Що таке українські цінності і що таке українська ідея?

Національність - не питання крові. Хто бачив модні зараз генеалогічні тести ДНК, знає, що в крові кожного намішано до десятка різних генів.

Національність - не питання місця народження. Зараз українці народжуються в Європі, а за радянського часу народжувалися в Сибіру.

Значить що в нас залишається?

Правильно, належність до культури. Це - єдиний надійний ідентифікатор. Якщо людина говорить українською, поділяє українські цінності, сповідує українську ідею, відчуває себе частиною українського народу, значить це українська людина. А як ні - то ні, незалежно від тесту ДНК та свідоцтва про народження.

Це раніше в паспорті була графа "національність" і ти міг послатися на нього - в документі зафіксовано, значить українець. А зараз - дзуськи.

Що таке українські цінності, запитаєте ви? Їхній список не відлито у бронзі і не вибито на скелі. Його треба шукати в українському мистецтві, народній творчості та філософії. "Душу-тіло положим за свободу", "Сім'я вечеря біля хати", "Хліб-сіль їж, а правду ріж", ну і так далі. Звісно, тут можливі нюанси, але більшість складових української ідеї поділяють всі українці, це швидше відчуття, ніж перелік.

Що таке українська ідея? Бути українцями і жити українським життям на українській землі. Що таке "українське життя" - див. попередній пункт. Знов-таки, не існує і не може існувати повного і вичерпного списку вимог до українця. оно євреї вигадали собі 613 заповідей Тори, а в результаті більшу частине не виконують, і все одно лишаються євреями.

Так що без комплексів, шановні. Можна не любити сала, але бути українцем. А от не говорити українською і бути українцем не вийде. Бо мова - це спосіб існування народу в інформаційному просторі. Спочатку - мова, потім ідеї, бо без мови ідею не сформулюєш, не зрозумієш і не виявиш назовні.

І все це - добровільно. Не можна зробити людину українцем силоміць. Це сто років тому дитина виростала в українському селі й не мала вибору, а нині щоб стати українцем, треба докласти зусиль. Звісно, не всі хочуть докладати зусиль, тому стають кимось іншими - московитами, американцями, людьми без національності тощо. 

Цікаво, що англійцем стати без зусиль не можна. Американцем - можна, англійцем - ні. Колись український поляк Юзеф Коженьовський став англійцем Джозефом Конрадом, але для цього йому довелося вивчити англійську краще за англійців. Інакше - ніяк.

Словом, народи виникли як мовні об'єднання, про це ще Нестор Літописець писав, і нічого нового з тих часів не вигадали, навпаки, сьогодні це проявляється у міжнродному масштабі, коли можна бути українцем, навіть живучи за океаном. 

Важко, але можна.

Тому, якщо хочеш бути українцем, будь їм - говори українською, сповідуй укаїнську ідею. поділяй цінності та люби Україну.

Як сонце люби.

Що не ясно?

Брати Капранови

Читайте також: Ідентичність як форма майбутнього

Письменник Юрій Федькович – передвісник українського національного відродження Буковини

Юрій Федькович

Осип-Юрій Адальбертович Федькович (08.08.1834 - 11.01.1888) – видатний письменник романтичного напряму, письменник-романтик, передвісник українського національного відродження Буковини.

Справжнє ім’я письменника – Осип Домінік Гординський де Федькович. Ім'я Юрій він отримав у зрілому віці, прийнявши православ'я.

Ю. Федькович народився у містечку Сторонці-Путилові на буковинській Гуцульщині (тепер селище Путила Чернівецької області) в родині небагатого спольщеного шляхтича, управителя поміщицьких маєтків, згодом службовця Чернівецького магістрату Адальберта Федьковича герба Сас. Мати походила з сім’ї українського священика, проте в побуті дотримувалася селянських звичаїв що син перейняв від неї у майбутньому. 

У 1846-1848 рр. Федькович навчався у нижній реальній школі у Чернівцях. Грунтовне і доповнене згодом знання мови, яке виніс Федькович зі школи, стало передумовою його німецькомовної творчості, що розпочалася у роки заробітчанських мандрів юнака по Північній Молдавії та Румунії. Пізніше перебував у Ясах і Нямці (Молдова, 1849-1852), де вивчав землемірську та аптекарську справи. 

Першими друкованими творами Федьковича були балада та романтичне оповідання німецькою мовою “Der Renegat” (1859; сліди балади, опублікованої окремо, загублено).

Ідентичність як форма майбутнього

Криза ідентичності — не абстрактна загроза, а фундаментальна проблема, яка сьогодні стоїть перед українським суспільством. Ідентичність дедалі більше втрачає свою виразність, перетворюється на тіньову форму, що вислизає з розуміння і не здатна дати відповіді на базові питання: "хто ми є?", "навіщо ми є?", "ким ми маємо стати?".

Багато людей не знають, що їм робити, бо не знають, ким вони є. Цей параліч волі та вчинку має своє джерело не в зовнішніх обставинах, а в антропологічній дезорієнтації. 

Якщо ми не здатні зрозуміти, ким ми є, то втрачаємо і уявлення про те, ким можемо бути. Якщо відмовимось від зусиль зберігати, осмислювати й передавати свою ідентичність — ми приречені делегувати свою долю іншим. А там, де доля визначається не нами — питання "хто ми?" поступово втрачає сенс. Бо нас тоді більше немає.

Саме за це точиться сьогоднішня війна. Не лише за території, а за право на власну ідентичність, за можливість бути собою.

Чому РФ не має відношення до Київської Русі - доводять беззаперечні факти

Чому Росія не має жодного стосунку до Київської Русі - спростування московських міфів, брехні та маніпуляцій. 

Про що йдеться у цій статті:

• Яка країна є спадкоємцем Київської Русі
• Чому Московія не має жодного стосунку до Русі
• Що сталось в 862 році 
• Чому руські – не росіяни, а Київська Русь – не росія 
• Про що говорять літописи 

Історичні факти на Московії завжди перекручують, і однією з найбільших маніпуляцій, яку використовують у сучасній росії, є спроба прив'язати себе до Київської Русі. Пояснюємо, чому твердження про те, що так звана "російська державність" походить від Київської Русі є хибним.

Міф про 862 рік - хто такий князь Рюрик

Московські фальсифікатори історії застовбили за собою дату 862 рік - ніби це час, коли згідно з легендою Рюрик прийшов правити в Новгород і начебто від цього почалась історія Русі. І тому саме цей рік використали москвини, щоби у 2012 році відсвяткувати 1250 років "російської державності". Ще й найбільший пам'ятник Володимиру - київському князю вліпили в Москві, яка виникла через 2-3 століття після самого Володимира.

Що цікаво, навіть ця історія має значну невідповідність.

Рюрик, вигаданий засновник Русі, пов’язаний із 862 роком, але перша згадка про Русь датована 839 роком в бертинських хроніках. Тобто, Русь існувала набагато раніше за пропагандистську дату "російської державності".

Путін був вкрай принижений Україною – і Трампу потрібно про це пам’ятати

Сміливість початкових припущень Путіна зустрілася з непохитною рішучістю нації, яка не бажає поступитися своєю свободою. Український народ показав, що стійкість, стратегічна кмітливість і лідерство неймовірного героя можуть переломити ситуацію проти навіть найстрашніших ворогів.

Коли три роки тому Володимир Путін почав свою так звану «спеціальну військову операцію» проти України, він уявив собі швидкий і простий переворот: триденний бліц, під час якого його війська тріумфально вкотяться до Києва, обезголовлюючи українське керівництво та встановлюючи поступливий маріонетковий уряд під великим пальцем Москви. У його свідомості було мало місця для опору, не було сподівань на тривалу боротьбу і, звичайно, не було очікування лютого українського духу, який незабаром проявиться, пише Поштівка з посиланням на Daily Express

З самого початку стратегія Путіна була побудована на великих припущеннях. Він припускав, що український уряд і армія розваляться, як картковий будиночок під тиском російської могутності. Його план базувався на швидкому домінуванні – захопленні або навіть усуненні президента Зеленського та його ключових радників – з подальшим плавним захопленням влади, яке, теоретично, залишило б мало місця українському народу для згуртування. Але ніщо не могло підготувати його до незламної волі нації, яка відмовлялася поступатися.

Жорстока дійсність сильно вдарила по Росії. Замість легкої перемоги Москва опинилась у конфлікті, який переріс у жорстоку, важку війну, що нагадувала окопну війну Першої світової війни. Початкова фаза операції, яка мала бути коротким вторгненням, швидко перетворилася на тривалу військову трясовину. Очікуваний «блискавичний успіх» обернувся низкою прорахунків і стратегічних помилок, виявивши великі прорахунки розвідки та кричущу недооцінку стійкості України.

Степан Бандера. Фронт поневолених націй

Одним із найбільших осягів революційної політики українського націоналізму в останньому десятиріччі є чинна реалізація ідей спільного національно-визвольного фронту всіх поневолених російською імперією народів. Ідея суверенности нації у власній державі, на яку спирається український націоналізм, є універсальною світовою, вселюдською ідеєю. Але, як і кожна ідея, вона має реальне значення тоді, коли вона свідомою волею і чинами застосовується в практичне життя.

Універсальність ідеї націоналізму для всіх націй цілого світу в історії новітнього українського націоналізму й української політичної думки не є новою. Вже геніяльний Шевченко в своїх творах її виразно сформулював відносно до всього світу і кожної нації, але реальній національно-визвольній політиці і боротьбі ця універсальність ідеї націоналізму не находила свого втілення. Більше того, в 1917 році в практичній політиці тодішнього національного проводу, універсальність ідеї націоналізму була поставлена на службу антинаціоналізмові. Органічна єдність ідеї і чинів усіх поневолених Москвою націй було використано для того, щоб з ініціятиви Центральної Ради скликати в Києві з’їзд представників поневолених народів для обміркування й узгіднення політичних дій поневолених Москвою народів для врятування цілости «демократичної» Росії. Таке політичне спотворення самої ідеї націоналізму, Ідеї державно-політичного унезалежнення поневолених націй, розуміється, не могло не тільки сприяти створенню єдиного фронту поневолених народів для боротьби за своє право на існування, але й вбивало саму ідею українського націоналізму.

Знай наших! Микола Лукаш - поліглот, який за три тижні міг вивчити найскладнішу мову.

Микола Лукаш: Найвидатніший світовий перекладач, замовчаний на Батьківщині

Поліглот, який за три тижні міг вивчити найскладнішу мову. 

 

Інтелектуал, який пам'ятав взагалі все, що бачив, почув або прочитав. 

 

Дисидент, здатний на мужній вчинок. 

 

Перекладач, який спромігся іншим народам розтлумачити глибину творів їх літературних геніїв.

 

Українець, який відроджував і розширював можливості рідної мови.

І при цьому чоловік, який дитиною до 4 років був німим, окрім книжок нічого матеріального не вважав за цінне, невибагливий до побуту, тонкий лірик, дотепний жартівник, але сором'язливий у стосунках з жінками, палкий футбольний фанат.

Про Миколу Лукаша казали, що знає 30 мов. А він уточнював, що добре — лиш 18. 

Себе вважав не перекладачем, а поетом. Не згіршим, аніж його сучасники Ліна Костенко чи Микола Вінграновський.

 

Його улюбленою лайкою було:

— Ви, перекладачі! 

 

Маючи неймовірне відчуття слова та талант лінгвіста, Микола Лукаш міг стати геніальним поетом або письменником: його вірші з зошита інтимної лірики "Розмова з нею" (1963 р.) вражають своєю образністю та тонким ліричним звучанням. Проте свідомо обрав переклад.

Чого хочуть українці?

Якщо приглянутися (бодай на фейсбуку), чого українці бажають одні одним на уродини чи за інших оказій, побачимо найчастіше побажання не «миру», а «перемоги». Для українців ці два слова майже тотожні, їх справді важко уявити одне без другого: без перемоги мир – це капітуляція; Росія не залишила нам вибору, відверто проголосивши за мету війни знищення української нації та держави.

На перший погляд, це суто риторичне запитання. Бо й справді, чого, як не миру, можуть хотіти люди на третьому році повномасштабної війни, що вже спричинила десятки тисяч загиблих, сотні тисяч поранених, мільйони біженців і тотальне руйнування цивільної, зокрема енергетичної, інфраструктури? Однак якщо приглянутися (бодай на фейсбуку), чого українці бажають одні одним на уродини чи за інших оказій, побачимо найчастіше побажання не «миру», а «перемоги».

Для українців ці два слова майже тотожні, їх справді важко уявити одне без другого: без перемоги мир – це капітуляція; Росія не залишила нам вибору, відверто проголосивши за мету війни знищення української нації та держави. Певний час цю мету маскували облудною риторикою про «денацифікацію і демілітаризацію» України, «загрозу розширення НАТО», «захист російськомовних співвітчизників» та іншими нісенітницями, на які повелося чимало іноземців, а декотрі ведуться й досі. Українці, на щастя, ніколи не мали ілюзій щодо цієї мети, а тим більше не мають тепер, після всього, що росіяни накоїли на окупованих територіях і коять далі по всій Україні, застосовуючи ракети, бомби та снаряди і неприховано заперечуючи саме право українців та України на існування.

Чекіст вів Олену Пчілку на допит, прив'язавши мотузкою до коня

Бронзове погруддя письменниці, етнографа, фольклориста, матері Лесі Українки Олени Пчілки

Єдиний в Україні й світі пам’ятник Олені Пчілці встановлено в Луцьку у 2011 році біля Волинської обласної наукової бібліотеки, що носить її ім’я. І то з ініціативи громадськості та небайдужих українців. Сьогодні на честь неї в Україні названо лише кілька бібліотек, вулиці у деяких містах та гімназію в рідному Гадячі. Чим же так «завинила» мати Лесі Українки перед державою?

У Полтаві шанують Петра I, а не Пчілку.

Чому цю красиву жінку, яка була талановитою письменницею і публіцисткою, громадською діячкою та перекладачкою (знала п’ять мов), відомою фольклористкою, зрештою, мамою геніальної Лесі Українки та ще п’яти не менш талановитих дітей, так не шанували ні в часи російсько-радянського панування, ні в часи вже незалежної України? При тому, що вона була ще й першою жінкою членом-кореспондентом Академії наук України! Навіть на рідній Полтавщині Пчілка не заслужила пам’ятника у своїх земляків. Як і багато інших видатних українців, народжених цією землею. Зате російський імператор Петро І у повен зріст оселився у зросійщеній Полтаві.

Що нам було відомо про Ольгу Драгоманову (справжнє ім’я Олени Пчілки) донедавна? Геть небагато. Трохи знали її як дитячу письменницю і, звичайно, маму Лесі Українки та сестру Михайла Драгоманова. На її творчу спадщину наклали негласне табу, що діяло навіть після смерті діячки. Бо Пчілку звинувачували в «українському буржуазному націоналізмі» та шовінізмі. І це тавро тяжіє над нею й досі.

Останнім часом українцям почали втюхувати проєкт існування громадян без національної держави

Останнім часом нам почали активно втюхувати якусь соціальну абстракцію - проєкт існування громадян без національної держави, побудову «креольської нації», зміст без форми, без позитивної колективної ідентифікації та прив‘язки до свого етносу, традиції, культури чи моралі.

Мовляв, саме територія, а не культура, є характерною національною ознакою.

Секст Емпірик говорив мудрі речі – «без відсутності чіткого критерію стає неочевидним і істинне, а розбіжність у думках про істину призводить до утримання від судження».

Тому давайте визначимося.

Націоналізм, і як ідеологічна доктрина, і як політична практика, формувався в різних регіонах в унікальних, властивих конкретної території та історичному відрізку часу умовах. В тому числі і в Україні.

Така історична різноманітність вплинула на появу безлічі підходів і теорій, які прагнуть пояснити феномени нації та націоналізму, виявити умови їх виникнення, сутнісні риси, види та типи.

Українець Володимир Александров - генерал, доктор медицини, поет, перекладач, музикант, фольклорист

"Ходить гарбуз по городу, питається свого роду –
"Ой чи живі, чи здорові всі родичі гарбузові?".

Ці рядки, мабуть, відомі усім.

Пісня вважається народною. Та мало хто знає, що у цієї пісні є "батько" - Володимир Степанович Александров.

Він писав вірші, п’єси, оперети, лібрето, казки, біблійні переклади, збирав етнографічний матеріал і фольклор. Але обезсмертив себе поет одним жартівливим віршем "Пісня про гарбуза".

2 липня 1825 р. у с. Бугаївці на Харківщині народився Володимир Александров - генерал, композитор, український письменник.

Оскільки родина не мала особливих коштів на навчання, закінчив Харківську духовну семінарію, потім медичний факультет університету (1853).

Був призначений військовим лікарем у Варшаву. Там опанував польську мову, витримав іспит на ступінь доктора медицини при медичній раді Сенату, бо університету тоді у Варшаві ще не було. У 34 роки удостоївся звання доктора медицини, але коштів на придбання приватної практики не було, тому подався на військову службу. Служив лікарем у Варшаві, Полтаві, Керчі, дослужився до генерала.

І всюди Володимир Александров залишався собою: в родині з дружиною Олександрою та дітьми спілкувалися тільки українською; стіни його кабінету прикрашали портрети українських письменників і всіх гетьманів.

Мав прекрасну книгозбірню (у Харкові в його бібліотеці займався самоосвітою художник Сергій Васильківський, племінник В. Александрова). Поет прекрасно декламував, знав напам’ять безліч народних пісень, добре їх співав, акомпануючи собі на бандурі. Оселя Александрових у Харкові по вул. Великій Сумській була своєрідним українським культурним центром, де можна було витепліти душею, послухати поезії Павла Грабовського, насолодитися розмовами з Борисом Грінченком, Марком Кропивницьким.

Токсичний вплив “імперського знання” та виклики деколонізації

 Друга стаття з циклу:
КАРТОГРАФУВАННЯ “НАЦІЇ НІЗВІДКИ”

«Україна або козацька земля з прилеглими провінціями Валахії, Молдавії і Малої Татарії, зображена Йоганом Баптистом Гоманном». Відома за скороченою назвою «Terra Cosaccorum». 1720 р.

Тривалу відсутність України на міжнародних ментальних мапах можна пояснити як результат її відсутності на політичних мапах – і навпаки. 

У 1918 році Україна зробила короткотривалу спробу заіснувати принаймні на деяких із них, проте це не допомогло їй отримати міжнародне визнання і скільки-небудь значну підтримку. Члени Антанти навіть після падіння царизму зберігали союзницькі зобов’язання щодо Росії і воліли домовлятися з безнадійним Денікіним чи навіть з більшовиками, але не з невідомими і, здавалося б, випадковими українцями. Тимчасовий союз із кайзерівською Німеччиною лише погіршив імідж (і перспективи) українців в очах членів Антанти, які зрештою виявились у тій війні переможцями, а отже й тими, хто пише історію, зокрема й законодавчо. Благодатні вілсонівські принципи, які давали бездержавним східноєвропейським народам право на самовизначення, не поширились після Першої світової війни на українців і білорусів – головних мішеней і жертв російського “імперського знання”, інтерналізованого на Заході.

У рамках цього “знання” західним урядам легше було заперечувати геноцидний характер Голодомору, організованого в Україні у 1932–1933 рр. московською владою, і незворушно продовжувати звичний (і прибутковий) бізнес із більшовиками. Таємна доповідь британських дипломатів, які відраджували свій уряд від будь-якого втручання, вельми показова під цим оглядом: “Правда полягає в тому, що ми, звісно, маємо певну інформацію про голод на півдні Росії [sic], подібну до тої, що з'явилась у пресі... Проте ми не хотіли б її оприлюднювати, тому що радянський уряд може обуритися, і наші відносини з ним будуть зіпсовані”.¹

Вчені науково довели, що українці та росіяни за своїм етногенезом абсолютно різні народи

Києву — 2700 років. Вчені встановили, що Києву — столиці України-Руси — не менше 2700 років (а не так, як нав’язала нам радянська академія наук!).

Учені історики, археологи, антропологи, генетики встановили, що арії, які проживали на території сучасної України, є творцями (батьками) ­трьох слов’янських народів: русів, чехів і хорватів.

Наші предки впродовж семи тисячоліть вели літочислення “від створення Світу”, аж доки воно не було скасовано Петром Першим у 1721 році.

За арійським календарем, сьогодні 7531 рік (за юдейським — 5783 рік).
Наш календар аріїв старіший за юдейський більш, ніж на 1748 років.

А за Велесовою Книгою наших пращурів, в Україні йде 21144 рік!

Сучасні можливості ДНК-аналізу дозволяють побачити родовiдну кожної людини (як і її етносу) на період у понад 30 тис. років тому і впевнено сказати, звідки вона родом та де її коріння.

Умовна Маша хоче толерантності

Зараз нове – про Христину та Машу. І питання щодо толерантності одних українців до інших всіх завжди дуже чіпляє.

Вражає вміння людей, таких як Єфросиніна, перекручувати позицію адекватних українців так, що вона стає «ущємльонною» і ображеною. Начебто до таких як вона не надто толерантне ставлення. Вони жертви націоналістів.

Зазвичай такі «узко мислячі» люди знаходять собі безліч виправдань, але ні одного з них не можуть чітко обґрунтувати. При цьому ще можуть принизити, типу «ти була аутсайдеркою 10 років», бо ти не хотіла і мала чітку громадянську позицію у своїй рідній державі. Зробити тебе меншовартісною, на фоні «вєлікай русскай культури». Чию ментальність та поведінку вам це нагадує?

Хто ми такі? Це повинен знати кожен українець.

Юрій МУШКЕТИК, Герой України

Хто ми такі?

Юрій Мушкетик

В історії народів є факти, які висвітлюють всю історію цих (і інших) народів, вщент спростовують брехні їхніх недоброзичливців, ці факти мають знати всі представники цього народу. І тоді правда стає на повен зріст.

Факт перший. У Константинопольських (грецьких) хроніках є повідомлення, що за часів кесаря (імператора) Юстеніана до Константинополя приїздив князь Кий. З цього кілька вкрай важливих висновків: Кий не був, як за легендою, перевізником на Дніпрі (в чому сумнівався і автор “Повісті минулих літ” Нестор), а таки був князем; далі: теорія про те, що Київська Русь постала від варягів, що київські князі варяги — теж вигадка. Її з усіх сил надимали й надимають московити, їм нехай би київські князі були з папуасів, аби не з місцевих, не з українців. І чи не основне: з грецького і давньоримського літочислення ми дізнаємося, що Юстеніан сів на престол 527 року. Про яких тут варягів могло йтися, якщо Олег приїхав до Києва в кінці IX століття і вбив київських князів Аскольда і Діра? Отже, руси вже згадуються і в грецьких, і в готських хроніках VI століття. Нині ж московити торочать про те, що Москва веде свій родовід від Києва, від його початку. А Москва згадується вперше 1147 року як мордовська “дєрєвня” Кучки; та й пізніші назви Москва, Волга, Ока — мордовські.

Володимир Симиренко: розстріляний садівник

Постать видатного українського ученого-садівника, помолога та організатора вітчизняної садівничої науки професора Володимира Симиренка – одна з найбільш яскравих та найбільш трагічних в історії світової науки ХХ століття. За вагомістю наукового спадку та глибинністю життєвої і наукової трагедії вона хіба що співмірна з Миколою Вавиловим – геніальним російським ученим-ботаніком, генетиком, селекціонером та географом. Обидва світового виміру науковці стали жертвою однієї і тієї ж сатанинської, нелюдської руйнівної сили, виплеканої тоталітарною імперсько-комуністичною системою. Її ім’я – «найпередовіша в усьому світі радянська мічурінсько-лисенківська агробіологія». За руйнівними наслідками, заподіяною матеріальною шкодою та людськими втратами народжена в Кремлі «мічурінсько-лисенківська агробіологія» не поступається жорстоким війнам, природним та  техногенним катастрофам, що не раз прокочувалися по нашій землі.

 
Наслідки цієї інтелектуальної катастрофи в біологічній та аграрній науці відчутні й донині. Вони проявляються у домінуванні в сучасних промислових садах та на українських ланах сортів іноземного походження. На ліцензії для їх вирощування на українській землі витрачаються величезні державні кошти.

Степан Бандера. Війна розставила всі крапки над «і»

Стільки років минуло після смерті Бандери, а вороги все одно бояться навіть його імені



Кстати, о Бандере.

Путин и компания сделали для популярности Провідника и его идей больше, чем его апологеты за все время со дня его убийства агентом КГБ.

Само убийство сделало Бандеру знаменем, а нынешняя война доказала, что все, что он говорил о Московии, большевиках и их политике имело под собой веские основания.

Он не был самым сильным, самым крутым и совершил много ошибок, но его непримиримая позиция в борьбе за независимость Украины заслуживает уважения.

И все попытки сделать из него посмешище, монстра или пугало стали ничтожными, даже для зашоренного российской пропагандой населения, после первого же залпа русских ракет.

Імперські тези путіна якими він виправдовує вторгнення росії в Україну

24 лютого на світанку Росія напала на Україну по всій довжині спільного кордону, від Луганська до Чернігова, а також із території Білорусі й окупованого Криму. Президент росії путін назвав це "спецоперацією на Донбасі" після звернення про військову допомогу з боку угруповань «ДНР»/«ЛНР», які він перед тим «визнав». «Ми прагнутимемо демілітаризації та денацифікації України», – наголосив він.

Виходячи зі змісту його останніх звернень, зокрема, щодо визнання угруповань «ЛДНР», йдеться про відновлення «історичної Росії» чи то Радянського Союзу. «Історик»-Путін фактично позбавив Україну права на існування як держави. Виводячи історичні коріння Російської Федерації із давнього Києва, він починає історію України від Леніна. Путін проголошує росіян та українців одним народом.

То ж як виглядає світогляд «історика»-Путіна, і яка історична логіка обґрунтовує такі рішення Путіна-політика? Чи останні його звернення «історичні» лише через наслідки рішень, котрі вони несуть, чи у них закладена історична правда? Ми виокремили декілька цитат із двох останніх звернень російського диктатора щодо різних періодів історії двох держав та попросили українських істориків їх прокоментувати.

«Русь» і «Московія»

Володимир Путін: «Здавна жителі південно-західних історичних давньоруських земель називали себе руськими і православними. Так було і до 17-го століття, коли частина цих територій з’єдналася із Російською державою (Московським царством – ред.), і опісля».

Олександр Алфьоров, кандидат історичних наук та співробітник Інституту історії НАН України: Теза про південно-західні території є імперською тезою, метою якої є приниження державотворчих процесів, що відбувались на українських землях. Центром середньовічної держави Русі був Київ. Сакральне місто, яке ніколи не було чиєюсь околицею.

Населення ж нашої країни ніколи не називало себе прикметником «русский»

Олександр Алфьоров

Термін «давньоруські землі» – конструкт радянської доби, коли намагались не згадувати Київ та «розчинити» його роль. У такий маніпулятивний спосіб намагались підвищити статус Москви, пояснюючи, що Київ колись разом із Новгородом та Володимиром на Клязьмі був однією зі столиць аморфного формування «Давньої Русі».

Укры против орков

Укры против орков

Мовні запозичення "російської" мови

Московити і татарин (праворуч). Ілюстрація з книги С. Герберштейна "Нотатки про Московію", 1576 р.

Досить часто від москалів ми чуємо, що "великий и могучий русский язык" начебто запліднив усі мови "братских народов", і лише завдяки "Ему" останні змогли розвиватися.

Ми, українці, сміємося з таких тверджень, але вони вкорінилися у певної частки наших же земляків.

Аж до ХІХ ст. москвини не мали граматики своєї мови.

М. Трубєцькой

Балачки про рівновартність московської літератури з європейською є лише пихатою маячнею.

В. Бєлінський