Як домовлятися з тими, хто сильніший за тебе — 8 правил Макіавеллі

Переговори з рівним — це шахи.

Переговори з тим, хто сильніший, — це шахи, де в нього більше фігур, краща позиція, і він знає твій наступний хід.

Більшість людей заходить у цю партію з правилами першої гри, тому програють ще до того, як сідають за стіл. Макіавеллі зрозумів асиметрію переговорів раніше, ніж це стало предметом вивчення.

Він називав її пасткою слабкого.

Коли слабкий намагається поводитися як рівний, він програє вдвічі. Один раз — тому що слабший, другий — тому що обрав неправильну стратегію.

Розберемо вісім правил, які змінюють це. Не через ілюзію рівності, а через точне розуміння того, що відбувається насправді, коли сили нерівні, і що з цього можна використати.

Почнемо з того, що саме руйнується у стандартних правилах переговорів, коли навпроти тебе людина з грошима, статусом або владою.

Стандартні правила переговорів ґрунтуються на кількох припущеннях:

• що обидві сторони приблизно однаково зацікавлені в угоді;
• що обидві сторони зазнають порівнянних витрат, якщо переговори проваляться;
• що в обох сторін час і тиск приблизно однакові;
• що інформація розподілена більш-менш симетрично.

Жодне з цих припущень не виконується, коли навпроти тебе хтось сильніший.

Почнемо з найочевиднішого — із зацікавленості в угоді.

Коли інвестор розглядає десятки проєктів, а ти один із них, його зацікавленість саме в тобі невисока. Коли великий роботодавець веде переговори про умови з одним із сотні кандидатів, симетрії немає. Коли клієнт із великим бюджетом обирає між кількома постачальниками, його втрата від відмови від тебе незначна, твоя — значна.

Асиметрія зацікавленості — це перша проблема. Вона робить неможливим стандартний принцип взаємної вигоди, тому що в однієї сторони вигода є, а в іншої — варіанти.

Ці 8 фраз одразу викривають дурня! Ви чуєте ці фрази щодня!

Є люди, після розмови з якими відчуваєш себе так, наче вийшов із болота: щось липке, важке, і не розумієш, що це взагалі було. А є люди, після яких ти заряджений, думаєш, відчуваєш щось нове.

Відмінність між ними не в освіті, не в грошах, не в тому, скільки книжок вони прочитали. Різниця в тому, як вони говорять. Бо мова - це дзеркало. Те, що ти говориш щодня, показує, як ти думаєш. А як ти думаєш, так ти і живеш.

Розберемо вісім фраз, які люди кажуть постійно, не помічаючи, що цими фразами самі себе викривають. Не в тому сенсі, що вони погані чи дурні. Ні. Просто ці фрази показують певний спосіб мислення, спосіб, який тримає людину на місці.

І найцікавіше: ти, скоріш за все, чуєш ці фрази щодня.

Може, від колег, може, від рідних, а може, і від себе самого. Без осуду. Просто дивимося в дзеркало разом.

Частина перша. «Мені просто не щастить»

Ось уявіть собі двох людей.

Один відкрив бізнес. Не пішло. Каже: «Мені просто не пощастило. Час був не той».

Другий відкрив бізнес. Не пішло. Каже: «Окей, що я зробив не так? Де я прорахувався?»

Хто з них через рік буде ближче до успіху?

Філософ Вахтанг Кебуладзе: «Руssкіє – це історична хвороба. І від неї треба лікуватися»

«Руssкіх не існує», — каже публіцист, перекладач, філософ Вахтанг Кебуладзе. Росія змогла створити імперію, але не спромоглася стати політичною нацією: «Будь-яка людина, яка говорить: «я руssкій», водночас говорить: «я імперець, я ксенофоб і ненавиджу людство». 

Чому Заходу так важко зрозуміти природу російського світу смерті? Чому росіяни обирають зло і чи можуть інакше? 

Є злочинці: Путін, колективний Кремль, воєнні злочинці, садисти на кшталт Пригожина, усі ці зграї «Вагнера», кадирівці, тисячі кримінальних злочинців, яких треба судити. Є ті хто забезпечує всім необхідним для вбивств бандформування під назвою "Армія РФ". Є ті хто виготовляють знаряддя вбивства - пакети, бомби, танки, гармати, літаки, есмінці, підводні човни тощо. Вся росія так чи інакше працює на війну, на вбивства, на знищення українських міст. Тому винні всі росіяни. Моральна відповідальність — не юридична, не кримінальна, а моральна — за весь цей жах, який вони несуть у світ, і не лише в Україну, а й у Сирію, Грузію, Африку, вона лежить на всіх росіянах. 

ДЕМОНТАЖ НОРМИ: Чому ЛГБТ прагне змінити інститут шлюбу

Ми живемо в епоху, коли звичні слова раптово втрачають свій первісний зміст. Те, що століттями вважалося аксіомою та фундаментом цивілізації, сьогодні оголошується «застарілим конструктом».

Найяскравіший приклад - спроба радикальної трансформації інституту шлюбу. Під привабливими гаслами прогресу, інклюзивності та «рівних прав» розгортається процес, який має мало спільного з правовою справедливістю.

Насправді ми спостерігаємо системний демонтаж шлюбу як базової суспільствоутворюючої одиниці.

Ця стаття - спроба відкинути політичну коректність і тверезо поглянути на юридичні, логічні та соціологічні наслідки постмодерністського наступу на сім’ю. Чи дійсно розмивання кордонів шлюбу веде до свободи, чи це пряма дорога до юридичного та соціального хаосу? Давайте розберемося.

Межі визначень: Чому шлюб не може бути «будь-чим»

Будь-який правовий чи соціальний інститут існує лише доти, доки він має чіткі, об’єктивні та недвозначні критерії. Фундаментальним критерієм шлюбу протягом усієї історії людства був і залишається союз чоловіка та жінки. Це обмеження не є випадковим капризом законодавця чи продуктом релігійних упереджень. Це відображення природної, біологічної та соціальної реальності: саме союз двох протилежних статей єдиний здатний до природного продовження роду та забезпечення спадковості поколінь.

Цитати Головного Отамана Армії УНР Симона Петлюри

Тільки міць, єдність та тверде непохитне стремління до повної незалежності й свободи може бути нашим побратимом.

В боротьбі виростає сила, розвивається свідомість, набирає животворної енергії національна воля, боротьба ставить на порядок денний питання про організацію національних сил, про сталеві, міцні форми цієї організації…

Народ, що породив висловника своїх думок і настроїв, чи то поета, чи діяча на громадській ниві, наділяє його рисами свого Я.

Можна жалувати раба і співчувати йому; можна пояснити риси рабської психології в пізніших поколіннях, але жити з ними, але завжди бути серед них і разом з ними йти до спільної мети — неможливо.

Читайте також:  Цитати Степана Бандери, які досі є актуальними

Український народ охоче переймає що кращого у інших, має великий хист до культури, просвіти й організації та здатний в короткий час зробити те, до чого іншим треба значно більше часу.

Наша сила в єдності, а порука успіху наших змагань в державній слухняності!
Шлях звільнення кожної нації густо кропиться кров’ю. Нашої — так само. Кров’ю чужою і своєю. Ворожою і рідною.

Дбаймо про підвищення нацією моральних елементів її буття — творчої любови до Батьківщини, сторожкостидо ворога та помсти за кривди, заподіяні ним.

Ніколи не відповідай на ці 5 запитань, якщо не хочеш втратити контроль!

Чому розумні люди програють у діалогах? П’ять питань-пасток за Макіавеллі.

Ти напевно помічав це відчуття.
Розмова наче звичайна, людина говорить спокійно, навіть м’яко, не підвищує голос, не тисне, не погрожує.
Навпаки, усе звучить майже доброзичливо.
Але чомусь після такої бесіди всередині залишається дивний осад — ніби ти сам віддав щось важливе: свій спокій, свою позицію, своє право обирати. І найнебезпечніше те, що в момент розмови ти цього навіть не помічаєш.

Спробуй зараз зробити одну просту річ. Поки читаєш цей текст, подумки повертайся до людей, після спілкування з якими ти відчував провину, напруження або незрозуміле відчуття обов’язку.

Не аналізуй надто довго, просто спостерігай, тому що наприкінці цього тексту ти зрозумієш: найімовірніше, з тобою не сперечалися, тебе не переконували, тобою не керували силою. Тебе просто спіймали правильним запитанням у правильний момент.

Читайте також: Перевірені прийоми проти токсичних людей

І ось що особливо важливо. Цей текст не про параною, не про те, що треба бачити ворога в кожному. Цей текст про психологічний захист, про ту паузу між питанням і відповіддю, у якій або залишається твоя сила, або ти сам добровільно її віддаєш. Більшість людей ніколи не вчаться робити цю паузу. Їх із дитинства привчили відповідати одразу. Учитель запитав: «Відповідай». Батьки запитали: «Пояснись». Начальник запитав: «Підтвердь». І поступово людина починає вірити, що будь-яке поставлене їй запитання має право на її щирість.

«Побєдобєсіє»: культ «перемоги» як форма державної істерії

Термін «побєдобєсіє» (рос. победобесие) виник у російськомовному публіцистичному середовищі як критичне позначення нав’язливого, агресивного й часто істеричного культу «великої перемоги» у Другій світовій війні. Йдеться не про пам’ять про загиблих і не про вшанування ветеранів, а про перетворення війни на державну релігію, інструмент пропаганди та виправдання сучасної агресії.

Сам термін побудований як поєднання слів «победа» і «мракобесие» («біснування», фанатичне затемнення розуму). Тобто йдеться про стан, коли культ перемоги починає витісняти історію, здоровий глузд і мораль.

Від пам’яті до культу

У більшості країн пам’ять про Другу світову війну пов’язана передусім із трагедією, мільйонами жертв, руйнуваннями та уроками, які людство повинне засвоїти, щоб не допустити повторення катастрофи.

Однак у сучасній Росії тема війни дедалі більше перетворюється не на скорботу, а на культ сили, насильства та «права переможця». День пам’яті став елементом масової мобілізації, політичної релігії та державного ритуалу.