В кожній великій нації Європи та Північній Америки єврейське населення відіграло значну роль в часи постання новітній національно-державних ідей у ХІХ – початку ХХ ст. Карл Маркс – німецький єврей сформулював вчення наукового соціалізму. Його вчення лягло в основу діяльності німецької соціал-демократії – прихильниці централізації і великодержавності німецької держави середини ХІХ ст. В соціал-демократичному русі Німеччини і Австро-Угорщини єврейська складова була дуже потужною, єврейське походження мала низка діячів найпотужніших робітничих партій Центральної Європи. Подібну тенденцію можна спостерігати й в соціалістичному русі Польщі, Чехії, Угорщини, Росії цього періоду. Така наявність інонаціонального елементу не лише не шкодила самому рухові, а навпроти мала на нього позитивний вплив. У ньому брало участь асимільоване єврейство. А воно намагалося опановувати найважливіші елементи національної свідомості титульної нації, обов’язковим елементом якої було й засвоєння цінності централізованої, великої держави, яка інтереси світових цінностей ставили вищими за національні «забобони» малих націоналізмів. В русі за утвердження нової політичної спільності у Східній Європі – в Україні участь місцевого єврейства була незначною. Більшість українського єврейства орієнтувалася на російську державну ідею та пануючу всеросійську імперську культуру.
В традиційній спільноті, де існувало соціально-станове розмежування за етнічною ознакою, апріорі був закладений вибуховий механізм народного антагонізму. Якщо селяни – це передусім українці, торгівці і лихварі – євреї, ремісники – німці, землевласники – поляки, то військовий конфлікт рано чи пізно мусів в такому суспільстві відбутися і мати яскраво національне забарвлення. Ситуація в суспільному устрої в Україні принципово мало змінилися за 300 років. І в середині ХІХ ст., стан речей у станово-етнічні взаєминах мало чім відрізнялися від ХІV-ХVІІ ст.
Етноси мешкали в цей період замкненими громадами, мало контактуючи між собою. Існували вони за законами випрацюваними ще середньовічними юридиками. Єврейська громада в містах і містечках управлялася за своїми законами і зовсім не сполучалася на рівні суспільного життя з такими ж українськими та польськими громадами. Кагал утримував кожну окрему одиницю від розчинення серед інших національних спільнот. Для єврея – його єврейська громада – гетто в українському містечку була екстериторіальною. Це була держава Ізраїль в мініатюрі. Світ іудеїв і не-іудеїв був досить різко розмежованим. Проблема «чужі» - «свої» на ментальному рівні спрацьовувала в часи економічних скрут, революцій і воєн масовими єврейськими погромами, у яких брали участь не лише представники влади, але й звичайні українці.
 |
| Євреї в традиційному одязі, 1930-ті рр |
Постання інтелектуальної еліти і як такого українського руху в часи Кирило-Мефодіївського братства поставило питання про взаємини з іншими націями, що населяли Україну. Однією з найчисельніших після росіян і поляків була єврейська громада. Перший суспільно-політичний журнал українців «Основа» присвятив українсько-єврейським стосункам не одне своє число. Дискусія велася з єврейським російськомовним журналом «Сіон». З українського боку участь брали головні речники українського національного інтересу Пантелеймон Куліш і Микола Костомаров. Українці відстоювали право українського етносу мати титульний характер в Україні і визнання цього факту єврейською громадою. Проте, тоді конструктивного діалогу на рівні еліт не вийшло. Сама суперечка велася з позиції сили і власної національної правди, а апеляція велася в дискурсі історичних образ у минулому, а не пошуку компромісу на майбутнє. Євреї згадували єврейські погроми за часів гетьмана Хмельницького та втрати єврейської людності у добі козаччини й гайдамаччини у ХVІІ-ХVІІІ ст., українці згадували про лихварський бізнес євреїв і фінансові визиски автохтонного українського населення. Кожна зі сторін стояла на своєму. Кожна у теперішньому і майбутньому бачила лише сумні сторони давно пережитого часу. На жаль, ця повчальна дискусія в повному обсязі не перевидана, хоч це пропонував вже років десять тому зробити канадсько-український історик Роман Сербин1.
Провідники українського руху не змогли знайти відповідної тональності і не намагалися зацікавити місцеве єврейство тодішніми плюсами, яке могло дати українське відродження для єврейського народу. Микола Костомаров, як у пізніші часи справи Бейліса І.Сікорський, серйозно вірив у ритуальні вбивства євреями християн-українців, пишучи про це статті в «Киевской старине» про «жидотрєпаніє» на Лівобережній Україні в другій половині ХVІІІ, посилаючися на судові процеси щодо цього в судових книгах Гетьманщини2. Негативізм щодо євреїв він мав й на побутовому рівні, про що залишилося чимало згадок в його різноманітних мемуарних записках.
Разом з тим і єврейство практично зовсім не виявило навіть найменшого зацікавлення проявами тодішнього українського руху. Якщо у поляків ми спостерігаємо українську школу в польськім письменстві, тенденції козакофільської романтики в літературі, появу міфу Люблинської унії – як золотого часу польсько-українського порозуміння, в єврейському інтелектуальному середовищі, законсервованому в релігійно-містичному іудаїзмі, не знайшлося постатей типу Михала Чайковського, Тимоша Падури, Юліуша Словацького, які стали предтечами хлопоманського українофільства й ідейного переходу в лави українського руху таких уроджених поляків як Павлин Свінціцький, Володимир Антонович і Тадей Рильський. Поляки в часах повстань 1830 та 1863 років шукали в боротьбі з російським царатом спільника в особі українців.
Зрештою пошук союзу, взаєморозуміння, компромісу можливий був за умов асиміляційних процесів в середовищі єврейства Російської і Австро-Угорської імперій. Він відбувався від середини ХІХ ст. щораз більшими темпами, проте відтік євреїв відбувався в сильніші російську, польську, австрійську нації. До українців – як паріїв цивілізованого суспільства, як такий самий резервуар для черпання нових кадрів на поповнення імперських націй, годі було б сподіватися великого притоку асимільованого єврейства. І це при тому, що українська мовно-культурна стихія була не чужою єврейству. Містечковий єврей чудово розумів, добре знав і радо послуговувався українською мовою. Про що згадував у своїх «Споминах» Євген Чикаленко. Він писав, що ще в 1870-х роках на базарі Анан’їва, повітового міста Херсонської губернії, з вуст місцевих євреїв українську було чути не рідше за ідиш.3 Але коли русифікація почала охоплювати містечкові центри України, вже за десять років євреї вже переважно говорили російською. Більше того вони ставали самі асиміляторами українців, коли робили кар’єру в російському інтелігентському середовищі і мали можливість впливу на громадську думку.
З початку модерного часу, за доби посиленої індустріалізації кагал неминуче починає розпадатися, а євреї активно розчинятися в тому національному середовищі, де їх застали новітні часи. Найактивніші і поступовіші, залишаючи традиційне середовище проживання намагалися щонайшвидше адаптуватися до панівної культури і національності. Спочатку вони асимілювались до панівних імперських націй: німців, французів, англійців, австрійців, росіян. В умовах постання національного питання в Східній Європі, євреї, відчуваючи потугу нових сил, швидко переорієнтовуються і стають вже чехами, поляками, угорцями, хорватами. Про цю тенденцію дуже влучно підмічав один з ідеологів сіонізму Володимир Жаботинський.4 Український рух мало імпонував євреям. І їх можна зрозуміти. Він не відзначався політичною і суспільною потугою, сталістю, дисциплінованістю, могутньою культурною складовою. Нація Біблії і книги не бачила цих чеснот в нації хліборобів, нації яка обслуговувала інші – верхні прошарки суспільства, які визнавали себе представниками інших націй. Поляки, росіяни, австрійці теж були «книжниками», бо творили власні цивілізації.
Проте так було не завжди. Коли українці ставали з хліборобської політичною нацією, на них відразу починали звертати увагу представники інших народів в Україні, у тому числі і єврейського. Цікаво в зв’язку із цим згадати середину ХVІІ ст., коли козаччина стала могутньою силою, і українці створили свою квазідержаву Гетьманщину, євреї попри масові погроми від козаків, також долучилися до війни з Польщею на стороні українців. 10 % козацької старшини мало єврейське походження (Герцики, Маркевичі, Новицькі та ін.). Але чи може це бути дивовижею, коли Пилип Орлик мав чеські коріння, Милорадовичи – сербські, Капністи – грецьке. Національність є повсякденний плебісцит, а ідентичність визнається не кров’ю і батьками, а власним бажанням людини, її свідомісним вибором. Євреї Герцики зробили карколомну кар’єру в козацькому війську, увійшли до генеральної старшини, стали ще визначними меценатами української православної культури. Павло Герцик, полтавський полковник збудував Всіхсвятську церкву на Ближніх Печерах Києво-Печерської лаври. Члени цієї родини складали козацький генералітет у часи Мазепи і були найвідданішими автономістами-самостійниками, більше, ніж переважна частина старшини з природніх українців. Вони пішли у першу українську політичну еміграцію і втратили можливість робити кар’єру в Російській державі, як це зробили Скоропадські, Апостоли, Галагани та ін.5 Хоч зрештою це приклад типової асиміляції, втрати власної ідентичності, переорієнтацію на інші культурні цінності. Якщо єврей ставав українцем, він мав відмовлятися від усіх речей, що поєднували його зі старим національним обличчям. Він мусів міняти іудаїзм на християнство, забувати мову ідиш і переходити на українську, міняти побутові звички, одяг, розривати зі своїм старим середовищем.
Але згодом, із занепадом Гетьманщини у кінці ХVІІІ – на поч. ХІХ ст., українці перестали бути політичною нацією, знову перетворилися на націю «дядьків», мужицьку спільноту. Тому євреї за Нових часів воліли по-старому домовлятися з поляками і росіянами в України, як панівними цивілізаційними силами. Вони визнавали російське державне право на володіння підросійською Україною. І навіть змусили українців відмовитися від традиційної назви єврейського населення – «жиди». Неприродність цього національного імені відчували й Михайло Грушевський і Агатангел Кримський, але перший скорився, – якщо так хочуть самі євреї для досягнення українсько-єврейської згоди, нехай запанує для України нове ім’я для представників іудейського племені. Зрештою й «українці» – нова національна самоназва. В національному імені «жид» вони вбачали образу. Саме у такому семантичному забарвленні воно вживалося серед росіян. Хоч українці, як мешканці Речі Посполитої, звикли до неї як цілком природної. Полякам таких вимог євреї не виставляли, бо визнавали їхнє природне право на «історичну Польщу». Цікаво, що Є.Чикаленко і члени редакції «Ради» намагалися перебороти ці упередження. Вживаючи «жид» у позитивному контексті, натомість «євреями» називаючи національних перевертнів-русифікаторів. Власне нова самоназва для жидів – євреї у Російській імперії свідчила, що серед єврейства узятий курс на асиміляцію і єврейство з нації ремісників і містечковий «жидів» стає міською спільнотою з російською мовою спілкування і освіти, але із сентиментом до минулої належності до іудейської спільноти. Полякам це слово вільно було вживати без наличок у антисемітизмі, для українців – це слово було антисемітизмом. Бо так сприймали його в російських столицях, а Україна сприймалася підросійським єврейством не як окремішнє ціле, а як частина неподільної Російської імперії, під кутом зору великодержавної теорії про «триєдиний русский народ». Хоч можливо ці речі і не усвідомлювалися культурною елітою російського єврейства.
Як тільки український рух почав набирати силу, ситуація в українсько-єврейських почала мінятися на краще. Особливо помітна різниця ставлення євреїв до українського питання в Галичині. Там не лише вони підтримали ЗУНР, але й навіть виставили в УГА двотисячний «Жидівський курінь».6 І все ж в цілому не лише у ХІХ ст., але й протягом ХХ ст. серйозної ставки на ідею української держави єврейська еліта в Україні, на жаль, не зробила. Хоч опосередковано це було й виною самих українців, які зробили небагато, щоб максимально зацікавити українством євреїв в Україні.
 |
| Президент Другої Речі Посполитої Ігнацій Мосціцькі під час візиту до ковельської єврейської громади в 1929 р. |
Дискримінаційні закони Російської імперії щодо євреїв (смуга осілості, заборони на освіту, займання адміністративних посад тощо), робили цю націю найбільш схильною до революційного опору царату. Усі радикальні партії всеросійського характеру: меншовики, більшовики, есери переважно складалися з осіб єврейської національності. Але з другого боку, і ліберальні партії мали чималий відсоток євреїв. Русифікуючись самі такі євреї ставали речниками русифікації і для українців. Взагалі «інородці» ставали одними з найбільших поборювачів різноманітних «націоналізмів». Згадаймо німця Петра Струве, грузіна Йосипа Сталіна. Євреї, що залишили свою національність і самоідентифікувалися як росіяни в цьому напрямі теж були в авангарді і проявляли часто незавуальоване українофобство.
Євреї зробили значний культурний внесок в російську культуру, стали класиками її літератури (Йосип Мандельштам, Борис Пастернак, Йосип Бродський). Попри державний гніт, громадська думка Росії була цілковито на їхній стороні (не рахуймо чорносотенні організації, які були в меншості). Засвоювала вона і багато негативних стереотипів відносно до українців, яке мало зросійщене єврейство. Можна сказати, що культурні досягнення підросійського єврейства були значно більшим за українців. Приміром на початку минулого століття у Російській імперії була видана багато проілюстрована кільканадцятитомна «Еврейская энциклопедия»7. Українці лише перед самою революцією спромоглися на два томи популярної негаслової енциклопедії «Украинский народ в его прошлом и настоящем».8
Пошук українсько-єврейського порозуміння напередодні української революції
Окремі представники єврейської інтелігенції, що вже стала частиною всеросійського культурного проекту, частково підтримали український рух. Вже в Київській громаді 1860-1870-х років було чимало євреїв, які були до того ж самовідданими прихильниками української культурної окремішності і фактично першими ідейними самостійниками поруч з Володимиром Антоновичем і Олександром Кониським. Вільгельм Беренштам був горячим українцем за політичним вибором. За українофільство висилався за межі України, змушений був два десятиріччя працювати в Петербурзі, але в кінці життя повернувся в Україну й знову став членом Старої Громади, був найсумліннішим відвідувачем її засідань. Фінансово громаді багато допомагав інший її член банкір Всеволод Рубінштейн. Не випадково в жандармських звітах, можна прочитати, що українською справою займалися не стільки «природні малоросіяни», скільки євреї (серед громадівців було також багато німців, шведи, поляки, росіяни: Ілля Шраг, Софія Ліндфорс (Русова), Тадей Рильський, Борис Познанський. Кость Михальчук, Олександр Русов). Жандарми не дуже силувалися робити в цьому питанні якісь національні розрізнення. Для них єврей було не національною ознакою, навіть, а соціальною приналежністю усіх руйнівників єдиної і неподільної. Творцем концепту політичної нації – територіального патріотизму землі – був поляк Вячеслав Липинський. Цей концепт спрацював і відносно українських євреїв. Характерно, що саме «не зовсім українці» були часто-густо найсвідомішими політичними українцями. Чи варто це вважати випадковістю? Мабуть, ні. До українства приходили через усвідомлення, а це могло ставатися з людьми, що мали добру освіту і займалися інтелектуальною працею. А до цього українці мали менший доступ, ніж інші, панівні нації.
Нове покоління вже політичних українців, а не українофілів, почало шукати домовленості з єврейством України про спільну політичну акцію і спільні дії на національне визволення. Перша суспільна стаття Михайла Грушевського у львівському журналі «Правда» у кінці 1880-х була присвячена «українським жидам»9 (він одним з перших вжив це поняття, що відкривало дорогу до включення єврейської складової до українського руху). Перша стаття українською мовою в російських «Киевских откликах» Сергія Єфремова стосувалася єврейських погромів російськими чорносотенцями у Києві 17 жовтня 1905 р.10 Поступові націонал-демократи намагалися привернути євреїв на сторону українських домагань і облишити російську орієнтацію.
Але була і протилежна думка, протиставити єврейство українству, залишити історичний status quo, продовжуватися варитися обом народам в різних, не пов`заних між собою, суспільних казанах. Микола Міхновський – автор першої самостійницької програми надніпрянців, пропонував бачити в євреях громовідвід у українських політико-культурних негараздах теперішнього часу. Після Першої російської революції Микола Міхновський радив українцям тримати спільний протиєврейський фронт з чорносотенцями Петра Столипіна.11 Олена Пчілка цю ж тему проводила у своєму журналі «Рідний край». Вступала полеміку з «вихрестом» професором-літературознавцем Володимиром Перетцом, що намагався доказати корисність залучення єврейства до справи національного відродження. За що заслужила прозвище «Пчілка – баба з Перцем».12 Володимир Перетц став першим професором з філології київського університету св. Володимира, який звернув увагу на староукраїнську літературу ХVІ-ХVІІІ ст., заснував свій літературознавчий семінар, в якому виховалася школа істориків літератури 1920-х років, яка плідно працювала в межах ВУАН. У тому числі його учнем були знаменитий Микола Зеров і Віктор Петров. Він був творцем філологічної секції Українського наукового товариства у Києві. Вже у Ленінграді Володимир Перетц заснував і очолював Ленінградську філію Всеукраїнської академії наук. У певної частини українських інтелектуалів була віра у те, що єврейське питання може бути вирішенним силовим методом, тиском на єврейську меншину, іншуванням, загонанням проблеми в межі вузьконаціонального гетто. Замість пояснювальної роботи, пошуком компромісів, зацікавленням перспективою євреїв під українським громадським і державним правлінням.
Євген Чикаленко багато робив для зацікавлення євреїв українським рухом. Йому не притаманні були характерні наддніпрянські упередження щодо участі в українському русі етнічних поляків, росіян чи євреїв. Маючи критичну поставу щодо асиміляторської політики єврейських журналістів та діячів російських партій єврейського походження, він в «Раді» ставав на бік позитивного ставлення до проблеми «українство і євреї» в майбутній України. Критикував ксенофобські виступи Олени Пчілки, Миколи Міхновського, О.Бородая та ін. Заслужив за це навіть прізвисько – «жидівський батько». Цікаво, що Євген Чикаленко. як і більшість діячів українського руху, вважав за потрібне збереження історичного імені українського єврейства – жиди, як це велося споконвіків в Україні до самих часів Тараса Шевченка. Не погоджувався, що вживання слова «жид» відразу свідчило про юдофобство українців. Навіть у «Раді» завів таку практику, «коли говориться про жидів з похвалою, то називати їх «жидами», а коли з ганьбою, то «євреями»; жидів-націоналістів, яким симпатизували, називати «жидами», а асиміляторів, яких гудимо – «євреями».13
Євген Чикаленко намагався проводити в «Раді» прихильну проєврейську лінію. Але розтопити атмосферу традиційної національної недовіри, як з боку євреїв, так і українців не вдалося. І в цьому була винна також короткозорість зросійщених євреїв. Усі, майже, київські газети ліберального напряму («Киевская мисль», «Киевские вести» та ін.) редагувалися євреями, які переважно неприхильно ставилися до ідеї літературного відродження серед українців, глузували з «Ради» та української мови. Таку ситуацію, що самі постраждалі від асиміляції цю ж асиміляцію супроти іншого народу підтримують, пояснювалося й суто прагматичними міркуваннями російськомовних журналістів єврейського походження. Якщо визнати право української мови обслуговувати запити українського народу, необхідно й самим переходити на українську, чого більшість «акул пера» дореволюційної Росії не хотіли.
Сіонізм та єврейський лівий партійний рух і українська соціал-демократія
Сіонізм – рух на будівництво єврейської держави на історичній батьківщині – був природнім союзником української соціал-демократії, яка одним з своїх завдань мала, будову власної держави. Зародився він у найблагодатнішій для євреїв країні Австро-Угорщині, а знайшов найбільше поширення в Росії, де євреям була утруднена кар`єра у політиці та вільних професіях.
Є відомості про те, що сіоністський рух в Австро-Угорщині та Росії розбудив інтерес української еліти до ідеї будівництва української держави. Існують спогади Василя Щурата, в яких стверджується про особисте знайомство Івана Франка і Теодора Герцля у Відні на початку 1890-х років.14 Обидва нібито прихильно поставилися до національних рухів єврейського та українського народів.
Цікаво, що лідер УСДРП Лев Юркевич, який хотів української незалежності, але був ортодоксальним марксистом і відстоював примат класового над національним, називав пропаганду ідеї самостійної України – українським сіонізмом.15 Не випадково сіонізм в часи комуністичного тоталітаризму був найстрашнішим ярликом і стояв поруч з УБН – звинуваченням в «українському буржуазному націоналізмі».
Саме УСДРП налагодило співробітництво з єврейським партійним соціалістичним рухом, який в українських міських центрах мав, мабуть, більше поширення ніж український соціалістичний рух. В Києві та інших містах діяло більше різних варіацій єврейських соціалістичних партій, ніж українських: Бунд, Поалей-Ціон, Серп та інші. Але для них цікавішими були російські соціал-демократи. РСДРП – імперська партія була соліднішою за малочисельну УСДРП. Натомість, Польська соціалістична партія (ППС) навпаки намагалося співпрацювати із РУП, УСП. Останнє вийшло взагалі з ППС і складалося з нащадків українізованої польської шляхти.
Але вже УСДРП мало в своїх рядах чимало українців єврейського походження: Максим Гехтер був визначним публіцистом «Ради», Осип Гермайзе – член Центральної Ради, визначний дослідник українського революційного руху та РУПу зокрема, права рука Михайла Грушевського в Історичній секції ВУАН. Тоді нарешті єврейська інтелігенція звернула увагу на українську культуру. Лев Ідзон став одним з перших дослідників творчості В.Винниченка. Українці-соціалісти переступили через національні упередження. Дружиною того ж таки Володимира Винниченка стала єврейка Розалія Ліфшиц, яка свідомо обрала собі в чоловіки українського письменника, вивчила українську мову (хоч походила сама з російської етнічної території), а після смерті чоловіка беззавітно зберігала його спадщину і дбала про світлу його пам`ять.16
Саме УСДРП ініціювало кооптацію до ЦР представників єврейських партій, залучило єврейських політиків до праці в Генеральному секретаріаті. Євреї були, як правило, міністрами фінансів в численних урядах УНР.
Чимало вихідців з єврейського середовища перебувало в Українській партії соціалістів-федералістів. Член УПСФ Соломон Гольдельман, відомий київський адвокат з дореволюційним стажем у часи революції був членом дипломатичних місій, брав участь у написанні законів УНР, в тому числі і в сфері міжетнічних взаємин. Після поразки у визвольних змаганнях тривалий час у вільному світі пропагував незалежну Україну, став автором однієї з перших дослідницьких книжок про політику УНР в ділянці забезпечення прав єврейського населення України.17
І все ж і у цій історичній ситуації, міцного політичного українсько-єврейського союзу на умовах визнання української державності при запевненні найширших прав для єврейської автономії, не вийшло. Знов перемогла ставка на сильнішого. Гору брала орієнтація на тоталітарний та деспотичний більшовизм, з його наголосом на «безродному космополітизмі» – інтернаціоналізмі й світовій революції. Євреї у масі своїй були спокушені роллю лідера нової політичної еліти в червоній імперії. Вони були наймобільнішим прошарком населення, не прив’язаного до землі, до традицій (якщо йшлося про асимільоване єврейство), представниками революційного активізму, яке було носієм нових ціннісних характеристик в ділянці політики, культури, моралі. Імперія вимагала відмовитися від власного національного – іудейської релігії, мови та навіть національної самоідентифікації. Єврейські комуністи міняли свої прізвища на російські псевдоніми. Лідери РСДРП переважно за місцем народження були українцями: Лев Троцький (Бронштейн) з Миколаївщини (його близький родич – С.Ю.Семковський – відомий філософ став академіком ВУАН і прихильником української культури, писав багато українською), Григорій Зінов`єв (Апфельбаум-Радомисльський) з прізвища видно походив з північної Київщини, Семен Урицький був сином черкаського купця другої гільдії. Євреї за маятниковим принципом (нас визискували, то тепер ми відіграємося на інших) масово наводнили ЧК, загони особливого призначення – каральні загони для боротьби з українським селянством. Цим лише підігріваючи затихлий вже ніби побутовий антисемітизм. Політично єврейство ніби виграло тактично, але програло у стратегічному вимірі.
 |
| Євреї. Львів. 1942 р. |
УНР давало євреям права, небачені в конституціях інших держав: персональну автономію, підпорядкування власному єврейському міністерству при об’єднаному міністерстві національних відносин (для трьох головних спільнот України – росіян, поляків та росіян). Це була своєрідна данина часам кагалу, коли євреїв судило само єврейська громада, а не міська чи шляхетська влада поляків чи українців. Ідиш визнавася однією з державних мов України, підтримку одержували всі єврейські культурні ініціативи – театр, школа, література. Проте, що означали обіцянки сторони, що програла у військових змаганнях з росіянами. За Симона Петлюри Пінхус Красний був на державній службі, а за більшовиків він вже поливав брудом ту владу, якій служив.18 Андрій Ніковський писав у «Новій Раді» як єврейська молодь стріляла в спину вояків УНР з вікон київських будинків. Збільшовичений єврейський Поділ намагався штурмом взяти Центральну Раду. Не секрет, що війська червоноармійців, які виступили проти української влади значною мірою складалися з місцевого й пришлого єврейського населення. Усе це не збільшувало довіру між народами, а лише викликало «симетричні» дії. Хто був головною рушійною силою у війні проти селянства Холодного Яру та інших регіонів України? На жаль, відсоток єврейства серед садистичного ЧеКа аж зашкалював. Тому згадувати про сумнозвісний Проскурівський єврейський погром армії УНР варто на тлі обопільних етнічних чисток. Тривала війна. Навіть демократичне США чинить у ХХІ столітті неподобства на національному ґрунті в Іраку і Афганістані.
Проте ставка на сильного обернулася великою трагедією для єврейського народу. Ще в часи українізації єврейська культурна справа одержала великій імпульс. При ВУАН діяв кабінет єврейської культури, Жидівська архівна комісія,19 Єврейський театр у Києві і, навіть, цирк. Ілля Галант був визначним істориком в мережі ВУАН, який зібрав і видав величезний документознавчий матеріал з історії єврейських погромів в Україні від найдавніших часів до початку ХХ ст.20, досліджував зародження і поширення хасидизму. В Україні було шість єврейських шкіл, більше ніж польських, і майже стільки скільки російських. Потужно себе проявила художня література на ідиші. Євреї активно потоком пішли працювати в українську культуру, ставали українськими письменниками. Жінки-єврейки ставали дружинами класиків української літератури. Чомусь зараз згадується Раїса Троянкер21 незвичайний талант поезії «розстріляного відродження», що писала дивовижні українські вірші.
Але все це було зліквідовано, як комуністи почали викорінювати «український буржуазний націоналізм». А закінчилося все після Другої світової війни масовим нищенням усього єврейського, як «безродного космополітизму»
Безрідний глобалізм чи співпраця національних культур
Для будь-якої тоталітарної сили політикою виживання є розпалювання національної ворожнечі, нацьковування одного етносу на другий – вірмен на азербайджанців, поляків на українців, євреїв і українців один проти одного. Витягаються негативний фактаж, благо він є, і монтується у певну систему, яка ніби неспростовно доводить «зоологічний антисемітизм» петлюрівців – читай усього українського. Переконання світової громадськості в українському антисемітизмі – добре розрахований удар по домаганням українців своєї держави.
На це російсько-більшовицька червона державна машина не жаліла будь-яких фінансових витрат, і, на диво, домагалася свого. Симон Петлюра, друг єврейського народа, став для світової громадської думки примітивним юдофобом, хоч не мав жодного відношення до єврейських погромів та навіть карав за них. Агент ГПУ-ЧК Шварцбарт був не лише не покараний, а ще й виправданий французьким судом.
Пізніше совєтський ідеологічний апарат, звинувачував УПА в колабораціонізмі та нищенні євреїв, щоб спаплюжити українську державну ідею. І не в тому річ, що не було випадків юдофобії серед військовиків доби визвольних змагань чи повстанців часів Другої світової. Вони були. Просто не варто жахливі випадки терору за етнічною ознакою вважати сутнісним явищем українського національного руху. А саме цього й добивалися співробітники відповідних відомств СССР.
Доля українського селянства – солі землі української, до болі співзвучна з долею єврейського народу в Україні, єврейських українців. Одні й другі були тотально винищені голодоморами, висилками, енкаведістськими переслідуваннями, масовими репресіями. Сьогодні, стоячі на єврейських цвинтарях Сатанова, Підгайців, Самбора, Богуслава розглядаючи епітафії і мистецьке різьблення на івріті на тисячах нагробків, бачачи зарослі й закинуті величезні ренесансні синагоги у Жовкві, Дубно, Луцьку, Підгайцях і Сатанові уявляєш собі, яку культурну традицію втратила українська земля, мабуть безповоротно.22 Україна дала світовій єврейській культурі Шолом-Алейхема, багатьох Нобелевських лауреатів у фізиці, політика Голду Меїр (Мабович). Ще в 1960-х єврейське населення Києва складало від 200 – до 400 тисяч осіб. Гелій Снєгірьов пише як єврейська культура, фольклор були частиною міського ландшафту. Киянину не треба було пояснювати переклад на українську слова «мішігене».23
Хто виграв від спрощення національного пейзажу? Хіба лише ті, які прямують до подальшого знеособлення, на шляху до висот людського прогресу. Але поглинання ніби менш успішних, ніколи не збагачувало людську цивілізацію. Лише навпаки, збіднювало, схематизувало. деградувало «великі» нації.
Не варто показувати пальцем один на одного і шукати винних у тих обопільних національних трагедіях, що були в минулому. Не варто й намагатися не бачити власних помилок в випадках нетолерантного ставлення один до одного. Ну, був в програмі ОУН у часи Адольфа Гітлера пасаж про боротьбу з «Жидо-комуною». Але треба розуміти історичні реалії часу, намагання тодішнього проводу української політичної сили пристосуватися до періоду «Нового порядку» в Європі. Не повинні ми і євреїв звинувачувати в ярлику українського буржуазного націоналізму, хоч персонально вони до нього долучилися цілком виразно. Згадаймо лишень Лазаря Кагановича. Нас не повинно ділити минуле, щоб ми разом співіснували і співробітничали у майбутньому.
Ігор Гирич – кандидат історичних наук, завідувач Відділу джерел з історії України ХІХ – початку ХХ ст. Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАНУ.
- Про полеміку “Основи” з “Сионом” за участі численних російських періодичних видань докладно див.: Serbyn R. The “Sion”–“Osnova” Controversy of 1861–1862 // Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective. – Edmonton, 1988. – P. 85–110.
- Костомаров Н. Жидотрепатние в начале ХVIII века // Киевская старина. – 1883. – № 1. – С. 1-26; № 3. – С. 477-492.
- Чикаленко Є. Спогади (1861-1907). – Нью-Йорк: Видавництво УВАН, 1955. – 504 с.
- Детальніше див.: Жаботинський В. Вибрані статті з національного питання. К., 1991.
- Томазов В.В. Герцики // Енциклопедія історії України. — Т. 2. — К.: Наукова думка, 2005. — С. 96.
- Докладніше див.: П. Гуцал. Жидівський курінь // Тернопільський енциклопедичний словник. — Тернопіль: видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», том 1, 2004; Мартен Фелер. Євреї в Українській Галицькій Армії (УГА). Жидівський курінь / Режим доступу: http://www.ji.lviv.ua/n48texts/feller.htm
- Енциклопедія була опублікована протягом 1908-1913 рр. у 16-ти томах у Санкт-Петербурзі «Обществом для научных еврейских изданий» та «Издательством Брокгауз – Ефрон». Основою та взірцем для неї слугувала видана на кілька років раніше 12-ти томна «The Jewish Encyclopedia» (London; New York, 1901 – 1906). Їі матеріали були суттєво доповнені і розширені авторами «Еврейской Энциклопедии Брокгауза»
- Украинский народ в его прошлом и настоящем / под ред. Ф. К. Волкова [и др.]. - СПб. : Тип. т-ва «Обществ. Польза», Т.1-2, 1914-1916.
- Грушевський М. Українські жиди / Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2003. – т. 5, с. 339 – 350.
- Згодом Сергій Єфремов неодноразово знову звертався до єврейського питання: Єфремов С. Драгоманов і єврейська справа / С. Єфремов // Рада. — 1908. — 6 нояб., 7 нояб., 8 нояб., 12 нояб.; Єфремов С. Експертиза / С. Єфремов // Рада. — 1913. — 24 окт.; Єфремов С. Єретична книга. Вл. Жаботинский. Фельетоны. Стор. 286. СПб. 1913 / С. Єфремов // Рада. — 1913. — 31 мая.; Єфремов С. З нашого життя / С. Єфремов // Рада. — 1913. — 20 окт.
- Чикаленко Є. Щоденник (1907-1917) - К.: Темрора, 2004, т. 1, С. 31. Для порівняння див.: Лист Миколи Міхновського — адвоката присяжного / Микола Міхновський // Рада. — 1908. —18 окт.
- Чикаленко Є. Щоденник (1907-1917) - К.: Темрора, 2004, т. 1, С. 31.
- Чикаленко Є. Щоденник.– Т.1 (1907-1917).– К., 2004.– С.46-47.
- Детальныше див.: Щурат В. Др. Іван Франко / В. Щурат // Франкознавчі студії. – Дрогобич: Вимір, 2001. – Випуск перший. – 256 с.; Щурат В. Іван Франко у моїх споминах / В. Щурат // Іван Франко у спогадах сучасників. – Львів: Книжково-журнальне вид-во, 1956. – 596 с.
- Детальніше див.: Рибалка Л. Русские социал-демократы и национальный вопрос. – Женева: Издание редакции украинской социалдемократической газеты «Боротьба», 1917.
- Детальніше див.: Надія Миронець. Епістолярний діалог Володимира Винниченка з Розалією Ліфшиць (1911–1918) // Слово і час. – 2007. – № 9. – С. 48-56 (початок), та продовження в наступних номерах.
- Докладніше див.: Листи жидівського соціал-демократа про Україну. Матеріали до історії українсько-жидівских відносин за часів революції. «Відень Хамойн»: Вена, 1921; Жидівська національна автономія на Україні 1917-1920. Мюнхен, 1963.
- С.Єфремов. Щоденники, 1923-1929. – К.: ЗАТ «Газета «РАДА», 1997. – С. 496.
- Головою її формально був Агатангел Кримський, керівником – І.В. Галант, а членами – Д.П. Бродський, Д. Вайнштейн, В.Ф. Іваницький, В.П. Рибінський. Комісія видавала власний збірник, див., наприклад: Збірник праць жидівської історично-археографічної комісії / ВУАН. Історико-філологічний відділ. – За редаг. І. В. Галанта. – Кн. І. – К.: Друкарня Всеукраїнської Академії Наук, 1928. Ліквідована у 1929 р.
- Детальніше див. його праці: «К истории Уманьской резни» 1895 (2-е изд. 1908); «Молитва в память Уманской резни и письмо, касающееся того же события». К., 1895; «К истории поселения евреев в Польше и Руси вообще и в Подолии в частности». СПб., 1897; «К истории благотворительных еврейских учреждений на юге России». СПб., 1903; «Ритуальный процесс в Дунайгороде в 1748 г.» К., 1904 (2-е изд. 1911); «Киевский митрополит Петр Могила и его отношение к евреям». К., 1905; «К истории Уманской резни 1768». К.-Од., 1908; «Арендовали ли евреи церкви на Украйне» К., 1909 (2-е изд. 1914); «Жертвы ритуального обвинения в Заславе в 1743 г.» (по актам Киевского центрального архива). К., 1909 (2-е изд. 1912); «Черты еврейской оседлости». К., 1910 (2-е изд. М., 1915); «К истории Киевского гетто и цензуры еврейских книг (1854–1855)». — «Еврейская старина», 1913, № 6; «Изгнание евреев из Киева по официальной переписке (1828–1831)». — «Еврейская старина», 1914, № 7; «Два ритуальных процесса» (по актам Киевского центрального архива). К., 1921 (2-е изд. 1924); «Житомирский погром 1905 г.»
- Зокрема, ось це:
Трава прив’ялена і заніміла осінь...
Сьогодні сталось. Що це? Я жива?..
В раві заплутались, розвіялися коси,
В гарячці тіло й голова.
Зім’ята сукня. На обличчі – мука.
Червоні плями в лентах комбіне...
І пада вечір у безодню круком,
І кличе вечір впасти і мене.
На серці якось важко і тривожно.
І ти, ніяковий, не можеш приласкать...
І те, що сталось, повернуть не можна.
І серце холодом стиска...
Ти так молив – сьогодні стань моєю.
І сталось. О, закон буття!
Ми у траві забули томик Гейне, –
Його листки од вітру шелестять.
І якось чудно. Хоч усю вже бачив –
Соромлюсь при тобі панчоху підв’язать.
І так іду. І ми чужі неначе,
І в мене мимохіть жемчужиться сльоза.
О, не вернуть! Не стать такою, як учора,
Нічим не змить із уст палючих плям!
А день такий звичайний і бадьорий,
Така спокійна стомлена земля...
Детальніше про неї див.: Турчак Иван. Поэтесса из Умани // Радуга. — 1988. — № 11. — С. 172; Раїса Троянкер (1908–1945). «Маленька поетеса» з Умані // Мануйкін О. О., Поліщук В. Т. З літопису духовного єднання (Черкащина у долі й творчості російських, єврейських і польських письменників). Черкаси, 1993. — С. 22-24; Семенов Владимир. Суровая лирика Раисы Троянкер // Вечерний Мурманск. — 2005. — № 10 (22 января); Смолич Ю. Рая. З «Інтимної сповіді» / Ю. Смолич // Коментар. — 2004. — № 3. — С. 15. - Детальніше
див.: uszczkiewicz W. Sprawozdanie z wycieczki odbytej w lecie 1891
roku. // Sprawozdania komisji do badania historii sztuki w Polsce. -
Krak w, 1896. - Т. V. - S. 172-189; Grotte A. Deutsche, boehemishe und
polnische Synagogentypen vom XI. bis Anfang des XIX. Jahrhunderts. -
Berlin, 1915; Ba aban M. Zabytki historyczne yd w w Polsce. -
Warszawa,1929; Wischnizer-Bernstein R. Mutual influences between eastern
and western Europe in synagogue architecture from the 12th to the 18th
century. // The Synagogue: studies in origins, archaeology and
architecture: Selected with a Prolegomenon by Joseph Gutmann. - New
York, 1975. - P. 52; Szyszko-Bohusz A. Materia y do architektury b nic w
Polsce. // Prace Komisji Historii Sztuki. T. IV, z. 1. - Warszawa-Krak
w- Lublin- dz- Pozna -WiIno, 1930; Zajczyk Sz. Architektura barokowych
b nic murowanych w Polsce. (Zagadnienia i systematyka materia u
zabytkowego). // Biuletyn naukowy, wydawany przez Zak ad Architektury
Polskiej Politechniki Warszawskiej. - Warszawa. 1933. - № 4. - S.
186-195;
Lukomski G. Jewish art in the European synagogues. - London-New York, 1947; Dawidowicz D. The synagogues of Poland and their destruction. - Jerusalem, 1960; Piechotkowie M. i K. Polskie b znice drewniane. - Warszawa, 1957; Piechotkowie M. i K. ydowskie drewniane budowle kultowe w swietle Akt Centralnych W adz Wyznaniowych z lat 1815-1870. // Kwartalnik Architektury i Urbanistyki, 1987, z. 3-4. - S. 277; Kashtan A. Synagogue. // Encyclopaedia Judaica. Corr. ed. V. 15. - Jerusalem, 1972. - P. 610; Breffny В., de. The synagogue. - New York, 1978; Krinski С. Н. Synagogues of Europe: Architecture, History Meaning. - Cambridge- Massachusetts-London, 1985; Wigoder G. Story of Synagogue. - Tel Aviv, 1989; Schwarz H.-P. Die Architektur der Synagoge. - Frankfurt, 1988; Геврик Т. Синагоги. // Пам'ятки України. - № 3-4, 1989; Hubka T. Wooden synagogues of Poland ana Ukraine. Lecture delivered on the Third Seminar of Jewish Art. - Jerusalem, 1991; Bergman E., Jagjelski J. Synagogi w Polsce. // Spotkania z zabytkami. - 1990. - № 1. - S. 9-14; Яргина 3. Н. Деревянные синагоги. - Москва, 1993. - Снєгірьов Г. Роман–донос. – К.: Дух і літера, 2000. – 504 с.
