Галаслива кампанія по обвинуваченню Рєзнікова в корупційних гріхах, роздмухана покровителями нинішнього начальника Головного управління розвідки Міністерства оборони Кирила Буданова, менше за все має на меті навести лад в Міноборони – бо інакше замовники скандалу робили б акцент не на цінах на яйця, що постачаються у військові частини (до харчування військовослужбовців якраз найменше претензій – харчі завозяться в асортименті, про який ще недавно в казармах не могли й мріяти), а на тому, як команда Єрмака (тобто, сам пан міністр та його заступниця, а, по суті, прес-секретар Ганна Маляр) розвалює армію, видає безумні нормативні документи, паралізує роботу штабів бригад і батальйонів.
Про юридичні таланти адвоката Рєзнікова можна розповідати довго й натхненно. Наприклад, чи знає шановна публіка, на підставі якого документа зі списку особового складу військової частини виключаються загиблі бійці? Питання вкрай актуальне, оскільки втрати української армії чималі (принаймні, не менші, ніж офіційно оголошені втрати ворога), а прийняти на місце загиблого військовослужбовця нового бійця неможливо, доки наказом по військовій частині загиблий не буде, так би мовити, звільнений зі служби.Так ось, якщо хто думає, що загиблі виключаються зі списку особового складу на підставі свідоцтва про смерть – той, звісно, не усвідомлює всю глибину інтелекту попсуй-юриста Рєзнікова. Згідно з нормативно-правовим актом Міноборони, для того, щоби загиблий військовослужбовець перестав рахуватись у штатному розписі свого підрозділу, потрібно, щоби військова частина якимсь чином отримала довідку про поховання, які видають цвинтарі та крематорії. При цьому сама військова частина до поховання відношення не має – цим займаються військкомати, себто територіальні центри комплектації та соціальної підтримки, які, у свою чергу, ніяк не пов’язані з військовими частинами.
Тому в зведеннях з бойового чисельного розрахунку військових частин є така графа як «загиблі» – це люди, які місяць-два-три тому загинули, але продовжують рахуватись «у строю», аж доки служба персоналу цієї військової частини не розшукає військкомат, який займався похороном, і не умовить його співробітників поїхати на цвинтар, взяти довідку про поховання й переслати «Новою Поштою» у військову частину. Тож звичним явищем є ситуація, коли військовий підрозділ укомплектований на 95%, а воювати нема кому – місця в штаті зайняті загиблими чи тяжкопораненими.
Але кадровий безлад, влаштований Рєзніковим через штучне тримання в списках військовослужбовців тих, хто давно загинув, – то дріб’язок у порівнянні з тим, що цей юридичний геній учудив з 1 січня 2023 року. Відтепер перевести солдата з посади стрільця на посаду кулеметника чи водія можна лише наказом командира бригади (раніше це своїм наказом робим командир батальйону). Якщо хто не уявляє, що це означає, пояснюю.
Ось уявіть: окремий батальйон (на правах військової частини) бере участь у бойових діях. Поранення отримав, наприклад, кулеметник. У цьому ж відділенні (стрілецьке відділення – це 7 солдатів на чолі з молодшим сержантом) є інший солдат, який вправно стріляє з кулемета. Більш того, такий солдат має бути обов’язково, оскільки з кулеметом працюють дві особи – сам кулеметник і його помічник. Так ось, якщо цього помічника перевести з посади стрільця на посаду кулеметника до 1 січня 2023 року можна було впродовж кількох хвилин, то тепер командир батальйону з-під Бахмута має направити подання в Київ, у бригаду, і чекати 2-3 місяці, доки в Києві не затвердять план переміщень.
Прискіпливий читач спитає – а невже не можна плюнути на ці формальності й неофіційно вручити стрільцю кулемет? Звісно, всі так і роблять, що призводить до колосального безладу: військовослужбовець рахується водієм 1 роти, по факту є командиром відділення в 5 роті (бо чекати наказ на переведення та присвоєння звання тепер треба кілька місяців), невідомо кому він підпорядковується й невідомо хто несе відповідальність у випадку, якщо він самовільно залишить військову частину. Уявляєте, до чого це призводить на фронті? – А Рєзніков не уявляє.
Точно так Рєзніков не здогадується, до чого призводить неофіційна вказівка пана міністра військовим лікарським комісіям не видавати довідки про непридатність до військової служби за станом здоров’я. З грудня 2022 року всі тяжко поранені – сліпі, безногі, безрукі, з пробитими головами чи видаленою легенею – вважаються «обмежено придатними» і після проходження ВЛК повторно направляються на фронт. Зрозуміло, що в підрозділах їх ніхто в окопи не відправляє. І тому ці люди сидять на контрольно-спостережних пунктах рот, у кращому випадку займаються тим, що прибирають у приміщеннях, при цьому отримують свої 115 тис. грн. на місяць і займають місце в штатному розписі, через що на їхнє місце неможливо прийняти здорову людину. Уявляєте, якої шкоди це завдає обороноздатності українського війська? – А Рєзніков не уявляє.
Втім, навіть описане вище – то дріб’язок у порівнянні з тим, що Рєзніков заборонив видавати військові квитки тим військовослужбовцям, які добровольцями пішли на фронт у перший місяць війни. Точніше, видавати військові квитки їм можна, але лише після службового розслідування та покарання за те, що вони самі прибули у військові частини, не маючи на руках мобілізаційного розпорядження військкомату. Саме такий нормативно-правовий акт видало Міністерство оборони України.
Якщо хто не зрозумів з першого разу, що це за безумство з військовими квитками, пояснюю на прикладі.
Наша військова частина після того, як півроку провоювала на херсонському напрямку, наприкінці жовтня була виведена в Київську область на доукомплектацію перед перекиданням на Бахмут. Доукомплектація – це не тільки відпочинок для особового складу, але й вирішення тих організаційних проблем, до яких не доходили руки на фронті – інвентаризація зброї та боєприпасів, видача військово-облікових документів, ремонт техніки тощо. Оскільки кадрова служба нашої військової частини з об’єктивних причин не могла зайнятись оформленням військових квитків тим військовослужбовцям, в яких їх не було (кадровики під час доукомплектації працюють ледь не цілодобово й не мають змоги їздити по військкоматах), я вибрав час і поїхав до Києва, у Подільський районний територіальний центр комплектації та соціальної підтримки, на території якого рахується пункт постійної дислокації частини (насправді, ППД немає, є лише адреса, але то таке…).
Раніше я тут отримував військові квитки для військовослужбовців своєї роти без жодних проблеми – достатньо було здати витяг з наказу про призначення на посаду, копію паспорту, копію довідки про присвоєння ідентифікаційного коду й фотографію 3,5х4,5 см. Але цього разу комплект документів, який я привіз, мені ледь не жбурнули в обличчя з криком: «Сержанте, що ти собі дозволяєш?».
Річ у тім, що я прихав з документами бійця, який був тяжко поранений ще 14 вересня й на цій момент (це було в листопаді 2022 року) перебував у лікарні. У нашій роті він опинився в березні – після того, як його оселю в Гостомелі захопили кацапи, він прийшов пішки до Києва, на першому ж блокпості побачив військових і попросився на службу. За два тижні по тому ми виїхали до Миколаїва, а цьому бійцю (як і сотням інших) наша військова частина видала тимчасове посвідчення військовозобов’язаного – щоби було куди вписати закріплену за ним зброю… І ось тепер, виявляється, треба провести службове розслідування, притягнути цього солдата до дисциплінарної відповідальності та позбавити його премії, оскільки він, коли добровольцем пішов на фронт, не мав мобілізаційного розпорядження оцього самого Подільського РТЦК та СП. Як виявилось, такий наказ видав Рєзніков.
Зараз цей солдат під Бахмутом – без військового квитка та з довідкою ВЛК про те, що він «обмежено придатний у військовий час». При цьому в Подільському РТЦК та СП обліком військовозобов’язаних займається мордатий лейтенант років 27, який випромінює здоров’я і про бойові дії знає лише завдяки телевізору. Можна не сумніватись, що такими мордатими заповнені всі військкомати та Міністерство оборони, натомість інвалідів після поранення направляють знову на фронт. От тільки незрозуміло, чому Подільський воєнком Русін 24 лютого не прибув на місце формування нашої частини (це було на виїзді з Києва в бік Гостомеля) й не забороняв приймати добровольців на військову службу без мобілізаційного розпорядження…
А ще Рєзніков дбає про, так би мовити, духовність, завдяки чому при кожній військовій частині харчується піп, вибачаюсь, капелан, який отримує «бойові» з щедрот українських платників податків, має статус учасника бойових дій і обіймає штатно-посадову категорію «капітан». Про те, що стаття 35 Конституції України відокремлює церкву від держави Рєзніков, звісно ж, не чув. Як і не чув про бодай елементарну повагу до військовослужбовців, через що він, будучи цивільною людиною, з’являється на люди у військовій формі.
Втім, сказати, що Рєзніков – то є найгірший міністр оборони було б неправдою. Він не найгірший. Він просто ніякий. Порожнє місце.
Володимир Бойко
