Російська література як завжди все перебрехала. Яке там "Ми із будущего"? Ми воюємо з попаданцями з минулого.
З паперовими картами, на яких позначені військові частини, вже давно забудовані житловими будинками.
Зі щирим здивуванням, що села асфальтовані й освітлені ліхтарями.
З маніакальним бажанням захопити або хоча б пошкодити телевежі (а також пейджер і телеграф).
З постановочними новинами, коли навіть радісних пригноблених для телекартинки в Херсоні окупанти завозять автобусами з Криму.
З "баби іщо нарожают" військовою тактикою.
З обідраною технікою 80 років, попри всі мільярди, вбухані в переозброєння.
З вірою, що можна приховати правду в часи соціальних мереж і смартфонів з трьома камерами.
З ідеологією часів Валуєвського циркуляру "нєт, нє било і бить нє может нікакіх украінцев".
З нерозумінням того, що навіть захопивши місто танками, ти не зробиш з українців царевих холопів. Минулого разу потрапляння до полону воїнів УПА призвело до повстань в таборах і розвалило ГУЛАГ. Ми по антивоєнних мітингах в Москві, що тікають від одного мента, вже розуміємо, чому повстань не було до цього.