Маркіз де Кюстін про царську Росію і росіян. Цитати з книги «Росія у 1839 році» - «La Russie en 1839»

Маркіз де Кюстін (d'Astolphe de Custine) - французький дипломат, письменник, мандрівник (1790 - 1857) про царську Росію в книзі «La Russie en 1839»

Адже ще трохи більше ста років тому росіяни були справжніми татарами. І під зовнішнім лоском європейської елегантності більшість цих вискочок цивілізації зберегла ведмежу шкуру — вони лише вивернули її хутром усередину. Але досить трохи їх поскребти — і ви побачите, як шерсть вилазить назовні й стовбурчиться.

Росіяни сп’янілі рабством до втрати свідомості... Честолюбні, самовдоволені, хвалькуваті... Неоригінальні, бо позбавлені творчих обдарувань і природного розуму... Хитрі й ліниві, здатні працювати лише за високу винагороду, а не так, як у Європі — для блага інших... Боягузливі, і якщо вони безстрашні в бою, то лише тому, що через своє невігластво вірять обману начальства, що, загинувши, через три дні воскреснуть і опиняться вдома... Народ живе у вічному страху; і всім у Росії й завжди керує страх... Росіяни брехливі й підступні, бо всі їхні чесноти насправді є результатом удавання й обману... Усі ввічливі один з одним, але тут ввічливість — це не що інше, як мистецтво взаємно приховувати той подвійний страх, який кожен відчуває й навіює... Прославлена гостинність московитів також перетворилася на надзвичайно тонку політику, яка полягає в тому, щоб якомога більше догодити гостям, витративши якомога менше щирості...

Ілюзія зв'язку: як спілкування виснажує вас.

Ви помічали, що розмови та спілкування з іншими людьми можуть залишати почуття втоми, спустошувати енергію та знижувати життєвий тонус? У цьому есе ми аналізуємо концепцію ілюзії зв'язку та розкриваємо філософські ідеї Артура Шопенгауера про те, як соціальні взаємодії можуть виснажувати вас та заважати вашому внутрішньому балансу.

Вартість соціалізації 

Справжня ціна спілкування - це вдавання, коли ти зображуєш того, ким ти не є.

Цю думку особливо добре розуміють люди, які переступили сорокарічний рубіж. Лише залишаючись на самоті, людина здатна бути самою собою. І справа тут не у випадковості. За їхніми плечима — роки спілкування, конфліктів, суперечок, компромісів і спроб вписатися в суспільство або, навпаки, відгородитися від нього.

Вони вже з досвіду знають, наскільки виснажливою може бути постійна взаємодія з іншими. Після довгих років розмов, пояснень, підлаштовування під чужі очікування та безперервної присутності поряд із людьми приходить усвідомлення: усе це непомітно виснажує розум.

Але чому так відбувається? Саме це питання стоїть у центрі подальших роздумів — погляду на суспільство крізь призму філософського розуміння людської природи.

Згідно з цим поглядом, у той момент, коли людина входить у соціальне середовище, вона починає поступово втрачати себе. Не тому, що оточення зле чи вороже, а тому, що сама структура суспільства тримається на компромісі. Будь-яке спільне існування потребує взаємних поступок і постійного самоконтролю. Простіше кажучи, бути серед людей — означає стримуватися.

На кожній зустрічі ми непомітно коригуємо свої думки, інтонації й навіть риси характеру, щоб зберегти зовнішній спокій. Чим більше людей довкола, тим сильніше розмивається все живе й справжнє. Розмови стають обережними, ідеї — приглушеними, а щирість поступово розчиняється.

Щойно ми вступаємо в соціальну гру, щось усередині нас доводиться ховати. Гармонія потребує жертв. Істина стає предметом торгу, свобода — джерелом незручності. Щира реакція поступається місцем ввічливій усмішці.

Суспільство тримається на правилах пристойності, а ці правила часто існують за рахунок дрібних викривлень правди.

Українська народна пісня "Гей, була в мене коняка" допомагає викрити фальсифікації сепаратистів щодо Буджака

Тривають гарячі дискусії через назву "Бісо-арабія" яку нам нав'язують сепари замість старовинної назви Буджак.

Цікаво розглянути це питання в контексті української народної пісні "Гей, була в мене коняка" - пишуть в групі Ізмаїл-онлайн.

Пісня «Гей, була в мене коняка» — це відома українська народна козацька пісня, яка розповідає про життя, тяжку долю та втрати козака після війни. У ній згадується Буджацький степ, втрата коня, шаблі й рушниці, але водночас — віра в майбутнє. Пісня існує в численних варіаціях тексту та мелодії.

Це не просто пісня про коня — це пісня про виживання й незламність козацького духу, про героя, який повернувся з війни, але опинився сам-на-сам із буденністю.

Показовою є згадка рядка «ляхи шаблю пощербили», що прямо вказує на час коли була написана пісня: це доба постійних збройних конфліктів між козаками та Річчю Посполитою — кінець XVI – першу половину XVII століття.

Важливо й те, що в цей період козаки співають саме про Буджацький степ, а не про якусь там династичну «землю Басараба» (до речі, валаська Basarabia не включала в себе територію Буджака!) А війни Московії проти Османської імперії в цьому регіоні розпочалися лише наприкінці XVIII століття, значно пізніше часу появи пісні. Саме тоді в Буджаку вперше з'явилися московити і не існувало ніякої "Землі Бесараба".

Битва за переправу «Ісмаїл гечіді» (İsmail geçidi), перемогу в якій отримали козаки, а не Суворов, відбулася в 1790 році, і козаки напевно співали «Гей, була в мене коняка» відпочиваючи після битви.

Степана Бандеру варто цінити хоча б за те, що його панічно бояться наші вороги

 

Сьогодні все прогресивне людство святкує день народження Степана Бандери — українського політичного діяча, одного із чільних ідеологів, практиків і теоретиків українського націоналістичного руху XX століття.

Степана Бандеру варто цінити хоча б за те, що його панічно бояться наші вороги навіть через багато років після його смерті.

Чому вони його бояться? Тому що однією з ключових ідей, яку він відстоював, є необхідність деколонізації людожерської радянської імперії та звільнення поневолених нею народів.

Цю ідею досі бояться вголос вимовляти і наші вороги, і світові, прости господи, лідери, і хорошіє узкіє, і українська влада, вата, соросята та ждуни.

У своїх працях Бандера послідовно наголошував: ідея без масової віри й активного чину не стає реальною силою, а саме організовані маси роблять її дієвою.

АЯТИ З КОРАНУ І МОСКОВИТИ

Щоб зрозуміти, наскільки зброя з арабськими написами типова для колекції Збройової палати Московського Кремля, звернемося до її опису, складеної в 1862 році помічником директора Збройової палати Лук’яном Яковлєвим. Цей рідкісний документ існує лише в каліграфічної рукописи і зберігається в архіві самої Збройової палати.

Тому зібрання шабель Збройової палати в рамках традиційної історії виглядає неприродним. Воно вимагає спеціальних пояснень.

На основі традиційної історії логічно припустити, що хрестоносець напише на щиті девіз на латині, мусульманин – аяти з Корану, а російський воїн скористається хоча б рідною мовою. Замість цього ми спостерігаємо засилля так званої «східної» зброї в Московії з написами релігійного змісту, виконаними майже виключно арабською мовою. Як правило, це аяти з Корану і звернення до Аллаха.

Причому йдеться НЕ про трофейному зброю. Шаблі з арабськими написами в Московії купувалися і виготовлялися в Палаті зброї «московськими» майстрами.

Одеське повстання 1960 року – день гніву на Молдаванці

У стихійному повстанні в Одесі 18 грудня 1960 року віддзеркалилася більшість негараздів тодішнього СССР, про які не люблять згадувати шанувальники міфічного «смачного пломбіру» та ковбаси по 2.20.

У неділю вранці до горілчаного відділу крамниці на розі вулиць Іванова та Мизикевича (зараз – Дальницька та Степова) завітав солдат строкової служби. Історія не зберегла для нас його ім’я, прізвище, за непідтвердженими даними, Бєляєв. Ніщо не віщувала чогось надзвичайного – служивий узяв пляшку горілки «Московская особенная».

Продавець Юра на псевдо «Рибак», брутально порушив норми совєтської торгівлі. Бо продав горілку людині в робочому, точніше солдатському, одязі. З подальших подій випливає, що вояк перебував у самоволці, і йому продали горілку виготовлену підпільними цеховиками, а продаж пальонки підривав горілчану монополію Компартії СССР.

Вояк з горілкою, вийшов за ріг крамниці, і там прямо з горла, почав гасити власні труби, що палали пекельним вогнем. Як на лихо, армійський сніданок, що перебував у солдатському шлунку, вирішив подивитися – хто ж там заливає пожежу душі? Якщо відкинути метафори – захисник СССР почав блювати.

По завершенню очисної процедури, він стрімко повернувся в крамницю, де звинуватив продавця в продажу паленої горілки, та почав вимагати компенсації моральних збитків новою пляшкою за рахунок закладу. Продавець відреагував в кращих традиціях совєтської торгівлі: відлупцював бідолаху та викинув на вулицю.

В ті часи не існувало Інтернету, телебачення в СССР робило перші кроки. Реальне життя – єдине джерело розваг, що дарувало людям мало цікавих подій. Тому біля крамниці зібралася юрба.

Людина є єдиною істотою, яка народжується двічі

Біологічна поява людини у світі є її першим зануренням у порядок космосу.

Ми народжуємося в статевій диморфності — не випадково й не умовно. Це первинний онтологічний дар, через який природа вводить нас у структуру буття

Статева різниця — це не «бінарна опресія», не «помилка природи», не «в'язниця», яку треба зруйнувати, - а перший розтин хаосу, завдяки якому стає можливим сам космос.
У цьому сенсі чоловік і жінка — не два «варіанти» людини, а дві форми присутності в Бутті, дві полярності, без яких немає ані життя, ані спадковості, ані тривалості.

У традиційних цивілізаціях цей факт приймали з тією ж природністю, з якою приймають ритм дня і ночі, пори року, рух сонця. Людина була вбудована у великий порядок світу.

Друге народження (культурне) відбувається тоді, коли дитина входить в мову, в рід, традицію, пам’ять. Вона стає не просто самцем чи самкою, а чоловіком або жінкою - тим хто має місце у світі й обов’язок перед тими, хто був до неї, і перед тими, хто прийде після.

Всі відомі людські спільноти без винятку будувалися навколо цієї дихотомії: не тому, що вони були «патріархальними» чи «репресивними», а тому, що саме ця дихотомія є умовою можливості людського як такого.