Термін «побєдобєсіє» (рос. победобесие) виник у російськомовному публіцистичному середовищі як критичне позначення нав’язливого, агресивного й часто істеричного культу «великої перемоги» у Другій світовій війні. Йдеться не про пам’ять про загиблих і не про вшанування ветеранів, а про перетворення війни на державну релігію, інструмент пропаганди та виправдання сучасної агресії.
Сам термін побудований як поєднання слів «победа» і «мракобесие» («біснування», фанатичне затемнення розуму). Тобто йдеться про стан, коли культ перемоги починає витісняти історію, здоровий глузд і мораль.
Від пам’яті до культу
У більшості країн пам’ять про Другу світову війну пов’язана передусім із трагедією, мільйонами жертв, руйнуваннями та уроками, які людство повинне засвоїти, щоб не допустити повторення катастрофи.
Однак у сучасній Росії тема війни дедалі більше перетворюється не на скорботу, а на культ сили, насильства та «права переможця». День пам’яті став елементом масової мобілізації, політичної релігії та державного ритуалу.
Звідси:
- мілітаристські паради;
- масове використання радянської символіки;
- культ «можем повторить»;
- сакралізація армії та спецслужб;
- виправдання будь-яких дій держави через «перемогу дідів».
Фактично війна 1941–1945 років у російському офіційному наративі перестає бути історичною подією й перетворюється на міфологічну основу державності.
«Можем повторить» як симптом
Одним із найяскравіших проявів «побєдобєсія» стала поява гасла «Можем повторить». Саме по собі воно показове: замість «ніколи знову» пропонується ідея повторення війни.
Тобто трагедія мільйонів людей подається не як жах, а як привід для гордості та демонстрації сили.
У цьому проявляється принципова різниця між культурою пам’яті та культом війни:
- пам’ять говорить: «це не повинно повторитися»;
- «побєдобєсіє» говорить: «ми готові повторити».
Чому цей культ став центральним для російської держави
Після розпаду СРСР Росія опинилася в ідеологічній кризі. Комуністична ідея збанкрутувала, майбутнього образу країни створити не вдалося, а економічні та соціальні проблеми накопичувалися.
У таких умовах влада дедалі сильніше почала опиратися на минуле — насамперед на міф про «велику перемогу».
Це давало одразу кілька вигод:
- створення образу «великої держави»;
- об’єднання населення навколо емоційного символу;
- легітимація авторитаризму;
- виправдання мілітаризації;
- формування образу «оточеної фортеці».
Фактично війна стала універсальним поясненням усього:
- бідності;
- репресій;
- агресії;
- ізоляції;
- культу силових структур.
Побєдобєсіє і сучасна війна
Після 2014 року, а особливо після 2022-го, культ «перемоги» остаточно перетворився на інструмент виправдання нової війни.
Російська пропаганда почала механічно переносити символіку та риторику Другої світової на сучасний конфлікт:
- георгіївські стрічки;
- радянські прапори;
- образ «боротьби з нацизмом»;
- культ «визволення»;
- порівняння будь-якого противника з Гітлером.
Таким чином історична пам’ять використовується як політична зброя.
Парадокс «побєдобєсія»
Головний парадокс полягає в тому, що культ «великої перемоги» часто супроводжується зневагою до реальних людей — як загиблих у минулому, так і живих сьогодні.
Показова демонстрація патріотизму співіснує з:
- байдужістю до людських втрат;
- деградацією соціальної сфери;
- культом насильства;
- романтизацією смерті;
- готовністю жертвувати людьми заради державного міфу.
У результаті пам’ять про війну перетворюється не на застереження, а на інструмент нової мобілізації.
Від пам’яті до фанатизму
Повага до ветеранів і пам’ять про загиблих — природна й необхідна річ. Але коли війна стає основою державної ідентичності, а перемога — майже релігійним культом, виникає небезпечне явище, яке й називають «побєдобєсієм».
Це вже не історія.
Не пам’ять.
Не скорбота.
Це політична технологія, побудована на мілітаризмі, страху та культі минулого.
