Дивує, що чимало освічених закордонних політиків ще й досі з недовірою сприймають той факт, що ми з московитами – не один народ, навіть не брати і не побратими, а люті вороги уже віками. Тобто те, що було добре відомо в Європі 200–300 років тому, тепер звучить як відкриття.
Чужинці, які приїжджали до Московщини, детально її описували – і підкреслювали суто азійські звичаї. Зокрема це стосувалося становища жінок у нас і в них. Українка могла себе поводити цілком незалежно, її ніхто не дискримінував, вона могла сидіти за одним столом з чоловіками, втручатися в розмову, мати свою думку. Багато хто з жінок були освіченими.
Натомість у Московії плекалися дикі звичаї. Московитки були сховані від чоловічих очей. Вони не носили чадри, але сиділи у своїх покоях під замком.
Австрійський дипломат Йоган-Георг Корб (1670–1741) писав про вельмож, що «їхні дружини ніколи не перебували в товаристві з чоловіками і не брали участі в їхніх забавах». Кімнати для жінок будувалися в задній частині будинку, і хоча вхід до них був знадвору, але ключ господар тримав при собі. Чоловіків туди не пускали, а двір за кімнатами був обгороджений таким високим парканом, що хіба пташка могла побачити щось. До церкви жінок пускали дуже рідко, а ще рідше – в товариство друзів, хіба що вони вже були в літах. Люди заможніші мали свої приватні церкви біля хати. Коли ж бояриня чи дворянка хотіла на свято провідати більшу церкву, її везли у кареті настільки щільно заклепаній, що не видно було жодної шпаринки.