 |
| Від Праги відступають підрозділи 2-ї танкової дивізії СС «Рейх», 5-й танкової дивізії СС «Вікінг» і 44-я мотопіхотної дивізії СС «Валленштейн», всього близько 7000 чоловік. 9 травня 1945 р. |
Як відомо, Друга Світова в Європі розпочалася у вересні 1939 року з моменту нападу Третього Рейху та СРСР на Польщу, а завершилася 7 травня 1945 року підписаним «Актом капітуляції» у французькому Реймсі. Традиційно у Західній та Центральній Європі вважають днем закінчення війни – 8 травня, бо Акт вступив у дію, лише о 23 годині 01 хвилина (за центральноєвропейським часом). А для Східної Європи днем закінчення війни є – 9 травня, бо в момент вступу у дію Акту, за московським часом було 01 година 01 хвилина ночі. Тому так склалося, що в одних день закінчення війни 8 травня, а для інших 9 травня. Проте мало хто задумується, про те, що підписанням «Акту капітуляції», насправді війна не завершилися! Ніякого масового та остаточного складання зброї, припинення вогню та здачі в полон, після 23 години 8 травня 1945 року з боку Вермахта – не було! Війна тривала!
Доволі є цікава деталь, що Акт капітуляції був підписаний не в Берліні, як більшість думають, а в Реймсі, і не 9, і не 8, а 7 травня. Чому так? США та Британія через прохання СРСР, погодилися відкласти публічне оголошення про капітуляцію, відповідно для того, щоб СРСР зміг підготувати «другу церемонію» капітуляції в Берліні. Із 17 журналістів, які були присутні при підписуванні Акту капітуляції, була взята клятва, що вони повідомлять про капітуляцію, тільки через 36 годин, рівно – в 15:00 8 травня 1945 року. Але американський репортер Едвард Кеннеді, після німецького повідомлення про капітуляцію, яке було в 14:27 (центральноєвропейський час) – 7 травня, вирішив, що він вільний від обіцянки тримати в секреті цю подію, і 7 травня в 15:41 (або 15:35) повідомив про німецьку капітуляцію. За що Кеннеді був звільнений з агенства, де працював. Тому мовчання про капітуляцію продовжилося, ще на день, тільки в день 8 травня «союзники» офіційно оголосили про капітуляцію. В СРСР про капітуляцію 7 травня – мовчали! Тільки після підписання свого акту капітуляції в Карлсхорсті, «Реймський акт» 7 травня був названий як «предварительный протокол капитуляции» та згаданий у зверненні Сталіна до радянського народу по радіо – 9 травня в 21:00.
Взагалі ідея про «безапеляційну капітуляцію Третього Рейху» озвучив Франклін Рузвельт (президент США, який 12 квітня 1945 помре) на конференції в Касабланці (Марокко) – 13 січня 1943 року. Сталін на цій конференції, де зібралися Рузвельт, Черчіль, генерал де Голль, не був присутнім, бо в ті дні відбувалася вирішальна – Сталінградська битва. Проект документа про капітуляцію розробляла «Європейська консультативна комісія» в січні 1944 року. Створення даної комісії, узгодили на «Московській конференції» 1943 року – на зустрічі міністрів закордонних справ США, Британії, СРСР. Документ під назвою «Умови капітуляції Німеччини», був узгоджений в липні 1944 року та схвалений «Антигітлерівською коаліцією» (США, Британія, СРСР). Проте згодом, через те що, текст мав рекомендаційний характер, група офіцерів генерала армії США Дуайта Ейзенхауера, напередодні капітуляції переробила текст. Автором є полковник Філлімор. Тому 7 травня о 02 годині 30 хвилин ночі (за центральноєвропейським часом), мав починатися процес підписання капітуляції. А підписали її о 02 годині 41 хвилина ночі (за центральноєвропейським часом). Підписували Акт: генерал-полковник Вермахту – Альфред Йодль, генерал-майор Червоної Армії – Іван Суслопаров, генерал-лейтенант Армії США – Волтер Сміт, генерал Французького експедиційного корпусу - Франсуа Севез. 7 травня 1945 року о 14:27 (по іншим даним 12:45) по німецькому радіо з міста Фленсбург, офіційно повідомили про «Акт капітуляції»! Сталін не визнавав даного Акту, і вимагав підписання нового Акту у захопленому Червоною армією – Берліні. Сам Сталін заявив: «Договор, подписанный в Реймсе, нельзя отменить, но его нельзя и признать. Капитуляция должна быть учинена как важнейший исторический акт и принята не на территории победителей, а там, откуда пришла фашистская агрессия, — в Берлине, и не в одностороннем порядке, а обязательно верховным командованием всех стран антигитлеровской коалиции». У відповідь «союзники» погодилися, другий раз підписати, той же самий Акт, неподалік Берліна. Але 8 травня в 15:15 по центральноєвропейському часі, Вінстон Черчілль повідомив британців про підписаний «Акт капітуляції» 7 травня в Реймсі. Після того ввечері, ще 8 травня, знову підписали Акт з ідентичним текстом, що був у Реймсі, і з тією самою умовою – о 23 годині 01 хвилина, 8 травня 1945 року – припинення вогню. А підписували не в самому Берліні, а в Карлсхорсті, і ставили свій підпис: Верховний Головнокомандуючий Вермахта – Вільгельм Кейтель, генерал-полковник Люфтваффе – Ганс Юрген Штумпф, адмірал військово-морських сил «Крігсмаріне» - Ганс Георг фон Фрідебург, маршал Червоної армії – Георгій Жуков, маршал військово-повітряних сил Британії – Артур Вільям Теддер, генерал військо-повітряних сил США – Карл Спаатс, генерал Французького експедиційного корпусу – Жан Жозеф Марі Габріель де Латр де Тассіньї. Що робили там французи, країну яких Гітлер окупував в 1940 році, а звільнили її британці з американцями в 1944 році - це загадка! Бо по такому принципу і по справедливості, мали б, також підписувати Акт, генерали евакуйованих експедиційних сил з окупованих: Польщі, Чехословаччини, Данії, Голландії, Бельгії, Югославії, Албанії, Греції, Норвегії. А радянські громадяни дізналися про підписання «Акту капітуляції», лише о 2 годині, 10 хвилин ночі (по московському часі) – 9 травня 1945 року. Весь день «Совинформбюро» повідомляло про капітуляцію. Зачитав текст Акту капітуляції та Указу про оголошення 9 травня «Днем Перемоги» в СРСР – диктор Юрій Левітан. Тільки ввечері у зверненні до народу, виступив Сталін, а в 22 години вечора за Москвою, відбувся артилерійський салют.
Поки США, Британія та СРСР святкували перемогу над Третім Рейхом, неподалік у Празі відбувалися бої між Червоною армією та Вермахтом. З 5 по 8 травня у самій Празі, відбулося народне повстання проти окупантів. Прага стала «другим Берліном». Німці до останнього придушували збройні виступи чехів. Проте з наближенням радянських військ до міста, війська Вермахту почали евакуйовуватися на Захід. Тільки вранці (4 година ранку) 9 травня, через 2 дня після оголошення Акту капітуляції в Німеччині, у Прагу вступили радянські сили, коли вночі по радіо (2 година ночі), і в самому СРСР оголосили про капітуляцію. Бої в Празі продовжувалися до 16 години дня, дивізії СС «Рейх», «Вікінг», «Валленштейн», які не встигли покинути місто, продовжували чинити шалений опір радянським окупантам, незважаючи на своє безвихідне становище! Але їм таки довелося, точніше залишкам їхніх дивізій – капітулювати. Проте є цікава деталь, що частина російської «РОА», яка служила в складі Вермахту, перейшла на бік чехів, але коли стало ясно, що американці не планують звільняти Прагу, подалися за своїми «вчорашніми», які знову стали «сьогоднішніми» союзниками, тобто за німцями на Захід. Цей факт доводить, що росіянам без різниці за кого воювати, за «пузирь» вони готові битися і за червоних, і за білих, і за коричневих, і за зелених, та хоч за позаземні цивілізації, головне, щоб платили їхньою твердою валютою – водкою або бояришніком. Тому бої в Чехії продовжувалися, аж до 16 травня 1945 року. Справа в тому, що багато дивізій Вермахту (у тому числі російське «РОА»), просто відчайдушно рвалися на Захід, щоб здатися в полон американцям, аби тільки не радянським на Сході. Тому по дорозі до своєї мети, у прямому сенсі з боями, проривалися на Захід, комусь вдавалося, а комусь ні. Але факт є фактом, попри капітуляцію, бої після 7, 8 і 9 травня – не припинилися. Для прикладу, 12 травня біля чеського міста Пльзень, була взята у полон колона РОА з генералом Власовим. Вночі того 12 травня, біля села Слівіце, було знищено залишки відступаючих з Праги змішаних дивізій СС (у тому числі залишки СС «Валленштейн» та «Дас Райх»), а також багато цивільних осіб, які не хотіли потрапляти у полон совєтам. Битва тривала практично добу! Керував відступаючими граф Карл–Фрідріх фон Пюклер–Бургхаус, який був обергруппенфюрером Управління СС Богемії та Моравії. Сам фон Пюклер з частиною бійців, яким вдалося раніше прорватися, ще 9 травня вів переговори з командуванням «третьої армії США», про здачу їм у полон, на що отримав у відповідь – ні. 11 травня фон Пюклер, біля села Слівіце зробив табір, який в той же день диверсійні групи Червоної армії атакували. Згодом приєдналися регулярні частини Червоної армії та з вогневою підтримкою «третьої армії США», продовжували атаку. Також радянськими, було застосовано установку «Катюша». В результаті табір був розбитий, а гарнізон капітулював. Сам фон Пюклер – застрелився. 13 травня, радянські взяли в полон ще 2,5 тисячі солдат СС, 14 травня до 12 тисяч, 16 травня біля Карлсбада (Карлові-Вари) до 15 тисяч. Всі вони проривалися до американців!
Одна із останніх великих битв Другої Світової у Європі, має назву – «Полянської битви». Ця битва відбулася 14-15 травня 1945 року, біля міста Поляна (нині Словенія). Битва відбулася між хорватськими «Усташі», сербськими «Четниками», словенським «Домобранством», німецькими частинами Вермахта та югославськими партизанами (комуністами) Йосипа Броз Тіто. 14 травня усташі, четники, домобранство та німці, зблизившись з військами Тіто, вимагали від них «вільний коридор», щоб прорватися до Австрії, але останні відмовили і відповідно відбулася битва. Вранці 15 травня на допомогу партизанам Тіто, прибули британські танки. В результаті перші – здалися!
Хоча самою останньою битвою, вважають битву за Оджак, яка тривала з 19 квітня по 25 травня 1945 року. Битва відбулася на території теперішньої Боснії та Герцоговини, між хорватськими «Усташі» та югославськими партизанами Тіто. Усташі зайнявши Оджак, ще 19 квітня, і потрапивши в оточення з боку партизанів Тіто, на протязі місяця успішно відбивали атаки комуністів. Хоч партизани Тіто залучали артилерію, бронетехніку і навіть в кінці авіацію. Хорвати сміливо втримували свою останню «фортецю» - Оджак, проте 23 і 24 травня була залучена партизанами Тіто, авіація для остаточного розгрому хорватських усташі. Вночі з 24 на 25 травня, Петар Райкович командир усташі, дав наказ двом групам, почати спробу прориву з оточення, і втечі в ліс. Але план втечі усташі був розкритий партизанами Тіто, які нанесли їм смертельний удар. Сам Райкович в кінці битви застрелився. Партизани Тіто увірвавшись у місто, почали масове вирізування місцевого населення, яке підозрювали у співпраці з усташі. Проте тільки одиниці з числа усташі, втекли таки у ліс. Останнього їхнього солдата, було знищено навесні 1947 року, у Липі. На протязі 30 наступних років, інформація стосовно битви за Оджак, була у Югославії – засекречена! Йосип Броз Тіто наказав негайно після битви, засекретити інформацію про неї. За будь-яку згадку про цю битву, передбачалося ув’язнення. Тільки через 30 років, з’явилися перші відомості про неї, а вся інформація, тільки після розпаду Югославії. Проте днем визволення Оджака в Югославії, було не 25 травня, а 14 квітня 1945 року.
Крім цих битв, окремі німецькі війська відмовлялися капітулювати, навіть, коли вже знали про Акт капітуляції. Німецький гарнізон на острові Олдерні (Британія), відмовлявся здаватися до 16 травня 1945 року. На території західної Латвії, відомої як «Курляндський котел» до 15 травня 1945 року, німецькі війська чинили збройний спротив, частинам Червоної армії. На півночі Італії німецькі війська з «Козачим станом» (донські та кубанські козаки, які служили у Вермахті, бо вважалися нащадками готів, тобто арійців) до 18 травня 1945 року, билися проти британців. Після здачі в полон британцям, козаків (45-60 тисяч) в Ліенці (Австрія) передали СРСР, де вони пішли по етапу, тобто в ГУЛАГ. З 5 квітня по 20 травня 1945 році на голландському острові Тексел, в таборах полонених грузинів-червоноармійців, відбувся збройний бунт проти німців. Після того, як німці їх розбили, частини живих грузинів, перейшли до партизанських дій. Тільки 20 травня, коли висадилися канадські (входили у склад британських військ) війська на острові, німців було розбито.
На півночі Німеччини, землі Шлезвіг-Гольштейн до 23 травня 1945 року, були під контролем німецького (Фленсбургського) уряду. «Фленсбургський уряд» існував з 30 квітня по 23 травня 1945 року. Керівником був грос-адмірал військово-морських сил Третього Рейху – Карл Дьоніц, який вважався наступником Адольфа Гітлера. Виходячи з того, що нібито 30 квітня 1945 року, Фюрер «застрелився» у себе в бункері, але це не доведена версія, бо навіть Сталіна після війни і до кінця свого життя, мучила думка, що Гітлер – живий! І що він в Іспанії або Аргентині, і покинув Рейх на реактивному літаку або підводному човні. Бо жодна експертиза спалених, застрелених, отруєних кількох так званих Гітлерів, тобто його двійників, яких знайшли в Берліні, не довела, що серед них таки був труп справжнього Фюрера! Тому Фюрер після так званої «смерті», не давав спокійно спати – «Вождю»! Але тоді 30 квітня в так званому «заповіті» Гітлера, Карл Дьоніц став його спадкоємцем. Але Дьоніц став не Фюрером, а Рейхспрезидентом. Міністр пропаганди Йозеф Геббельс став Рейхсканцлером, Мартін Борман – «міністром партії». Германа Герінга та Генріха Гіммлера, Гітлер в «заповіті» оголосив зрадниками та викреслив з числа керівників Рейху. Герінга «СС» в Баварії, тримало під своїм контролем. Гіммлер був разом з Дьоніцом, якому так і не повідомили, що його Гітлер оголосив зрадником. 1 травня, коли стало відомо про «самогубство» Фюрера, Геббельс покінчив з собою. Борман втік з «Фюрербункера». Тоді колишній міністр фінансів Людвіг Шверін фон Крозіг, якому запропонували зайняти місце Геббельса, таки відмовився від посади канцлера, і став так званим «прем’єр-міністром». Вночі з 1 на 2 травня 1945 року, Дьоніц виступив по радіо до нації, у якому повідомив про «героїчну смерть» Гітлера, і що війна буде продовжуватися в «ім’я спасіння Німеччини» від руйнувань Червоної армії. Хоча Дьоніц все добре розумів, що Рейх та Вермахт на межі краху. Проте він намагався, зберегти вірність вцілілих німецьких військ, керівництву Рейху. Також намагався, щоб німецькі армії здавалися американцям або британцям, але не радянським, бо боявся, що будуть репресії з їхнього боку. 5 травня Дьоніц, послав адмірала Ганса-Георга фон Фрідебурга для переговорів з генералом армії США Дуайтом Ейзенхауером в Реймсі. Альфред Йодль прибув згодом. Дьоніц наказав їм затягувати переговори, щоб німецькі війська та біженці могли здатися саме західним державам. Але Ейзенхауер погрожував, що ті хто намагатимуться перетнути його лінію, будуть вбиті, а іншим таки доведеться здаватися СРСР. Коли це Дьоніц дізнався, то наказав Йодлю підписувати «Акт капітуляції» 7 травня 1945 року, що і було зроблено. Колишній міністр озброєння Альберт Шпеєр, вважав, що після капітуляції «Фленсбургський уряд» сам розпуститься. Проте Дьоніц та інші міністри, вважали, що потрібно продовжувати його існування в надії стати «тимчасовим урядом», але уже післявоєнної Німеччини. Де-факто прем’єр-міністр Британії Вінстон Черчілль, визнав повноваження «Фленсбургського уряду», але в крайній мірі до капітуляції. Після капітуляції 7 травня, США та Британія не визнали даний уряд. 20 травня 1945 року СРСР назвав «Фленсбургський уряд» - «бандою Дьоніца», і відкинув будь-яку ідею, щоб визнати юридично його. 23 травня 1945 року британський офіцер зв’язку, відправився в штаб-квартиру Дьоніца, яка була у місті Фленсбург та попросив дати йому поспілкуватися зі всіма членами уряду. Згодом він їм зачитав наказ генерала армії США Ейзенхауера, про розпуск «Фленсбургського уряду» та арешту всіх його членів. Відсутність влади в Німеччині після 23 травня 1945 року, була закінчена 5 червня 1945 року, коли представники союзних держав підписали - «Декларацію про поразку Німеччини» та проголосили на її території, верховну владу «Союзного Військового Окупаційного Уряду». На початковому етапі, окупація Німеччини реалізовувалася 4 державами (США, Британія, СРСР та Франція), кожна з яких мала власну окупаційну зону та через союзну «Контрольну раду», яку можна вважати наступницею адміністрації Дьоніца.
Останніми німецькими солдатами Вермахту, які офіційно здалися, можна вважати 10 німців (офіцер і 9 солдатів) на острові Шпіцберген (Норвегія), які були відправлені на полярний архіпелаг, ще в серпні 1944 року для встановлення метеостанції. 29 квітня 1945 року вони втратили радіозв’язок з Рейхом. Тому жили в ізоляції від всього світу, аж до вересня 1945 року! Коли їх випадково знайшли норвежські мисливці на тюленів. Ніякого спротиву німці при арешті не чинили, і 4 вересня 1945 року вони здалися.
Як показує дана історія, попри капітуляцію, деякі німецькі солдати, які були вірні Рейху, продовжували боротися до кінця, навіть, коли ситуація була безнадійна! І в цій війні, хоч і програли, але зберегли честь та гідність. А після війни Німеччина, у черговий раз постала, «як Фенікс з попелу», зробивши нове «економічне диво», піднявши країну, націю з колін! Та головне знову стали провідною державою на континенті і планеті, на відмінну від деяких «победителей». Які маючи найбільшу державу на цій планеті, маючи колосальні природні ресурси, величезне населення та армію, яка в рази перевищувала по чисельності Вермахт. Проте Рейх «не здрогнув», перед «російським ведмедем» і дав ляпас йому, від якого він чверть своєї країни втратив. І навіть вигравши війну СРСР, чомусь його населення, все одно «худо» жило, як і теперішні їхні нащадки. Я згадую карикатуру, яка повністю показала всю суть цієї війни. На ній було зображено епізод 1945 року, а саме, як гордий радянський воїн бере в полон німця, і 1995 рік, але тоді навпаки все було, уже гордий німець, подавав гроші на «пропитание» ветерану Червоної армії, який його в 45-му брав в полон. От і вся правда, виграти війну, а жити так, як ніби програли. А ті що програли, живуть, як ніби виграли ту війну. Але про що можна говорити, якщо маючи величезні ресурси (мається на увазі СРСР та Росія) і не знати, як ними правильно скористатися, щоб підняти загальний добробут населення та економіку країни, то так і хочеться сказати: «ідіть сходіть на ринок та купіть собі мозок!». А то напевно водкою, а нині «бояришніком» пропили весь «русский» інтелектуальний потенціал, якого і раніше не вистачало. Якби Росії та її економіці, дали такі ж економічні потрясіння Німеччини, які вона пережила після двох світових війн, то напевно вони досі їздили на возах. Але проте, кожного «9 мая», не забувають натягнути на груди георгіївські стрічки, і кричать, що вони «страна победителей», забуваючи і не згадуючи, що їхні «дєди» були по злочинах рівноцінні армії Вермахту. Мене чесно морально добиває, як умисно кидають тінь на злочинні окупації Литви, Латвії, Естонії, напад на Фінляндію, напад на Польщу та ведення регулярних переговорів, щодо переділу Європи з Гітлером. І роблять вигляд, що ніби вони не причетні до того. СРСР рівноцінне Третьому Рейху, Червона армія рівноцінна Вермахту, і радянські солдати ніякі не «освободители», а такі ж окупанти, як і гітлерівці. Жаль те, що в Україні, є величезна армія «гомосовєтікусів», які живуть і ведуть себе, як «русские», не маючи ніякого стабільного матеріального благополуччя, а тільки вміють кричати, які вони «победители». Україні пора позбутися «радянського минулого», і визнати радянську окупацію, як визнали німецьку! Бо ті «герої» принесли з собою «червону холеру», яка знищувала мирних українців, як СС – євреїв. Ще й до того маючи власних героїв, які билися, як проти Вермахту, так і Червоної армії, тобто – УПА! Українці (свідомі) мають зробити висновки стосовно цієї війни, як німці нині стосовно Першої і Другої Світової. І відійти від Росії, бо і далі будуть їсти з ними їхню «кулебяку, куличики та запивати бояришніком», а тим «русским», яким щось не подобається, то не забувайте, про Сибір, Тайгу, Камчатку, Магадан. І туди ж потрібно відправитися російській (радянській) діаспорі в Німеччині, а то заскучали за парадами на «9 мая». Як любить «Расєю», то да, але, як жити в ній, то ні! Але все одно «воняють» там, своїм СРСР і «коханням» до Путіна.
Також слід згадати, що українські «гомосовєтікуси», нині жаліються, що «настоящих» героїв забувають, пам’ятники не відновлюють, паралельно забуваючи, що в свій час їхні «дєди» забули про ветеранів Першої Світової. Ні один ветеран тої війни в Росії, Білорусі, чи Україні не дожив до офіційного визнання, присвоєння нагород, встановлення пенсій, проведення кожного року заходів стосовно пам’яті про ту війну і багато чого іншого. Та війна була проста стерта, воїни, які воювали в царській армії стали «капіталістичними злочинцями», хоча «червоним» вони по звірствам поступалися і то явно. В СРСР місцями було «смертельно» небезпечно сказати, що ти служив в царській армій, був офіцером, а ще якщо в Громадянську війну воював за Білогвардійців, то рахуй ти на тому світі. Тому багато битв царської армії, яка солідніше виглядала, чим «червона», були забуті, наприклад, як «Атака мерців» в 1915 році. Коли фортецю Осовець утримували довгі місяці від німців, а останні не витримавши, в липні 1915 року, та дочекавшись потрібного їм напряму вітру, застосували газову атаку, якими отруювали передові позиції в обороні царської армії біля фортеці. І коли німці в протигазах підійшли до позицій, типу уже мертвих царських воїнів (так думали німці), вони побачили, як кілька десятків з так званих «мерців», встали з закривавленими пов’язками на обличчях, постійно кашлячи від хімічних опіків легень, але йшовши вперед на атакуючих та стріляючи в них з останніх сил, чим посіяли страх та паніку в німецьких рядах, які побачили «напівживих», «напівмертвих» солдатів. Практично всі солдати царської армії, які були отруєнні газом зразу померли. Тільки нині, починають в Росії активно повертатися до минулого Першої Світової, яка несправедливо була забута, як і в Україні. Так може настав час покінчити з радянським минулим, яке колись покінчило з царським та нівелювати перемогу СРСР у війні, яка без американського Ленд-лізу, відкриття Другого фронту, регулярних нальотів британської авіації на промислові райони Німеччини, не нападом Японії на сході, то цю війну Союз програв би! Якби Британія впала, а німці з США уклали мир, то СРСР чекав кінець! Але тут достатньо і вище перелічених аргументів про ресурси, економічну бідність, попри перемогу у війні та бідність на інтелект. І в результаті СРСР сам розвалився! І постає питання, а за що воював СРСР? За добробут населення, за економічне диво, за мир над головою, коли самі же цивільних перестріляли, закатували і в табори вислали, більше чим німці, чи може за панування над Європою, яку так і не завоювали, чи за «світову комуністичну революцію», якою марив Ленін? Проте наслідки їхньої окупації відчутні і досі. Коли в Прибалтиці «русскіє» становлять більшість, чим корінне населення, яке вони своїм приростом поступово знищують. Коли в Білорусі, рідна мова стає «вимираючою», коли в Україні, більша половина населення по-русски розмовляє, маючи при тому власну мову, а не «язик»! Гітлер у своїх політичних цілях, більше говорив, аніж робив, коли Сталін менше говорив, але більше робив. Викреслити з пам’яті людей минуле, переписати історію та змусити забути про війну, яка забрала мільйони життів, знищити церкву, а потім зробити власну, мільйони людей зробити «рабами» та загнати їх в ГУЛАГ, знищити повністю інтелігенцію, і це тільки в своїй державі, то про це Гітлер міг тільки мріяти!
Тому німці уже змирилися з тією війною, і ніхто не робить вигляду, що ніби Німеччина не нападала на Британію, Францію, Польщу, СРСР. Так само і я визнаю, що мої два прадіда німця, билися у формі Вермахта, який захоплював країни. Тому зроблю «німецьку версію – «ніхто не забутий». Перший мій прадід Vladimir Steinmayer був волинським німцем, уродженцем міста Луцьк, походив з дворян, вчився у військовому училищі. В 17 років у 1914 році потрапив в царську армію на «австрійський фронт». Брав участь у боях за Галичину а 1914 році, «Брусиловському прориві» 1916 року. Після Брестського миру був на стороні Білогвардійців, де до 1920 року бився проти більшовиків. У тому 1920 був евакуйований з Криму. Повернувся на Волинь, де встиг поповнити ряди польської армії у радянсько-польській війні. При Польщі був чиновником. Володів: німецькою, польською, українською та російською. У 1939 році був призваний на фронт польсько-німецької війни проти Рейху, попав у оточення біля Лодзі, і відповідно в полон. Не вернувся в окуповану Волинь совєтами, через своє царське минуле. У складі Вермахту брав участь в захопленні Бельгії, Франції (1940), Югославії, Греції (1941), брав участь у вторгненні в СРСР в червні 1941 року. В грудні того же року, дійшов до Москви, а загинув літом 1943 року під Курськом. Другий прадід – Alexander Heinrich. Також з волинських німців, був набагато молодшим за першого прадіда, тому воював тільки у Другій Світовій. З приходом Вермахту на Волинь в 1941 році, вступив добровольцем. Брав участь в захопленні Сталінграда, де в січні 1943 року загинув. Чесно я горджуся за свої німецькі корені, і те що маю відношення до цієї нації, і будучи нині українським німцем, чию сім’ю при совєтах юридично асимілювали, як і інших місцевих німців, поляків, чехів, та які відібрали практично все майно, то я б так само на місці своїх прадідів, вдягнув би форму Вермахту. Але я завжди пам’ятаю, за що воював Вермахт і які злочини він вчиняв, і від чого я, та інші німці не відмовляємося визнавати це, на відмінну від фінансово та інтелектуально бідних, але «победителей» - «гомосовєтікусів»!
Тому, як підсумок скажу, що завжди потрібно пам’ятати історію, яка часто повторюється та робити з неї певні висновки, щоб не допустити тих же помилок. Визнавати помилки своїх попередників та їхні злочини, а не опускатися до рівня розуму «русских» та робити вигляд, що ти того не знаєш і не чув, не є чимсь ганебним. Краще визнати помилки, щоб не зробити їх згодом, і немає ніякого сорому, коли ти визнаєш злочини своїх дідів, прадідів, щодо інших держав. А не робиш з них чистих, пухнастих «освободителей», як дехто! І ще раз я повторюся, що Україна має своїх героїв у цій війні, а саме Українську Повстанську Армію, яка справді билася за цю землю, як проти Гітлера, так і Сталіна. Українці повинні нарешті вивчити всі факти, про цю війну та зробити висновки, хто для них справжній герой, а хто ні!
vova stasyuk
