Філософ Вахтанг Кебуладзе: «Руssкіє – це історична хвороба. І від неї треба лікуватися»

«Руssкіх не існує», — каже публіцист, перекладач, філософ Вахтанг Кебуладзе. Росія змогла створити імперію, але не спромоглася стати політичною нацією: «Будь-яка людина, яка говорить: «я руssкій», водночас говорить: «я імперець, я ксенофоб і ненавиджу людство». 

Чому Заходу так важко зрозуміти природу російського світу смерті? Чому росіяни обирають зло і чи можуть інакше? 

Є злочинці: Путін, колективний Кремль, воєнні злочинці, садисти на кшталт Пригожина, усі ці зграї «Вагнера», кадирівці, тисячі кримінальних злочинців, яких треба судити. Є ті хто забезпечує всім необхідним для вбивств бандформування під назвою "Армія РФ". Є ті хто виготовляють знаряддя вбивства - пакети, бомби, танки, гармати, літаки, есмінці, підводні човни тощо. Вся росія так чи інакше працює на війну, на вбивства, на знищення українських міст. Тому винні всі росіяни. Моральна відповідальність — не юридична, не кримінальна, а моральна — за весь цей жах, який вони несуть у світ, і не лише в Україну, а й у Сирію, Грузію, Африку, вона лежить на всіх росіянах. 

«Побєдобєсіє»: культ «перемоги» як форма державної істерії

Термін «побєдобєсіє» (рос. победобесие) виник у російськомовному публіцистичному середовищі як критичне позначення нав’язливого, агресивного й часто істеричного культу «великої перемоги» у Другій світовій війні. Йдеться не про пам’ять про загиблих і не про вшанування ветеранів, а про перетворення війни на державну релігію, інструмент пропаганди та виправдання сучасної агресії.

Сам термін побудований як поєднання слів «победа» і «мракобесие» («біснування», фанатичне затемнення розуму). Тобто йдеться про стан, коли культ перемоги починає витісняти історію, здоровий глузд і мораль.

Від пам’яті до культу

У більшості країн пам’ять про Другу світову війну пов’язана передусім із трагедією, мільйонами жертв, руйнуваннями та уроками, які людство повинне засвоїти, щоб не допустити повторення катастрофи.

Однак у сучасній Росії тема війни дедалі більше перетворюється не на скорботу, а на культ сили, насильства та «права переможця». День пам’яті став елементом масової мобілізації, політичної релігії та державного ритуалу.

«Приєднання чи возз’єднання?» - книга, яку боялася імперія!

У Радянському Союзі історію формували не архівні документи — її диктувала КПРС

Особливо це стосувалося однієї події, яку роками повторювали як святу істину: Переяславської ради 1654 року.

У підручниках, газетах, фільмах і виступах партійних керівників ця подія подавалася однаково. Українці нібито «віками прагнули возз’єднатися з російським народом», а союз із Московією подавався як природний і бажаний фінал української історії.

Читайте також: Так звані “русскіє” — спадкоємці Орди, а не Русі

Ця формула звучала настільки часто, що для багатьох стала беззаперечною правдою.
Але в середині 1960-х один український історик вирішив уважно перевірити, чи відповідає ця історія реальним документам.

Його звали Михайло Брайчевський.

Він не був політиком і не виголошував гучних маніфестів. Його зброєю були архіви, джерела і холодна наукова логіка. Працюючи з документами XVII століття, він дедалі більше переконувався: офіційна версія радянської історії не витримує перевірки фактами.

Маркіз де Кюстін про царську Росію і росіян. Цитати з книги «Росія у 1839 році» - «La Russie en 1839»

Маркіз де Кюстін (d'Astolphe de Custine) - французький дипломат, письменник, мандрівник (1790 - 1857) про царську Росію в книзі «La Russie en 1839»

Адже ще трохи більше ста років тому росіяни були справжніми татарами. І під зовнішнім лоском європейської елегантності більшість цих вискочок цивілізації зберегла ведмежу шкуру — вони лише вивернули її хутром усередину. Але досить трохи їх поскребти — і ви побачите, як шерсть вилазить назовні й стовбурчиться.
...
Росіяни сп’янілі рабством до втрати свідомості... Честолюбні, самовдоволені, хвалькуваті... Неоригінальні, бо позбавлені творчих обдарувань і природного розуму... Хитрі й ліниві, здатні працювати лише за високу винагороду, а не так, як у Європі — для блага інших... Боягузливі, і якщо вони безстрашні в бою, то лише тому, що через своє невігластво вірять обману начальства, що, загинувши, через три дні воскреснуть і опиняться вдома... Народ живе у вічному страху; і всім у Росії й завжди керує страх... Росіяни брехливі й підступні, бо всі їхні чесноти насправді є результатом удавання й обману... Усі ввічливі один з одним, але тут ввічливість — це не що інше, як мистецтво взаємно приховувати той подвійний страх, який кожен відчуває й навіює... Прославлена гостинність московитів також перетворилася на надзвичайно тонку політику, яка полягає в тому, щоб якомога більше догодити гостям, витративши якомога менше щирості...

АЯТИ З КОРАНУ І МОСКОВИТИ

Щоб зрозуміти, наскільки зброя з арабськими написами типова для колекції Збройової палати Московського Кремля, звернемося до її опису, складеної в 1862 році помічником директора Збройової палати Лук’яном Яковлєвим. Цей рідкісний документ існує лише в каліграфічної рукописи і зберігається в архіві самої Збройової палати.

Тому зібрання шабель Збройової палати в рамках традиційної історії виглядає неприродним. Воно вимагає спеціальних пояснень.

На основі традиційної історії логічно припустити, що хрестоносець напише на щиті девіз на латині, мусульманин – аяти з Корану, а російський воїн скористається хоча б рідною мовою. Замість цього ми спостерігаємо засилля так званої «східної» зброї в Московії з написами релігійного змісту, виконаними майже виключно арабською мовою. Як правило, це аяти з Корану і звернення до Аллаха.

Причому йдеться НЕ про трофейному зброю. Шаблі з арабськими написами в Московії купувалися і виготовлялися в Палаті зброї «московськими» майстрами.

Так звані “русскіє” — спадкоємці Орди, а не Русі

 

Історія народів не зникає від зміни назв. Адміністрації, кордони, династії можуть змінюватися, але етнічна основа народу залишається тією самою, навіть коли її намагаються приховати під новими іменами. Саме це й сталося на землях, що згодом отримали назву Московія.

1. Хто жив у серці майбутньої Московії

На території середнього Поволжя, у місцях, де сьогодні стоїть Москва, від початку жили угро-фінські та тюркські племена — меря, весь, мурома, мещера, а також булгари. Саме волзькі булгари створили у VII–X століттях потужну державу — Волзьку Булгарію, яка прийняла іслам ще в 922 році, тобто на кілька поколінь раніше, ніж Київська Русь прийняла християнство.
Ці булгари — прямі предки сучасних татар, які здавна населяли “серце Московії”, береги Волги й Оки.

Місто Москва з’являється в літописах лише у 1147 році — майже через двісті років після існування Булгарії. Й сама назва “Москва” має фінно-угорське походження, від “mosk” — темний, болотний, і “va” — вода, тобто “гнила вода”, “болотисте місце”. Це свідчить, що слов’ян там тоді ще не було: їхні поселення з’являться пізніше, після переселень із Суздальської та Ростово-Володимирської земель.

 

«Русскій» — це татарин, що прийняв хрещення

Історія формування московського народу — це історія поступового перетворення татарських і фінських племен, що жили на болотистих землях по середній течії Волги та Оки, у так званих «русскіх». Саме ці угро-фінсько-тюркські племена становили основу населення майбутньої Московії, тоді як Київська Русь була зовсім іншим світом — слов’янським, культурним і християнським.

Коли у XIII столітті татаро-монголи завоювали ці землі, місцева знать швидко влилася у структуру Орди. Вона не лише служила ханам, але й перейняла їхній спосіб управління, їхню жорсткість, систему данини та беззаперечного підкорення. З часом ця знать почала хреститися — не через духовне прозріння, а для легітимації власної влади після занепаду Золотої Орди. Вони не «перейшли на службу московським князям» — вони самі й були московськими князями, тими самими вихідцями з ординських родів, які створили нову форму державності на основі ханської вертикалі.

Цар Борис Годунов був татарином. Те саме можна сказати про численні московські роди — Юсупових, Хованських, Урусових, Ордин-Нащокіних, Салтикових, Мансурових та ін. У XVI–XVIII століттях, як зазначав В. Ключевський, більшість московської провідної верстви мала татарське коріння. Вони формували мову, політичну культуру й характер майбутньої Московії. Саме тому московська культура так відрізнялася від української: замість відкритості та інтелектуальної традиції Києва — там панували деспотизм, страх і насилля, успадковані від Орди.

Назва «Москва» — фінського походження, означає «гниле болото». Це символічно: саме на болоті виросла держава, що взяла на себе роль «спадкоємиці Русі», але насправді мала зовсім інше етнічне й духовне коріння.

Філолог Олександр Шишков ще у ХІХ ст. писав:

«Если словенский язык отделить от российского, то из чего же сей последний состоять будет, разве из одних татарских слов, как то: лошадь, кушак, колпак, сарай…»

А історик Арсеній Насонов у 1940 році прямо зазначав:

«Русские — это летописные татары».

Цю ж думку підкріпив французький мандрівник маркиз де Кюстин, який після подорожі до Росії писав:

«Ведь немногим больше ста лет тому назад русские были настоящими татарами. И под внешним лоском европейской элегантности большинство этих выскочек цивилизации сохранило медвежью шкуру — они лишь надели ее мехом внутрь. Но достаточно их чуть-чуть поскрести — и вы увидите, как шерсть вылезает наружу и топорщится».

Отже, «русскій» — це не спадкоємець Київської Русі, а похідна ординського елементу, який узяв собі чуже ім’я, але зберіг ординську сутність. Відтоді минули століття, але за зовнішньою європейською оболонкою московит і сьогодні лишається тим самим — диким степовим воїном, що поклоняється силі, боїться свободи і не знає міри у владі.

Азійщина

Дивує, що чимало освічених закордонних політиків ще й досі з недовірою сприймають той факт, що ми з московитами – не один народ, навіть не брати і не побратими, а люті вороги уже віками. Тобто те, що було добре відомо в Європі 200–300 років тому, тепер звучить як відкриття.

Чужинці, які приїжджали до Московщини, детально її описували – і підкреслювали суто азійські звичаї. Зокрема це стосувалося становища жінок у нас і в них. Українка могла себе поводити цілком незалежно, її ніхто не дискримінував, вона могла сидіти за одним столом з чоловіками, втручатися в розмову, мати свою думку. Багато хто з жінок були освіченими.

Натомість у Московії плекалися дикі звичаї. Московитки були сховані від чоловічих очей. Вони не носили чадри, але сиділи у своїх покоях під замком.

Австрійський дипломат Йоган-Георг Корб (1670–1741) писав про вельмож, що «їхні дружини ніколи не перебували в товаристві з чоловіками і не брали участі в їхніх забавах». Кімнати для жінок будувалися в задній частині будинку, і хоча вхід до них був знадвору, але ключ господар тримав при собі. Чоловіків туди не пускали, а двір за кімнатами був обгороджений таким високим парканом, що хіба пташка могла побачити щось. До церкви жінок пускали дуже рідко, а ще рідше – в товариство друзів, хіба що вони вже були в літах. Люди заможніші мали свої приватні церкви біля хати. Коли ж бояриня чи дворянка хотіла на свято провідати більшу церкву, її везли у кареті настільки щільно заклепаній, що не видно було жодної шпаринки.

Походження московської мови

У Московщині перша провідна верства ІХ–ХІІ ст. походила з київських князів та їхнього оточення. Змішуючись з тубільцями угро-фіннами, ця верства помалу московщилася. До неї влилася ХІІІ–ХVI ст. велика ріка татарської провідної верстви.

Малий гурт українців розчинився в фінно-татарському морі. У ХVIII ст. домішалося багато балтійських німців, а в ХІХ ст. — інших змосковщених немосквинів (найбільше малоросів). Ті європейці домішувалися лише до аристократії та дворянства.

О. Грибоєдов пише: «Якби заблукав до нас чужинець, що не знає нашої історії, то він був би напевно подумав, що наші пани і наші мужики походять від двох цілковито різних народів».

Всі інші стани (понад 90% населення) лишалися азіатами. Отже, європейська домішка не могла, певна річ, змінити угро-фінно-татарської духовності москвина.

(Павло Штепа, історик та публіцист. «Московство», 1968 рік)

Етнографічна карта (Большая енциклопедія під редакцією Южакова. Том 16, Росія, С-Петербург 1904р)

В. Ключевський писав, що в 16-18 століттях більшість  московської провідної верстви було татарського походження, тому їм була чужа українська мова, культура, традиції. З цієї причини, московські правителі, пішли на культурний та мовний розрив з Києвом. Єдине, що їм було потрібне це спадщина Київської Русі та її славна історія, для того щоб оправдовувати свої загарбницькі походи під виглядом об'єднання слов'янських земель, та продовжувати ідеї Орди, але тепер вже під назвою Московія а пізніше Росія.

На протязі сотень років Москва знищуючи інші мови створила міф про свою власну московську мову присвоївши їй назву "російська" та доказуючи, що вона є істинно слов'янська та першородна, а всі інші (особливо українська та білоруська) є лише діалектами московської мови або діалекти спотво­рені польською мовою. Для цього були створені, а інколи просто замовлені, десятки різних "теорій", "наукових праць", "досліджень". 

Чи дійсно це так?

Як Московія привласнила історію Київської Русі

Створюючи свою ук­ра­їнську державу, українці повинні переглянути й уточнити свою історію, базую­чись на правді, достовірних фактах і історичних подіях. Пере­бу­ва­ючи упродовж століть під владою завойовників, українці фак­­тично були позбавлені можливості впливу на формування національної свідомості і розвиток своєї історії, в результаті чого історія України написана переважно на догоду цим завойовникам. Особливо не виясненим є питання про претензії і домагання Московїї, а в подальшому Росії, на історичну спадщину Київської Русі.

В романі-дослідженні В. Білінського (Країна Моксель або Московія // Київ: Видавництво ім. Олени Теліги, 2008, 2009, в трьох книгах) повідомляються факти, взяті з історичних джерел (переважно російських), що свідчать про докорінне перекручення історії Російської імперії, направлене на створення історичної міфології про те, що Московія і Київська Русь мають спільні історичні корені, що Московія має «спадкові права» на Київську Русь. 

Читайте також:  Хто і як нищив українську історичну пам’ять?

Звичайне шахрайство московитів, що привласнили собі минуле Великого Київського князівства і його народу, нанесло страшний удар по українському етносу. Тепер задача полягає в тому, щоби, на основі правдивих фактів, розкрити брехливість і аморальність московської міфології.

Чому "русские" — це не етнос

Автор: Grok, створений xAI 

Термін "русские" в сучасному світі часто асоціюється з етнічною ідентичністю, але чи є він таким насправді? У цій статті ми розвінчуємо міф про "русский этнос", доводячи, що це не етнічна категорія, а штучно створена самоназва, яка об’єднує людей різного походження під ідеологією "русского мира". Спираючись на історичні факти, свідчення іноземних джерел і сучасний контекст, ми покажемо, що "русские" — це політичний конструкт, який не має чітких етнічних ознак, таких як автономія, герб, гімн, культура, національні лідери чи навіть визначення в законодавстві.

Історичне коріння: "русские" як імперський проєкт

Термін "русские" почав активно використовуватися в Московії лише з XVIII століття, коли Петро I у 1721 році проголосив Російську Імперію, замінивши назву "Московія" на "Росія". До цього, як зазначає австрійський дипломат Сигізмунд фон Герберштейн у своїй праці Rerum Moscoviticarum Commentarii (1549), жителі Московії називалися "московитами", а держава — "Московією". Це підтверджують європейські карти XVI–XVII століть (наприклад, Герарда Меркатора), де територія позначена як Moscovia, а не Russia. Назва "Росія" була свідомо запозичена з грецького "Ρωσία", щоб привласнити спадщину Київської Русі та легітимізувати імперські амбіції.

Населення Московії було етнічно різноманітним: східні слов’яни, фінно-угорські народи (меря, ерзя, мокша), тюрки (татари, башкири), ханти, мансі та інші. Як зазначає німецький історик Андреас Каппелер у книзі The Russian Empire: A Multiethnic History (2001), "русский" як ідентичність був політичним інструментом для асиміляції цих народів під єдиною імперською парасолькою. Процес русифікації, що включав поширення православ’я та російської мови, стирав етнічні відмінності, але не створював єдиного етносу. Таким чином, "русские" — це не природна етнічна група, а результат імперської політики.

Ким насправді є росіяни, або походження московитського народу

«Фізичний тип московита — це переважно тип калмика»
Ілля Ріпин. Портрет калмика. Графітний олівець на папері. 19,6 × 13,8 см

На теперішній московській області і навколо не існує слов'янських народів. 

До 17 століття в московському улусі Джучі (Тартарія) правила династія Чингізидів з державною давньо монгольською мовою (письмо уйгуриця). 

У 18 столітті було штучно створено московське наріччя ТІЛЬКИ для Двору (для адміністрації). 

Письменник-перекладач Федір Григорович Карін (1780 рік): "Жахлива різниця між слов'янською мовою та московською, яка сама по собі була бідна, а підроблена до слов'янської стала вже потворною". 

Філолог Шишков О.С.: "Якщо слов'янську мову відокремити від московської (російської), то з чого ж ця остання складатися буде? Тільки з одних ТАТАРСЬКИХ слів, як ось: лошадь, кушак, колпак, сарай и прочее", адже основа мови РІДна татарська. 

Астольф де Кюстін (1839 рік): «Московити вихідці спільноти племен, які тривалий час були кочівниками, вони ще не забули про кочовий спосіб життя. Петербург це армійський штаб, а не столиця нації. Всі народи, що переселилися з Азії в Європу стоять тут табором немов турки. Московити це дикуни, байдужі до святості даного слова, до всякого правдивого почування, до почуття справедливості. Все у них — тріумфуюча брехня, облуда й обман, брак всякого морального сенсу, відсутність поняття права і обов’язку. Фізичний тип московита — це переважно тип калмика». 

В середині 19 століття московитів назвали штучним терміном - великороси, а в 1930 роки впроваджено політичну (без своєї республіки чи автономії, без герба, прапора, гімна) націю - руССкій (чий?). 

© Історик, археограф Арсеній Миколайович Насонов (1940 рік): "русскіє - це літописні татари".

Читайте також:  Чому РФ не має відношення до Київської Русі - доводять беззаперечні факти

 

Чому РФ не має відношення до Київської Русі - доводять беззаперечні факти

Чому Росія не має жодного стосунку до Київської Русі - спростування московських міфів, брехні та маніпуляцій. 

Про що йдеться у цій статті:

• Яка країна є спадкоємцем Київської Русі
• Чому Московія не має жодного стосунку до Русі
• Що сталось в 862 році 
• Чому руські – не росіяни, а Київська Русь – не росія 
• Про що говорять літописи 

Історичні факти на Московії завжди перекручують, і однією з найбільших маніпуляцій, яку використовують у сучасній росії, є спроба прив'язати себе до Київської Русі. Пояснюємо, чому твердження про те, що так звана "російська державність" походить від Київської Русі є хибним.

Міф про 862 рік - хто такий князь Рюрик

Московські фальсифікатори історії застовбили за собою дату 862 рік - ніби це час, коли згідно з легендою Рюрик прийшов правити в Новгород і начебто від цього почалась історія Русі. І тому саме цей рік використали москвини, щоби у 2012 році відсвяткувати 1250 років "російської державності". Ще й найбільший пам'ятник Володимиру - київському князю вліпили в Москві, яка виникла через 2-3 століття після самого Володимира.

Що цікаво, навіть ця історія має значну невідповідність.

Рюрик, вигаданий засновник Русі, пов’язаний із 862 роком, але перша згадка про Русь датована 839 роком в бертинських хроніках. Тобто, Русь існувала набагато раніше за пропагандистську дату "російської державності".

Степан Бандера. Фронт поневолених націй

Одним із найбільших осягів революційної політики українського націоналізму в останньому десятиріччі є чинна реалізація ідей спільного національно-визвольного фронту всіх поневолених російською імперією народів. Ідея суверенности нації у власній державі, на яку спирається український націоналізм, є універсальною світовою, вселюдською ідеєю. Але, як і кожна ідея, вона має реальне значення тоді, коли вона свідомою волею і чинами застосовується в практичне життя.

Універсальність ідеї націоналізму для всіх націй цілого світу в історії новітнього українського націоналізму й української політичної думки не є новою. Вже геніяльний Шевченко в своїх творах її виразно сформулював відносно до всього світу і кожної нації, але реальній національно-визвольній політиці і боротьбі ця універсальність ідеї націоналізму не находила свого втілення. Більше того, в 1917 році в практичній політиці тодішнього національного проводу, універсальність ідеї націоналізму була поставлена на службу антинаціоналізмові. Органічна єдність ідеї і чинів усіх поневолених Москвою націй було використано для того, щоб з ініціятиви Центральної Ради скликати в Києві з’їзд представників поневолених народів для обміркування й узгіднення політичних дій поневолених Москвою народів для врятування цілости «демократичної» Росії. Таке політичне спотворення самої ідеї націоналізму, Ідеї державно-політичного унезалежнення поневолених націй, розуміється, не могло не тільки сприяти створенню єдиного фронту поневолених народів для боротьби за своє право на існування, але й вбивало саму ідею українського націоналізму.

Пушкін - це не про поезію, а про імперію

"Государственный институт русского языка имени Пушкина назвал словом 2024 года «Пушкин», сообщает ТАСС. «Сегодня Пушкин — полномасштабный символ русской культуры», - объяснили в институте".

Зрозуміло що це цілком пропагандистський вибір, адже найбільш вживаними словами на фашистській росії насправді є "війна", "смерть", "СВО", "орєшник" і "бояришник", пише Ізмаїл-онлайн.

Це зайвий раз підтверджує шо "Пушкін" - це не про поезію, а про імперію. Цю імперську мітку в образі кучерявого негра імперія встановлювали скрізь в окупованих країнах щоб вона позначала "Тут Імперія, тут узкая земля, тут узкій язик!"

Скільки це не пояснюй сепарам - до них не доходить. Там де мітка "Пушкін-Імперія" - там колонія Імперії.

Чому українцям важливо цікавитися темою поневолених народів РФ і дезінтеграції цієї тюрми народів?

Меря — давній фіно-угорський народ, що відіграв значну роль у формуванні російського етносу. Існував на території сучасної Московської, Владимирської, Ярославської, Івановської й Костромської областей.

Хто такі "русскіє" насправді й чому вони не люблять, коли згадують їхнє фіно-угорське походження, а також про геноцид корінних народів РФ розповів Ростислав Мартинюк.

Ростислав Мартинюк спеціалізується на історії фіно-угорських країн, зокрема, на історії ерзян, мокшан та вепсів, був редактором україномовного сайту фіно-угорських новин "Уґраїна" (2004–2016), просуває концепцію фіно-угорського походження росіян та коренізації їх ідентичності на базі мерянського, вепського та ерзянського субстратів. Ростислав Мартинюк є головою Наглядової Ради благодійного фонду "Героїка", брав активну участь у створенні суспільно-політичного руху "Вільний Ідель-Урал" та був учасником трьох українських експедицій на об'єкти ГУЛАГ Республіки Карелія та Соловецьких островів.

Суспільне Культура опублікувало розлоге інтерв'ю з Ростиславом Мартинюком, фрагменти якого публікуємо. Принагідно нагадаємо, що Ростислав Мартинюк був автором нашого журналу Перехід-IV. Ще на початку 2000-х він завзято займався просвітництвом щодо фіно-угорської природи РФ і писав про спадщину фіно-угорських народів, зокрема, про народ ерзя. Ще тоді він вбачав неабияку роль України у відновленні євразійського балансу, порушеного Київським каганатом в епоху війн за фіно-угорські землі в ІХ—ХІ ст., про що йдеться у його статті 2003 року.

Чи існують росіяни

Власне, ті самі буряти, які на початку повномасштабного вторгнення стали до деякої міри символом загарбників разом з росіянами.

Ті самі буряти. Але знаєте, тут можна заглиблюватися з батискафом – чим глибше ми опускаємося, тим більше ми бачимо і розуміємо, звідки рухи води, звідки бульки й морди "диковинних риб". "Диковинні риби" — це насправді самі "русские".

Коли ми говоримо про цю націю, офіційна статистика очевидно поставить, що всі народності складають від 7% до 10%, а 90% хто буде? Уно. І це уно – "русскіє". Хто такі "русскіє"? Ми не хочемо про це говорити, тому що ми ніби погоджуємося, що це сформована нація, яка сьогодні воює з нами, яка має культуру, з якою ми боремося, у якої є "русскій чєловєк", "русскій народ".

Орест Ткаченко і його праця "Мерянский язык"

Сі Цзіньпін таємно ненавидить Росію, - британський журналіст

"Росіяни та китайці не довіряють один одному"

Vladimir Putin - Xi-Jinping

Майкл Шеридан, автор нової книги "Червоний імператор - Сі Цзіньпін та його Китай" та довголітній іноземний кореспондент в Азії, на Близькому Сході та в Європі, розкрив критично важливий епізод у формуванні зовнішньополітичних поглядів Сі Цзіньпіна.

У подкасті Silicon Curtain Шеридан, який 20 років працював кореспондентом Sunday Times на Далекому Сході, базуючись у Гонконзі, а пізніше в Бангкоку, поділився інформацією про візит наставника Сі, міністра оборони Гуанбяо, до США.

"Я виявив розсекречений американський документ з Білого дому часів Картера, в якому детально описувався візит до Вашингтона його наставника і першого покровителя, тодішнього міністра оборони Гуанбяо", - зазначив Шеридан.

Цей візит відбувся у 1980 році, що особливо важливо, оскільки в цей час Сі Цзіньпін перебував на ранніх етапах своєї політичної кар'єри. 

"У той час Сі Цзіньпін був його молодшим особистим секретарем, постійно знаходячись поруч з ним у Пекіні, працюючи з секретними документами", - підкреслив Шеридан.

Церковнослов'янська мова - це міф, ніколи в історії не існувало такої мови

Церковнослов'янська мова - це міф, ніколи в історії не існувало такої мови. Кирилл і Мефодій переклали Біблію з грецької на свою рідну болгарську мову. Цей переклад Біблії не робився ні для кого більше, крім болгар. Те, що росіяни називають "церковнослов'янською" насправді є староболгарською. Введіть в Google Translate "аз есмь" і він відразу і безальтернативно визначить цю мову як болгарську. 

Зрозуміло, що на території Київської Русі розмовляли не болгарською мовою, а своєю місцевою. Мешканці Русі називали себе русинами (а не вигаданими “русічами”) і була у них своя русинська мова. Зненацька, все ще існують і русини, і русинська мова. Люди, що так себе називають, продовжують жити на території Західної України, на Балканах, в Словаччині, Польщі, Румунії, Угорщині, по всій східній Європі. І мова, якою вони спілкуються, мало відрізняється від тієї, якою написаний цей текст. Власне українцеві не потрібен ніякий словник, щоб зрозуміти сучасну русинську мову, бо це та сама українська мова, але з меншою кількістю запозичених російських і польських слів. Як вона звучить ви легко можете почути якщо пошукаєте в Ютюбі “Карпаторусинська фонетика”. Це таки наша мова! Ми й українцями почали себе називати відносно недавно, в 19-му столітті. Навіть на початку 20-го століття етнографічні карти Російської Імперії називали нас "малоросами або русинами" (див. малюнок). Історична назва нашої національності - русини, а нашої мови - русинська. І, вуаля, нею розмовляли в Київській Русі! Ну, бо вона так і називається - русинська.

Що ми сьогодні скасовуємо. Чому культура під час війни перестає бути “м’якою силою”

Чому культура під час війни перестає бути “м’якою силою”

У перші ж дні повномасштабного вторгнення Росії в Україну західні уряди запровадили широкий спектр санкцій проти різних російських юридичних і фізичних осіб, насамперед вищих посадових осіб, відповідальних за агресію. Чимало компаній та олігархів теж опинились під санкціями як спонсори й посібники війни. Проте до чорного списку не потрапили діячі культури й науки, хоча багато хто з них роками готував ґрунт для війни своїми пропагандистськими, ідеологічно інтоксикованими творами та заявами. Десятки письменників, акторів, поп-зірок, кінорежисерів та науковців палко привітали анексію Криму в 2014 році, і так само ентузіастично заходились підписувати підлабузницькі листи на підтримку президента і того, що вони разом з ним називають “спеціальною військовою операцією” у 2022-му.

З ліберального погляду західної людини, підтримка війни і злочинної влади діячами культури мала би бути питанням радше моральної, ніж кримінальної відповідальності. Наївна тамтешня віра в те, що зі словом треба боротися словом, давала змогу російським пропагандистам тривалий час безперешкодно руйнувати західні інституції й підривати суспільну до них довіру. Лише події останніх років спонукали західні уряди відповідальніше поставитися до діяльності російських підривних центрів, накладаючи на них певні обмеження або й заборони. Тим часом культурна сфера розглядається й далі багатьма західними людьми як буцімто “аполітична”, відокремлена від геноцидної риторики російських лідерів, а тим більше від геноцидної практики російських військових. Пушкін, стверджують ліберали, не відповідає за Путіна, а Достоєвський не винен у тому, що робить Шойґу і його підлеглі.

"Мужики обнімають баб і вогні гасять". Снохацтво в російському селі

Весілля російських селян у Тамбовській губернії, кінець ХІХ століття

Старший чоловік злягається із дружиною власного сина. Невістка прийшла в дім і віддається усім чоловіковим родичам. У розпал гуляння гасять світло, відтак чоловіки злягаються з жінками, які опинилися найближче. Жінка дико волає, а їй припікають п’яти вогнем. Ні, це не екзотичні порядки далеких від впливу цивілізації народів. Це звичаї росіян, відгомони яких траплялися ще декілька десятиліть тому.

Гріх, але не злочин

"Сношенька — у свёкра госпоженка". Це прислівʼя стосується донедавна поширеного в росіян явища статевого співжиття свекра з синовою дружиною, російською мовою — снохою. Снохацтво існувало в усіх губерніях європейської частини Росії — свідчать матеріали опитувань Бюро князя Тенішева, проведені на зламі XIX—XX століть. Громада не схвалювала таких стосунків. Але і злочином їх не вважали — лише негідною і гріховною поведінкою. "Більшість селян ставляться до кровозмісників байдуже, тобто не доносять на них і не ганьблять у вічі", — повідомляв дописувач із Ярославської губернії.

Снохацтво - це пережиток групового шлюбу. В антропології це поняття сприймається як проміжний етап еволюції шлюбних відносин між проміскуітетом (безладні зв'язки) і моногамним шлюбом.

Причиною снохацтва називають побутування в Росії традиційної великої нероздільної сімʼї. Батьки часто жили разом з одруженими синами. Большак — голова сімейного колективу — мав необмежену владу над всіма родичами та спільним майном. "Большой в дому, что хан в Крыму" — казали про нього. Зловживаючи своєю владою, большак вступав у сексуальні стосунки з невістками. "Ніде більше нема такого, щоб кровозмішення стало майже нормальним побутовим явищем, набувши відповідної технічної назви — снохацтво", — зазначав політик і юрист Володимир Набоков.