1. Військові - це зріз суспільства. Вони різні. Не всі ангели. Не всі освічені. Не всі законослухняні. Не всі вірні дружинам. Не всі ведуть здоровий спосіб життя. Не всі мають переконання. Але всі важливі, цінні й потрібні, бо без них може не стати нашої країни.
2. Кожен військовий приймає присягу, де є слова:
"...клянусь неухильно дотримуватись Конституції і законів України... Я клянусь захищати українську державу, непохитно стояти на сторожі її свободи і незалежності".Погодьтеся, дивно захищати українську державу від ворога мовою цього ворога?
До того ж Закон "Про Збройні Сили України" чітко говорить:
Мовою Збройних Сил України є державна мова.Тобто якщо припустити, що для декого з військових обітниці - це порожній звук і можна на них начхати, то може й лікарі нехай порушують присягу?
3. Якщо форма замість гордості стає індульгенцією, щоб не відповідати за власні слова й порушувати закон, нумо роздамо такі права усім, кого ми поважаємо. Українська комусь незручна. Тоді можна нею не говорити? - Можна. Так само можна не носити незручний бронежилет, і зброю можна не чистити. Нумо нехтувати усім незручним: одягом у публічних місцях, правилами дорожнього руху, зловживатимемо алкоголем й не платитимемо податки? В такій країні ми хочемо жити?
4. Російська у радіоперемовинах, вночі чи звернена до пораненого озброєного бійця - це небезпека. Листування чи приватна розмова російською - особисте право. Публічний виступ чи інтерв'ю від імені підрозділу - порушення закону.
5. Якщо боєць свідомо обирає для себе батальйон з націоналістичною ідеологією, не сповідуючи її, то це виглядає, наче називаєш себе набожним, а в Бога не віриш; чи гетеросексуальним, а у ліжку проводиш час із чоловіками. Щось не складається у моїй голові цей міфічний пазл про військових-націоналістів, які захищають своє право на мову ворога.
6. Ті, хто кажуть, що це мова їхньої матері, забувають, що цю мову нав'язала батькам матері імперія, яка за 300 років замордувала мільйони українців саме за мову. І свідома принципова відмова від української сприяє окупації всієї нації.
7. Звісно, не можуть всі вмить українізуватися у війську. Особливо в умовах перенапруження, ризику, небезпеки, критичних ситуацій, трагедій на полі бою. Але це на передовій.
У тилу більше немає жодних виправдань. Ми мовний окоп. Ми мусимо створити мовну фортецю, щоб наші воїни поверталися у дружній український українськомовний світ, де їм буде комфортно перейти на мову країни, яку вони захищають.
8. Я листуюся з багатьма військовими. І ЖОДЕН ніколи не написав мені російською. Хоча, думаю, частина з них може спілкуватися нею, скажімо з літніми батьками. Але вони поділяють мої цінності, знають, що мені буде приємно, і я завжди підтримаю їх на шляху їхньої українізації.
Тому мені хотілося б, щоб українізація тилу була якомога лютішою, а фронту - такою, що огортає мовою, неначе обіймами.
Elizabeth Bielska
