«Приєднання чи возз’єднання?» - книга, яку боялася імперія!

У Радянському Союзі історію формували не архівні документи — її диктувала КПРС

Особливо це стосувалося однієї події, яку роками повторювали як святу істину: Переяславської ради 1654 року.

У підручниках, газетах, фільмах і виступах партійних керівників ця подія подавалася однаково. Українці нібито «віками прагнули возз’єднатися з російським народом», а союз із Московією подавався як природний і бажаний фінал української історії.

Читайте також: Так звані “русскіє” — спадкоємці Орди, а не Русі

Ця формула звучала настільки часто, що для багатьох стала беззаперечною правдою.
Але в середині 1960-х один український історик вирішив уважно перевірити, чи відповідає ця історія реальним документам.

Його звали Михайло Брайчевський.

Він не був політиком і не виголошував гучних маніфестів. Його зброєю були архіви, джерела і холодна наукова логіка. Працюючи з документами XVII століття, він дедалі більше переконувався: офіційна версія радянської історії не витримує перевірки фактами.

10 самих моторошних уроків як переграти 99% людей: Макіавеллі

Протягом усього життя вас вводили в оману, переконуючи, що наполеглива праця та чесність є єдиними гарантіями успіху. Але озирніться навколо: справжні переможці ніколи не дотримувалися цих прописів. П'ять століть тому Макіавеллі всебічно задокументував реальну механіку влади, створивши відверте керівництво до того, як формувати реальність, а не лише реагувати на неї.

Ймовірно, ви перебуваєте в постійному пошуку тієї самої прихованої переваги або секрету, який пояснить, чому одні люди граючись керують реальністю, тоді як ви все ще намагаєтесь розібратися в правилах гри.

Висловимо думку, яка, найімовірніше, викличе у вас обурення:

Протягом усього життя вас вводили в оману, переконуючи, що наполеглива праця і кристальна чесність — це єдині гарантії успіху. Але озирніться довкола і визнайте суворий факт: справжні переможці ніколи не дотримувалися цих рецептів, і правила їхньої гри завжди були іншими.

П’ять століть тому Нікколо Макіавеллі став свідком найжорсткішої боротьби за владу в декораціях ренесансної Італії, де королівства руйнувалися за одну ніч, а цинічні стратегії створювали великі династії, поки хороші люди помирали в бідності.

Він скрупульозно задокументував кожен хід, створивши не просто історичну хроніку, а неприкритий кресленик реальної механіки влади.

Читайте також:  Кращі афоризми та цитати Нікколо Макіавеллі

Те, шо ви прочитаєте далі — це не суха теорія, а результат аналізу дій еліти. Тієї самої верхівки, яка формує реальність, замість того щоб просто реагувати на неї.

Ці 10 уроків проводять чітку межу між тими, хто веде, і тими, кого ведуть. І щойно ви навчитеся розпізнавати ці патерни, ви почнете помічати їх усюди.

Вам доведеться вирішити, чи справді ви готові дізнатися правду. Адже невігластво дарує комфорт, тоді як знання вимагають дій і відповідальності.

Якщо ви все ще тут і маєте намір зруйнувати ілюзії, напишіть у коментарях фразу:
«Я обираю усвідомленість», — і ми перейдемо до першого принципу.

Правило номер один говорить:

Психологія людей, які легко забувають імена (і це зовсім не випадковість)

Ви дивитеся людині прямо в очі, тиснете їй руку, ввічливо киваєте, дозволяючи їй говорити, відзначаючи інтонації, міміку, жести. І раптом майже миттєво вас накриває тривожне усвідомлення.

Ви не знаєте, як її звати.

Ім’я зникло — не вислизнуло, а саме стерлося, ніби звукова доріжка вашого життя на частку секунди перескочила, залишивши провал там, де щойно було щось важливе.

Ви продовжуєте усміхатися, зберігаєте зоровий контакт. Ваше обличчя залишається спокійним, зібраним, соціально бездоганним, але за цією зовнішньою рівновагою — напруження, внутрішній поспіх, майже паніка.

Ви гарячково прокручуєте в голові останні секунди, намагаючись вловити відгомін звуку, тінь складу, хоча б ритм імені — але замість цього порожнеча. Біла пляма саме там, де мала закріпитися її особистість.

І тут важливо почути головне: ви не самі.

І що ще важливіше — з вами нічого не зламалося.

Ви не неввічливі, ви не дурні. У вас не починається рання втрата пам’яті. І вам не байдуже — інакше ви б цього навіть не помітили.

Те, що сталося за ці кілька секунд, — не збій інтелекту і не дефект уваги. Це робота складного, тонкого і, на жаль, вкрай незручного механізму вашого несвідомого.

Маркіз де Кюстін про царську Росію і росіян. Цитати з книги «Росія у 1839 році» - «La Russie en 1839»

Маркіз де Кюстін (d'Astolphe de Custine) - французький дипломат, письменник, мандрівник (1790 - 1857) про царську Росію в книзі «La Russie en 1839»

Адже ще трохи більше ста років тому росіяни були справжніми татарами. І під зовнішнім лоском європейської елегантності більшість цих вискочок цивілізації зберегла ведмежу шкуру — вони лише вивернули її хутром усередину. Але досить трохи їх поскребти — і ви побачите, як шерсть вилазить назовні й стовбурчиться.

Росіяни сп’янілі рабством до втрати свідомості... Честолюбні, самовдоволені, хвалькуваті... Неоригінальні, бо позбавлені творчих обдарувань і природного розуму... Хитрі й ліниві, здатні працювати лише за високу винагороду, а не так, як у Європі — для блага інших... Боягузливі, і якщо вони безстрашні в бою, то лише тому, що через своє невігластво вірять обману начальства, що, загинувши, через три дні воскреснуть і опиняться вдома... Народ живе у вічному страху; і всім у Росії й завжди керує страх... Росіяни брехливі й підступні, бо всі їхні чесноти насправді є результатом удавання й обману... Усі ввічливі один з одним, але тут ввічливість — це не що інше, як мистецтво взаємно приховувати той подвійний страх, який кожен відчуває й навіює... Прославлена гостинність московитів також перетворилася на надзвичайно тонку політику, яка полягає в тому, щоб якомога більше догодити гостям, витративши якомога менше щирості...

Ілюзія зв'язку: як спілкування виснажує вас.

Ви помічали, що розмови та спілкування з іншими людьми можуть залишати почуття втоми, спустошувати енергію та знижувати життєвий тонус? У цьому есе ми аналізуємо концепцію ілюзії зв'язку та розкриваємо філософські ідеї Артура Шопенгауера про те, як соціальні взаємодії можуть виснажувати вас та заважати вашому внутрішньому балансу.

Вартість соціалізації 

Справжня ціна спілкування - це вдавання, коли ти зображуєш того, ким ти не є.

Цю думку особливо добре розуміють люди, які переступили сорокарічний рубіж. Лише залишаючись на самоті, людина здатна бути самою собою. І справа тут не у випадковості. За їхніми плечима — роки спілкування, конфліктів, суперечок, компромісів і спроб вписатися в суспільство або, навпаки, відгородитися від нього.

Вони вже з досвіду знають, наскільки виснажливою може бути постійна взаємодія з іншими. Після довгих років розмов, пояснень, підлаштовування під чужі очікування та безперервної присутності поряд із людьми приходить усвідомлення: усе це непомітно виснажує розум.

Але чому так відбувається? Саме це питання стоїть у центрі подальших роздумів — погляду на суспільство крізь призму філософського розуміння людської природи.

Згідно з цим поглядом, у той момент, коли людина входить у соціальне середовище, вона починає поступово втрачати себе. Не тому, що оточення зле чи вороже, а тому, що сама структура суспільства тримається на компромісі. Будь-яке спільне існування потребує взаємних поступок і постійного самоконтролю. Простіше кажучи, бути серед людей — означає стримуватися.

На кожній зустрічі ми непомітно коригуємо свої думки, інтонації й навіть риси характеру, щоб зберегти зовнішній спокій. Чим більше людей довкола, тим сильніше розмивається все живе й справжнє. Розмови стають обережними, ідеї — приглушеними, а щирість поступово розчиняється.

Щойно ми вступаємо в соціальну гру, щось усередині нас доводиться ховати. Гармонія потребує жертв. Істина стає предметом торгу, свобода — джерелом незручності. Щира реакція поступається місцем ввічливій усмішці.

Суспільство тримається на правилах пристойності, а ці правила часто існують за рахунок дрібних викривлень правди.

Українська народна пісня "Гей, була в мене коняка" допомагає викрити фальсифікації сепаратистів щодо Буджака

Тривають гарячі дискусії через назву "Бісо-арабія" яку нам нав'язують сепари замість старовинної назви Буджак.

Цікаво розглянути це питання в контексті української народної пісні "Гей, була в мене коняка" - пишуть в групі Ізмаїл-онлайн.

Пісня «Гей, була в мене коняка» — це відома українська народна козацька пісня, яка розповідає про життя, тяжку долю та втрати козака після війни. У ній згадується Буджацький степ, втрата коня, шаблі й рушниці, але водночас — віра в майбутнє. Пісня існує в численних варіаціях тексту та мелодії.

Це не просто пісня про коня — це пісня про виживання й незламність козацького духу, про героя, який повернувся з війни, але опинився сам-на-сам із буденністю.

Показовою є згадка рядка «ляхи шаблю пощербили», що прямо вказує на час коли була написана пісня: це доба постійних збройних конфліктів між козаками та Річчю Посполитою — кінець XVI – першу половину XVII століття.

Важливо й те, що в цей період козаки співають саме про Буджацький степ, а не про якусь там династичну «землю Басараба» (до речі, валаська Basarabia не включала в себе територію Буджака!) А війни Московії проти Османської імперії в цьому регіоні розпочалися лише наприкінці XVIII століття, значно пізніше часу появи пісні. Саме тоді в Буджаку вперше з'явилися московити і не існувало ніякої "Землі Бесараба".

Битва за переправу «Ісмаїл гечіді» (İsmail geçidi), перемогу в якій отримали козаки, а не Суворов, відбулася в 1790 році, і козаки напевно співали «Гей, була в мене коняка» відпочиваючи після битви.

Степана Бандеру варто цінити хоча б за те, що його панічно бояться наші вороги

 

Сьогодні все прогресивне людство святкує день народження Степана Бандери — українського політичного діяча, одного із чільних ідеологів, практиків і теоретиків українського націоналістичного руху XX століття.

Степана Бандеру варто цінити хоча б за те, що його панічно бояться наші вороги навіть через багато років після його смерті.

Чому вони його бояться? Тому що однією з ключових ідей, яку він відстоював, є необхідність деколонізації людожерської радянської імперії та звільнення поневолених нею народів.

Цю ідею досі бояться вголос вимовляти і наші вороги, і світові, прости господи, лідери, і хорошіє узкіє, і українська влада, вата, соросята та ждуни.

У своїх працях Бандера послідовно наголошував: ідея без масової віри й активного чину не стає реальною силою, а саме організовані маси роблять її дієвою.