Останнім часом нам почали активно втюхувати якусь соціальну абстракцію - проєкт існування громадян без національної держави, побудову «креольської нації», зміст без форми, без позитивної колективної ідентифікації та прив‘язки до свого етносу, традиції, культури чи моралі.
Мовляв, саме територія, а не культура, є характерною національною ознакою.
Секст Емпірик говорив мудрі речі – «без відсутності чіткого критерію стає неочевидним і істинне, а розбіжність у думках про істину призводить до утримання від судження».
Тому давайте визначимося.
Націоналізм, і як ідеологічна доктрина, і як політична практика, формувався в різних регіонах в унікальних, властивих конкретної території та історичному відрізку часу умовах. В тому числі і в Україні.
Така історична різноманітність вплинула на появу безлічі підходів і теорій, які прагнуть пояснити феномени нації та націоналізму, виявити умови їх виникнення, сутнісні риси, види та типи.
Для початку розглянемо два полярні погляди на сутність «нації» – органічний (примордіалістський) і механічний (конструктивістський).
З XIX століття і до середини XX в., в осмисленні питання сутності нації переважає примордіалістський підхід, який і досі залишається одним із провідних поглядів.
Він розглядає «націю», як відпочаткову природну спільність людей, поєднаних постійними ознаками (те, що сьогодні прийнято називати грецьким терміном «етнос»).
Тут приналежність до нації є вродженою характеристикою індивіда.
Але у другій половині XX ст. до аналізу цього питання з‘являється новий підхід – конструктивізм, який розглядає суспільні феномени не як заздалегідь об'єктивно задану реальність, а як продукт людської свідомості та діяльності, – тобто штучні соціальні конструкти.
Початок становлення конструктивізму пов'язують із виходом 1967 р. праці П. Бергера і Т. Лукмана під назвою «Соціальне конструювання реальності».
Велику роль тут відіграв професор Бенедикт Андерсон, який в 1983 р. опублікував працю під назвою «Уявлені спільноти».
У ній він говорить, що нація – це уявна цілісність, мислимий конструкт, а не заздалегідь сформована біологічна чи соціально-історична даність.
Тут нація розглядається як феномен Нового часу та епохи капіталізму – поява нації відтворює для індивіда осмислену та зрозумілу картину світу, втрачену після занепаду цілісної складової релігійного світогляду монархічно-станової системи в епоху Реформації та Просвітництва.
Такий собі продукт штучної організації, заснованої на договорі та колективній волі громадян.
А оскільки основою національної ідентичності є трактування нації її носієм, то ми маємо дати відповідь на те, що ми розуміємо під «нацією»?
Аби нас в подальшому не зводили на манівці різні «політичні креоли»...
Далі буде...
Екскурс до історії №1. Етнос.
Грецьке слово «eθνος» («етнос») - одна з назв народу, яка поступово стала науковим терміном.
Воно близьке до слова «eθος» («етос»), від якого утворено поняття «етика». «Етос» означає «вдача», «поведінка», «мораль». А етика – є смисловим синонімом моралі.
Архаїчний давньогрецький корінь «eθ», від якого утворені обидва слова «етнос» і «етос», означав «населену місцевість», «місцевість, в якій знаходиться село чи поселення».
Таким чином, у нас є просторове уявлення про населення сільської місцевості (eθ), є поняття «вдачі», «моралі» та «звичаю» (eθος), які спільно поєднується в понятті «етнос».
Тому «етнос» – це органічна спільнота, яке перебуває на певній території та відрізняється спільною мораллю.
Екскурс до історії №2. Креольство.
Креоли - нащадки іспанських колонізаторів, які народилися поза метрополією, прижилися в країнах Латинської Америки – колишніх іспанських колоніях, вибороли незалежність цим державам та розбудували їх.
Відрізняючись від корінних народностей колоніальних територій вони створили ці держави для себе, а не для тубільного населення – індіанців, яких всіляко маргіналізують.
«Креоли», які живуть в Україні, є класичним видом Homo sovieticus – вони мислять себе в московській культурі та є «русскоязычными», не від того, що вони її люблять, – просто вона їм досталася в спадок від імперії.
Їх батьківщина не московщина, а СССР. Відповідно у них присутні зовсім інші міфологеми та етнотравми.
Головна їх «традиційна цінність» – це перемога у Великій Вітчизняній війні.
Жодних цінностей часів царату чи «нової росії» часів перебудови чи єльцинської демократизації в їх свідомості (як і у всіх московитів) немає.
Тому єдиними «традиційними цінностями» у них можуть бути тільки «радянські цінності».
Ми знаємо, що людина не просто пізнає навколишній світ, а й свідомо описує його сенс, зміст та параметри.
І цей процес відбувається лише в просторі мови.
Тому, – як структура мови, так і структура суспільства являють собою нероздільне ціле. І ми не можемо сказати, що є первинним – «мова» чи «суспільство».
Відповідно їх уявлення про минуле України та, відповідно і її майбутнє, зовсім інакше ніж у українців.
Сергій Чаплигін
Читайте також: Микола Рябчук: Від Малоросії до України: українська ідентичність
