 |
| Бронзове погруддя письменниці, етнографа, фольклориста, матері Лесі Українки Олени Пчілки |
Єдиний в Україні й світі пам’ятник Олені Пчілці встановлено в Луцьку у 2011 році біля Волинської обласної наукової бібліотеки, що носить її ім’я. І то з ініціативи громадськості та небайдужих українців. Сьогодні на честь неї в Україні названо лише кілька бібліотек, вулиці у деяких містах та гімназію в рідному Гадячі. Чим же так «завинила» мати Лесі Українки перед державою?
У Полтаві шанують Петра I, а не Пчілку.
Чому цю красиву жінку, яка була талановитою письменницею і публіцисткою, громадською діячкою та перекладачкою (знала п’ять мов), відомою фольклористкою, зрештою, мамою геніальної Лесі Українки та ще п’яти не менш талановитих дітей, так не шанували ні в часи російсько-радянського панування, ні в часи вже незалежної України? При тому, що вона була ще й першою жінкою членом-кореспондентом Академії наук України! Навіть на рідній Полтавщині Пчілка не заслужила пам’ятника у своїх земляків. Як і багато інших видатних українців, народжених цією землею. Зате російський імператор Петро І у повен зріст оселився у зросійщеній Полтаві.
Що нам було відомо про Ольгу Драгоманову (справжнє ім’я Олени Пчілки) донедавна? Геть небагато. Трохи знали її як дитячу письменницю і, звичайно, маму Лесі Українки та сестру Михайла Драгоманова. На її творчу спадщину наклали негласне табу, що діяло навіть після смерті діячки. Бо Пчілку звинувачували в «українському буржуазному націоналізмі» та шовінізмі. І це тавро тяжіє над нею й досі.
Звідки ж у дівчинки з Гадяча, яка народилася в дворянській родині Драгоманових у 1849 році, взялося стільки України, що її називали навіть матір’ю українського націоналізму? Початкову освіту вона здобувала вдома. «Тоді вже рішуче й безповоротно переходилося на мову московську, бо й не було книжки української для вчіння», – згадувала своє дитинство Ольга Петрівна. Але, попри тотальну русифікацію, в родині Драгоманових розмовляли українською. Діти слухали наші пісні, казки, знали всі народні звичаї. І цей дух тримала берегиня роду – мама Єлизавета, у якій дворянська кров не затьмарила українського начала.
З нею навіть київські поліцейські розмовляли українською.
Подальшу освіту Ольга здобула у найпрестижнішому пансіоні шляхетних дівиць у Києві, де брат Михайло познайомив її з багатьма яскравими представниками української інтелігенції. Тут вона зустріла й свою долю – Петра Косача. Він був студентом права Київського університету. Молодята обвінчалися 22 липня 1868 року у Хресто-Воздвиженській церкві в Пироговому, що біля Києва. А далі своє життя високоосвічена молода жінка присвятила родині: поїхала за чоловіком у Новоград-Волинський, згодом – на Волинь, народила шестеро дітей і при цьому встигала писати, збирати фольклор, видавати книги та часописи і послідовно, де тільки можна, відстоювати Україну. Як матір і талановитий педагог вона зуміла виховати своїх дітей справжніми українцями.Олена Пчілка добре розуміла, звідки починається патріот своєї вітчизни: «Майбутнє батьківщини залежатиме від того, дитина виросте приятелем чи ворогом України, од того, що їй буде защеплене в сім’ї», – писала вона, ніби зазираючи в наше майбутнє. Як же актуально звучать ці її слова дотепер! Зрозуміло, чому так люто п’ята московська колона й досі бореться проти того, щоб українська мова в Україні утвердилася як державна.
 |
| Олена Пчілка. 1896 рік |
Це вона у 1920 році на святі Кобзаря у рідному Гадячі обгорнула його погруддя жовто-блакитним прапором. Це вона виступила проти святкування в українських «Просвітах» ювілею Льва Толстого, резонно запитуючи: «А чому не Шевченка?».
Вона, до речі, за власні кошти видавала єдиний український дитячий журнал на території Російської імперії «Молода Україна». І однією з перших серед письменників стала писати для наших дітей, аби вони мали змогу читати рідною мовою.
За цю непримиренність і послідовність у відстоюванні українських інтересів, а ще за те, що посміла у своєму часописі «Рідний край» порушити проблемні питання українсько-жидівських стосунків в Україні, її називали націоналісткою, шовіністкою, антисеміткою. Її цькували, ганьбили й ненавиділи всі, хто молився на Росію. Але ця мужня жінка, втративши за десять років (з 1903-й по 1913-й) сина Михайла, чоловіка і доньку Ларису (Лесю Українку), не зігнулася під ударами долі. І не втратила ні своєї гідності, ні гонору й совісті.
Не пробачила Олені Пчілці українського духу й радянська влада. За виступ на селянській конференції у Гадячі в 1920 році її заарештували, і чекіст вів уже немолоду жінку на допит, прив’язавши мотузкою до коня. Але тоді письменницю дивом вдалося вирвати з чекістської тюрми. Та ЧК її в спокої вже не залишила. У серпні 1929 року у київський дім, де мешкала вона з дочками Ольгою та Ізидорою, прийшли з обшуком.
Від арешту письменницю врятував лише її вік – Ользі Драгомановій-Косач було вже за вісімдесят, до того ж, була прикута до ліжка. У жовтні 1930-го мати Лесі Українки відійшла у вічність. А її донькам і синові Миколі ще довелося настраждатися. Після тюрем і залякувань лише у 1943 році Ользі та Ізидорі вдалося виїхати на Захід. Микола помер у 1937-му у рідному Колодяжному, доживаючи в бідності та забутті. Ольга – у 1945-му в Німеччині. Оксана дожила до 93 років і померла у 1975-му в Празі. Найменшій з Косачів, Ізидорі, Бог теж вділив довгого віку: вона відійшла у засвіти у США в 92 роки у 1980-му.
