Постать видатного українського ученого-садівника, помолога та організатора вітчизняної садівничої науки професора Володимира Симиренка – одна з найбільш яскравих та найбільш трагічних в історії світової науки ХХ століття. За вагомістю наукового спадку та глибинністю життєвої і наукової трагедії вона хіба що співмірна з Миколою Вавиловим – геніальним російським ученим-ботаніком, генетиком, селекціонером та географом. Обидва світового виміру науковці стали жертвою однієї і тієї ж сатанинської, нелюдської руйнівної сили, виплеканої тоталітарною імперсько-комуністичною системою. Її ім’я – «найпередовіша в усьому світі радянська мічурінсько-лисенківська агробіологія». За руйнівними наслідками, заподіяною матеріальною шкодою та людськими втратами народжена в Кремлі «мічурінсько-лисенківська агробіологія» не поступається жорстоким війнам, природним та техногенним катастрофам, що не раз прокочувалися по нашій землі.
Наслідки цієї інтелектуальної катастрофи в біологічній та аграрній науці відчутні й донині. Вони проявляються у домінуванні в сучасних промислових садах та на українських ланах сортів іноземного походження. На ліцензії для їх вирощування на українській землі витрачаються величезні державні кошти.
РЕАБІЛІТАЦІЯ БЕЗ ВШАНУВАННЯ
Академіка Миколу Вавилова реабілітували в
середині 1960-х років. На його творчій спадщині захищаються кандидатські та
докторські дисертації. Про життя та діяльність ученого знімають художні та
документальні фільми.
Професора Володимира Симиренка під тиском
світової наукової громадськості та української діаспори виправдали ще у 1957 році.
Проте випалене мічурінцями тавро «ворога народу» та «державного злочинця»
зберігається навіть у науковому середовищі й донині. Незважаючи на прийняту ще
у лютому 2002 року Постанову Верховної Ради України № 3067-ІІІ «Про вшанування
пам’яті великих українських учених-садівників Л.П. Симиренка і
В.Л. Симиренка» жоден з її пунктів, який стосується професора Володимир
Симиренка, так і не був виконаний.
Більше того, позбавлені національної пам’яті
академічні чиновники десятиліттями блокують ініціативи української та світової
наукової громадськості щодо надання Інституту садівництва НААН України імені
його творця та першого наукового керманича.
Доморощені манкурти мотивують свою відмову тим,
що у створеному ученим Всесоюзному інституті південних плодових і ягідних
культур Володимир Симиренко працював недовго, всього три роки. Правда, вони
безсоромно мовчать, що організатора і першого директора цього інституту
Володимира Симиренка заарештували як «ворога народу» ще 1933-го. Тому така
хронологічна аргументація безбатченків видається нам не лише аморальною, але і
злочинною.
Цьогорічне звернення світового українства та
авторитетних громадських діячів України до керівництва академії Аграрних наук
щодо надання Інституту садівництва імені Володимира Симиренка також зігнороване.
Наукові корифеї плутаючи батька із сином, вважають, що ім’я останнього вже
вшановано у назві Інституту помології (колишньої Мліївської станції
садівництва, яку професор Володимир Симиренко створив у 1921 році).
Враховуючи багатолітнє замовчування величної
творчої спадщини видатного ученого та живучість навішеного на нього мічурінцями
та енкаведистами ярлика «ворога народу», хотілося б хоч напередодні 125-ліття
від дня народження та 60-ліття від дня реабілітації добрим словом згадати цю
визначну людину.
Адже навіть у нещодавно виданій науковій праці
Інституту садівництва «Садівнича наука України» («Преса України», К., 2002),
яка має претензію на історичне видання, автори обходять цілковитим мовчанням як
сам факт жахливого мічурінського погрому української садівничої науки у
30-40-ві роки ХХ століття, так і причини смертельного конфлікту Володимира
Симиренка з козловськими імперіалістами (це вислів самого Володимира
Симиренка).
СТАНОВЛЕННЯ
Володимир Симиренко народився 18 (29) грудня
1891 року у родинній садибі Платонів хутір, розташованій за кілька кілометрів
від містечка Городище Київської (нині Черкаської) області в родині колишніх
політичних засланців Левка Симиренка та Альдони Симиренко (у дівоцтві
Гружевської). Батько на той час вже відомий учений, організатор славетного
Помологічного розсадника Л.П. Симиренка. Цій установі у 2017 році
виповнюється 130 років.
 |
| Левко Симиренко, батько Володимира |
Володя був третьою дитиною колишніх
політв’язнів, яка народилася після повернення батьків із сибірського заслання.
Його дитинство та юнацькі роки були зігріті батьківською і бабусиною любов’ю та
теплом. Його нахил до садівництва батько помітив ще з дитинства. Тому і став
залучати до всіляких робіт у саду та розсаднику. Багато чому навчив сина сам, а
вже у підлітковому віці передав на виховання своїм найкращим фахівцям. Успішно
закінчивши 12-ту Київську гімназію, Володимир вже майже сформованим садівником вступає
у 1912 році на агрономічний факультет Київської політехніки. Навчався у ній
охоче і показав схильність до наукової роботи.
 |
| Левко Симиренко (1855—1920) з дітьми, 1910-ті рр. Зліва направо: Платон (1888—1952), Володимир (1891—1938), Тетяна (1887—1973). |
У 1915 році на хвилі молодіжного патріотизму він
подає заяву керівництву інституту про надання відпустки і записується волонтером
до армії. Вчорашній волонтер упродовж першої половини 1918 року складає іспити
і захищає дипломну роботу. Його як дипломованого фахівця, добре обізнаного з
науковою роботою, залучають до роботи у Міністерстві земельних справ, де він
керує секцією садівництва. Одночасно йому запропонували роботу у
Всеукраїнському сільськогосподарському комітеті – зародку сучасної Академії
аграрних наук. Секцію садівництва у ньому Володимир Симиренко очолював на
громадських засадах до 1926 року. Окрім того він читав також ще і курс
плодівництва у рідній Політехніці.
Молодий науковець мав змогу часто відвідувати
родинну садибу. За роки воєнного лихоліття, націоналізований ще батьком
Помологічний розсадник та родинна садиба Платонів хутір зазнавали пограбування
та руйнації. Аби врятувати безцінне батьківське надбання, Володимир Симиренко
переконує керівництво Наркомзему України та Наукового сільськогосподарського
комітету у необхідності організації на базі Помологічного розсадника Мліївської
садово-городньої станції. Постановою Наркомзему від 25 листопада 1920 року вона
була створена, а навесні 1921 року розпочала свою діяльність. Володимира
Симиренка призначили директором дослідної станції та Державного помологічного
розсадника.
За 10 років перебування за кермом цієї установи він
дійсно створив світового рівня авторитетний і знаний у світі науковий заклад.
Мліївська дослідна станція під керівництвом професора Володимира Симиренка
стала головним садівничим науково-методичним центром всієї країни. Їй
підпорядковувалася мережа дослідних садівничих установ не лише в Україні, але й
у Російській Федерації та республіках Закавказзя. На Мліївській дослідній
станції була організована і запроваджена в життя запропонована професором
Володимиром Симиренко модель комплексного вивчення плодових культур. Глибоко
вивчалися не лише помологічні особливості сортів та агротехніка догляду за
садом, але й проводилися серйозні дослідження з селекції, фізіології, біохімії,
агрохімії, агрометеорології плодових культур технічної переробки та зберігання плодів
та овочів, захисту рослин, фітопатології та ентомології.
Для роботи на Мліївській дослідній станції з
усієї України були залучені найкращі науковці. Це дозволило уже через кілька
років видавати спеціалізовані збірники наукових праць, з короткою анотацією
англійською мовою. Саме у той час розпочалася на станції і селекційна робота, а
зібраний гібридний генофонд став основою для створення унікального мліївського
сортименту плодових культур.
Запроваджена професором Володимиром Симиренко
Помологічна книга (Помологічна комісія) дозволила провести зональне районування
сортів плодових культур. А мережа державних сортовипробувальних дільниць,
створених по всій Україні, стала на заваді поширенню маловивчених, не
адаптованих до конкретних природно-кліматичних умов сортів плодових культур.
Мліївська дослідна станція ще в середині 20-х років минулого століття провела
природно-кліматичне районування плодових культур. Зазначене районування стало
справжньою революцією у садівництві.
Створена ученим цегельня забезпечила станцію
дешевим місцевим матеріалом для спорудження житла, господарських споруд та
адміністративно-наукового корпусу станції – Будинку науки. Майже за два роки,
за індивідуальним проектом, було збудовано модерний лабораторний корпус
Мліївської дослідної станції. Він і сьогодні вражає своєю архітектурною
довершеністю та функціональною доцільністю всіх приміщень. Донька вченого
Тетяна, громадянка Канади, розповідала, що для прискорення будівництва,
коли на його завершення не вистачало державних коштів, Володимир
Симиренко використав родинні коштовності. І як ця жертовність та висока
моральність і справжній патріотизм цієї кришталево чесної людини та керівника
державної установи дисгармонують із мораллю та вчинками сучасних злодійкуватих
керманичів.
ВСЕСОЮЗНИЙ ІНСТИТУТ ПЛОДІВНИЦТВА ТА ЯГІДНИЦТВА В УКРАЇНІ
Успішне завершення будівництва Будинку науки
Мліївської садово-городньої станції на початку літа 1928 року дозволило
професору Володимиру Симиренку провести 9-12 вересня Першу всеукраїнську нараду
з садівництва. Вона стала фактично першим Всесоюзним з’їздом садівників. Одними
із першочергових завдань для українського садівництва нарада визнала створення
комплексних зональних дослідних станцій та організацію в Україні Інституту
садівництва з мережею комплексних зональних станцій.
Президент Всесоюзної академії
сільськогосподарських наук академік Микола Вавилов приймає рішення про
створення в Україні Всесоюзного інституту садівництва.
Немає сумніву в тому, що саме за дорученням
академіка Миколи Вавилова, як президента академії, Володимир Симиренко
підготував фундаментальний проект реконструкції науково-дослідної роботи з
садівництва та організації Всесоюзного науково-дослідного інституту
плодівництва і ягідництва та розвитку садівничої галузі в країні.
Цей документ є вельми важливим для розуміння
глибинності і смертельного конфлікту професора Володимира Симиренка і всієї
української садівничої наукової школи з заполітизованим російським імперським
злочинним угрупованням, яке не без допомоги кремлівських вождів було створене у
тамбовському містечку Козлові. Адже запропонований видатним українським ученим
професором Володимиром Симиренком проект модернізації та розвитку садівничої
науки не ніс жодної загрози ні для сталінського режиму, ні для радянської
влади. Симиренківський план реконструкції садівничої науки у країні було
укладено з урахуванням природно-історичних особливостей кожного регіону та
рівня розвитку садівничої галузі у кожній союзній республіці. За науковим
обґрунтуванням запропонований план реконструкції садівничої галузі був
бездоганний.
За задумом професора Володимира Симиренка
Всесоюзний науково-дослідний інститут плодівництва та ягідництва мав би мати 17
загальних станцій. «Інститут після своєї організації, – зазначав далекоглядний
учений, – насамперед має зайнятися опрацюванням методики і програм,
генетико-селекційними дослідженнями та підготовкою кадрів для формування мережі
зональних станцій. Маємо майже заново сформувати кадри 15 зональних станцій.
Проблема ця складна і масштабна».
Підсумувавши всі аргументи, професор Володимир
Симиренко доходить висновку: «Усі зазначені судження наводять на думку, що
Всесоюзний науково-дослідний інститут плодівництва та ягідництва необхідно
розташовувати в зоні південного плодівництва. Зважаючи на сучасне значення та
темпи розвитку садівництва в Україні та враховуючи цілу низку позитивних
передумов: наявність розгалуженої мережі розсадників, величезні площі нових
садів, великий рівень дослідницької роботи на станціях, вельми потужну
діяльність Всеукраїнської помологічної книги (державної комісії з
сортовипробування) та підготовку великої кількості фахівців у вищих навчальних
закладах, при виборі території для розміщення інституту Україна має стояти на
першому місці», – писав український учений. Володимир Симиренко зазначав, що
найдоцільніше його створити в Києві.
Вже через кілька місяців після опублікування
симиренківської концепції розвитку вітчизняної садівничої науки (14 липня 1930
року) відбулися збори Президії Академії сільськогосподарських наук під
головуванням президента, академіка Миколи Вавилова. Президія Академії вирішила
створити Всесоюзний інститут плодівництва та ягідництва в Україні і розташувати
його у Києві. Професора Володимира Симиренка призначили виконувачем обов’язків
директора цієї поважної наукової установи. Затвердили також і запропоновану ним
мережу зональних дослідних станцій з єдиним застереженням про те, що місце
розташування інститутської дослідної станції у Центрально-Чорноземній зоні буде
узгоджено пізніше з наркомземом РРСФР та місцевими органами.
Фінансування новоствореного Всесоюзного
інституту мали здійснювати наполовину Україна і наполовину РРСФР. Україні
доручалось підібрати місце і створити відповідну матеріальну базу для
організації дослідної установи.
«…У КАРАКУМАХ – РОЗВЕСТИ ЇСТІВНІ КАКТУСИ»
Наприкінці 1931 року бюро Президії ВАСТНІЛУ
затвердило наукову мережу на 1933 рік. Здавалося, що і професор Володимир
Симиренко, і академік Микола Вавилов мали б святкувати свою важливу перемогу.
Проте ці сподівання виявились передчасними. До урядових і партійних органів та
енкаведистських структур з Козлова посипались скарги на Володимира Симиренка зі
звинуваченнями ученого в українському буржуазному націоналізмі та сепаратизмі
та у неповазі до витвореного у Кремлі «наукового корифея» Івана Мічуріна.
Через свої зв’язки з керівництвом союзного та
республіканського наркомземів козловці добиваються рішення Центральної
контрольної комісії – вищого карального партійного органу ВКП(б) про створення
у Козлові альтернативного симиренківському закладу – Інституту північного
садівництва. Під потужним тиском цієї репресивної партійної структури 3 жовтня
1931 року приймається ухвала про створення на базі мічурінського розсадника
Центрального науково-дослідного інституту північного плодівництва, Інституту аспірантури,
робфаку, технікуму, дитячої садівничої школи та ще кількох наукових і
господарських закладів. Фактично, все запропоноване «козловцями» було
безсоромним плагіатом із симиренківської концепції розвитку садівничої науки в
країні.
Окрилений підтримкою партійних органів,
козловський мічурінський клан вирішив скористатися трибуною авторитетної наради
з стандартизації сортименту плодових культур, яку Академія скликала наприкінці
грудня 1931 року.
Кремлівській владі досить імпонували авантюрні
мічурінські гасла про докорінне перетворення природи та можливість успадкування
біологічних ознак рослинами (насамперед гібридними) під впливом дії природних
чинників або в процесі цілеспрямованого їхнього виховання. Це так збігалося з
більшовицькими намірами докорінної зміни людського суспільства та творення
нової історичної спільноти – «советского человека» (совка).
Іван Мічурін, невеличкий розсадник якого набув
статусу державного ще за часів Володимира Леніна, мав винятковий політичний
нюх. І коли наприкінці 20-х років минулого століття вождь усіх часів і народів
Йосип Сталін висунув грандіозний «прожект» глобального перетворення природи,
запопадливий Іван Мічурін запропонував свій «проект» боротьби з посухою. Він
передбачав запровадження масових лісонасаджень на півдні Росії і в Середній
Азії. Негативний вплив сибірського клімату на європейську територію Росії
Мічурін пропонував вирішити створенням грандіозної лісосмуги між Уральським
хребтом і Каспійським морем. У своєму зверненні до XVI з’їзду ВКП(б)у 1930-му заідеологізований
Мічурін висуває ідею створення в колгоспах і радгоспах ланів-садів, в
середньоазіатській пустелі – зеленого килиму з посухостійких рослин ксерофітів,
а в Каракумах – розвести їстівні кактуси. І як не дивно, усі ці маніакальні
ідеї «козловського мрійника» серйозно сприймалися в урядових установах і
отримували гарячі оплески на партійних нарадах і з’їздах. Використання й
експлуатація Іваном Мічуріним більшовицької ідеології приносила йому величезні
наукові та матеріальні прибутки.
«ДАВАТИ НАГОРОДИ МІЧУРІНУ ТА ІНШИМ – СПРАВА РАДЯНСЬКОГО УРЯДУ, А НАША СПРАВА – ВИЗНАВАТИ ЧИ НЕ ВИЗНАВАТИ ЙОГО МЕТОДИ ТА ЗАЯВИ»
Московська нарада у грудні 1931-го засвідчила
існування в країні величезного водорозділу між справжньою європейською
селекційно-генетичною та біологічною наукою та підтримуваною Кремлем
«мічурінською радянською агробіологією».
Намагання «мічурінців» протягнути до підсумкових
матеріалів наради спеціальну ухвалу, яка відкривала шлях для волюнтаристського
запровадження у науково-дослідні установи так званих «мічурінських методів» та
недолугих сортів козловського садівника-аматора, наштовхнулось на рішучий
спротив. Найбільш аргументовано і переконливо на цій нараді тричі виступив
професор Володимир Симиренко як представник Всесоюзного інституту південних
плодових і ягідних культур з Києва.
Він, зокрема, зазначив: «…Я з мічурінським методом
не згодний, не визнають його і багато інших учених. Іван Володимирович вважає,
що можна, використавши схрещування, отримати гібриди і що можна за допомогою
виховання (метода ментора) змінити генетичні властивості гібридів. Я в це не
вірю і вважаю, що це не метод, і такої точки зору дотримується більшість
науковців як у нашій країні, так і за її межами».
На тлі грандіозної більшовицької пропаганди
діянь козловського «чудотворця» та клінічного мічурінського суспільного
психозу, роздмухуваного Кремлем, героїчний вчинок відважного українського
ученого межував з самогубством. Ще більш небезпечним став і його вислів у
заключному слові (на нараді професор Володимир Симиренко виступав тричі):
«Давати нагороди Мічуріну та іншим – справа радянського уряду, а наша справа –
визнавати чи не визнавати його методи та заяви». Симиренко запропонував
перенести розгляд суто наукового питання на спеціальній фаховій нараді і в
наступному 1932 році під егідою ще не знищеної мічурінцями авторитетної
наукової установи – Всесоюзного інституту рослинництва, керованого академіком
Миколою Вавиловим.
Пропозицію українського вченого підтримала
більшість учасників наради. І вона стала складовою частиною підсумкових ухвал,
прийнятих на цій нараді. І коли б зазначені документи були втілені у життя,
вітчизняна біологічна наука змогла б розвиватися у фарватері світового поступу,
уникнувши ганебного періоду мічурінсько-лисенківської деградації та
багатолітнього застою.
Правдолюбець і науковий романтик професор
Володимир Симиренко тоді ще не усвідомлював, що увійшов у смертельний конфлікт
з самою сталінською тоталітарною системою.
Донька вченого, громадянка Канади Тетяна
Симиренко, відвідуючи Україну після здобуття незалежності, розповідала, що
ввесь 1932 рік батько перебував у щоденному очікуванні арешту. Він навіть
рукописи деяких своїх наукових праць та підготовлену до друку батьківську
«Українсько-російську помологію» перевіз до помешкання сестри.
Через кілька тижнів після завершення московської
наради, шукаючи підтримки та захисту від оскаженілого мічурінського оточення,
професор Володимир Симиренко звертається з листом до президента Академії
сільськогосподарських наук академіка Миколи Вавилова. Цей важливий документ
зберігається в родинному симиренківському архиві незабутньої п. Тетяни – доньки
ученого.
Він переконливо доводить, що саме науковий
конфлікт українського ученого, справжнього лицаря наукової честі зі злочинним
мічурінським імперсько-шовіністичним угрупованням став головною причиною як
загибелі видатного українського ученого-патріота, так і руйнації зграєю
невігласів і злочинців світового виміру української наукової садівничої школи.
Процитуємо лише кілька головних тез симиренківського звернення:
1. Група козловських працівників добилася
створення Інституту у Козлові на підставі постанови ЦКК. Зазначену постанову
вони широко використовують, скрізь і всюди стверджуючи, що методи і теорії
Івана Мічуріна бездоганні і не підлягають обговоренню.
2. Все це робиться для того, щоб іменем Івана
Мічуріна, який дійсно має великі заслуги та високу оцінку виправдати та
узаконити все те, що коїться у Козловському інституті та всі його недоліки.
3. Крім всього іншого, та ж група не хоче
змиритися з існуванням Інституту південного плодівництва і продовжує
демонструвати войовничий імперіалізм.
4. Саме через це козловська група шукає
найменшого приводу для дискредитації як нашого Інституту так і його
працівників. Яка не ототожнює з іменем Івана Мічуріна з діями групи осіб»
Учений зазначав, що деструктивна позиція
козловців не сприяє конструктивній роботі з розвитку вітчизняного садівництва
та покладених на садівничу науку урядових завдань. Володимир Симиренко
пропонував обговорити ситуацію, яка склалась, на спеціальному засіданні
Президії академії за участі самого президента.
У листі-відповіді від 11 березня 1932 року
академік Микола Вавилов підтримав свого українського колегу, запевнивши його у
тому, що від козловців академія буде вимагати справжньої роботи.
Як показали подальші події, роздмухуваний
козловцями антисимиренківський та антиукраїнський шабаш зупинити не вдалося ні
самому академіку Миколі Вавилову, ні керованій ним президією академії
сільськогосподарських наук Сподіваємось, що колись відкриті для широкої
наукової громадськості енкаведистські архіви дадуть можливість назвати імена
всіх вбивць не лише професора Володимира Симиренка, а й сотень його знищених
козловцями соратників. Без згоди і благословення Івана Мічуріна цього б не
сталося.
За вказівкою кремлівських можновладців Президія
ВАСГНІЛ приймає рішення про скасування Всесоюзного інституту південних плодових
культур і переведення його до Козлова.
ПЕРШИЙ АРЕШТ
Самого ученого заарештували на Різдвяні свята (в
ніч з 7 на 8 січня) 1933 року. Обшук у китаївському помешканні Симиренків
тривав усю ніч. За свідченням доньки ученого Тетяни, тоді енкаведисти спалили у
каміні весь родинний архів і багато безцінних рукописів батькових наукових
праць. Дружину ученого Марію Симиренко (з дому Ульянченків) з двома дітьми
слідчі викинули на мороз і вони пішки з Китаєва через увесь Київ добиралися до
тітки Тетяни, яка мешкала на вулиці Артема, 14а.
Справу Володимира Симиренка розглядала судтрійка
ГПУ УРСР. Він був звинувачений у скоєнні злочинів, передбачених ст. 54-7 КК
УРСР (контрреволюційна діяльність). Постановою трійки при колегії ГПУ УРСР 9-11
квітня був визнаний винним у скоєнні злочинів, передбачених ст. 54-2 та 54-7 КК
УРСР, і засуджений до вищої міри покарання з заміною на ув’язнення в концтаборі
терміном на 10 років.
Фрагмент спогадів дочки вченого Тетяни Володимирівни:
«Мого батька арештували 7-го січня 1933 року. Всю ніч чинили трус у домі і палили в каміні наш родинний архів. Горіли козацькі грамоти, листування, малюнки Шевченка і грамоти про премії з виставок, присуджені Левку Платоновичу за матеріали з мліївського розсадника. Тата забрали о 2-й годині, а о 4-ій сказали нам звільнити дім. Трамваї ще не ходили, і ми вирушили з Китаєва пішки до бабуні на Львівську: мама, я, мій 16-тимісячний брат Олесь і його няня. ...Тато чекав на виконання вироку у камері смертників. Маму раз у раз знаходили сусіди чи знайомі на вулиці зомлілу від переживань і голоду й приносили додому». А після останнього арешту «мама могла працювати лише на дуже низькооплачуваних роботах і то лише під дівочим прізвищем, але навіть зі своєї жебрацької зарплати мусила щомісяця платити НКВС 25 карбованців за «политическое перевоспитание» свого чоловіка».
Мічурінці палко вітали арешт Володимира
Симиренка. Саме завдяки їхнім доносам та зверненням до каральних органів
видатного українського ученого і заарештували та засудили до смертної кари.
Майже одинадцять місяців Володимир Симиренко перебував у камері смертників у
Лук’янівській в’язниці. Саме там він, мабуть, на вимогу слідчих написав свою
автобіографію. Мабуть, навіть для енкаведистських слідчих цей документ виявився
настільки переконливим, а звинувачення абсурдними, що професора Володимира
Симиренка не відправили у концтабір. Відбувати покарання всесвітнього виміру
учений мусив у Херсонській виправно-трудовій колонії № 29. Енкаведисти вирішили
використати його величезний агрономічний досвід та знання для вирощування для
власних потреб дешевої сільськогосподарської продукції руками та розумом
політв’язня. Володимира Симиренка призначили керівником в’язничної
виробничо-городньої дільниці № 7.
СПРАВУ «ПОЧИСТИЛИ»
Ще в квітні 1994 року після багатоденних
детективних історій у Службі безпеки України по вул. Володимирській мені
вказали на слід, де потрібно шукати «кримінальну симиренківську справу». Її
передали до Центрального державного архіву громадських об’єднань України
(ЦДАТОУ) під номером 516-11ФП.
Тремтячими руками я взяв чотири грубезних томи
цієї справи у затишному кабінеті завідувачки архіву по вул. Кутузова, 8 у
Києві. Я сподівався відшукати в них кваліфіковане звинувачення, переконливі
матеріали слідства, позицію звинуваченого, зрештою дещо взнати і про його
поведінку на суді. Проте мої сподівання були марні. Симиренківська справа за №
516-11фП, яку передали до цивільного архіву, виявилася настільки унікальною, що
у ній майже зовсім не було матеріалів про нього. Сама ж справа, як ми вже
говорили, складається з 4-х грубезних прошитих книг. Практично в одній з них я
відшукав лише кілька документів, які стосувалися безпосередньо Володимира
Симиренка: його автобіографію та свідчення двох колишніх політкаторжан про
революційну діяльність батьків вченого. Оце і все, що лишилося у
«Симиренківській справі». Ця парадоксальна ситуація наводить на думку, що
«Симиренківську справу» суттєво почистили. Коли і хто це скоїв, ще необхідно
з’ясувати.
РОЗСТРІЛ
Враховуючи зразкову поведінку Володимира
Симиренка, його чесне ставлення до праці в колонії та високі показники
керованої ним діяльності, Спецпрокуратура УРСР задовольнила клопотання
заарештованого. Перед Новим 1937 роком у день народження професора Володимира
Симиренка звільняють з колонії. І він у пошуках правди і справедливості та,
мабуть, сподіваючись на підтримку московських друзів, преш за все академіка
Миколи Вавилова, їде до Москви. Але на Курському вокзалі звільненого знову
заарештовують і енкаведисти відвозять його до Луб’янки. Хто ініціював новий
арешт і чим він мотивований без вивчення московської справи Володимира
Симиренка дізнатися немає змоги. Проте можна із впевненістю стверджувати, що
ініціювали новий арешт свого затятого опонента мічурінські ортодокси. На
Луб’янці учений проходить нове коло допитів, тортур, принижень і знущань. Через
10 місяців Володимира Симиренка передають у розпорядження тресту
«Держплодорозсадник». Вченого світового виміру 16 серпня 1937 року призначають
на посаду агронома з розсадництва Обоянського розсадницького радгоспу на
Курщині (м. Обоянь, вул. Луначарського, 41). У 2009 році на цьому будинку ми
встановили меморіальну дошку видатному українському вченому. Восени 1937 року
професор Володимир Симиренко під м. Обоянь посадив свій останній сад. Сад
зберігся і є живим пам’ятником видатному ученому. Проте побачити його він так і
не встиг.
Як засвідчує офіційний лист управління
Міністерства безпеки Російської Федерації по Курській області № 10/1-768у від
09.03.1993 р., 30 березня 1938 року Володимира Симиренка заарештували знову
(мічурінці його дістали і там). Спочатку його утримували в Обоянській в’язниці
НКВС, а потім перевезли до Курська.
Вченого звинуватили в участі в антирадянській
шкідницькій організації, тобто у скоєнні злочинів, передбачених ст. 58 п. 6 і
11 Кримінального кодексу РРСР. Саме у цьому у своїх
доносах звинувачувала українського ученого зграя мічурінських негідників.
Спочатку в Обояні, а потім в Курській в’язниці упродовж 6 місяців тривало нове
слідство, велися допити і катування. На жаль, архіви російських енкаведистів
так і не відкрили навіть за президентства Бориса Єльцина. Тому московська та
курська справи професора Володимира Симиренка недоступні для українських
дослідників. А саме вони могли б дати вичерпну відповідь про роль Івана
Мічуріна та його найближчого оточення у знищенні не лише видатного ученого,
сотень його соратників і всієї української садівничої науки.
Офіційні документи управління Міністерства
безпеки Російської Федерації по Курській області засвідчують, що професора
Володимира Симиренка засудили 2 вересня 1938 року до смертної кари – розстрілу.
Вирок енкаведисти виконали в ніч з 17 на 18 вересня 1938-го в глухому,
прихованому від людських очей урочищі Солянка під Курськом.
Вченого тоталітарна, антилюдська сталінська система та її прислужники знищили у розквіті творчих сил, на злеті, на 47-му році великого, але короткого страдницького життя.
Петро Вольвач
