Ілюзія зв'язку: як спілкування виснажує вас.

Ви помічали, що розмови та спілкування з іншими людьми можуть залишати почуття втоми, спустошувати енергію та знижувати життєвий тонус? У цьому есе ми аналізуємо концепцію ілюзії зв'язку та розкриваємо філософські ідеї Артура Шопенгауера про те, як соціальні взаємодії можуть виснажувати вас та заважати вашому внутрішньому балансу.

Вартість соціалізації 

Справжня ціна спілкування - це вдавання, коли ти зображуєш того, ким ти не є.

Цю думку особливо добре розуміють люди, які переступили сорокарічний рубіж. Лише залишаючись на самоті, людина здатна бути самою собою. І справа тут не у випадковості. За їхніми плечима — роки спілкування, конфліктів, суперечок, компромісів і спроб вписатися в суспільство або, навпаки, відгородитися від нього.

Вони вже з досвіду знають, наскільки виснажливою може бути постійна взаємодія з іншими. Після довгих років розмов, пояснень, підлаштовування під чужі очікування та безперервної присутності поряд із людьми приходить усвідомлення: усе це непомітно виснажує розум.

Але чому так відбувається? Саме це питання стоїть у центрі подальших роздумів — погляду на суспільство крізь призму філософського розуміння людської природи.

Згідно з цим поглядом, у той момент, коли людина входить у соціальне середовище, вона починає поступово втрачати себе. Не тому, що оточення зле чи вороже, а тому, що сама структура суспільства тримається на компромісі. Будь-яке спільне існування потребує взаємних поступок і постійного самоконтролю. Простіше кажучи, бути серед людей — означає стримуватися.

На кожній зустрічі ми непомітно коригуємо свої думки, інтонації й навіть риси характеру, щоб зберегти зовнішній спокій. Чим більше людей довкола, тим сильніше розмивається все живе й справжнє. Розмови стають обережними, ідеї — приглушеними, а щирість поступово розчиняється.

Щойно ми вступаємо в соціальну гру, щось усередині нас доводиться ховати. Гармонія потребує жертв. Істина стає предметом торгу, свобода — джерелом незручності. Щира реакція поступається місцем ввічливій усмішці.

Суспільство тримається на правилах пристойності, а ці правила часто існують за рахунок дрібних викривлень правди.

Українська народна пісня "Гей, була в мене коняка" допомагає викрити фальсифікації сепаратистів щодо Буджака

Тривають гарячі дискусії через назву "Бісо-арабія" яку нам нав'язують сепари замість старовинної назви Буджак.

Цікаво розглянути це питання в контексті української народної пісні "Гей, була в мене коняка" - пишуть в групі Ізмаїл-онлайн.

Пісня «Гей, була в мене коняка» — це відома українська народна козацька пісня, яка розповідає про життя, тяжку долю та втрати козака після війни. У ній згадується Буджацький степ, втрата коня, шаблі й рушниці, але водночас — віра в майбутнє. Пісня існує в численних варіаціях тексту та мелодії.

Це не просто пісня про коня — це пісня про виживання й незламність козацького духу, про героя, який повернувся з війни, але опинився сам-на-сам із буденністю.

Показовою є згадка рядка «ляхи шаблю пощербили», що прямо вказує на час коли була написана пісня: це доба постійних збройних конфліктів між козаками та Річчю Посполитою — кінець XVI – першу половину XVII століття.

Важливо й те, що в цей період козаки співають саме про Буджацький степ, а не про якусь там династичну «землю Басараба» (до речі, валаська Basarabia не включала в себе територію Буджака!) А війни Московії проти Османської імперії в цьому регіоні розпочалися лише наприкінці XVIII століття, значно пізніше часу появи пісні. Саме тоді в Буджаку вперше з'явилися московити і не існувало ніякої "Землі Бесараба".

Битва за переправу «Ісмаїл гечіді» (İsmail geçidi), перемогу в якій отримали козаки, а не Суворов, відбулася в 1790 році, і козаки напевно співали «Гей, була в мене коняка» відпочиваючи після битви.

Степана Бандеру варто цінити хоча б за те, що його панічно бояться наші вороги

 

Сьогодні все прогресивне людство святкує день народження Степана Бандери — українського політичного діяча, одного із чільних ідеологів, практиків і теоретиків українського націоналістичного руху XX століття.

Степана Бандеру варто цінити хоча б за те, що його панічно бояться наші вороги навіть через багато років після його смерті.

Чому вони його бояться? Тому що однією з ключових ідей, яку він відстоював, є необхідність деколонізації людожерської радянської імперії та звільнення поневолених нею народів.

Цю ідею досі бояться вголос вимовляти і наші вороги, і світові, прости господи, лідери, і хорошіє узкіє, і українська влада, вата, соросята та ждуни.

У своїх працях Бандера послідовно наголошував: ідея без масової віри й активного чину не стає реальною силою, а саме організовані маси роблять її дієвою.