13 березня 1961 року сталася трагедія, яка заслуговує особливої уваги. У одному із промислових районів Києва, що у народі більше відомий як Куренівка, прорвало земляну дамбу, яка стримувала земляні породи, змішані з водою у вигляді пульпи. Протягом 11-12 березня струмочки брудної води текли вулицями Куренівки, однак тодішня влада не спішила проводити ремонтні роботи дамби. Так само і не хотіла евакуйовувати місцеве населення.
Про це у "Фейсбуці" пише історик та публіцист Юрій Григорьєв, повідомляє Поштівка.
"Уранці 13 березня трапилося жахливе: зі сторони Бабиного Яру пролунав страшний гул. Височезний вал із піску, землі, глини й води заввишки з чотириповерховий будинок посунувся на Куренівку. За пів години район площею 30 гектарів був залитий шаром грязюки завтовшки 2-3 метри. Були поховані живцем сотні людей.
Трамвайне депо імені Красіна на Куренівці лавина багнюки накрила повністю — з людьми, технікою та спорудами. Один із працівників депо П.Онищенко згадує, що жорстокішою трагедію зробила радянська влада. Вони навмисно замовчували дані події та ввели жорстку цензуру. Район був оточений міліцією та виставлені блок-пости. Як згодом показала експертиза, що багато людей у депо, власне як і на вулицях Куренівки, загинули через те, що їх не витягли й вони задушилися без повітря. Кияни спостерігали із пагорбів, як ковші екскаваторів та ножі бульдозерів на шматки рвали тіла загиблих.
Трагедії можна було уникнути. Голову Київської міськради Олексія Давидова неодноразово попереджали про небезпеку, однак він цим злегковажив. 24 серпня слідство визначило 6 винуватців трагедії, якими стали "відповідальні" працівники.
 |
| Залишки дамби |
Радянська влада заявила про 145 загиблих. Натомість очевидні стверджують, що число жертв перейшло 1000, а іноді цифри доводять до 1500 людей.
Після Куренівської трагедії мине 25 років, і знову ж таки — через недбалість, можливо і навмисно (адже різні є версії), станеться трагедія світового масштабу — вибух на Чорнобильській АЕС. Власне і тоді, після страшного радіаційного зараження, радянська влада довгий час мовчала про небезпеку", – пише історик.
13 березня 1961 року – чорний день в історії Києва. Внаслідок техногенної катастрофи, а саме розмиву дамби, величезний потік пульпи з Бабиного Яру затопив Куренівку. Кількість жертв за офіційними даним склала 147-150 осіб. За неофіційними – декілька тисяч людей.
Що відбулось?
13 березня, в понеділок о 6:45 почала руйнуватись дамба. Вона перекривала Бабин Яр. Туди протягом 10 років зливали пульпу (відходи виробництва) з Петровських цегляних заводів. О 8:30 її прорвало. Спершу вода, а згодом 14-метрова хвиля пульпи зі швидкістю 5 м/сек ринула на Куренівку, змітаючи все на своєму шляху.
Потік розділився на дві частини. Одна потекла по вулиці Теліги, зупинившись на території трамвайного депо. А інша – з обриву вниз, повз Кирилівський монастир. Був повністю затоплений стадіон «Спартак», і Кирилівська вулиця (тоді Фрунзе). Там висота валу зменшилась вдвоє, проте він все рівно був смертоносним.
Жертв ховали більше місяця на різних кладовищах Києва, часто таємно.
Причини?
Так чому все ж таки сталась Куренівська трагедія? Чому у розвиненому місті в другій половині XX століття відбулась така масштабна та страшна катастрофа?
28 березня 1950 року виконком київської міської ради прийняв рішення №582. Воно стосувалось організації гідровідвалів у Бабин Яр. Причому проект був розроблений навіть не киянами, його підготував московський трест Гідромеханізації. Тобто не було попередньо проведено жодних досліджень. Натомість московські спеціалісти запропонували непотрібні породи змішувати з водою і в такому вигляді по трубам перекачувати у Бабин Яр.
На той час головою міськвиконкому був Олексій Давидов. Це був типовий представник чиновника в найгіршому сенсі слова. Згідно зі спогадами сучасників він не сприймав критику, грубо перебивав незгодних з його точкою зору, керував містом формально, не вивчаючи реальний стан справ. Отримавши команду «згори» він навіть не подумав піддати її сумніву. В такому ж дусі приймались і наступні рішення.
Наприклад, 16 листопада 1954 року був виданий указ, згідно з яким потрібно було заливати пульпою ще діючий газопровід, «враховуючи велику технічну складність демонтажу».
В результаті дамбу зробили не бетонну, а земляну. Не розрахували потрібний діаметр труб, для відводу рідини з яру. Вони були надто вузькі. Цегляні заводи працювали понаднормово в три зміни, відповідно зливаючи більше пульпи.
Прорив не став несподіванкою. На початку березня 1961 року самі кияни подавали немало повідомлень про струмки, що бігли по дамбам. Проте владі було байдуже.
Після трагедії Давидов приїздив в морг, дав розпорядження видали загиблим білизну та білий одяг для поховання. Після того швидко поїхав геть і більше не повертався. Саме його називали головним винуватцем катастрофи.
Відкрили кримінальне провадження. Розслідування відбувалось цілком таємно. Ніхто з міськвиконкому не був обвинувачений. У в`язницю потрапили 6 людей: начальник та головний інженер Петровської ділянки СУ-610, головний інженер треста «Укргідроспецбуд», і московські проектувальники. Офіційна причина аварії: «помилки в проектуванні гідро відвалів на дамби».
Олексій Давидов застрілився у 1963 році. У 1964 його ім`ям було названо бульвар на Русанівці. Лише в лютому 2016 його перейменували на честь Ігоря Шамо.
Висновки комісії були засекречені.
Спогади М. Н. Новгородської, вчительки:
"Я сіла в автобус, салон якого був таким переповненим, що мене буквально припечатали до задніх дверей. Проїхавши трохи, автобус застряг навпроти стадіону "Спартак". Вода стала досягати вікон. Водії всіх машин, що застрягли, вибиралися з них і пливли на протилежну сторону до огорожі стадіону. В автобусі стояв страшний крик. Люди усвідомили, що поховані заживо. І раптом все потемніло. На нас йшов вал – суцільна піниста маса якогось сірого кольору. Вал був вищим за будинки й закривав собою небо. Чоловік, котрий стояв попереду мене, на мить ривком розсунув двері й ступив уперед. Я – слідом за ним. Потік збив мене з ніг, але дивом залишившись на поверхні і борсаючись, я дісталася до огорожі стадіону. Коли я піднялася на неї, пролунав вибух – автобус, з якого я кілька секунд тому вибралася, був охоплений полум'ям. Хтось вибив передні двері, але врятувалися тільки жінка й дві дівчинки. У них сильно обгоріло волосся. Решта пасажирів згоріли живцем".
В. І. Ткаченко, військовий, учасник пошукової операції:
"Спочатку ми працювали вручну, за допомогою лопат, а коли пригнали екскаватор, почали лунати крики заживо похованих. Ще живих людей чіпляло ковшем. Стояти поруч було нестерпно. Іноді в ківш попадали руки, ноги, тіла людей, розірваних ударом лавини на частини. Траплялися неймовірно знівечені тіла людей. Всю ніч світили прожектори, які вихоплювали все нові подробиці кошмару. Десь відкопали дитячу групу і виховательку. Потім добралися до забитого людьми трамвая, повністю похованого під багатометровим шаром пульпи. Нерозчленовані тіла звозили на територію Павлівської лікарні і складали рядами. Кілька днів перед будівлею стояла виюча, кричуща, збожеволіла від горя юрба людей, які прийшли сюди шукати своїх близьких".
За радянською традицією, влада спробувала замовчати трагедію
В Києві відімкнули міжміський телефонний зв'язок. Кажуть, літакам "Аерофлоту" заборонили літати над Куренівкою. Підприємствам, співробітники яких хотіли пом'янути загиблих, заборонили проводити цивільні панахиди.
Потім офіційно повідомили про "раптове сповзання значної маси розрідженого ґрунту гідронамиву".
...І лише 145 загиблих. За підрахунками істориків, реальна кількість жертв – близько 1,5-2 тис. людей. Тіла загиблих витягували протягом місяця.
Державна експертна комісія основною причиною аварії назвала те, що дамба "не мала необхідної стійкості". Катастрофа "стала наслідком дефектів проєктних рішень, своєчасно не виявлених... а також наслідком дефектів при проведенні будівельних робіт".
Київський обласний суд позбавив волі 6-х винуватців – 2-х проєктувальників з Москви і 4-х керівників київського будівельного управління.
Винним у трагедії дослідники називають голову міськвиконкому Олексія Давидова – він підписав рішення про початок скидання пульпи до Бабиного Яру. Його теж "покарали" – перевели на посаду директора Виставки передового досвіду. Вважається, що він здійснив самогубство, хоча офіційна причина смерті – інфаркт.
Уривки з приватних листів, перехоплених КДБ:
Мешканка будинку по вул. Ярославській, 21 Савчук своїм родичам на Вінниччину: "Більше тисячі людей згоріло, потонуло ... Перший поверх лікарні на Куренівці затопило, загинули хворі і медперсонал. Я була випадковим свідком, як в анатомку вивантажували шматки обгорілого м'яса".
З листа жителя Миколаївщини на прізвище Шамля: "Трамваї горять – замикання електромережі. Жодна машина, жоден автобус, жоден трамвай, жоден пішохід не вибралися з цієї зони".
У листі, адресованому родині Білих у Полтаву: "Загинуло близько двох тисяч чоловік. Рятувальні команди, кинуті на порятунок людей, теж загинули. Людей рятували з вертольотів. Всі лікарні Києва переповнені постраждалими людьми. Навіть школи і клуби заповнені постраждалими".
Фрагмент листа, наведеного в доповіді в ЦК КПУ 18 березня 1961 р.: "Важко вам передати те враження, коли бачиш, що біжать жінки з божевільними очима і кричать: "Де мої діти, де моя мати, чоловік, брат, сестра?!". Дехто втратив розум. Наша співробітниця збожеволіла, у неї загинула вся сім'я – шестеро осіб".
Доктор фізико-математичних наук Д. Т. Курнатовський: "Куренівка представляла собою страшне видовище: на всьому просторі, скільки бачило око, втомлені солдати, по коліно в багнюці, розкопували загиблих, просуваючись в викопаних траншеях. Вони розкопали наш рояль, старовинні книги – дідову бібліотеку, картини. Коли витягли ліжечко з дитиною наших сусідів, я не витримав і втік".
Невідомий автор у листі на ім'я Шматченко в Суми: "У нас одна жінка їхала в автобусі на роботу, і раптом як хлине назустріч вода, автобус перевернуло, розбився і вибухнув бак з бензином. Всередині автобуса – каша, люди не можуть вилізти з машини, зверху заливає водою, а бензин розлився по воді і горить".
Науковий співробітник Інституту зоології АН УРСР Колибін: "Будинок, в якому я проживав на Куренівці, виявився напівзруйнованим, моя квартира постраждала також, дружина з дитиною врятувалися на горищі. У нашому дворі загинули 23 людини, а загальна кількість жертв налічує до півтори тисячі осіб".
 |
| Меморіальний знак недалеко від прохідної трамвайного депо з іменами загиблих співробітників. |
 |
| Меморіальний знак встановлений в березні 2006 року на вулиці Олени Теліги біля Бабиного яру. |
Читайте також: Вінницька трагедія: “Поміж рядами трупів блукали, як примари, люди, шукаючи посмертної вістки від рідних..."
