20 квітня (2 травня) 1891 року в селі Будище на Черкащині народився Юрій Тютюнник, військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР.
«Нічого не вичитаєш у нього на обличчі, – описував Юрка Тютюнника Юрій Яновський у романі «Чотири шаблі». – Похмуро зламані брови й над ними високе чоло. Далі і сурові уста запримітиш і скажено сильне підборіддя. Ні орлиних очей, ні соколиних брів, ні блискучої краси. Це – звичайний сільський парубок. Роки царської війни поклали багато важких думок у мозок – і ці думки світяться тепер із очей».
Походив із простої селянської родини, онук сестри Тараса Шевченка Ярини по материнській лінії.
«З Кирилівки вода збігає в яри й тече тими ярами, далі – річками і до Дніпра і до Буга. А от з Будищ вся вода, коли тече, то вже лише до Буга й ні капелиночки до Дніпра. З Моринець, як із Кирилівки – й сюди й туди. Якби взяти довжелезну-предовжелезну шворку та, забивши кілочки під Будищами, під Кирилівкою і під Моринцями, зав'язати за них ту шворку й дуже добре натягти, мали-б ми величезний трикутник: від Будищ до Кирилівки – дві версти, від Кирилівки до Моринець – три версти, а від Моринець до Будищ мабуть так, що верстов із п'ять буде.
Стародавнє Тютюниківське кодло в Моринцях. Звідтіль вони й до Будищ з'явилися. Як переповідав батько, першим Тютюником у Будищах був наймит із Моринець на ім'я Михайло. Ось цей Михайло моєму батькові дідом приходився, а мені за прадіда був…»
Так колись у спогадах напише він про рідні краї, село Будище (нині – Звенигородський район на Черкащині). А написати так могла тільки людина, щедро обдарована літературним талантом. Ніби просто, а от починаєш читати — й годі облишити.
Гени, скажете? Може, й так, адже був Юрко Тютюнник онуком рідної сестри Тараса Шевченка…
Закінчив Уманську агрошколу. 1913 р. забрали в солдати. Брав участь у Першій світовій, дослужився до офіцерського звання.
В середині жовтня 1914 р. дістав тяжке поранення в голову. Після шпиталю та нетривалої відпустки потрапив до 6-го Сибірського стрілецького полку. Дістав від командування пропозицію навчатись у військовому училищі. Склав екстерном іспити у Першій Київській гімназії, затим у грузинському місті Ґорі закінчив військову школу прапорщиків. 1916 р. був скерований до Сімферополя, в 32-й піхотний полк. Тут поручник Тютюнник і зустрів Лютневу революцію.
Щойно на обрії зійшла Українська Революція, Юрій поринув в українізацію. Навесні 1917 р. заснував Український військовий клуб імені гетьмана Петра Дорошенка. Невдовзі в тому ж таки Сімферополі сформував Перший український полк. На Другому Всеукраїнському військовому з’їзді був обраний членом Української Центральної Ради.
У січні-лютому 1918 р. почав організовувати загони Вільного козацтва на Київщині. Звенигородський кіш під його проводом упень розбив кілька чималих червоних угруповань. У бою на станції Бобринській вільні козаки Юрка Тютюнника розгромили 8-тисячну групу під орудою М.Муравйова і ледве не полонили самого її командира.
За гетьманування П. Скоропадського під контролем Юрка Тютюнника перебувала велика частина теренів Київщини та Херсонщини.
У червні 1918 р. 24 села у південній частині Таращанського повіту збройно виступили проти австро-німецьких військ та гетьманської влади.
Читайте також: Повний генерал Рогоза
Повстання організував Звенигородський кіш Вільного козацтва під проводом Левка Шевченка та Юрка Тютюнника. У селян було близько 10 тисяч гвинтівок, 43 кулемети, величезна кількість патронів і навіть 2 гармати. Повстанці подолали спротив німців і захопили Звенигородку, Тальне, Шполу, залізничні станції Борбринську, Цвіткове…
На початку липня звенигородці об’єдналися з таращанцями й створили кавалерійський ескадрон, артилерійську колону і кулеметний полк. Три німецькі дивізії все ж захопили Таращу, але після майже місяця запеклих боїв повстанці прорвалися до Дніпра. На Київщині лави повстанців налічували понад 40 тисяч людей. Німці посилили свої позиції за рахунок 35 тисяч війська з важкою артилерією, броньовиками та навіть літаками. Повстанців було відкинуто зі Звенигородського й Таращанського повітів. Звенигородський полк перейшов через Дніпро і склав зброю. Невелика частина вступила до червоної «української дивізії»…
Юрка Тютюнника заарештували і засудили до розстрілу. 14 грудня 1918р. він організував повстання в київській Лук’янівській в’язниці й вирвався на волю. В січні 1919 р. вже у Чорноморській дивізії УНР Тютюнника рокували до страти, але після геніальної промови на його бік перейшов цілий батальйон…
Юрко Тютюнник мчав шляхами тієї війни, наче палаюча зірка — українським небосхилом. У 1919 р., очоливши партизанський штаб отамана Матвія Григор’єва, якийся час воював разом з червоними проти денікінців. Дуже швидко побачивши зблизька, хто такі більшовики й що вони чинять в Україні, підтримав антибільшовицьке повстання, перейшов на бік Української Народної Республіки і пройшов великим рейдом – усім Правобережжям.
Очолив Київську групу Армії УНР.
Був заступником командувача Армії УНР.
Ініціював Перший Зимовий похід, що у 1919-20 р.р. тривав майже півроку. Коли українське військо було інтерноване у Польщі, Юрій Тютюнник продовжував боротьбу. Очолив партизансько-повстанський штаб із підготовки загальноукраїнського повстання. Став на чолі повстанської армії в Другому зимовому поході листопада 1921-го. Коли похід зазнав невдачі, почав боротьбу знову: зайнявся відновленням повстанської мережі, розбудовою агентури в підрадянській Україні...
Влітку 1922 р. в листі він писав:
«Незважаючи на те, що ми нібито притихли, червоні росіяни бояться нас: ми для їх, здається однаково, що Ганнібал для Риму, а може й гірше… Зараз вони обсадили румунську границю кавалерією і уперто чекають прориву «Тютюнніковських банд». Часом дивно буває, що вони нас бояться…».
У 1923 р. в результаті спецоперації ГПУ, що розроблялася на найвищому рівні, Юрія Тютюнника схопили «чекісти».
20 жовтня 1930 р. Юрко Тютюнник був розстріляний у Москві.
Йому було 39 років, і він прожив їх так, що іншим вистачило би на 100, а то й 200 земних літ.
Його народження було щасливим – не дарма ж він так і написав: «Моє щасливе народження…»
Ось почитаймо разом:
«Народився 20 квітня (за старим стилем) 1891 року в тому ж таки селі Будищах. Народження моє припало на самісінький Великдень, якраз тоді, коли люди під церквою паски святили.
Був на селі забобон, йняли люди віри, що той, хто вмре на Великдень, без ніякого тобі ходження по митарствах потрапляє просто до раю. Щасливі були отакі мерці. Й от мабуть тому мені також на роду написано, – казали, – щастя зазнати.
Чи то видано? Чи чувано? Треба йому на самісінький Великдень та ще й уранці до схід сонця народитися, гомоніли селяни.
Коли я народився, то йхазяйство батьки вже мали краще: двоє коней, корова, вівці... Так немовби то все віщувало, що я таки щасливіший від своїх старших живих трьох братів та сестер.
Стала мене мати годувати, а я почав рости.
Ну й погано ж тиріс! говорила менімати, як я вжебувдорослим. Але буду писати за батьківськими та за старших братів оповіданнями.
Справді погано ріс я. Мабуть не було такої дитячої хвороби, щоб мене вона поминула…
– Таке худе, такесухе аж синє... Самікістки та шкура. Та ще голова, як довбня. От-от, здавалося, переважить голова до низу й упаде хлопець і кістки з нього посипляться, – так оповідала мати про моє хворобливе дитинство.
Й вирішила мати, щоодначе толку з мене не буде – вмру, тому не дуже вже й турбувалася: не перша дитина мала вмирати... Коли влітку йшла жати, зачиняла й замикала мене мати в хаті і старшу двома роками сестру також, щоб годувала й доглядала. Щовечора, з поля повертаючись, сподівалася, що може й умер за день. Але я вперто жив, не хотів умирати й не вмер…»
Як же міг він померти в дитинстві, чи, скажімо, в юності, чи й на київських вулицях лютої зими 1918-го, коли вибивали більшовиків з Арсеналу? Адже йому судилася козацька смерть за Україну – хоч і не на Великдень це сталось, але, певне, Господь одразу прикликав його туди, де праведні спочивають, молячись за рідну землю…
Олена Бондаренко
Юрій Тютюнник учасник Першої світової війни. Взяв активну участь в українізації частин російської армії. В квітні 1917-го заснував Український військовий клуб імені гетьмана Петра Дорошенка, а за місяць по тому сформував 1-й Сімферопольський український полк. Під час другого Всеукраїнського військового з’їзду обраний членом Центральної Ради.
На початку 1918-го почав формувати загони Вільного козацтва на Київщині. На чолі Звенигородського коша (до 20 тисяч вояків) розбив кілька більшовицьких підрозділів. У бою на станції Бобринській розгромив 8-тисячну групу Михайла Муравйова і ледь не захопив у полон самого командувача.
Як згадував останній: «Революційна російська армія пройшла Україну, змітаючи на своєму шляху все, що носило ознаки буржуазно-шовіністичного сепаратизму… Та інакше було в Звенигородському повіті, де український шовіністичний націоналізм збудував собі кубло у вигляді так званого вільного козацтва. Ця організація не тільки не допустила нашої влади в повіті, а навпаки – перейшла в наступ, чим зробила нам чималу шкоду».
За часів Павла Скоропадського контролював значні території Київщини і Херсонщини. Один із керівників Звенигородсько-Таращанського повстання влітку 1918-го. Був заарештований і засуджений до розстрілу. 14 грудня організував повстання в Лук’янівській в’язниці Києва, завдяки чому опинився на волі. В січні 1919-го розстріляти його хотіли вже бійці Чорноморської дивізії УНР, однак після палкої промови Юрка Тютюнника батальйон перейшов на його бік.
В 1919-му на чолі партизанського штабу отамана Матвія Григор’єва деякий час разом із Червоною армією воював проти денікінців. Весною, уяснивши суть більшовицької політики в Україні («комуни, чрезвичайки і комісари з московської оборки»), підтримав антикомуністичне повстання («Влада радам народу України без комуністів»), перейшов на бік УНР і здійснив багатокілометровий рейд Правобережною Україною.
Командував Київською групою Армії УНР, заступник командувача Армії УНР. Один із ініціаторів Першого зимового походу (грудень 1919-го – травень 1920-го), який пройшов від першого до останнього дня.
Не склав зброю після інтернування українських частин у Польщі наприкінці 1920-го. Начальник партизансько-повстанського штабу, що готував загальноукраїнське повстання, командувач повстанською армією в Другому зимовому поході (листопад 1921-го). Попри невдачу, готувався до продовження боротьби – намагався відновити повстанську мережу, надсилав агентів у радянську Україну.
«Незважаючи на те, що ми нібито притихли, червоні Росіяни бояться нас: ми для їх, здається однаково, що Ганнібал для Риму, а може й гірше, – писав у листі влітку 1922-го. – Зараз вони обсадили румунську границю кавалерією і уперто чекають прориву «Тютюнніковських банд». Часом дивно буває, що вони нас бояться…».
У 1923-му в результаті спецоперації ГПУ захоплений чекістами. Розстріляний у Москві 20 жовтня 1930-го.
