Спотворене обличчя української незалежності

Зізнаюсь, я завжди належав до тих людей в Україні, котрі вважали ставлення української діаспори до євреїв дещо упередженим, а її нарікання на американські мас-медія, що відбивають, мовляв, переважно єврейську, виразно антиукраїнську позицію, - значним перебільшенням. Ближче знайомство з американською пресою і, взагалі, з пересічними американцями переконало мене, що їхнє ставлення до України і справді не відзначається ані великою прихильністю, і ані, зрештою, обізнаністю.

Досить часто американці взагалі не знають нічого про цю країну, крім одного: це - «колиска антисемітизму», країна погромів і зоологічної ненависті до євреїв. У приватних розмовах і, особливо, під час публічних лекцій, хоч би якою була їхня тема, питання про так званий «український антисемітизм» незмінно виникає в аудиторії і щоразу мені, як злочинцю (чи нащадку зло­чинців), доводиться виправдо­вуватись перед самозваними прокурорами - доводити, що я не верблюд (і не нащадок верблюдів), хоч, здавалося б, громадяни демократичної і правової країни мусили б зна­ні про таку річ, як презумпція невинності.

На українців, схоже, така презумпція не поширюється, навпаки: їх тут усіх апріорно вважають винними, їм повсякчас доводиться виправдовуватись не лише за скоєне, а й за нескоєне, не лише за конкретних осіб, а й за цілу націю.

«Прокурори» можуть нічого не знати про Україну, не наводити жодних доказів вони просто «десь чули», що Пет­люра «погромщик», що українці - «німецькі колаборанти» і що після розпаду СССР в Україні до влади прийшли «націоналісти» під гаслом «Україна для українців». І хоч усе це зовсім не так, саме тобі, а не їм доводиться наводити десятки аргументів, фактів, доказів, носити цілу валізу документів, цитат і авторитет­них свідчень. Хоч, як я помітив, цих людей здебільшого не цікавлять аргументи й логіка, їм узагалі йдеться не так про твою відповідь, як про власне «питання»: припечата­ти цим «питанням» до ганебного стовпа і тебе, і твою на­цію. засвідчити власну лояль­ність до однієї сторони і не­приязнь до іншої.

Ситуація воістину сюрреалістична: суспільство, в якому тільки й говориться, що про «політичну коректність», у суспільстві, яке ладне забезпечити права всіх меншин від некрофілів до гомосексуалістів, здається, лише про українців можна говорити що завгодно: в кожному разі, хвицьнути їх за кожної нагоди вважається тут ледь не правилом доброго тону.

Ось найпростіший приклад: телекомпанія CBS показала 26 серпня документальний фільм про антисемітизм у сьогоднішній Росії. Після справді вражаючих кадрів про розгул новочасного російського чорносотенства, незворушний дикторський голос, ніби між іншим, зауважує: «Те саме робиться і в Україні, колисці антисемітизму», і далі знову йде розповідь про Росію. Фразу кинуто просто так, мимохідь, як щось саме собою зрозуміле - звідки б, мовляв, той антисемітизм у Росії узявся, коли б не ота клята «колиска»; міфічний «український антисемітизм» трактується тут як незаперечна істина, аксіома, яка не потребує доведень, і посилатися па яку можна коли завгодно, де треба й де не треба. (...)

23 жовтня, в неділю, о 7-й годині вечора (найзручніший дня глядачів час) одна з найпопулярніших американських телекомпаній Сі-Бі-Ес показала двадцятихвилинну «документальну» стрічку Морді Сейфера «Потворне лице свободи» про «антисемітизм» в Україні. Пере­дачі передувало рекламне оголошення в не менш популярній загальноамериканській (власне, міжнародній, бо ж її читають на всіх континентах) газеті «Нью-Йорк таймс» десь на одну восьму сторінки: Сьогодні о сьомій вечора: Чи свобода усуває антисемітизм? Тільки не на Україні, де він настільки сильний сьогодні, яку часи гітлерівського «остаточного вирішення» (жидівського питання).

Фабриканти згаданої про­грами (режисер Морлі Сейфер, продюсер Джейфрі Фейгер) та її справжні спонсори (про яких ми можемо лише здогадуватися), безумовно, зробили все можливе, щоб їхню фальшивку побачило якнайбільше людей. Американському обивателю, який до пуття не знає навіть, що воно й де воно ота «Україна», забито у тім'ячко ще одного цвяшка, аби він спав і пам'я­тав, що «Україна» це така кака, де живуть суцільні антисеміти, неонацисти, гітлерівські недобитки та інша нечисть, а тому хоч у фільмі про це не говориться прямо, проте імпліцитно мається на увазі, - чим скоріше ця вираз­ка, ця пухлина на тілі людства зникне, тим краще буде і для шляхетних західних демократій, і для безневинно тероризо­ваних українцями євреїв, і, звичайно ж, для Бориса Миколайовича Єльцина, котрий і так уже досить натерпівся за три роки від цих екстремістів, що забрали від нього «ісконно рускій» Крим, «город руской слави» Севастополь, «мать городов рускіх» Київ, а також Малу Русь, Білу Русь, Підкарпатську Русь і, як сказав би Остап Вишня, «Туркестанську Русь», «Закавказьку Русь», «Таджицьку» й «Афганську Русь», прихопивши заразом і решту майна колишнього СССР включно з атомними ракетами, аби цілити ними ясна річ, у кого - в євреїв, шо заховалися від «українських погромів» у «демократичній» Росії, в Америці та Ізраїлі.

А тому, ненав'язливо натя­кають нам автори фільму, по­ки ці «кляті хохли» з атомними ракетами не допровадили до кінця справу Гітлера та не «вирішили остаточно» єврейсько­го питання в Україні й цілому світі, попросімо знаного демократа і миротворця Бориса Миколайовича навести «оста­точний порядок» у ввіреному йому «ближньому зарубіжжі», себто остаточно вирішили українське питання, над яким ось уже триста років безуспіш­но б’ються всі славні російські демократи й інтернаціоналісти від Петра Кривавого до Йосипа Грозного.

Бо й справді, якщо незалеж­ність не дала українцям нічого доброго, лише увиразнила їхню відсталість («independence only underlined their backwardness» - дослівна цитата з фільму), посилила їхню традиційну агресивність (із нагадування про українські атомні ракети фактично розпочинається фільм) і, взагалі, призвела до розгулу націоналізму, антисемітизму й ксенофобії (куди там тій гітлерівській Німеччині, не кажучи вже про «демократичну» Росію!), то, мабуть, краще з тією злощасною «незалежністю» довше не мучитись: і самим українцям полегшає, і євреї спатимуть спокійніше, і світовій «демократичній» спільноті голова не болітиме.

Для обгрунтування цього нехитрого висновку творці фільму не гребують найганебнішими пропагандистськими засобами від тенденційного висмикування цитат і не менш тенденційного монтажу кадрів до відвертого перебріхуваня фактів, зумисне провокаційних коментарів і більш ніж довільного обходження з перекладом українських фраз. Найобурливіший приклад такої мовної «інтерпретації» постійне, на протязі цілого фільму, пере­кладання українського слова «жиди» лайливим англійським «кайкс» замість нейтрального «джуз».

Звернувшись до фахівців, або й просто зазирнувши до словника, американські інтернаціоналісти без допомоги інтернаціоналістів російських могли б легко переконатися, що слово «жид» в українській мові (як і в польській, словацькій, чеській) споконвіку вживалося як єдине й цілком нейтральне означення згада­ного народу. Росіяни, в яких антисемітизм споконвіку був складовою частиною державної ідеології, мусили створити нейтральне слово «єврей» на противагу лайливому (в їхній мові, але не в нашій) слову «жид». Після окупації України більшовиками ця ганебна ди­хотомія («євреї» - «жиди») бу­ла силоміць впроваджена і в українську мову.

Роблячи фільм на суто захі­дноукраїнському матеріалі, Сі-Бі-Есівські журналісти мусили б урахувати до уваги принаймні дві обставини. По-перше, що Галичина це найменш русифікована частина України, де колонізаторський ди­скурс так і не зміг пустити глибокого коріння і де СЛОВО «єврей» так і не прижилося, і то зовсім не через якийсь там «спадковий» галицький антисемітизм. а лише тому, що галичани, як і поляки, чехи, словаки, не захотіли зрікатися свого власного слова «жид» на догоду більшовицьким русифікатором. А по-друге, що Галичина це ще не вся Україна, не пів-України, і навіть не її чверть. Три галицькі області, в яких американським добродіям привидівся розгул націоналізму й антисемітизму (достоту термінологія інструкторів ЦК КПУ кінця «перестройки»), це всього лише п’ять мільйонів населення, себто одна десята всієї України. А тому, коли б той «розгул» навіть був правдою, робити на підставі трьох областей (вельми специфічних, до речі, і мало схожих навіть на сусідню Волинь, Буковину чи Закарпаття) узагальнення про «силу» українського антисемітизму в цілій країні («in the Ukraine anti-Semitism is strong today as it was during Hitler`s final solution», стверджують автори фільму) це навіть не дилетантство, це, я б сказав, професійна підлість (подеколи навіть високопрофесійна, але про це далі).

Найефектніші кадри, які ма­ють переконати американ­ського обивателя у зловісній потузі українського націоналі­зму (а націоналізм у розумінні цих добродіїв це лише інша назва антисемітизму), відтво­рюють скандальний похід унсовців центром Львова в од­ностроях, із факелами в руках, із фанатично виряченими очима і вигуками «Слава нації!». При цьому автори фільму, зрозуміло, не згадують ані про різко негативне ставлення львів’ян (і, взагалі, українців) до подібних унсовськнх виті­вок, ані про осудливу реакцію більшості українських мас-медій, ані, тим більше, про те, що «націоналістична» (за версією Сі-Бі-Ес) влада Львова порушила проти згаданих молодиків не одну кримінальну справу.

Навпаки, американські «експерти» з українського «антисемітизму» намагаються нас усіляке переконати, шо показані ними кадри це аж ніяк не маргінальне явище, котре, у принципі, можна знайти будь-де, хоч би й в Америці, а - сказати б, центр і символ, магістральна тенденція всього сьогоднішнього українського життя. «Троє депутатів від УНА-УНСО було обрано цієї весни до парламенту», інформує нас диктор, не уточнюючи, що парламент складається з 450-тн місць, і шо троє крайньо правих депутатів у ньому це менше одного процента, цифра сміховинна навіть за західноєвропейськи­ми мірками (в Італії, Німеччині, Франції, Австрії крайні праві мають куди більшу підтримку виборців), не кажучи вже про «демократичну» Ро­сію, де неонацисти Жириновського здобули торік у парламенті близько четвертини місць.

Не згадують американські «експерти» й про те. що всі три кандидати від УНА-УНСО пройшли до парламенту як «незалежні», позаяк їхня партія офіційно незареєстрована; не згадують вони і про те, що в парламенті ці хлопці залишаються «білими воронами», бо всі інші «націоналісти» (і, ясна річ, «антисеміти» з Руху і УРП) не хочуть мати з ними нічого спільного.

Натомість спритно підверстується розкладка «неонацистських» газет (куди потрапляє й газета «За вільну Україну» та деякі інші загалом по­мірковані видання, бо ж яка «експертам» різниця: аби українські!), а далі зловісно обертаються барабани друкарських машин і понурий дикторський голос повідомляє, що кляті українські націоналісти друкують свої антисемітські видання масовими тиражами.

Які конкретно ці тиражі - диктор завбачливо не повідомляє. Бо н як тут скажеш, що тиражі цих «зловісних» видань не перевищують кількох тисяч (якраз по кілька сотень для од­нодумців, для експер­тів-політологів та ще, можли­во, для фахівців-психіатрів).

І що більшість населення України останнім часом не бачить на очі не лише цих видань, а й взагалі ніяких українських, бо ж панують у нашому інфор­маційному просторі ті ж таки «ньюйоркс-таймси» та «сі-бі-еси» в російській модифікації - під назвою «Комсомольская правда», «Останкіно» і песть їм числа - з традиційною і на диво подібною і в Росії, і в США «приязню» і «об'єктивністю» щодо України.

Те, що Україна й досі лишається російською неоколонією і що в більшості українських міст саме українці (україномовні українці) залишаються й досі безправною, повсякчас принижуваною й висміюваною меншістю, незбагненна для більшості американців річ. Як і те, що саме вони, україномовні українці, а не росіяни й не російськомовні хохли та євреї потребують сьогодні захисту в Донецьку, Луганську, Херсоні, Одесі і навіть Києві від знахабнілого й розбещеного трьохсотлітньою безкарністю російського великодержавного шовініста й українофоба. Не кажучи вже про Крим, де загроза неонацизму справді є очевидною, однак неонацизму аж ніяк не українського, скоріше навпаки.

Про все це американські добродії воліють не говорити, їм вигідно подавати унсовске гасло «Україна для українців» як моторошну реальність, що в очах простодушного американського глядача відразу асоціюється з етнічними чистками в дусі Радована Караджича, або й винищення всіх «інородців» у дусі Адольфа Гітлера. Для посилення цього враження М. Сейфер підверстує вихоплену з контексту фразу київського рабина Якова Блейха: «Вони хочуть, щоб євреї забиралися геть» (хто «вони» п. Блейх у фільмі не каже, але з контексту ясно: всі українці, очманілі від націоналізму й «потворного лиця» незаслужено отриманої свободи). Ця підтасовка цитат і кадрів виявилася настільки обурливою, що Яков Блейх (віддаймо належне його мужності і порядності) власноруч написав протест проти такого довільного (а по суті, бандитського) маніпулювання його словами в брудній політичній грі.

Тим часом брехня, підтасовка й маніпуляція складає саму суть «творчого методу» Морлі Сейфера. Свого часу німецький дослідник Еріх Ауербах у книзі «Мімесіс» (розділ про Вольтера) назвав такий метод - яскравого висвітлення невеличкої частини явища і її шаржованої інтерпретації поза самим явищем «методом прожектора».

Саме цим «методом» і послуговується режисер, подаючи гасло «Україна для українців» як ледь не державну політику, прагнення коли й не всіх українців, то, принаймні, всіх «націоналістів», замовчуючи натомість, що українські націонал-демократи завжди засуджували це гасло як «провокаційне» і що з крайніми правими (нечисельні, але галасливі групи, котрі справді підіймають це гасло) вони ніколи не мали нічого спільного.

Схоже, для певних добродіїв українська свобода, українська незалежність завжди матиме «потворне обличчя» лише то­му, що ця свобода, ця неза­лежність українська. А відтак хоч би скільки українські прези­денти виступали в Бабиному Яру, хоч би які пам'ятники й меморіальні дошки ставили загиблим євреям у Києві. Львові й по всій Україні, сейфери-фейгери не помітять цьо­го впритул, бо ж не за цим вирушають вони в Україну. Во­ни покажуть частину єврей­ського цвинтаря, частину коли­шнього київського концтабору і, не зморгнувши оком (профес­ійне вміння брехати не моргаючи!), скажуть: «ніщо не нага­дує тут про екстермінацію дво­хсот тисяч євреїв». А годі ще й усіма іншими кадрами дадуть зрозуміти, що то українці буди головними винуватцями й ви­конавцями тої «екстермінації»: покажуть дивізію СС «Галичи­на» й нагадають, що тисячі українців «приєдналися» до на­цистів; покажуть знімки замордованих невідомо ким людей і нагадають, що то «українська поліція» (?!) три дні мордувала євреїв у Львові після відходу совєтів; покажуть сьогоднішніх ветеранів УПА та дивізійників і зауважать, що ніде, навіть у Німеччині, нацистів (?!) не вшановують інші так, як в Україні.

І хоч ти на пляцок розбийся, доказуючи, що УПА й «Гали­чина» - це, взагалі, різні речі, що УПА взагалі не мала нічого спільного з німцями, окрім то­го, що била їх, так само як і більшовиків, від першого для свого виникнення; що дивізія «Галичина» була створена щойно в 1943 році виключно для боротьби з більшовиками, котрі нічим не були кращі від нацистів; і що порівнювати Україну з Німеччиною взагалі некоректно, бо ж українці і під нацистами, і під більшовиками були поневоленою нацією, оби­два режими гнобили й нищили українців з не меншим, а коли йдеться про більшовиків, то навіть з більшим розмахом, ніж євреїв.

Та, як я вже сказав, згаданих людей не цікавлять аргументи і факти, їм глибоко наплювати на десятки наукових праць (зок­рема і єврейських учених), де переконливо показано, що Петлюра ніколи не був антисемі­том, навпаки - і до революції, і після як міг захищав євреїв від репресій, утисків і погромів; що Бандера аж ніяк не міг бути ані «колаборантом», ані «погромщиком» хоча б тому, що майже цілу війну провів у німецькому концтаборі; і що, взагалі, українці шанують своїх істо­ричних героїв зовсім не за те. що вони били євреїв, поляків, росіян, татар, німців (в історії було всяке), українці шанують Хмельницького й Наливайка, Залізняка й Гонту передусім за те, що вони захищали свій на­род, захищали Україну від по­неволювачів та визискувачів. Взагалі, важко уявити, щоб українці чи якийсь інший народ узявся раптом вказувати євре­ям, кого зі своїх біблійних про­років вони мають шанувати, а кого ні на тій лише підставі, що, з позицій сьогоднішньої ліберальної демократії, ті пово­дилися не зовсім «коректно»: декотрі єврейські царі й проро­ки (прочитайте Біблію) до ноги повинищували цілий ряд сусі­дніх з Ізраїлем племен, влаш­тувавши їм, так би мовити, в су­часних термінах, «айне кляйне голокост».

Українсько-єврейські сто­сунки це, безумовно, складна, далеко неоднозначна проблема, що потребує вдум­ливого й розважливого до­слідження. Очевидно, це став­лення українців до євреїв упро­довж історії не відзначалось особливою симпатією. Не мо­жна. однак, сказати, що і євреї ставилися до українців прихи­льніше та доброзичливіше. Обидва народи були бездер­жавними. обидва жили в чу­жих імперіях, де на різні лади упосліджувались і гнобилися і на різні лади мусили до існу­ючих умов пристосовуватися, а подеколи й проти тих умов повставати.

Зрозуміло, що з історич­них причин, у які нема змоги тут входити, пристосовуван­ня краще вдавалось євреям, тим часом як повставати зде­більшого доводилось українцям. У цих повстаннях діста­валося не лише, скажімо, по­лякам як головним гнобите­лям, соціальним і національ­ним; діставалося і євреям як помічникам гнобителів, їхнім компаньйонам і посередни­кам - з погляду українських селян.

Ми не можемо засуджувати євреїв за те, що в історичному протистоянні української, пе­реважно селянської нації з польськими, а згодом ро­сійськими колонізаторами єв­реї здебільшого опинялись по боці колонізаторів, ототож­нюючи себе з панівною культурою, мовою і, наскільки не було можливо, владою. Буду­чи бездержавною і, фактично, теж підневільною нацією, єв­реї пристосовувались до не­сприятливих обставин як мог­ли, дбаючи передусім про свої інтереси, своє виживання.

Але ми не повинні засуджу­вати й українців (простих українських селян), котрі, повстаючи проти колоніальної влади, проти соціального й на­ціонального гноблення, били не лише «ляхів» (верхні класи суспільства), а й «жидів» (се­редній клас, тобто «нижній» щодо панівних «ляхів», але все-таки «верхній» щодо уярм­лених селян-українців). Вони теж захищалися як могли в епоху, коли не було ані вільної преси, ані конституційного су­ду, і коли головним аргумен­том у такого роду конфліктах були сила та спритність.

Взагалі, ми не повинні переносити модерних понять, оцінок і категорій на середньовіччя, яке жило за своїми критеріями і яке мало чим відрізнялося в Україні від середньовіччя європейського та світового. Викривачам українського «генетичного антисемітизму» мо­жна було б нагадати, що перші єврейські погроми відбулися в середньовічній Іспанії, котра, власне, й могла б вважати­ся «колискою» вищезгаданого явища: згодом, однак, євреїв було офіційно вигнано з Англії, Франції і так само офіційно не впущено до Росії; саме славетна «межа осілості» й зумовила концентрацію євреїв переважно в Україні, Литві, Білорусі, Польщі, через шо саме на цих землях російські чорносотенці могли здійсню­вати свої погроми, які й досі охоче приписуються українцям, дарма що вони складали у Києві на початку століття лише 20% населення, в Одесі - 5%, у Кишиневі, Варшаві, Вітебську, Вільні - близько нуля).

Модерні критерії можуть застосовуватись лише до подій ХІХ-ХХ століть, коли з'явилось поняття «народу» як головного суверена, носія прав і законів, з'явилося поняття «ліберальної демократії» як влади більшості із забезпеченням прав меншості, і, головне, з'явилася суспільна рефлексія як здатність суспільства осмислювати себе, свої засади і вчинки («політику») через безпосередній публічний (газетно-публіцистичний, парламентський, науковий, освітній і т.д. дискурс. І тут, треба визнати, в нас немає жодних підстав говорити про якийсь «генетичний» український антисемітизм (як це робить п. Сейфер), а тим більше про антисемітизм «ідеологічний». наявний буцімто в українському національно-визвольному русі від самого початку. Навпаки, від самого початку цей рух був виразно жидофільським, а його лідери (Винничєнко, Грушсвський і, особливо, Петлюра) докладали чималих зусиль до українсько-єврейсько­го порозуміння й співпраці. Те саме стосується й руху «шістдесятницького»: українські дисиденти тісно співпрацювали з дисидентами єврейськими - спільно вшановували па­м'ять жертв Бабиного Яру (всупереч заборонам і переслідуванням комуністичних властей), підписували розмаїті відозви й протести, створювали Гельсінську спілку тощо. Характерно, між іншим, що кегебісти цілком у дусі п. Сейфера (чи навпаки?) завжди намагалися посварити українців з євреями, посіяти підозрілість за допомогою провокацій та «нашіптуваної пропаганди». Навіть коли українці і євреї належали до тих самих дисидентських організацій, їхні «кримінальні» справи на останній стадії незмінно роз’єднувались і розглядалися в судах окремо. Тобто навіть на цьому рівні робилося все можливе. щоб українсько-єврейська співпраця не стала відомою в світі, щоб ярлик «генетичного антисемітизму» не відліпився, бува, від українців і не завадив кремлівським спе­ціалістам «остаточно вирішити» українське питання в СРСР.

Микола Рябчук, Наше слово, 4 грудня 1994