Так звані “русскіє” — спадкоємці Орди, а не Русі

 

Історія народів не зникає від зміни назв. Адміністрації, кордони, династії можуть змінюватися, але етнічна основа народу залишається тією самою, навіть коли її намагаються приховати під новими іменами. Саме це й сталося на землях, що згодом отримали назву Московія.

1. Хто жив у серці майбутньої Московії

На території середнього Поволжя, у місцях, де сьогодні стоїть Москва, від початку жили угро-фінські та тюркські племена — меря, весь, мурома, мещера, а також булгари. Саме волзькі булгари створили у VII–X століттях потужну державу — Волзьку Булгарію, яка прийняла іслам ще в 922 році, тобто на кілька поколінь раніше, ніж Київська Русь прийняла християнство.
Ці булгари — прямі предки сучасних татар, які здавна населяли “серце Московії”, береги Волги й Оки.

Місто Москва з’являється в літописах лише у 1147 році — майже через двісті років після існування Булгарії. Й сама назва “Москва” має фінно-угорське походження, від “mosk” — темний, болотний, і “va” — вода, тобто “гнила вода”, “болотисте місце”. Це свідчить, що слов’ян там тоді ще не було: їхні поселення з’являться пізніше, після переселень із Суздальської та Ростово-Володимирської земель.

«Русскій» — це татарин, що прийняв хрещення

Історія формування московського народу — це історія поступового перетворення татарських і фінських племен, що жили на болотистих землях по середній течії Волги та Оки, у так званих «русскіх». Саме ці угро-фінсько-тюркські племена становили основу населення майбутньої Московії, тоді як Київська Русь була зовсім іншим світом — слов’янським, культурним і християнським.

Коли у XIII столітті татаро-монголи завоювали ці землі, місцева знать швидко влилася у структуру Орди. Вона не лише служила ханам, але й перейняла їхній спосіб управління, їхню жорсткість, систему данини та беззаперечного підкорення. З часом ця знать почала хреститися — не через духовне прозріння, а для легітимації власної влади після занепаду Золотої Орди. Вони не «перейшли на службу московським князям» — вони самі й були московськими князями, тими самими вихідцями з ординських родів, які створили нову форму державності на основі ханської вертикалі.

Цар Борис Годунов був татарином. Те саме можна сказати про численні московські роди — Юсупових, Хованських, Урусових, Ордин-Нащокіних, Салтикових, Мансурових та ін. У XVI–XVIII століттях, як зазначав В. Ключевський, більшість московської провідної верстви мала татарське коріння. Вони формували мову, політичну культуру й характер майбутньої Московії. Саме тому московська культура так відрізнялася від української: замість відкритості та інтелектуальної традиції Києва — там панували деспотизм, страх і насилля, успадковані від Орди.

Назва «Москва» — фінського походження, означає «гниле болото». Це символічно: саме на болоті виросла держава, що взяла на себе роль «спадкоємиці Русі», але насправді мала зовсім інше етнічне й духовне коріння.

Філолог Олександр Шишков ще у ХІХ ст. писав:

«Если словенский язык отделить от российского, то из чего же сей последний состоять будет, разве из одних татарских слов, как то: лошадь, кушак, колпак, сарай…»

А історик Арсеній Насонов у 1940 році прямо зазначав:

«Русские — это летописные татары».

Цю ж думку підкріпив французький мандрівник маркиз де Кюстин, який після подорожі до Росії писав:

«Ведь немногим больше ста лет тому назад русские были настоящими татарами. И под внешним лоском европейской элегантности большинство этих выскочек цивилизации сохранило медвежью шкуру — они лишь надели ее мехом внутрь. Но достаточно их чуть-чуть поскрести — и вы увидите, как шерсть вылезает наружу и топорщится».

Отже, «русскій» — це не спадкоємець Київської Русі, а похідна ординського елементу, який узяв собі чуже ім’я, але зберіг ординську сутність. Відтоді минули століття, але за зовнішньою європейською оболонкою московит і сьогодні лишається тим самим — диким степовим воїном, що поклоняється силі, боїться свободи і не знає міри у владі.