Українська народна пісня "Гей, була в мене коняка" допомагає викрити фальсифікації сепаратистів щодо Буджака

Тривають гарячі дискусії через назву "Бісо-арабія" яку нам нав'язують сепари замість старовинної назви Буджак.

Цікаво розглянути це питання в контексті української народної пісні "Гей, була в мене коняка" - пишуть в групі Ізмаїл-онлайн.

Пісня «Гей, була в мене коняка» — це відома українська народна козацька пісня, яка розповідає про життя, тяжку долю та втрати козака після війни. У ній згадується Буджацький степ, втрата коня, шаблі й рушниці, але водночас — віра в майбутнє. Пісня існує в численних варіаціях тексту та мелодії.

Це не просто пісня про коня — це пісня про виживання й незламність козацького духу, про героя, який повернувся з війни, але опинився сам-на-сам із буденністю.

Показовою є згадка рядка «ляхи шаблю пощербили», що прямо вказує на час коли була написана пісня: це доба постійних збройних конфліктів між козаками та Річчю Посполитою — кінець XVI – першу половину XVII століття.

Важливо й те, що в цей період козаки співають саме про Буджацький степ, а не про якусь там династичну «землю Басараба» (до речі, валаська Basarabia не включала в себе територію Буджака!) А війни Московії проти Османської імперії в цьому регіоні розпочалися лише наприкінці XVIII століття, значно пізніше часу появи пісні. Саме тоді в Буджаку вперше з'явилися московити і не існувало ніякої "Землі Бесараба".

Битва за переправу «Ісмаїл гечіді» (İsmail geçidi), перемогу в якій отримали козаки, а не Суворов, відбулася в 1790 році, і козаки напевно співали «Гей, була в мене коняка» відпочиваючи після битви.

Ви ніколи не помічали, що в світі тільки одна «вєлікая культура», яка так сама себе назвала і продовжує?

Велікая русская культура – це такий самий фейк, як і переважно все в них (як Попов, який придумав радіо)

▪️ Ви ніколи не помічали, що в світі тільки одна «вєлікая культура», яка так сама себе назвала і продовжує? Всі культури цивілізації з гігантськими історіями, які проходили періоди античні, готичні, періоди Відродження, Просвітництва, Імпресіонізму, Модерну, Модернізму (і інших ізмів) – це просто «Італійська культура», «Французька культура», «Іспанська культура», «Британська культура», тощо (Українська культура теж). А от русская культура, яка переважно є культурою кінця 19 століття – це блін «вєлікая»! Я мовчу, що в них ні готики, ні барокко, ніфіга нема, а в той час, коли в світі шукали нові форми, вони малювали глибокий реалізм, та ще якщо тих передвижників копнеш, то там і росіян майже нема. Не буду тут заглиблюватися - всі ці імперські міфи класно розбирають Vakhtang Kebuladze, Volodymyr Yermolenko, Andrij Bondar, Іван Семесюк, Taras Lyuty і інші розумніші за мене інтелектуали.

▪️ Я просто веду це до того, шо руzzкая культура ідеально візуалізується в руzzкому окупанті – бідна, затуркана, безцільна і дуууууже нагла.  Оця наглість і робить з неї «вєлікую», тому що це вигадана паралельна реальність через тупу упоротість своєї величі на фоні відсутності каналізації. Велікая армія краде унітази, велікій пушкін краде Байрона, вєлікая Третьяковка краде картини всіх окупованих народів, а вєлікій Газпром возить це все по світу і показує в виставці «Русскій Авангард. От Малевіча до Шагала» (ага, найдіть серед них росіянина).

Українець Володимир Александров - генерал, доктор медицини, поет, перекладач, музикант, фольклорист

"Ходить гарбуз по городу, питається свого роду –
"Ой чи живі, чи здорові всі родичі гарбузові?".

Ці рядки, мабуть, відомі усім.

Пісня вважається народною. Та мало хто знає, що у цієї пісні є "батько" - Володимир Степанович Александров.

Він писав вірші, п’єси, оперети, лібрето, казки, біблійні переклади, збирав етнографічний матеріал і фольклор. Але обезсмертив себе поет одним жартівливим віршем "Пісня про гарбуза".

2 липня 1825 р. у с. Бугаївці на Харківщині народився Володимир Александров - генерал, композитор, український письменник.

Оскільки родина не мала особливих коштів на навчання, закінчив Харківську духовну семінарію, потім медичний факультет університету (1853).

Був призначений військовим лікарем у Варшаву. Там опанував польську мову, витримав іспит на ступінь доктора медицини при медичній раді Сенату, бо університету тоді у Варшаві ще не було. У 34 роки удостоївся звання доктора медицини, але коштів на придбання приватної практики не було, тому подався на військову службу. Служив лікарем у Варшаві, Полтаві, Керчі, дослужився до генерала.

І всюди Володимир Александров залишався собою: в родині з дружиною Олександрою та дітьми спілкувалися тільки українською; стіни його кабінету прикрашали портрети українських письменників і всіх гетьманів.

Мав прекрасну книгозбірню (у Харкові в його бібліотеці займався самоосвітою художник Сергій Васильківський, племінник В. Александрова). Поет прекрасно декламував, знав напам’ять безліч народних пісень, добре їх співав, акомпануючи собі на бандурі. Оселя Александрових у Харкові по вул. Великій Сумській була своєрідним українським культурним центром, де можна було витепліти душею, послухати поезії Павла Грабовського, насолодитися розмовами з Борисом Грінченком, Марком Кропивницьким.

Швачка – Тарас Григорович Шевченко

Тарас Григорович Шевченко

Швачка

Ой не п'ється горілочка,
Не п'ються й меди.
Не будете шинкувати,
Прокляті жиди.

Ой не п'ється теє пиво,
А я буду пить.
Не дам же я вражим ляхам
В Україні жить.

Ходім, батьки-отамани,
У Фастов в неділю
Та надінем вражим ляхам
Кошуленьку білу.

Ні, не білу, а червону…
Ходім погуляєм.
Та в пригоді свого батька
Старого згадаєм,

Тетяна Кочергіна - співачка, зірка української естради 70-х - 80-х років

Тетяна Кочергіна - співачка, зірка української естради 70-х - 80-х років, поп- і рок-виконавиця. Заслужена артистка України.

Тетяна Кочергіна народилася 29 серпня у місті Моршанськ Тамбовської області, Росія. Подальша її доля пов'язана з Україною. Закінчивши Черкаське музичне училище, вона почала кар'єру естрадної співачки в кримському ВІА "Чайки". 

У 1976 році Тетяна Кочергіна повернулася до Черкас і стала солісткою керованого Олександром Зуєвим ВІА "Калина", у тому ж році вона розділила друге місце з Розою Римбаєвою на Всесоюзному конкурсі виконавців радянської пісні в Ризі і була запрошена до Київського мюзик-холу. У 1979 р. виходить її перший альбом "Звёздный час", а через два роки – записаний у 1980 р. диск "Уроки музыки". 

У 1980 році продюсер Микола Гребенник (за тодішньою термінологією – художній керівник) створив для Кочергіної власний гурт "Зоряний час". У 1981 році Кочергіна отримує другу премію на міжнародному фестивалі "Золотий Орфей". "Зоряний час" весь час ускладнював програму – все частіше на концертах звучали хард-рокові композиції. У нелегкі для рок-музики часи Кочергіна з гуртом повернулася до Черкаської філармонії – його перейменували на "ХХ століття". До того часу вже весь репертуар складали хард- і джаз-рокові номери. 

У 1984 році гурт "ХХ століття" виконав арт-рокову сюїту "Критична маса" на ранні вірші Віталія Коротича, яка була ніби попередженням перед Чорнобильською катастрофою. У 1987 році кристалізувався потужний склад "ХХ століття": Олександр Сарацький – клавішні; Юрій Регін – бас- гітара; Олександр Ятел – барабани; Юрій Добробабенко – гітара, вокал. 

У 1988 році "Мелодія" випустила платівку "Тетяна Кочергіна і ХХ століття". Їх музика досягла максимальної жорсткості і енергійності. Піком творчості "ХХ-го Століття" стали успішні гастролі в Португалії в 1988 році, також гурт виступав на фестивалях "Рок-Панорама-87" в Москві, в Барселоні (1988), на конкурсі "Інтерталант-89" у Празі. Після народження сина Тетяна Кочергіна відійшла від концертної діяльності. Нині на пенсії, мешкає в Черкасах.

Вкрали совєти: українська пісня «В саду осіннім айстри білі»

Співачка з Рівного Олена Андросова, відома за псевдонімом Eileen разом із виконавцем та аранжувальником Malyarevsky переспівали пісню «В саду осіннім айстри білі», мелодію якої совєти привласнили для своєї «Вот кто-то с горочки спустился».

Відео з'явилося на ютуб-каналі Malyarevsky.

«Дуже довгий час не брався за цю пісню, але все ж вирішив написати аранжування. Думаю, що вийшло вдало», – каже Malyarevsky.

«Вата нікуди не поділася». Харчишин розкрив скандальні подробиці про Лисицю, який поставив Польщі нуль балів на Євробаченні

Лідер гурту Друга Ріка Валерій Харчишин засудив голову журі України на Євробаченні, музичного продюсера Вадима Лисицю. Українське національне журі оцінило представника Польщі на Євробаченні 2022 року у нуль балів.

Після цього в Мережі спалахнув неабиякий скандал. Харчишин на сторінці у Facebook повідомив, що Лисиця після анексії Криму працювала у РФ директором одного з напрямків Warner Russia і на той час також співпрацював зі Світланою Лободою, яка тоді активно будувала кар'єру в країні-агресорі.

Укры против орков

Укры против орков

Александр Невзоров о главном герое фильма «Афоня»

Созданный образ Афони, которым так все умиляются, это, конечно, запредельная жуть. Это индульгенция идиотизму. Этот Афоня олицетворение совка, человек – мечта ЦК партии. Веселый, тупой, милый, безграмотный, безвольный жлоб. Ему уютно в этом советском концлагере. Он не задает вопросов про войну в Афгане, его не интересует тотальная нищета. Он не прячет под паркетом «Архипелаг ГУЛАГ». Он идеал своего рода того времени, и он как бы некое назидание, что таким можно быть, таким нужно быть, такому дают бабы. Это и есть эталон советского человека.

Александр Невзоров

Букерівську премію 2020 отримав шотландський письменник за роман про алкоголізм

Букерівську премію 2020 року дали за роман про жіночий алкоголізм

Шотландський 44-річний письменник Дуглас Стюарт став лауреатом Букерівської премії 2020 року, однієї з найпрестижніших нагород у галузі літератури англійською мовою. Нагороду він отримав за свій дебютний роман «Шуґґі Бейн». Як повідомляє ВВС, роман заснований на спогадах самого письменника. Це розповідь про хлопчика, який росте в Глазго в 1980-х роках, його матір бореться із алкогольною залежністю. Стюарт присвятив книжку своїй мамі, яка і померла від алкоголізму, коли йому було 16 років.

Режисерка та письменниця Цілик не хоче звання "заслуженої" від Зеленського

Українська режисерка та письменниця Ірина Цілик вирішила відмовитись від звання “Заслуженої діячки мистецтв України” від Президента України Володимира Зеленського. Про це вона написала на своїй сторінці у Facebook, передає Поштівка.

Цілик зазначила, що про присвоєння звання випадково дізналася зі ЗМІ.

“Вчора я випадково зі ЗМІ дізналася про звання „заслуженої діячки мистецтв України“, яке було вручено мені президентом України. Ця новина, м’яко кажучи, мене здивувала, адже я поняття не мала про те, що хтось взагалі подавав мою кандидатуру на отримання цього звання (як мені вже пояснили, йдеться про певну процедуру). Відтак я чекала, що зі мною хтось зв‘яжеться з цього приводу, але ні”, — написала режисерка.

Россияне генетически ненавидят все украинское – почему?

Кирило Устиянович "Шевченко на засланні"

Не знаю, был ли я достаточно внимателен, но в действительности я не смог найти в произведениях Тараса Григорьевича Шевченко ни одного упоминания россиян как руських…

Мир, его природа устроена таким образом, что не приемлет ничего искусственного. Все синтетическое, поддельное, фальшивое отмирает. В то время как живое, натуральное, органическое – этническое выживает. Сколько бы при этом его не жгли напалмом.

Так случилось и с Русью – сегодня Украиной, которая несмотря на все старания "братьев по вере" сохранила свои язык и культуру, но все еще живет в идеологическом плену российской версии своей истории. Сохранила несмотря (а может и благодаря) на всю ту ненависть которую россияне испытывают ко всему украинскому: языку, культуре, истории и даже государству. Которое они по старинке считают несостоявшимся, неестественным и всегда вражески настроены против украинского национального во всех его формах и проявления.

ДАНИЛА БАГРОВ КАК ЭВФЕМИЗМ СОВКОВОГО БЫДЛА

"главный герой картины имеет не только рыло недоразвитого имбецила (полное отсутствие эмоций, монотонная речь и т.д., и т.п.), но и сам является человеком в высшей степени невежественным и недалеким"

Честно сказать, никогда не понимал пылкой общественной страсти к этому персонажу.
Ну да, фильм интересно снят,
но герой-то и правда чмо и гопник.

Излишне говорить о том, что сам Бодров никакущий актер (так он и не актер по образованию), и сыграл, соответственно, в жанре типа «робот вертер-стайл». Это когда актер одним и тем же выражением лица показывает все существующие на свете эмоции: от любви до ненависти, от радости до страха), но речь не о нем, а непосредственно о его герое.

«Попал в тренд»: Нейромаркетолог объяснила феномен советского фильма «Ирония судьбы»

Советский фильм "Ирония судьбы, или С легким паром!" Эльдара Рязанова приобрел популярность, поскольку попал в существующий в то время "тренд".

Об этом рассказала основательница нейромаркетингового агентства Neuro-knowledge Катерина Ильченко.

Так, на указанной картине в советские времена выросло несколько поколений, в том числе жителей Украины. Главным героем фильма является врач-хирург, закоренелый холостяк Евгений Лукашин, который отличается инфантильным характером.

Выключить Женю Лукашина

Боюсь, что скоро меня арестуют за осквернение национальных святынь, но мне «Ирония судьбы» категорически не нравится. Не нравятся три женщины, отвоевывающие друг у друга тридцатишестилетнего переростка. Не нравится сам переросток, этот новогодний секс-символ страны с мятой физиономией. А больше всего не нравится, как истово мы любим всех этих героев, как верим, что это и есть настоящая рождественская история, в которой хорошие люди делают всех вокруг счастливыми и сами в итоге находят свое счастье.

В этом фильме есть все, из чего состоит «любовь по-русски»: и взрослый мужик, который, споткнувшись о собственные штаны на пути в сортир, зовет на помощь маму; и женщина, которой несколько лет пудрят мозги, а в новогоднюю ночь наконец бросают; и другая женщина, которая две серии подряд целуется с дышащим перегаром гражданином, а потом едет за ним в другой город, хотя никто ее не звал; и будущая свекровь, которая, глядя на все это безобразие, говорит, поджав губы: «Поживем - увидим». Наше, наше кино!

Гайдай реализовывал пропагандистские задачи Кремля – эксперт

Даже в фильмах Гайдая, нарочито ярко-французских и эксцентрических комедиях, вписаны типичные советские герои и даны императивы на соблюдение праведной советской жизни. Цветастые комедии, такие визуально не советские, несут в себе пропагандистский заряд.

Кажется, что сейчас на экран выбежит Луи де Фюнес, но выбегает затюканный жизнью Шурик, за которым гонится тунеядец, но все же такой свой советский мужик Федя, у которого жена и дети, и которого срочно нужно перевоспитать.

Почему Шурик всегда побеждает? Потому что он студент-отличник, скромный и находчивый парень, применяющий смекалку для борьбы с врагами социалистического строя - дебоширами и тунеядцами. Потому что все должны жить и работать в рамках государственного механизма.