Червона армія без міфів: згвалтування, мародерство і терор у Європі

Ця історична фотографія, знята в 1945 у Лейпцигу (на той час у зоні радянської окупації), зафіксувала момент насильства з боку радянських військових щодо цивільної німецької жінки.
Зображення ілюструє трагічні події періоду "визволення", коли радянська армія вчиняла масові сексуальні злочини та знущання над цивільним населенням у Європі.За оцінками істориків, жертвами зґвалтувань стали близько 2 мільйонів німецьких жінок, а також мешканки інших окупованих країн.
Цей знімок є документальним свідченням радянських воєнних злочинів, які тривалий час замовчували.

"Деды воевали" чи займалися тотальними згвалтуваннями дітей на очах їх батьків, масовими вбивствами і катуваннями безвинних цивільних осіб, грабунком і узаконеним мародерством?

Звірствами над населенням (згвалтуваннями і катуваннями з подальшим вбивством мирних громадян ) «визволителі» стали займатися ще в Криму. Так, командувач 4 – м Українським фронтом генерал армії Петров в наказі № 074 від 8 червня 1944 затаврував «обурливі витівки» військовослужбовців свого фронту на радянській території Криму, «доходять навіть до збройних пограбувань і вбивства місцевих жителів».

У Західній Білорусі та Західної України звірства «визволителів» наростали, ще більше – в країнах Прибалтики, в Угорщині, Болгарії, Румунії та Югославії, де акти насильства проти місцевого населення прийняли жахливі масштаби. Але повний терор наступив на території Польщі. Там почалися масові згвалтування польських жінок і дівчаток, а керівництво військами, яке негативно ставилося до поляків, закривало на це очі.

Одеське повстання 1960 року – день гніву на Молдаванці

У стихійному повстанні в Одесі 18 грудня 1960 року віддзеркалилася більшість негараздів тодішнього СССР, про які не люблять згадувати шанувальники міфічного «смачного пломбіру» та ковбаси по 2.20.

У неділю вранці до горілчаного відділу крамниці на розі вулиць Іванова та Мизикевича (зараз – Дальницька та Степова) завітав солдат строкової служби. Історія не зберегла для нас його ім’я, прізвище, за непідтвердженими даними, Бєляєв. Ніщо не віщувала чогось надзвичайного – служивий узяв пляшку горілки «Московская особенная».

Продавець Юра на псевдо «Рибак», брутально порушив норми совєтської торгівлі. Бо продав горілку людині в робочому, точніше солдатському, одязі. З подальших подій випливає, що вояк перебував у самоволці, і йому продали горілку виготовлену підпільними цеховиками, а продаж пальонки підривав горілчану монополію Компартії СССР.

Вояк з горілкою, вийшов за ріг крамниці, і там прямо з горла, почав гасити власні труби, що палали пекельним вогнем. Як на лихо, армійський сніданок, що перебував у солдатському шлунку, вирішив подивитися – хто ж там заливає пожежу душі? Якщо відкинути метафори – захисник СССР почав блювати.

По завершенню очисної процедури, він стрімко повернувся в крамницю, де звинуватив продавця в продажу паленої горілки, та почав вимагати компенсації моральних збитків новою пляшкою за рахунок закладу. Продавець відреагував в кращих традиціях совєтської торгівлі: відлупцював бідолаху та викинув на вулицю.

В ті часи не існувало Інтернету, телебачення в СССР робило перші кроки. Реальне життя – єдине джерело розваг, що дарувало людям мало цікавих подій. Тому біля крамниці зібралася юрба.

Как чекисты взрывали Киев

1941, 24 сентября в 16.00 на Крещатике прозвучала серия мощных взрывов, практически разрушивших исторический центр города, который перестраивался на протяжении XVIII - начала XX веков. Пожар, разгоревшийся в результате этого, уничтожил около 200 зданий, среди них – 5 крупнейших отелей, 2 крупнейших универмага, 5 кинотеатров, консерватория, центральный почтамт, здание горсовета, дома архитектора и ученых, а также самое высокое здание довоенного Киева – 12-этажный 1-этажный.

Первым взлетел на воздух универмаг "Детский мир", где размещался склад конфискованных у населения радиоприемников и пишущих машинок. В соседнем здании немцы разместили комендатуру, перед которой стояла большая толпа киевлян, собравшихся для регистрации. Оккупационное командование сразу после взятия города объявило, что регистрация необходима для устройства на работу. Сколько из этих людей погибло и получило ранения, неизвестно до сих пор.

Вскоре раздался второй взрыв, а потом - еще и еще. В течение последующих нескольких дней они сотрясали город регулярно с интервалом в 10-15 минут. От взрывов начались пожары, охватившие центральные районы, но тушить их было нечем, поскольку красноармейцы перед уходом из Киева вывели из строя водопровод. Германские и украинские пожарные пытались насосами качать воду по шлангам из Днепра, но этого было явно недостаточно.

Раскрашенное фото И.Г. Старинова и одна из последних почтовых марок СССР, посвященная И.Д. Кудре.

Здания один за другим взлетали в воздух в течение пяти дней, а пламя бушевало две недели.

Киевляне чувствовали себя как на пороховой бочке - никто не знал, какой дом и когда взорвется следующим.  

В результате, к концу сентября, когда взрывы прекратились, почти весь центр Киева превратился в выжженные руины. Были уничтожены здания горсовета, обкома компартии (бывшая городская дума) пять кинотеатров, три театра, консерватория, центральный почтамт, цирк, пять гостиниц, семь крупных универмагов, обувная фабрика, музыкальная школа, несколько библиотек и множество жилых домов.

Радянські концтабори для дітей під час Голодомору 1932-1933 років

Американця Вайтінга Вільямса, фахівця з трудових відносин і журналіста, який відвідав СРСР у 1933 році, буквально вразили “орди” безпритульних і голодних дітей, яких він повсюдно бачив в українських містах: “Вони жили і помирали, наче дикі звірі”. В Харкові Вільямс спостерігав за хлопчиком, який сидів на базарі посеред купи сміття, вибираючи шкаралупу з яєць і намагаючись щось звідти дістати. Наступного дня хлопчик знов був на тому ж місці, але вже нерухомий.

Дітей відловлювали і відвозили у дитячі притулки. Там було голодно, а смертність сягала 30%. Тому багато хто втікав знову на вулицю. Вільямсу, серед іншого, вдалося сфотографувати, як міліція везе на підводі безпритульних дітей. Іноді, траплялося, дітей садили в вагони, а потім випускали в чистому полі. Вільямс писав про те, як три вагони з малими безхатьками відігнали на запасну колію і забули про них. Коли ж на третій день відкрили, всі діти були мертві.

Інший свідок, австрійський інженер Александр Вінербергер, якому вдалося сфотографувати наслідки Голодомору в Харкові навіть попри загрозу арешту, писав: “Коли людина бачить, як збирають трупи на вулиці, у нього в жилах холоне кров. Мертвих дітей виривали у матерів, які вили від болю, а живих забирали від сухих грудей вже безмовних матерів. Діти кричали і стогнали”. Александр Вінербергер є автором фотографії опухлої з голоду дівчинки з Харкова, яка є однією з найбільш упізнаваних світлин Голодомору.

Винні етикетки Молдови часів СРСР

Етикетки пляшок з вином, виробленим в МРСР-Молдова

Букет Молдавии

Портвейн молдавский розовый

Токсичний вплив “імперського знання” та виклики деколонізації

 Друга стаття з циклу:
КАРТОГРАФУВАННЯ “НАЦІЇ НІЗВІДКИ”

«Україна або козацька земля з прилеглими провінціями Валахії, Молдавії і Малої Татарії, зображена Йоганом Баптистом Гоманном». Відома за скороченою назвою «Terra Cosaccorum». 1720 р.

Тривалу відсутність України на міжнародних ментальних мапах можна пояснити як результат її відсутності на політичних мапах – і навпаки. 

У 1918 році Україна зробила короткотривалу спробу заіснувати принаймні на деяких із них, проте це не допомогло їй отримати міжнародне визнання і скільки-небудь значну підтримку. Члени Антанти навіть після падіння царизму зберігали союзницькі зобов’язання щодо Росії і воліли домовлятися з безнадійним Денікіним чи навіть з більшовиками, але не з невідомими і, здавалося б, випадковими українцями. Тимчасовий союз із кайзерівською Німеччиною лише погіршив імідж (і перспективи) українців в очах членів Антанти, які зрештою виявились у тій війні переможцями, а отже й тими, хто пише історію, зокрема й законодавчо. Благодатні вілсонівські принципи, які давали бездержавним східноєвропейським народам право на самовизначення, не поширились після Першої світової війни на українців і білорусів – головних мішеней і жертв російського “імперського знання”, інтерналізованого на Заході.

У рамках цього “знання” західним урядам легше було заперечувати геноцидний характер Голодомору, організованого в Україні у 1932–1933 рр. московською владою, і незворушно продовжувати звичний (і прибутковий) бізнес із більшовиками. Таємна доповідь британських дипломатів, які відраджували свій уряд від будь-якого втручання, вельми показова під цим оглядом: “Правда полягає в тому, що ми, звісно, маємо певну інформацію про голод на півдні Росії [sic], подібну до тої, що з'явилась у пресі... Проте ми не хотіли б її оприлюднювати, тому що радянський уряд може обуритися, і наші відносини з ним будуть зіпсовані”.¹

Риков, Калінін, Троцький, Каменєв, Сталін, Томський і Бухарін несуть труну з тілом Дзержинського

Rykov, Kalinin, Trotsky, Kamenev, Stalin, Tomsky and Bukharin carry the coffin with the body of Dzerzhinsky, 1926. Only Kalinin and Stalin didn't subsequently become victims of repression and the organization created by Dzerzhinsky.

Риков, Калінін, Троцький, Каменєв, Сталін, Томський і Бухарін несуть труну з тілом Дзержинського, 1926 рік. Тільки Калінін і Сталін згодом не стали жертвами репресій і організації, створеної Дзержинським. Єдине відоме фото Сталіна і Троцького в одному кадрі.

«Український націоналізм — головна небезпека на Україні»

22 листопада 1933 року у Харкові завершив свою роботу об'єднаний пленум ЦК і ЦКК КП(б)У, резолюцією якого вперше в історії УСРР український націоналізм було визнано головною небезпекою у національному питанні. Цим рішенням, яке сформулював особисто Йосиф Сталін, було формалізовано започатковану наприкінці 1932 року кардинальну зміну національної політики в Україні.

Поразка більшовиків в Україні в 1919 році змусила їх уважніше ставитися до національного питання. Щоб знешкодити український національно-визвольний рух та створити умови для швидкого переходу країни на індустріальні рейки, ЦК РКП(б) ухваленою наприкінці року резолюцією «Про радянську владу на Україні» задекларував рівність української мови з російською та оголосив намір сприяти розвитку української культури, започаткувавши таким чином радянську українізацію. Її сприятливі наслідки спонукали більшовиків у квітні 1923 року на XII з'їзді РКП(б) ухвалити рішення про запровадження подібної політики, яку означили «коренізацією», на усіх контрольованих більшовиками територіях, що 6 липня оформилися в СРСР.

Сприяння культурному розвитку місцевих етносів та залучення представників корінного населення до місцевого управління супроводжувалося офіційним визнанням «великодержавного/великоруського шовінізму» основною небезпекою в національному питанні. У резолюції XII з'їзду зазначалося, що він «живить і вирощує змальований вище ухил до націоналізму, утруднюючи боротьбу з ним». Такий підхід був підтверджений XVI з'їздом ВКП(б) 1930 року, тобто вже після початку нового комуністичного штурму. Незважаючи на репресії проти української інтелігенції, зокрема, справу СВУ, настанова щодо великодержавного шовінізму тоді не змінилася.

За добу у 77 тисяч українців відібрали домівки

Під час операції "Захід" людей витягали із домівок, везли на залізничні станції і відправляли товарними вагонами за межі України

Депортацію населення Західної України провели органи республіканських та союзних МДБ та МВС 21 жовтня 1947-го. Увійшла в історію під назвою "Операція "Захід". Була спрямована на ліквідацію соціальної бази українського визвольного руху. За добу до Сибіру і Казахстану вивезли 77 808 людей.

Українська повстанська армія продовжила діяти після завершення радянсько-німецької війни. Намагалася підірвати роботу радянських владних структур. Керівництво СРСР постійно шукало нові форми нейтралізації повстанського руху. Тоді вирішили депортувати людей. Протягом 1944-1946 років із Західної України у віддалені місцевості СРСР вивезли понад 14 тис. родин учасників національно-визвольного руху.

Як німці передавали Брестську фортецю радянським військам, 1939 рік

Командир 2-го батальйону 76-го моторизованого полку піхоти вермахту підполковник Ганс Георг Леммель (праворуч) і радянський офіцер під час передачі Брестської фортеці радянським військам, 22 вересня 1939 року

Доля ветеранів та інвалідів війни в СРСР

Доля реальних ветеранів та інвалідів війни в СРСР – саморобний візок та злиденне життя. Повз людину, що впала, байдуже проходять ті самі «душевні радянські люди» – мабуть, у думах про найкраще у світі морозиво...

Советская тактика выжженной земли: факты и последствия

Советская тактика выжженной земли включает в себя множество аспектов: военный, экономический, и множество других. В "The Dissolution of Eastern European Jewry" (имеется в виду книга автора «Исчезновение евреев Восточной Европы». См. "Об авторе" и о книге в конце статьи) я лишь слегка затронул тему, связанную с демографическими изменениями восточно-европейского евреев. Здесь я хочу сделать акцент на экономической стороне Второй Мировой Войны.

Германо-советский договор о ненападении от 23 августа 1939 года предусматривал следующие территориальные переделы: Эстония и Латвия переходили в советскую сферу интересов, а Литва попадала в немецкую./1 После поражения Польши, Советское правительство сразу же начало оказывать сильное давление на Германию для пересмотра договора. Для того, чтобы сохранить мир, Гитлер согласился на второй договор, так называемый Договор о дружбе и границе от 28 сентября 1939 года, Германия отказывалась от своих интересов в большей части Литвы в обмен на район между Вислой и Бугом с населением около 3,5 млн. человек, в том числе более 300.000 евреев./2 Эта зона была под оккупацией советской власти очень непродолжительное время, но Красная Армия разрушила практически всю систему сельского хозяйства, забирая скот и с/х технику, перед тем как отступить. В результате немцы должны были привозить продовольствие в больших количествах, чтобы предотвратить голод в этом сельскохозяйственном районе./3 Этот эпизод должен был стать уроком для Германии, но, к сожалению, не стал.

Пока Германия участвовала в Западной кампании с 10 мая по 24 июня 1940 г., Советский Союз оккупировал почти всю Литву в период между 16 и 22 июня после ультиматума от 15 июня - то есть, включая даже ту территорию, которая должна была оставаться в пределах немецкой сферы интересов согласно договору. Эта оккупация представляет собой не только грубое нарушение двух советско-германских договоров, но и советско-литовского договора о взаимной помощи (от 10 октября 1939). Правительство Германии не было извещено об этой акции./4 Северная Буковина, одна из областей Румынии, который была за пределами советских интересов, согласованных в договоре, была аналогичным образом присвоена Советами, хотя в этом случае Советы давили на Германию с целью дать свое "согласие" в ультимативный срок 24 часа до начала оккупации. Я упоминаю эти события только потому, что они демонстрируют решимость, с которой СССР уничтожили немецкое стратегическое преимущество, приобретая свое собственное. Они также показывают, что Германия не имела определенных военных целей в отношении Советского Союза, потому что иначе невозможно себе представить, что ей придется мириться с Советской узурпацией стратегически бесценного литовского пути к Ленинграду и Москве.

Олег Басилашвили: СССР истребил почти всех, кто мог бы воспринять свободу

Олег Басилашвили:

"Советский союз совершил ужасное дело: похоже, за время своей истории он истребил почти всех, кто мог бы воспринять свободу. Последний всплеск сопротивления — Новочеркасский бунт при Хрущёве. Когда потом появился шанс на свободу, воспользоваться им было уже некому. Воля к свободе осталась в Украине, в Прибалтике, в Грузии. Но не у нас, не у русских. У нас качество населения низведено ниже плинтуса. Оно не идёт ни в какое сравнение со сталинскими временами. Ибо тогда система всё-таки преодолевала сопротивление, с нею всё-таки боролись. Были крестьянские восстания, потом были власовцы. Был огромный пласт людей, ненавидящих Сталина и совок вообще. Недаром системе требовался ГУЛАГ. Сейчас он не нужен. ЭТОТ народ любит вождя и без ГУЛАГа. Страшное дело — рабство из-под палки. Но ещё страшнее — рабство без палки. Страшен совок в ватнике. Но страшнее совок на иномарке, в импортных шмотках, отдыхающий в Европе и притом ненавидящий Запад."

И снова о «советском рае»

Члени бригади №2 колгоспу ім. Леніна Рокитнянського району Київської області на прополці буряків, с. Житні Гори, 1934—1935 рік

Моя покойная бабка Паша 1924 года рождения имела образование 3 класса. Научилась читать-писать и считать на пальцах? Хватит. В колхоз. Общий колхозный стаж ее — в районе «тридцатника».

После войны пахать на себе доводилось. И поголодать. И поработать на прополке буряка по 12-14 часов не разгибая спины. Бесплатно. За «трудодень», на который по 300 грамм зерна выдавали.

Потом случилось так, что наша семья переехала, и она оказалась на государственном предприятии — в совхозе. Тут она отгорбатила еще 9 лет. Исполнилось ей вожделенные 55. Пенсия.

И оказалось, что «колхозная» пенсия ей вообще «не светит». До 1965 года колхозники вообще не получали пенсию от государства — только по 7-15-20 рублей от колхоза, бывало, что и три рубля, сообразно его финансовым возможностям. И то если продолжали жить в том колхозе, а ежели уезжали – фигушки. А «совхозного», то бишь государственного стажа у бабы Паши практически нет.

И насчитали ей минимальную пенсию по старости в размере 28 рублей. За 40 лет работы в качестве ломовой лошади.

Помню, как каждый вечер она садилась смотреть программу «Время» с одной только целью: не объявят ли что «пенсию добавили».

Помню, как копила года три на пальто, которое стоило 120 рублей; буряком и морквой со своего огорода на базаре торговала (10 копеек кучка); какой праздник для нее был, когда она его купила в Горловке зеленое, жуткое советского пошива пальто с воротником из фальшивой норки. Пенсию свою она держала в платочке, туго завязанном и прятала его под подушку.

Если бы Паша жила не в семье, не с моими родителями — я не могу представить, как она бы выживала. На 90 копеек в день.

«Вінницька трагедія» 1937–1938 років: не маємо права забувати

Масове знищення мирного населення Вінницьким УНКВС у період «Великого терору» ввійшло в історію як «Вінницька трагедія».

«Пеклом на землі» назвали цю вбивчу акцію комуністичного режиму у Вінниці. Понад 20 тисяч вінничан було репресовано: 13 475 розстріляно, за іншими даними – 16 806.

Весною 1943 року нацистська окупаційна влада на прохання вінничан розпочала розкопки за участі міжнародних наукових комісій. Було розкопано 95 могил, у яких виявили 9439 останків тіл. Неподалік розритих могил на деревах було натягнуто дроти, на яких розвішувалися особисті речі та документи ексгумованих. Завдяки цим речам вдалося ідентифікувати імена 679 жертв злочинів НКВС.

«…16 липня 1943-го року ще перед полуднем потяг зупинився на станції Вінниця. Люди з клунками повиходили з вагонів і широким бульваром Коцюбинського, по сильно обставленому військовою сторожею дерев’яному мосту через Буг і далі Українським проспектом посувалися мовчки. Ніхто не говорив, ніхто не розглядався, так і видно було, що крім клунків у них куди більший тягар на душі. У продовженні Українського проспекту починається Літинське шосе (нині – Хмельницьке шосе), і туди спрямовують свої кроки ці живі людські тіні. На цьому шосе у трьох місцях: так званому «Парку культури і відпочинку» з правого боку, на старому цвинтарі по протилежному боці та в овочевому саду у деякій віддалені відкрили масові могили, і з них витягають перегнилі вже трупи людей із пов’язаними за спиною дротом і мотузками руками, з дірками від куль у потилиці. Цих трупів сотні й тисячі. Щораз віднаходять нові могили, наповнені трупами. Страшний, прямо нестерпний трупячий сопух огорнув, здається, ціле місто, а за ним всю Україну…», – так описував у своїй книзі «Пам’ятаймо про Вінницю» очевидець тих подій Антін Драган – учасник судово-медичних досліджень.

День пам'яті жертв політичних репресій: вінницький історик про масове знищення мирного населення

Про основні періоди державного терору в СРСР на Вінниччині. 

Сьогодні, у третю неділю травня, в Україні відзначають День пам'яті жертв політичних репресій. Про основні періоди державного терору в СРСР на Вінниччині Суспільному розповів історик Роман Подкур.

За його словами, основна проблема, яка актуальна як для радянського, так і для сучасного режиму Росії – це денаціоналізація українців.

"Вони тоді робили усі репресії заради того, щоб створити радянську людину і денаціоналізувати українців. І зараз відбувається теж саме. "Українці повинні зникнути" – це основний лозунг пропагандистів РФ. Задумайтеся, за весь період існування радянського режиму, був який завгодно націоналізм: грузинський, український, польський, грецький... Російського не було. Жодна людина не засуджена за російський націоналізм за всю радянську історію",
– говорить Роман Подкур.

За його словами, політичні репресії на теренах Поділля відбувалися у декілька етапів. Розповімо про основні із них.

«Жертв Вінницької трагедії чекісти ставили навколішки та розстрілювали зблизька»

25 червня 1950 року була арештована Грушковська Галина Петрівна, жителька села Городниця Брацлавського району Вінницької області. У постанові на арешт зазначалося, що Грушковська, як дочка репресованого батька, їздила влітку 1943 року до Вінниці на «провокаційні розкопки, які проводили фашистські загарбники», а після повернення звідти здійснювала наклеп на радянську владу. Українку засудили до 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна фактично лише за те, що вона впізнала серед викопаних із поховань речей шапку свого батька, якого стратили працівники НКВС під час сумнозвісної Вінницької трагедії – масових розстрілів мирного населення в 1937-38 роках…

Про причини та передумови цієї трагедії, кількість її жертв, про проведені нацистами під час окупації України розкопки поховань та наслідки для тих, хто зміг знайти прах або останки своїх рідних, кореспондентці АрміяInform розповів Сергій Гула, кандидат історичних наук, заступник директора  Музею Вінниці з наукової роботи.

Подготовка юных пионеров. СССР, 1937 год

Подготовка юных пионеров. СССР, 1937 год

Александр Невзоров о главном герое фильма «Афоня»

Созданный образ Афони, которым так все умиляются, это, конечно, запредельная жуть. Это индульгенция идиотизму. Этот Афоня олицетворение совка, человек – мечта ЦК партии. Веселый, тупой, милый, безграмотный, безвольный жлоб. Ему уютно в этом советском концлагере. Он не задает вопросов про войну в Афгане, его не интересует тотальная нищета. Он не прячет под паркетом «Архипелаг ГУЛАГ». Он идеал своего рода того времени, и он как бы некое назидание, что таким можно быть, таким нужно быть, такому дают бабы. Это и есть эталон советского человека.

Александр Невзоров

“Вбивали молотами, топили у соляній ропі, шматували” – трагедія Саліни

Про один з найжахливіших злочинів радянського режиму, масове знищення екнаведистами українців та поляків у тюрмі Добромиля та поблизу соляної копальні Саліна (Львівщина). Перед тим, як Галичину захопили німці. Точна кількість жертв невідома, дослідники кажуть –  від 1000 до 3500.

 “Я чув, як ламаються кістки” – повернення з могили

Енкаведисти увійшли до камери в’язниці, де сидів Михайло Моцьо. Наказали арештантам роздягнутись і вийти по двоє в коридор. Щойно двері зачинилися за Моцьом, відчув потужний удар у скроню, він злився із гуркотом пострілу. Кров залила обличчя, упав на підлогу. Був напівпритомним, але відчув, як кати схопили за ноги. Його потягли вниз, голова щоразу болісно вдарялася об сходи, і Михайло з усіх сил намагався не застогнати. Якби більшовики дізнались, що живий, одразу вбили б.