Про книжку Карела Беркгофа (Karel Berkhoff) Жнива розпачу. Життя і смерть в Україні під нацистською владою.
Думав собі, що про неї написати, але вишірив, що якщо думаю довго - не треба нічого писати. Дам висновок Бергофа до книги. Висновок, який, на мій погляд, заслуговує окрему увагу.
Висновок
Вигнання німців аж ніяк не поклало краю масовому насильству в Україні, навпаки, совєтська влада, щойно повернувшись, розпочала дуже жорстоку кампанію з придушення Української повстанської армії та інших націоналістичних угруповань. Також вигнання не мало наслідком негайне та повне відновлення справедливости щодо жертв нацистських гонінь. Наприклад, колишній райхскомісар України Ерих Кох жив під іншим ім’ям у Гамбурзі. І хоча 1949 року його впізнав один ветеран Вермахту, в Україну його не доправили. Відроджена Польська держава дістала дозвіл Сталіна притягнути Коха до суду за його злочини, скоєні за межами України, в Білостоцькому реґіоні, але перед совєтськими суддями він так і не постав. Засуджений на страту 1958 року і нібито смертельно хворий, за словами багатьох спостерігачів, кат України, втім, прожив іще довго, бо польське законодавство забороняло карати на горло хворих людей. Помер він у в’язниці Барчева 14 листопада 1986 року, у віці дев’яносто років. Решта чільних нацистів Райхскомісаріяту Україна, котрі пережили війну, здебільшого залишилися на волі. Генеральний комісар Таврії Фрауенфельд написав мемуари, які побачили світ по його смерті під заголовком «І я не шкодую».
У Совєтському Союзі відбулася низка частково або цілком закритих судових процесів над «зрадниками» та «помагачами окупантів». Тим часом ветерани Червоної армії, колишні партизани та совєтські ідеологи відразу заходилися творити мітологічну версію перебування України під «німецько-фашистськими загарбниками». Як і багато істориків із західноевропейських країн, вони доводили, що опір мав масовий характер. Офіційні речники режиму оголошували – як і за воєнної доби, але на відміну від своїх західних колеґ, – пасивність під окупантами справжнім кримінальним злочином. Цей міт відбивав погляд, згідно з яким мешканці піднімецької України були зрадниками – один совєтський партизан згадував, що йому про це чітко говорили в Москві ще 1942 року. 1946 року Петро Вершигора, колишній партизан-ковпаківець, виступив був на захист людей, які просто жили під нацистським урядуванням і тепер зазнавали нападок лише на самій цій підставі.
Офіційні критики засудили його, а цензура відповідно змінила подальші видання його книжки. Тим, хто пережив нацистський режим, годі було сподіватися на особливе співчуття. Аж до 1980-х років ув анкетах, які заповнювали, влаштовуючися на роботу, та в багатьох інших документах присутній був пункт про «перебування на окупованій території»; позитивна відповідь на це питання призводила до дискримінації. Лише розпад Совєтського Союзу дав можливість уцілілим жертвам Голокосту та примусової праці прийняти давню німецьку пропозицію про відшкодування, але й тоді постсовєтські бюрократи незаконно привласнювали частину цих коштів і змушували законних отримувачів чекати роками.
Історіографічні дискусії про европейські суспільства, підпорядковані нацистському та комуністичному режимам, точилися навколо трьох головних тем: загальна мета і політична стратегія влади; міра соціяльної згуртованости громад і родин, які опинилися під владою такого режиму; світовідчуття індивідів у цих екстремальних обставинах і реакція на них. Щодо першої теми, то, як я доводив у цій книжці, політику нацистського режиму на «сході» визначало переконання нацистів, що Україна є (або має стати) «чистою дошкою» для німецького народу. Коли в червні 1942 року в Києві райхсміністр Розенберґ закликав німецьких слухачів підготовлювати територію для німецької колонізації, він лише оприявнив етос, що його німці заклали в самий підмурівок Райхскомісаріяту Україна. Цей крайній німецький націоналізм, укупі з антибільшовизмом, антисемітизмом та расистським ставленням до «росіян», і спричинив терор, вимордування, масові вбивства та геноцид.
Головними мішенями нацистів були євреї та роми України, майже цілковито винищені внаслідок геноциду, совєтські військовополонені, вигублювані як «росіяни» в перебігу геноцидних розправ, і населення Києва, що його нацисти прирекли на штучний голод. Здійснювані нацистами вбивства зазвичай не були довільними чи безладними, всупереч припущенням деяких сучасних українських істориків; здебільшого їм передувало певне планування. Зумисний характер цих убивств особливо приголомшує, якщо згадати, що не відомо жодного випадку, коли у Райхскомісаріяті Україна або деінде ще на «сході» німця було би страчено за відмову взяти в них участь.
Нацистський режим також здійснював примусові депортації до
Райху, масові вимордування у рамках «боротьби з бандами» та, в останні
місяці свого панування, вдався до тактики випаленої землі. В Києві
вбивства не вщухали ще в половині 1943 року, коли душити людей газом чи
страчувати в інший спосіб почали вже вочевидь навмання. Врешті,
загальний список жертв Бабиного яру, де у вересні 1941 року було
замордовано 34 тисячі євреїв, неабияк зріс, сягнувши, ймовірно, десь 100
тисяч осіб загалом, євреїв і неєвреїв укупі. Либонь, ми ніколи
достеменно не дізнаємося, скількох людей на території Райхскомісаріяту
вбили німці, їхні союзники та допоміжна поліція, а скільки загинули від
рук різного роду партизанів і підпільників – бодай уже тому, що лиходії
часто-густо вдавали інших. Можна скористатися совєтськими підрахунками,
але вони є сумнівними. Втім, цілком реалістично виглядає висновок про
те, що нацистський режим як на території Райхскомісаріяту, так і в
Райху, по депортації, відібрав життя щонайменше одному мільйону осіб,
цивільних і військовополонених.
Нацисти вдосконалили совєтські
колгоспи, загнавши в них силою більше селян, ніж раніше, і систематично
контролюючи явку та дисципліну. Райх діставав істотні економічні та
соціяльні зиски від такої системи. Низький рівень життя простих селян
дещо поліпшився, бо їм дозволили збільшувати свої городи та вирощувати
на них будь-що. Але це поліпшення зводила нанівець примусова праця,
накидувана селянам у колгоспах і радгоспах, та повсюдне насильство з
боку наглядачів. Тим часом рівень життя у містах стрімко котився вниз
мірою того, як нацисти намагалися, згідно з висловом Коха в розмові з
Гітлером, «зруйнувати українську промисловість дощенту, а пролетаріят
вигнати назад на село». Городяни, які не виїжджали на село, зазвичай
втрачали роботу. Їм доводилося або шукати якогось заробітку, або просто
помирати голодною смертю. В цих планах Києву відводили особливе місце.
На відміну від владців Генерал-губернаторства, очільники Райхскомісаріяту майже зовсім не допускали світського українського культурного життя. Вони вважали, що шкільництво і культурна діяльність можуть призвести до заворушень. Про підтримку університетів годі було й говорити. Мовна політика Коха та його команди лише позірно була проукраїнською, а насправді вона випливала з їхньої ненависти до росіян. На противагу совєтському режимові, нацисти в теорії та на практиці дозволили діяльність православних церков, вельми цим пишаючися. Проте вони завадили створенню єдиної Української автокефальної православної церкви та переслідували римо- і греко-католицьку церкви, давши спокій лише меншості вірян, яких вважали нешкідливими – баптистам і євангелічним християнам.
Повсякденне життя найбільшої колонії Третього Райху вирізнялося на тлі решти Европи, що також потрапила під владу нацистів. Життєві умови більшости мешканців Райхскомісаріяту Україна, гірші, ніж у Генерал-губернаторстві, були незрівнянно тяжчими, ніж у Західній Европі. Але зі «східного» погляду, далеко не все в такому житті було новим. Наприклад, нацисти мали своїх «комісарів», які нагадували більшовицьких. Від фізичної кривди селяни та робітники потерпали і за совєтів чи царату, хоч і не так часто. Совєтський режим так само виселяв, розстрілював і морив голодом невинних цивільних громадян, а відступ нацистів протягом 1943–1944 років за розгулом насильства нагадував совєтський відступ 1941 року. Проте ніколи ще в історії України так багато соціяльних і етнічних груп не страждали настільки тяжко протягом певного періоду. Ледве не кожен зазнавав майже безупинного приниження, найгіршою формою якого була тілесна наруга, і жив під тягарем небезпеки.
Крім того, корінному населенню не йшлося
про жодне поліпшення свого становища. Совєтська система також гнобила й
нищила людей, але завжди лишала простір для відчуття гідности і
причетности. До 1941 року пересічний громадянин мав змогу, в певних
межах, поскаржитися на чиновників, які його кривдили – в газеті, десь на
громадському зібранні або ж на прийомі в їхнього начальника. Доклавши
зусиль, совєтські громадяни таки мали шанс знайти впливового посадовця,
котрий поважно поставився би до їхніх проблем. Нацистські чиновники,
навпаки, часто-густо забороняли навіть входити до своїх Висновки
кабінетів. Відповідно, совєтська пропаґанда принаймні намагалася
переконати громадян бодай у чомусь, тож селяни та робітники звикли, що
їх беруть до уваги – хай навіть тільки на словах. Совєтська влада
обманювала пересічних людей, але й потурала їхній самоповазі,
самостійності та самоцінності. Натомість нацистська пропаґанда в
Райхскомісаріяті обмежувалася хіба що застереженнями проти ледарства і
погрожувала смертною карою.
Райхскомісаріят Україна мав деякі
спільні риси з нацистськими концентраційними таборами, як-от Дахау:
повсюдний терор, обов’язкова присутність на привселюдних побиттях і
стратах, весела музика під час сумних подій і зневага, з якою загарбники
дивляться на загарбаних тоді, коли взагалі їх помічають. Не дивно, що
самі корінні жителі часто описували своє становище як полон або рабство.
«Ми як раби, – занотувала одна жінка в щоденнику. – Часто згадується
книжка “Хатина дядька Тома”. Як ми колись лили сльози, переживаючи за
цих негрів-чорношкірих. А ось тепер ми й самі зримо пережили те саме».
Але Райхскомісаріят був чимсь гіршим, ніж просто рабовласницьким
суспільством. У переважній більшості суспільств минулого, про які відомо
хоч щось вірогідне, до рабів ставилися з певною увагою. Рабовласники та
решта вільних людей розуміли, що заохочувати рабів доцільніше, ніж
карати. Раби мали служити, тож їх не калічили, а надто не вбивали. А от у
Райхскомісаріяті на існування корінного населення, за винятком етнічних
німців, просто не зважали.
Друга тема, щодо якої дискутують дослідники суспільств, підпорядкованих нацистському та комуністичному режимам, стосується міри соціяльної згуртованости пересічних людей. Серед корінного населення Райхскомісаріяту ми бачили городян, які підтримували нужденних і старих; лікарів, чиновників і партизанів, які допомагали військовополоненим і кандидатам на вивезення до Німеччини; нарешті, людей, які ризикували життям, рятуючи загрожених євреїв або поляків. Життя не зводилося до самого позаморального виживання найпристосованіших, й «атомізація» не була суцільною. Втім, загалом баланс таки тяжів до соціяльної дезінтеґрації. «Психологічна німота», «знечулення», «аморальний фамілізм» (існування тільки заради себе та найближчих родичів) або, менш вишукано кажучи, «бруталізація» та «еґоїзм» – терміни, яких ужито в різноманітних історичних і психологічних дослідженнях щодо інших людей в інших місцях і в інший час – не менш адекватно описують провідну тенденцію соціяльного життя в Райхскомісаріяті Україна.
Мало того, багато корінних жителів, котрі обіймали якісь керівні посади, зокрема бурґомістри, районні голови та поліцаї, не тільки брали активну участь у впровадженні нацистської політики, а й часто-густо надуживали доступною їм владою, ще тяжче погіршуючи скрутне становище населення. На додачу, якщо пригноблений люд решти країн, підкорених нацистами, вдавався до тих чи тих акцій суспільної солідарности, зокрема бойкотів, страйків чи носіння символічних квітів на одязі, населення Райхскомісаріяту нічого такого не робило. І хай там у Генерал-губернаторстві справді існувало те, що історики називають підпільним, чи паралельним, суспільством, у Райхскомісаріяті Україна його не було.
Деякі дослідники вважають, що осердям націонал-соціялізму, засадничим нацистським ідеалом, було заперечення самих підвалин «громадянського суспільства» – солідарности з чужими. Під цим оглядом, аби чинити опір націонал-соціялізмові, слід бути свідомим свого зв’язку з «іншими». Так беручи, мусимо визнати, що переважна більшість корінного населення нацистському режиму не опиралася.
Особливо очевидним цей висновок є у випадку єврейського Голокосту. Чимало сторонніх спостерігачів тішилися думкою про те, що євреїв забирають геть. А коли неєвреї збагнули, що саме насправді роблять із євреями, то переважна більшість, побоюючися за власне життя, і далі мовчки спостерігала, як геноцид набирає обертів – хоч майже в усіх душогубство викликало жах і відразу. Комуністичне підпілля й Організація українських націоналістів – два політичні угруповання, які претендували на роль виразників інтересів населення, – ніколи не виступали конкретно проти масового винищення євреїв, навіть на словах. (Мало того, на західній Волині, як ми вже знаємо, націоналісти навіть заходилися вигублювати іншу етнічну групу – поляків.) Та й серед православних церковних лідерів багато хто говорив про «жидобoльшeвизм» і злочини «жидівства» та «жидів», тим самим підважуючи впевненість тих, хто ладен був прийти на допомогу жертвам.
Серед неєврейської
людности спротив у звичайному сенсі цього слова почався лише внаслідок
примусового вивезення на роботу до Німеччини. Проте здебільшого з
депортаціями боролися невеличкі розокремлені групи. Посталі тут
партизанські рухи – український націоналістичний, польський
націоналістичний і комуністичний (усі авторитарні та схильні до
жорстокости у своїй діяльності) – загалом не могли завадити примусовому
вивезенню населення. Як і в Західній Европі, такий опір лише неістотно
сприяв боротьбі з нацистською Німеччиною на фронтах.
Однак помилкою
було би пояснювати соціяльну дезінтеґрацію та брак опору в окупованій
Україні самою лише нещадністю нацистського режиму або людською природою
взагалі. Не менше важила спадщина совєтського періоду. Чинити спротив
нацистській системі було небезпечно й особисто, й для родини, але вже
задовго до приходу німців тут не було й знаку «громадянського
суспільства». Чимало совєтських громадян глибоко засвоїли комуністичну
чесноту недовіри і те, що один повоєнний дисидент згодом назве
«несамовитою вузькоглядністю повсякденного совєтського життя». Совєтська
система робила їх еґоцентричними, недовірливими й апатичними, через що
вони замкнено жили в «самотності колективізму», на яку багато
спостерігачів вказували як на характерну ознаку соціялістичних
суспільств. На додачу до цього етосу, ті жителі України, які зазнали
гонінь за совєтського режиму, плекали ще й жагу помсти. Отже, смертельні
небезпеки нацистського режиму, характер поведінки тих корінних жителів,
які посіли позиції з адміністративним чи моральним впливом, властивості
людської природи взагалі та специфіка спадщини соціялізму – все це
вкупі перешкоджало постанню солідарности.
Відтак ми стикаємося із третьою темою історіографічних дискусій – питанням ідентичностей, світовідчуття й умонастроїв. Спільними для народу совєтської України були: моторошна спадщина Голодомору 1933 року, цілковитий брак надійного знання про те, що вони називали «Европою», та ставлення до німців, яке зі стриманого оптимізму на початку обернулося на повну ненависть під кінець. Проте корінному населенню загалом бракувало міцної соціяльної або етнічної ідентичности. Наддніпрянські українці часто говорили про «наших» – це було розмите поняття, яке обіймало і їх, і росіян, але здебільшого не стосувалося українців-галичан. Чужими – або навіть ворогами – переважно вважали одне одного і слов’янська більшість та євреї. Хоч вимордування євреїв схвалював мало хто зі слов’ян, антисемітські ремствування були цілком поширеними. Для більшости євреї були і лишалися «іншими», в жодному разі не «нашими».
Попри обурення, яке викликало в людей поводження німецької адміністрації, її союзників чи допоміжної поліції з євреями, ромами та полоненими, більшість досить довго не відкидала цей режим як такий. Більшість корінних жителів вирішила, що німцям варто вже забиратися, на початку 1942 року, щойно дізнавшись про умови життя остарбайтерів у Німеччині, або й трішки пізніше, коли влада почала влаштовувати масові облави в пошуках кандидатів на вивезення до Райху. Відтоді чимраз більше людей почали нарікати на найочевидніший чужинський аспект нового режиму, що його нам легко недобачити, – на його мову. «Більшовиків принаймні ми розуміли», – казали тоді. І справді, конфіденційно відповідаючи на таке запитання, багато хто, мабуть, визнав би, що ліпше, коли тебе гноблять знайомою мовою, тобто українською чи російською.
В політичних настроях переважної більшости годі було знайти прихильність до націоналізму або комунізму. Населення радше дотримувалося того, що соціяльні психологи називають «невизначеною позицією». Можна також запозичи ти термін з історіографії нацистської Німеччини і говорити про Resistenz, тобто імунітет від різних ідеологій. Виняток становила молодь, народжена протягом 1920–1930-х років, котра здебільшого вірила в совєтську систему – або, у випадку етнічних німців (навіть гадано миролюбних менонітів), тяжіла до палкої відданости нацизму. Однак навіть представники «совєтського» покоління, як і їхні старші співвітчизники, усвідомлювали альтернативи довоєнній системі: «українську владу» під німецьким наглядом, румунську адміністрацію, примарну «совєтську владу без більшовиків» і навіть царя. Попри те, що поширене ненаціоналістичне поняття «наших» передбачало солідарність українців із росіянами, воно було не так совєтським явищем, як продовженням традиційного українського «малоросійства» – переконання, згідно з яким українська ідентичність цілком сумісна з ширше потрактованою російською ідентичністю. Натомість головною «совєтською» властивістю, чинною в райхскомісаріятському побуті, була не наявність тих чи тих переконань, а тенденція в поведінці – звичка доносити начальству одне на одного (хоч і ця поведінка також мала дореволюційні корені).
Досі вважалося, що нацистський період
справив значущий вплив на мислення людей, які жили в Райхскомісаріяті
Україна. Одні історики писали, що війна злютувала совєтських громадян
навколо Сталіна, в якому ті побачили свого одинокого спасителя24. Інші
доводили, буцімто війна «переформувала» національну свідомість росіян;
ще дехто вважає, ніби досвід нацистської влади зміцнив прагнення
наддніпрянських українців створити власну державу. Мабуть, цілий період
1941–1945 або навіть 1939–1945 років таки розширив політичну свідомість
більшости совєтських громадян. Історик Амір Вайнер переконливо показав,
як вплив ветеранів Червоної армії сконсолідував свідомість, яка була
водночас і українською, і совєтською. Але це сталося по тому, як Червона
армія повернулася в Україну. Здійснене в цій книжці дослідження не
потверджує гіпотези про істотні зміни у світовідчутті українців і решти
корінних жителів за нацистського панування. Протягом цих буремних років
довоєнні умонастрої справляли неабиякий вплив. Люди, які опинилися під
владою нацистів, плекали надії на краще життя, невдовзі розчарувалися, а
відтак почали ненавидіти німців і жадати їх позбутися. Вони також
призвичаїлися жити без євреїв і ромів. Поза цими змінами, втім, їхні
психологічні та політичні настанови лишилися засадничо незмінними.
Можливо, такий світоглядний застій був іще одним чинником, який
обмежував масштаби опору та солідарности.
Отже, в кінцевому
підсумку, нацистський режим, попри всі його злочинства, поза сумнівом,
не дуже істотно вплинув на світогляд тих, хто його пережив.
Oleksandr Kurylenko
