Письменник Юрій Федькович – передвісник українського національного відродження Буковини

Юрій Федькович

Осип-Юрій Адальбертович Федькович (08.08.1834 - 11.01.1888) – видатний письменник романтичного напряму, письменник-романтик, передвісник українського національного відродження Буковини.

Справжнє ім’я письменника – Осип Домінік Гординський де Федькович. Ім'я Юрій він отримав у зрілому віці, прийнявши православ'я.

Ю. Федькович народився у містечку Сторонці-Путилові на буковинській Гуцульщині (тепер селище Путила Чернівецької області) в родині небагатого спольщеного шляхтича, управителя поміщицьких маєтків, згодом службовця Чернівецького магістрату Адальберта Федьковича герба Сас. Мати походила з сім’ї українського священика, проте в побуті дотримувалася селянських звичаїв що син перейняв від неї у майбутньому. 

У 1846-1848 рр. Федькович навчався у нижній реальній школі у Чернівцях. Грунтовне і доповнене згодом знання мови, яке виніс Федькович зі школи, стало передумовою його німецькомовної творчості, що розпочалася у роки заробітчанських мандрів юнака по Північній Молдавії та Румунії. Пізніше перебував у Ясах і Нямці (Молдова, 1849-1852), де вивчав землемірську та аптекарську справи. 

Першими друкованими творами Федьковича були балада та романтичне оповідання німецькою мовою “Der Renegat” (1859; сліди балади, опублікованої окремо, загублено).

Знай наших! Микола Лукаш - поліглот, який за три тижні міг вивчити найскладнішу мову.

Микола Лукаш: Найвидатніший світовий перекладач, замовчаний на Батьківщині

Поліглот, який за три тижні міг вивчити найскладнішу мову. 

 

Інтелектуал, який пам'ятав взагалі все, що бачив, почув або прочитав. 

 

Дисидент, здатний на мужній вчинок. 

 

Перекладач, який спромігся іншим народам розтлумачити глибину творів їх літературних геніїв.

 

Українець, який відроджував і розширював можливості рідної мови.

І при цьому чоловік, який дитиною до 4 років був німим, окрім книжок нічого матеріального не вважав за цінне, невибагливий до побуту, тонкий лірик, дотепний жартівник, але сором'язливий у стосунках з жінками, палкий футбольний фанат.

Про Миколу Лукаша казали, що знає 30 мов. А він уточнював, що добре — лиш 18. 

Себе вважав не перекладачем, а поетом. Не згіршим, аніж його сучасники Ліна Костенко чи Микола Вінграновський.

 

Його улюбленою лайкою було:

— Ви, перекладачі! 

 

Маючи неймовірне відчуття слова та талант лінгвіста, Микола Лукаш міг стати геніальним поетом або письменником: його вірші з зошита інтимної лірики "Розмова з нею" (1963 р.) вражають своєю образністю та тонким ліричним звучанням. Проте свідомо обрав переклад.

Чекіст вів Олену Пчілку на допит, прив'язавши мотузкою до коня

Бронзове погруддя письменниці, етнографа, фольклориста, матері Лесі Українки Олени Пчілки

Єдиний в Україні й світі пам’ятник Олені Пчілці встановлено в Луцьку у 2011 році біля Волинської обласної наукової бібліотеки, що носить її ім’я. І то з ініціативи громадськості та небайдужих українців. Сьогодні на честь неї в Україні названо лише кілька бібліотек, вулиці у деяких містах та гімназію в рідному Гадячі. Чим же так «завинила» мати Лесі Українки перед державою?

У Полтаві шанують Петра I, а не Пчілку.

Чому цю красиву жінку, яка була талановитою письменницею і публіцисткою, громадською діячкою та перекладачкою (знала п’ять мов), відомою фольклористкою, зрештою, мамою геніальної Лесі Українки та ще п’яти не менш талановитих дітей, так не шанували ні в часи російсько-радянського панування, ні в часи вже незалежної України? При тому, що вона була ще й першою жінкою членом-кореспондентом Академії наук України! Навіть на рідній Полтавщині Пчілка не заслужила пам’ятника у своїх земляків. Як і багато інших видатних українців, народжених цією землею. Зате російський імператор Петро І у повен зріст оселився у зросійщеній Полтаві.

Що нам було відомо про Ольгу Драгоманову (справжнє ім’я Олени Пчілки) донедавна? Геть небагато. Трохи знали її як дитячу письменницю і, звичайно, маму Лесі Українки та сестру Михайла Драгоманова. На її творчу спадщину наклали негласне табу, що діяло навіть після смерті діячки. Бо Пчілку звинувачували в «українському буржуазному націоналізмі» та шовінізмі. І це тавро тяжіє над нею й досі.

Ви ніколи не помічали, що в світі тільки одна «вєлікая культура», яка так сама себе назвала і продовжує?

Велікая русская культура – це такий самий фейк, як і переважно все в них (як Попов, який придумав радіо)

▪️ Ви ніколи не помічали, що в світі тільки одна «вєлікая культура», яка так сама себе назвала і продовжує? Всі культури цивілізації з гігантськими історіями, які проходили періоди античні, готичні, періоди Відродження, Просвітництва, Імпресіонізму, Модерну, Модернізму (і інших ізмів) – це просто «Італійська культура», «Французька культура», «Іспанська культура», «Британська культура», тощо (Українська культура теж). А от русская культура, яка переважно є культурою кінця 19 століття – це блін «вєлікая»! Я мовчу, що в них ні готики, ні барокко, ніфіга нема, а в той час, коли в світі шукали нові форми, вони малювали глибокий реалізм, та ще якщо тих передвижників копнеш, то там і росіян майже нема. Не буду тут заглиблюватися - всі ці імперські міфи класно розбирають Vakhtang Kebuladze, Volodymyr Yermolenko, Andrij Bondar, Іван Семесюк, Taras Lyuty і інші розумніші за мене інтелектуали.

▪️ Я просто веду це до того, шо руzzкая культура ідеально візуалізується в руzzкому окупанті – бідна, затуркана, безцільна і дуууууже нагла.  Оця наглість і робить з неї «вєлікую», тому що це вигадана паралельна реальність через тупу упоротість своєї величі на фоні відсутності каналізації. Велікая армія краде унітази, велікій пушкін краде Байрона, вєлікая Третьяковка краде картини всіх окупованих народів, а вєлікій Газпром возить це все по світу і показує в виставці «Русскій Авангард. От Малевіча до Шагала» (ага, найдіть серед них росіянина).

Що ми сьогодні скасовуємо. Чому культура під час війни перестає бути “м’якою силою”

Чому культура під час війни перестає бути “м’якою силою”

У перші ж дні повномасштабного вторгнення Росії в Україну західні уряди запровадили широкий спектр санкцій проти різних російських юридичних і фізичних осіб, насамперед вищих посадових осіб, відповідальних за агресію. Чимало компаній та олігархів теж опинились під санкціями як спонсори й посібники війни. Проте до чорного списку не потрапили діячі культури й науки, хоча багато хто з них роками готував ґрунт для війни своїми пропагандистськими, ідеологічно інтоксикованими творами та заявами. Десятки письменників, акторів, поп-зірок, кінорежисерів та науковців палко привітали анексію Криму в 2014 році, і так само ентузіастично заходились підписувати підлабузницькі листи на підтримку президента і того, що вони разом з ним називають “спеціальною військовою операцією” у 2022-му.

З ліберального погляду західної людини, підтримка війни і злочинної влади діячами культури мала би бути питанням радше моральної, ніж кримінальної відповідальності. Наївна тамтешня віра в те, що зі словом треба боротися словом, давала змогу російським пропагандистам тривалий час безперешкодно руйнувати західні інституції й підривати суспільну до них довіру. Лише події останніх років спонукали західні уряди відповідальніше поставитися до діяльності російських підривних центрів, накладаючи на них певні обмеження або й заборони. Тим часом культурна сфера розглядається й далі багатьма західними людьми як буцімто “аполітична”, відокремлена від геноцидної риторики російських лідерів, а тим більше від геноцидної практики російських військових. Пушкін, стверджують ліберали, не відповідає за Путіна, а Достоєвський не винен у тому, що робить Шойґу і його підлеглі.

Кинув виклик Російській імперії. Чому творчість Івана Котляревського є актуальною і нині

Український письменник, драматург, поет, автор поеми «Енеїда», засновник нової української літератури Іван Котляревський. Гравюра.

Що для нас означає Котляревський?

Відомий вислів французького філософа Ернеста Ренана: «Нація – це щоденний плебісцит». А ще цей мислитель писав: «Нація – це велика солідарність, утворена почуттям жертв, які вже принесено і які є намір принести в майбутньому. Нація вимагає минулого, але в сучасності вона резюмується цілком конкретним фактором: це ясно висловлене бажання продовжити спільне існування».

Власне, нація, аби продовжити своє буття, має «мати минуле», певний набір історичних символів. Останні служать національній консолідації, яка й дозволяє простувати в майбутнє.