призовних пунктах вишиковувалися черги з охочих записатися до війська і коли багатьом відмовляли, бо бракувало обмундирування і зброї, давно минув. Одна річ – хотіти звільнення всіх українських земель від окупантів, інша річ – самим за це звільнення боротися. Ухиляння від мобілізації стало в Україні поширеним явищем. Неспроможність уряду вчасно звернути увагу на цю проблему, належно провести через парламент необхідні закони й ефективно інформувати про неї через медії лише посилила загальний нелад і розгубленість. За даними соціологів, засуджують ухилянтів лише 29 % опитаних, а 46 % – не засуджують. І хоча, застерігають дослідники, це не думка всієї країни, бо ж опитуванні не торкнулося військовослужбовців, проте загальна тенденція доволі тривожна.
Українці, як і раніше, жертвують величезні кошти на різні військові потреби, активно долучаються до громадських ініціятив, спрямованих на підтримку військових зусиль; більшість підтримує ідею боротьби до повного звільнення всієї території України та її мешканців і гнівно відкидає будь-які пропозиції щодо можливих поступок аґресорові. Але дедалі менше людей готові добровільно ризикувати життям заради цієї гідної та бажаної для багатьох мети. Можна назвати таку позицію цинічною чи просто людською, але в кожному разі її можна зрозуміти: всі втомилися від виснажливої війни, всі зазнали неймовірних втрат і горя, й ніхто не сподівається її завершення в осяжному майбутньому.
Неефективне управління ротацією та відновленням військ, а також гучна, ампліфікована медіями корупція в різних сферах на різних рівнях (попри справді реальні зусилля уряду й правоохоронних органів протидіяти їй) теж спричиняються до поширення цинізму й аномії в суспільстві. Бо, як зауважила у «Дзеркалі тижня» (від 15 липня 2024 року) Інна Ведернікова, «воюють не лише армії, а й державні машини». Й українська «машина», хоч і далеко меншою мірою, ніж російська, все ще має у собі релікти совєтчини. Україна сьогодні, безумовно, не така корумпована, як раніше, але й ситуація тепер цілком інакша. Війна істотно підвищила суспільний запит на справедливість і доброчесність, зробивши питання корупції надзвичайно чутливим, а реакцію на нього – напрочуд гострою. Тож хоч би якою була користь від незалежних медій, свобода слова вимагає від влади й особливих комунікаційних навичок, які, на жаль, не сягають того рівня, який диктує надзвичайна ситуація.
Як наслідок, довіра населення до державних інституцій упала майже на довоєнний рівень, хоча є декілька важливих винятків: Збройні сили України, Служба безпеки, Національна поліція, Служба з надзвичайних ситуацій усе ще мають переважну підтримку населення (від 75 до 90 %, згідно із соціологічними опитуваннями); так само залишається позитивним, хоча й істотно нижчим, ніж у 2022-му, ставлення до президента, міністра закордонних справ, незалежних медій і, nota bene, до місцевої влади. Вперше за час повномасштабної війни відсоток тих, хто вважає, що події в Україні розвиваються у неправильному напрямі, перевищив відсоток тих, хто сприймає напрям як загалом правильний: 38 % супроти 37 %. Цей показник істотно погіршився проти лютнево-березневих показників 2023 року, коли тільки 21 % опитаних розвиток подій видавався хибним, тоді як 61 % уважали, що з ним усе гаразд. Проте він усе ще істотно кращий від передвоєнного, коли (у грудні 2021 року) 66 % опитаних стверджували, що країна рухається в неправильному напрямку, і лише 20% – що в слушному.
Між двома імперативами
Усі ці зміни можна вважати у певному сенсі амбівалентними: з одного боку, вони відбивають фрустрацію, втому й розчарування, спричинені виснажливою війною та відсутністю успіхів на різних фронтах і в різних галузях. А з другого боку, вони демонструють проєкцію неґативних емоцій на площину практичної політики, на конкретні інституції та діячів, але не на певні нормативні засади і підставові цінності, які залишаються непохитними й непідважуваними: справедливість, свобода, гідність, національний суверенітет. Відповідно, й реакція респондентів на запитання про можливість мирних переговорів та межі допустимих компромісів виявляється теж показово амбівалентною. З одного боку, українці, які розуміють справжні мотиви й мету російської аґресії, не готові на нормативному рівні до жодних поступок державі, яка їх щодня вбиває й навіть не приховує наміру знищити остаточно. А з другого боку, об’єктивні реалії – і на фронті, і в тилу, і на міжнародній арені – підштовхують нас до мирних (начебто) переговорів, на яких ми не готові, однак, нічим поступитися: і з відчуття справедливости (тобто з небажання задовольняти зухвалі вимоги аґресора), і з міркувань безпеки (тобто з розуміння, що жодні поступки насправді не задовільнять противника, налаштованого на «остаточне розв’язання» українського питання).
Ця дилема – між практично можливим і нормативно бажаним – існувала в українській свідомості (й політиці) від початку російського вторгнення. Ще у травні 2022 року в загальнонаціональних опитуваннях 59 % респондентів погоджувалися з тим, що, «окрім військового, Україна має шукати і дипломатичний шлях завершення війни з Росією, щоб мінімізувати людські жертви», натомість 35 % уважали, що «Україна може перемогти Росію лише військовим шляхом, незважаючи на кількість жертв». Сьогодні другу позицію підтримують лише 23 % респондентів, тимчасом як 72 % сприймають дипломатичний шлях як бажаний – щоправда, не замість військового, а лише як додаток до нього.
Нещодавно цю тезу підтримав генерал Вадим Скибицький, заступник голови воєнної розвідки України. Він визнав, що на полі бою є багато проблем і ситуація може погіршитися, бо, з одного боку, російська армія не є вже тією бундючною, але неефективною організацією, якою була в 2022 році, сьогодні вона діє як «єдиний організм, з чітким планом і під єдиним командуванням». А з другого боку, Україна все ще відчайдушно потребує боєприпасів, тоді як партнери у багатьох випадках не можуть їх найближчим часом надати (наприклад, увесь ЕС поки що виробляє втричі менше артилерійських снарядів, ніж Росія). А це означає, підсумовує Скибицький, що за таких обставин Україна не може виграти війну на полі бою самотужки.
Навіть якби ми змогли відтіснити російські війська до кордонів, – а це вельми віддалена перспектива, – війна на цьому все одно не закінчиться. Такі війни можуть закінчитися лише договорами <...> Наразі обидві сторони намагаються зайняти «найвигіднішу позицію» перед потенційними переговорами. Але повноцінні переговори навряд чи розпочнуться раніше, ніж у другій половині 2025 року <...> В обох сторін, зрештою, може закінчитися зброя. Проте якщо сьогоднішня ситуація [з постачанням. – М. Р.] кардинально не зміниться, в України вона закінчиться швидше.
Ця заява, здається, не зовсім збігається з офіційною позицією українського уряду, котрий категорично заперечує будь-які можливі мирні переговори з нинішнім російським керівництвом на чолі з обвинуваченим військовим злочинцем Владіміром Путіним. Український парламент навіть формалізував цю заборону, ухваливши відповідний закон. Однак нещодавню обмовку президента Зеленського з цього приводу (під час виступу в Інституті Роналда Рейґана) також не позбавлено певної двозначности: «Коли ви говорите про територію, то ви повинні розуміти, що нам потрібно насамперед рятувати людей і державу».
Вадим Скибицький, схоже, так само коливається між двома імперативами. З одного боку: «Ми будемо продовжувати воювати. У нас немає вибору. Ми хочемо жити». Але з другого: «Результат війни <...> залежить не тільки від нас». Фактично це та сама позиція, яку і в 2022, і в 2024 роках підтримали більшість респондентів (хоч і в різній пропорції), відповідаючи на запитання соціологів: «Чи ви згодні, що поряд із військовими засобами Україна повинна шукати й дипломатичний шлях завершення війни з Росією, щоб мінімізувати людські жертви?». Наголос тут зроблено, зрозуміло, на «поряд», а не на «замість», тобто йдеться про допоміжні засоби як доповнення до військових, а не як їх заміну. Але якою на практиці мала би бути та комбінація основних засобів і додаткових?
Гіпотетичні домовленості
Сферу можливого доволі складно окреслити, оскільки щодо неї наразі немає нічого хоч трохи подібного до консенсусу. Легше домислити певний консенсус стосовно того, що однозначно неможливе і неприйнятне для українського політичного класу й суспільства загалом. Українці, в принципі, могли би погодитися на припинення вогню і заморожування конфлікту на актуальних лініях зіткнення («корейський» варіянт), якби США чи інші солідні міжнародні актори ефективно ґарантували своїми збройними силами непорушність цього перемир’я з противником, якому ані найменшою мірою не можна довіряти. Українці, в принципі, могли би відмовитися від проголошених намірів звільнити окуповані території збройними методами, але в жодному разі не відмовлятися від цих територій (і своїх громадян на них) на користь аґресора за будь-якою формальною угодою. Перемир’я не означає відмови від справедливого розв’язання конфлікту (повернення територій, виплату репарацій, притягнення воєнних злочинців до відповідальности); воно означає лише визнання неможливости розв’язати цю проблему воєнними методами тепер і відкладання її на невизначене майбутнє, до гіпотетичної появи в Росії поступливішого, раціональнішого уряду чи якоїсь іншої кардинальної зміни міжнародних обставин. До настання цих змін та справедливого розв’язання конфлікту ні Україна, ні її міжнародні партнери в жодному разі не повинні нормалізувати відносини з Росією. Усі чинні сьогодні санкції мають діяти, доки окуповані землі буде повернуто, репарації виплачено, а воєнних злочинців покарано. Формальне членство в НАТО не є для України самоціллю; реальною метою є система дієвих безпекових ґарантій від міжнародних партнерів на противагу імпотентним «запевненням» Будапештського меморандуму 1994 року.
Для того, щоб усе це здійснилося, російська влада мусила би кардинально змінити ставлення до України або ж повністю змінитися сама. Обидва варіянти здаються малоймовірними, якщо (і допоки) українці не посприяють цьому на полі бою, а партнери не допоможуть ефективними санкціями. Жодні переговори, а тим більше домовленості з Москвою не матимуть сенсу, якщо їх не підкріплюватимуть чіткі й дієві ґарантії безпеки від міжнародних партнерів. І це, схоже, є головною проблемою для західних «миротворців», які підштовхують Україну до замирення, проте нітрохи не готові підтримати його сталість і непорушність своїми збройними силами.
В оприлюднених цього року начебто-документах із російсько-українських мирних переговорів, що відбувались у перші місяці російського повномасштабного вторгнення (у березні–квітні 2022 року), чимало складних питань так і залишилися без відповіді, й одне з них, можливо, найголовніше, стосувалося надійних посередників і ґарантів сталого перемир’я. Попри поширені чутки про нібито «тиск Заходу» (і навіть особисто Бориса Джонсона), що буцімто змусив Київ відмовитися від переговорів і зробити вибір на користь війни, насправді головною проблемою було небажання Заходу «бути втягнутим у переговори з Росією, особливо ті, що створили би для країн НАТО нові зобов’язання щодо ґарантування безпеки України», – як змушений був визнати навіть Семуел Чарап, один із завзятих прихильників «мирних переговорів».
Насправді українці поки що не мають іншого вибору, крім того, який зі смутком окреслив генерал Скибицький: продовжувати боротьбу. Щоби перемогти в ній, слід перетворити її з боротьби між «гладким» і «худим» на боротьбу між тупими і розумними, повільними і швидкими, – таке собі історичне змагання могутніх динозаврів із дрібними, але винахідливими ссавцями. Бо поки менша совєтська армія воюватиме з більшою совєтською армією, результат війни буде передбачуваний. Українці вже зробили декілька важливих кроків у бік від совєтськости, проте цього релікту в Україні все ще надто багато – і в армії, і в суспільстві, і в органах влади – для справді швидкого, стрімкого й бажаного для всіх прориву.
Микола Рябчук, серпень 2024