Как чекисты взрывали Киев

1941, 24 сентября в 16.00 на Крещатике прозвучала серия мощных взрывов, практически разрушивших исторический центр города, который перестраивался на протяжении XVIII - начала XX веков. Пожар, разгоревшийся в результате этого, уничтожил около 200 зданий, среди них – 5 крупнейших отелей, 2 крупнейших универмага, 5 кинотеатров, консерватория, центральный почтамт, здание горсовета, дома архитектора и ученых, а также самое высокое здание довоенного Киева – 12-этажный 1-этажный.

Первым взлетел на воздух универмаг "Детский мир", где размещался склад конфискованных у населения радиоприемников и пишущих машинок. В соседнем здании немцы разместили комендатуру, перед которой стояла большая толпа киевлян, собравшихся для регистрации. Оккупационное командование сразу после взятия города объявило, что регистрация необходима для устройства на работу. Сколько из этих людей погибло и получило ранения, неизвестно до сих пор.

Вскоре раздался второй взрыв, а потом - еще и еще. В течение последующих нескольких дней они сотрясали город регулярно с интервалом в 10-15 минут. От взрывов начались пожары, охватившие центральные районы, но тушить их было нечем, поскольку красноармейцы перед уходом из Киева вывели из строя водопровод. Германские и украинские пожарные пытались насосами качать воду по шлангам из Днепра, но этого было явно недостаточно.

Раскрашенное фото И.Г. Старинова и одна из последних почтовых марок СССР, посвященная И.Д. Кудре.

Здания один за другим взлетали в воздух в течение пяти дней, а пламя бушевало две недели.

В результате, к концу сентября, когда взрывы прекратились, почти весь центр Киева превратился в выжженные руины. Были уничтожены здания горсовета, обкома компартии (бывшая городская дума) пять кинотеатров, три театра, консерватория, центральный почтамт, цирк, пять гостиниц, семь крупных универмагов, обувная фабрика, музыкальная школа, несколько библиотек и множество жилых домов.

Читайте також:  Як був знищений центр Києва і хто його зруйнував: пекельний вересень 1941-го

Киевляне чувствовали себя как на пороховой бочке - никто не знал, какой дом и когда взорвется следующим. 

Сколько погибло немецких солдат и жителей города - неизвестно. По современным оценкам, погибших горожан было не меньше тысячи.

Во времена СССР вину за это официально возложили на немцев. В частности, в изданной в 1964 году "Истории Киева" было написано буквально следующее: "Свое пребывание в Киеве гитлеровцы отметили варварскими разрушениями. (...) Они взорвали и сожгли все дома на центральной магистрали города - Крещатике и прилегающих улицах. От площади Калинина до Бессарабки на месте многоэтажных зданий остались груды кирпича. Разрушение Киева гитлеровцы с провокационной целью приписали большевикам-подпольщикам".

Конечно, разрушение собственного города (а немцы после захвата Киева считали его своим) с целью дискредитации советских диверсантов выглядело, мягко говоря, неубедительно. Особенно - с учетом того, что в сентябре 1941-го киевские подпольщики еще никак себя не проявили, а гитлеровцы даже не знали об их существовании. Но коммунистических пропагандистов не особо заботило правдоподобие их пропаганды, поскольку в условиях тотальной цензуры публично опровергнуть ее никто не мог.

Читайте також:  Окупований Київ в об'єктиві класика чорно-білої фотографії Герберта Ліста

А уже в постсоветские времена выяснилось, что всё было совсем не так. Минирование Киева произвели специалисты оперативно-инженерной группы Юго-Западного фронта, которую возглавлял полковник НКВД И.Г. Старинов по прозвищу "патриарх диверсий". Его главным помощником в этом деле был капитан НКВД И.Д. Кудря, оставшийся в Киеве для подпольно-диверсионной работы после сдачи города. Город начинили радиоуправляемыми фугасами Ф-10, они же Бе-Ми, по фамилиям разработчиков - Бекаури и Миткевича.

Люди Старинова начали работу заблаговременно. Еще в августе и первой декаде сентября 1941 года они заминировали более сотни крупных зданий. Не все фугасы сработали, некоторые немцам удалось обнаружить и обезвредить (в частности, три тонны тротила и две радиомины, заложенные в подвале музея Ленина), но большинство зарядов детонировало в штатном режиме по радиокомандам с советской территории.

Результат виден на фотографиях, размещенных внизу. Кстати, наверное, не все знают, что такая же участь была уготовлена Ленинграду и Москве в случае их сдачи. Там тоже проводилось активное минирование, причем не только промышленных и военных объектов, но и сугубо мирных зданий.

Читайте також: Советская тактика выжженной земли: факты и последствия

Например, в 2005 году при реконструкции гостиницы "Москва" в ее фундаменте случайно обнаружили полуторатонную радиомину, заложенную осенью 1941 года. Думаю, мало кто из москвичей знает, что эта гостиница, находящаяся буквально в 200 метрах от Кремля, в течение шестидесяти послевоенных лет стояла на полутора тоннах тротила, которые при взрыве превратили бы ее в груду развалин. И никто не знает, в скольких московских домах чекистская взрывчатка до сих пор не обнаружена. НКВД умел хранить свои секреты...

Карта-схема разрушений в Киеве.

Красным помечены здания, полностью разрушенные или сгоревшие в результате диверсий НКВД в сентябре 1941 года.
Желтым - здания, получившие фатальные повреждения и впоследствии снесенные как непригодные к восстановлению.
Фиолетовым - здания, разрушенные немцами в 1943 году перед бегством из Киева.
Синим - здания, снесенные после войны.
Зеленым - уцелевшие здания.

Слева - уникальное фото, сделанное незадолго до первого взрыва. На нем - здание комендатуры, перед котором собралась толпа горожан, пришедших для регистрации. Справа - то же место с более близкого расстояния вскоре после взрыва.

Слева - еще одно уникальное фото: какой-то немец, решивший сфотографировать киевскую улицу, случайно снял один из взрывов.
Справа - последствия взрывов на Крещатике.

Немцы с ящиками тротила и радиоминами, извлеченными из подвала музея Ленина.

Справа - приемник радиомины Ф-10 крупным планом. Эту мину можно было инициировать радиосигналом на дистанции до 700 километров, а ее аккумулятор сохранял работоспособность в течении трех месяцев. В 1941 году СССР был единственной страной в мире, имевшей на вооружении такие боеприпасы.  

Слева - так называемый "небоскреб Гинзбурга", взорванный радиоминой в ходе одной из диверсий. Его разрушение произошло из-за несогласованности действий различных диверсионных подразделений НКВД.
Управление, отвечавшее за организацию подпольной работы на оккупированных территориях, разместило в "небоскребе" тайный склад оружия, взрывчатки, денег и фальшивых документов для диверсантов. Но в результате подрыва, организованного опергруппой Старинова, всё это было уничтожено.
Справа - немецкий аэрофотоснимок, на котором видно сгоревшее здание Киевского обкома компартии Украины.

Слева - взорванные жилые дома и магазины, справа - немцы спасают свои вещи из очага пожара.

Немцы в своей контрпропаганде активно и небезуспешно использовали тему киевских взрывов, см. центральный плакат.

Панорама Крещатика после диверсий.

Так звані “русскіє” — спадкоємці Орди, а не Русі

 

Історія народів не зникає від зміни назв. Адміністрації, кордони, династії можуть змінюватися, але етнічна основа народу залишається тією самою, навіть коли її намагаються приховати під новими іменами. Саме це й сталося на землях, що згодом отримали назву Московія.

1. Хто жив у серці майбутньої Московії

На території середнього Поволжя, у місцях, де сьогодні стоїть Москва, від початку жили угро-фінські та тюркські племена — меря, весь, мурома, мещера, а також булгари. Саме волзькі булгари створили у VII–X століттях потужну державу — Волзьку Булгарію, яка прийняла іслам ще в 922 році, тобто на кілька поколінь раніше, ніж Київська Русь прийняла християнство.
Ці булгари — прямі предки сучасних татар, які здавна населяли “серце Московії”, береги Волги й Оки.

Місто Москва з’являється в літописах лише у 1147 році — майже через двісті років після існування Булгарії. Й сама назва “Москва” має фінно-угорське походження, від “mosk” — темний, болотний, і “va” — вода, тобто “гнила вода”, “болотисте місце”. Це свідчить, що слов’ян там тоді ще не було: їхні поселення з’являться пізніше, після переселень із Суздальської та Ростово-Володимирської земель.

 

«Русскій» — це татарин, що прийняв хрещення

Історія формування московського народу — це історія поступового перетворення татарських і фінських племен, що жили на болотистих землях по середній течії Волги та Оки, у так званих «русскіх». Саме ці угро-фінсько-тюркські племена становили основу населення майбутньої Московії, тоді як Київська Русь була зовсім іншим світом — слов’янським, культурним і християнським.

Коли у XIII столітті татаро-монголи завоювали ці землі, місцева знать швидко влилася у структуру Орди. Вона не лише служила ханам, але й перейняла їхній спосіб управління, їхню жорсткість, систему данини та беззаперечного підкорення. З часом ця знать почала хреститися — не через духовне прозріння, а для легітимації власної влади після занепаду Золотої Орди. Вони не «перейшли на службу московським князям» — вони самі й були московськими князями, тими самими вихідцями з ординських родів, які створили нову форму державності на основі ханської вертикалі.

Цар Борис Годунов був татарином. Те саме можна сказати про численні московські роди — Юсупових, Хованських, Урусових, Ордин-Нащокіних, Салтикових, Мансурових та ін. У XVI–XVIII століттях, як зазначав В. Ключевський, більшість московської провідної верстви мала татарське коріння. Вони формували мову, політичну культуру й характер майбутньої Московії. Саме тому московська культура так відрізнялася від української: замість відкритості та інтелектуальної традиції Києва — там панували деспотизм, страх і насилля, успадковані від Орди.

Назва «Москва» — фінського походження, означає «гниле болото». Це символічно: саме на болоті виросла держава, що взяла на себе роль «спадкоємиці Русі», але насправді мала зовсім інше етнічне й духовне коріння.

Філолог Олександр Шишков ще у ХІХ ст. писав:

«Если словенский язык отделить от российского, то из чего же сей последний состоять будет, разве из одних татарских слов, как то: лошадь, кушак, колпак, сарай…»

А історик Арсеній Насонов у 1940 році прямо зазначав:

«Русские — это летописные татары».

Цю ж думку підкріпив французький мандрівник маркиз де Кюстин, який після подорожі до Росії писав:

«Ведь немногим больше ста лет тому назад русские были настоящими татарами. И под внешним лоском европейской элегантности большинство этих выскочек цивилизации сохранило медвежью шкуру — они лишь надели ее мехом внутрь. Но достаточно их чуть-чуть поскрести — и вы увидите, как шерсть вылезает наружу и топорщится».

Отже, «русскій» — це не спадкоємець Київської Русі, а похідна ординського елементу, який узяв собі чуже ім’я, але зберіг ординську сутність. Відтоді минули століття, але за зовнішньою європейською оболонкою московит і сьогодні лишається тим самим — диким степовим воїном, що поклоняється силі, боїться свободи і не знає міри у владі.

Азійщина

Дивує, що чимало освічених закордонних політиків ще й досі з недовірою сприймають той факт, що ми з московитами – не один народ, навіть не брати і не побратими, а люті вороги уже віками. Тобто те, що було добре відомо в Європі 200–300 років тому, тепер звучить як відкриття.

Чужинці, які приїжджали до Московщини, детально її описували – і підкреслювали суто азійські звичаї. Зокрема це стосувалося становища жінок у нас і в них. Українка могла себе поводити цілком незалежно, її ніхто не дискримінував, вона могла сидіти за одним столом з чоловіками, втручатися в розмову, мати свою думку. Багато хто з жінок були освіченими.

Натомість у Московії плекалися дикі звичаї. Московитки були сховані від чоловічих очей. Вони не носили чадри, але сиділи у своїх покоях під замком.

Австрійський дипломат Йоган-Георг Корб (1670–1741) писав про вельмож, що «їхні дружини ніколи не перебували в товаристві з чоловіками і не брали участі в їхніх забавах». Кімнати для жінок будувалися в задній частині будинку, і хоча вхід до них був знадвору, але ключ господар тримав при собі. Чоловіків туди не пускали, а двір за кімнатами був обгороджений таким високим парканом, що хіба пташка могла побачити щось. До церкви жінок пускали дуже рідко, а ще рідше – в товариство друзів, хіба що вони вже були в літах. Люди заможніші мали свої приватні церкви біля хати. Коли ж бояриня чи дворянка хотіла на свято провідати більшу церкву, її везли у кареті настільки щільно заклепаній, що не видно було жодної шпаринки.

Фіолетовий колір інтер’єру. Із чим поєднується?

Зміст

• Фіолетовий колір та його відтінки
• З якими кольорами поєднується
• Таблиці поєднання з фіолетовим кольором
• Правила використання
• Як основний колір інтер’єру
• Як додатковий
• Фіолетові акценти
• Де використовувати
• У ванні
• На кухні

Правильно використовувати фіолетовий колір в інтер’єрі не так і просто. Він дуже активний і яскравий, тому треба підбирати не лише відповідні кольори, а й бути акуратними з тонами та навіть фактурами.

Фіолетовий колір та його відтінки

Фіолетовий виходить при змішуванні червоного та синього кольорів. Залежно від переважання того чи іншого кольору отримуємо різні відтінки – або теплі або холодні. У палітрі бузкових відтінків є такі популярні кольори: фіолетовий, пурпурний, ожиновий, баклажан, індиго, аметист, фуксія, лавандовий та ще більше десятка інших. Навіть якщо ви вирішите зробити монохромний дизайн – тільки в фіолетових тонах – нудним він не буде, оскільки багато різних відтінків, які непогано доповнюють один одного.

Походження московської мови

У Московщині перша провідна верства ІХ–ХІІ ст. походила з київських князів та їхнього оточення. Змішуючись з тубільцями угро-фіннами, ця верства помалу московщилася. До неї влилася ХІІІ–ХVI ст. велика ріка татарської провідної верстви.

Малий гурт українців розчинився в фінно-татарському морі. У ХVIII ст. домішалося багато балтійських німців, а в ХІХ ст. — інших змосковщених немосквинів (найбільше малоросів). Ті європейці домішувалися лише до аристократії та дворянства.

О. Грибоєдов пише: «Якби заблукав до нас чужинець, що не знає нашої історії, то він був би напевно подумав, що наші пани і наші мужики походять від двох цілковито різних народів».

Всі інші стани (понад 90% населення) лишалися азіатами. Отже, європейська домішка не могла, певна річ, змінити угро-фінно-татарської духовності москвина.

(Павло Штепа, історик та публіцист. «Московство», 1968 рік)

Етнографічна карта (Большая енциклопедія під редакцією Южакова. Том 16, Росія, С-Петербург 1904р)

В. Ключевський писав, що в 16-18 століттях більшість  московської провідної верстви було татарського походження, тому їм була чужа українська мова, культура, традиції. З цієї причини, московські правителі, пішли на культурний та мовний розрив з Києвом. Єдине, що їм було потрібне це спадщина Київської Русі та її славна історія, для того щоб оправдовувати свої загарбницькі походи під виглядом об'єднання слов'янських земель, та продовжувати ідеї Орди, але тепер вже під назвою Московія а пізніше Росія.

На протязі сотень років Москва знищуючи інші мови створила міф про свою власну московську мову присвоївши їй назву "російська" та доказуючи, що вона є істинно слов'янська та першородна, а всі інші (особливо українська та білоруська) є лише діалектами московської мови або діалекти спотво­рені польською мовою. Для цього були створені, а інколи просто замовлені, десятки різних "теорій", "наукових праць", "досліджень". 

Чи дійсно це так?

Як Московія привласнила історію Київської Русі

Створюючи свою ук­ра­їнську державу, українці повинні переглянути й уточнити свою історію, базую­чись на правді, достовірних фактах і історичних подіях. Пере­бу­ва­ючи упродовж століть під владою завойовників, українці фак­­тично були позбавлені можливості впливу на формування національної свідомості і розвиток своєї історії, в результаті чого історія України написана переважно на догоду цим завойовникам. Особливо не виясненим є питання про претензії і домагання Московїї, а в подальшому Росії, на історичну спадщину Київської Русі.

В романі-дослідженні В. Білінського (Країна Моксель або Московія // Київ: Видавництво ім. Олени Теліги, 2008, 2009, в трьох книгах) повідомляються факти, взяті з історичних джерел (переважно російських), що свідчать про докорінне перекручення історії Російської імперії, направлене на створення історичної міфології про те, що Московія і Київська Русь мають спільні історичні корені, що Московія має «спадкові права» на Київську Русь.

Звичайне шахрайство московитів, що привласнили собі минуле Великого Київського князівства і його народу, нанесло страшний удар по українському етносу. Тепер задача полягає в тому, щоби, на основі правдивих фактів, розкрити брехливість і аморальність московської міфології.