Сьогодні термін "фашизм" часто використовують всі, кому заманеться, щодо своїх політичних опонентів.
Він епатажний, яскраво звучить, їм легко затаврувати суперника.
Але якщо називати речі своїми іменами, фашизм — це конкретна італійська ідея корпоративістської держави, яка існувала аж до 1945 року. І зараз його не існує.
Це конкретна ідеологія першої половини ХХ століття, що виникла в Італії і має характерні риси, - такі як заперечення індивідуалізму, вимога підпорядкування ринкових відносин національним інтересам, утвердження примату держави над суспільством, культ героїзму та ін.
Однак багато рис фашизму були запозичені і у лівих ідеологій. Насамперед, це ідея, що політично втіленою формою нації є держава.
Нація — конструкт епохи буржуазних революцій, створений на заміну старого станового порядку громадянською рівністю індивідів.
Беніто Муссоліні, як Дуче фашизму, так і Джованні Джентіле, як офіційний ідеолог фашизму. неоднарозово вказували на ліберальних мислителів епохи Рісорджіменто, які виступали за ліквідацію напівфеодальних італійських порядків як на предтечу фашистського руху.
А оскільки цінність представляє насамперед нація, тому і політичні, і економічні відносини мають бути організовані на користь нації, а не окремої особистості. Зокрема, це передбачає право та обов'язок держави контролювати ринок, щоб не допустити зловживань у приватних інтересах, які могли б нашкодити нації.
Сильний вплив синдикалістських елементів у фашистській партії спричиняло запровадження елементів державного контролю і навіть планування. Особливо яскраво ці ліві ідеї проявляться згодом у недовговічній Республіці Сало.
Отже фашизм багато чого позичив у лібералізму. Беніто Муссоліні розпочинав свою політичну кар'єру в соціалістичній партії. А в Національній фашистській партії було чимало євреїв.
Етнічне питання в фашизмі майже не грало жодної ролі. Він базувався на ідеї держави як центру політичного життя суспільства, навколо якого має вибудовуватися життя нації.
Але в масовій свідомості й досі фашизм вважається виключно ультраправою ідеологією, а часом термін використовують як синонім расизму і антисемітизму.
Тому фашизм це конкретне історичне явище.
Але справа в тому, що як радянські, так і західні ліберальні історики та пропагандисти воліли в політичних цілях змішувати поняття, говорячи, наприклад, про «фашистську Німеччину».
Проте це некоректна термінологія.
Некоректна, але зручна для багатьох у політичному значенні.
Фашизм поза Італії ніде не існував, оскільки він пов'язаний з історією конкретного народу, починаючи з Рисорджименто і закінчуючи Республікою Сало.
Фашизм поза Італією — це оксюморон.
З цієї причини в наш час неможлива і реставрація фашизму. Адже це була конкретна ідея для конкретного часу.
Сам Муссоліні неодноразово стверджував "Фашизм не на експорт" - це ідеологія, яка виникла, щоб відповісти на певні виклики початку ХХ століття, що постали перед Італією.
Так само у ХХI столітті не має політичного сенсу термін «антифашизм».
Одним із перших у 1925 році цей термін вжив італійський філософ Бенедетто Кроче. На противагу "Маніфесту фашистських інтелектуалів" він опублікував "Маніфест антифашистських інтелектуалів".
Проте через століття антифашизм став порожнім популістським поняттям, що означає прогресивістські погляди загалом. Що досить іронічно з огляду на історію появи фашизму, який протиставляв себе класичному консерватизму.
Сергій Чаплигін
